Політика Радянської влади у питанні визначення російсько-українського кордону у 1920-х рр

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Черкаської облдержадміністрації

Черкаське територіальне відділення

Малої академії наук України

Відділення: історія

Секція: історія України

Українсько-російський кордон: проблеми визначення у ХХ СТ. ТА СУЧАСНИЙ СТАН

Роботу виконав:

Олійник Георгій. Олександрович.,

учень 11-Б класу

Уманської міської гімназії

Уманської міської ради

Черкаської області

 

Науковий керівник:

Омельянов Михайло. Георгійович.,

Вчитель історії та правознавства

Уманської міської гімназії

Уманської міської ради

Черкаської області

 

 

Умань – 2016

Тези Українсько-російський кордон:

Проблеми визначення у ХХ ст. та сучасний стан

Олійник Георгій Олександрович

Черкаське територіальне відділення

Малої академії наук

Уманська міська гімназія

Омельянов М.Г., вчитель історії та правознавства

Російсько-український кордон є найдовшим у Європі і становить третину загальної протяжності українського кордону. Сучасний державний кордон Російської Федерації і України є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ ст. Незавершеність процесу договірно-правового оформлення державних кордонів негативно позначилась на міжнародному авторитеті України. Конфлікт, розв’язаний Російською Федерацією на Сході України, змушує повертатися до історії формування російсько-українських відносин після розпаду Російської імперії та розпаду Союзу РСР.

Метою дослідження єз’ясування особливостей процесу державно-правового оформлення українсько-російського кордону у 1920-х рр. та дослідження позиції сторін у визначенні кордону після розпаду Союзу РСР.

Для досягнення поставленої мети визначено завдання дослідження: проаналізувати політику радянської влади у питанні визначення російсько-українського кордону у 1920-х рр.; дослідити особливості встановлення та статусу північно-східної ділянки російсько-українського кордону; розкрити особливості демаркації кордону на Донеччині та Північно-Кавказькому краї; висвітлити сучасний стан східної ділянки українського державного кордону.

Потреба зміни існуючого державного кордону між УСРР і РСФРР диктувалася рядом причин як адміністративного, економічного, так і політичного характеру. У результаті заходів, здійснюваних радянською владою у 1920-х рр. по врегулюванню кордонів між РСФРР і УСРР, в даний час етнічні кордони українського народу не співпадають з політичними кордонами України. Саме визначений упродовж 1919 – 1928 рр. кордон між РСФРР і УСРР став у 1991 р. міждержавним сухопутним українсько-російським кордоном.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….………….3

 

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У ПИТАННІ ВИЗНАЧЕННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ В 1920-Х РР. ……………………6

 

РОЗДІЛ 2

СТАТУС ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ ДІЛЯНКИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ………………………………………………………………………..15

 

РОЗДІЛ 3

ДЕМАРКАЦІЯ КОРДОНУ НА ДОНЕЧЧИНІ І ПІВНІЧНО-КАВКАЗЬКОМУ КРАЇ……………………………………………………………………………....20

 

РОЗДІЛ 4

СУЧАСНИЙ СТАН СХІДНОЇ ДІЛЯНКИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ………………………………………………………………………..26

 

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..………….31

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………….…34

 

ВСТУП

Актуальність дослідження. Кордони – невід’ємний і обов’язковий чинник формування цілісного державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної і політичної системи.

Від функціонування державного кордону залежить і розвиток міждержавних та позадержавних відносин. Кордон держави вказує на рівень її цивілізованості і відкритості для міжнародного співробітництва. У той же час, однією з умов забезпечення національної безпеки будь-якої держави є усталені, захищені правом і надійно охоронювані державні кордони.

Таким чином, можна визначити державний кордон як установлену юридично і фактично штучну лінію (на суші і воді) і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії у надрах, водах і повітряному просторі), які визначають просторові межі території держави і сфери здійснення нею свого суверенітету (територіального верховенства).

Протягом багатовікової історії свого розвитку український народ мав декілька можливостей створити власну державність, які, нажаль, не були реалізовані. З розпадом Радянського Союзу сформувалися передумови для створення самостійної Української держави. Однією з найгостріших проблем стала проблема прикордонно-територіального розмежування.

Із здобуттям Україною незалежності гостро постала проблема саме договірно-правового оформлення державного кордону з її північно-східним сусідом – Російською Федерацією, що пов’язано з її прагненням забезпечити своє геополітичне домінування на просторах колишнього СРСР. Російсько-український кордон є найдовшим у Європі і становить третину загальної протяжності українського кордону. Сучасний державний кордон Російської Федерації і України є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ столітті.

Актуальність теми дослідження підсилює той факт, що незавершеність процесу договірно-правового оформлення державних кордонів негативно позначилась на міжнародному авторитеті України. Наша держава за всі роки незалежності не змогла реалізувати жодного зі стратегічних завдань своєї зовнішньої політики, зокрема, стосовно набуття асоційованого членства в ЄС та приєднання до Плану дій щодо членства у НАТО.

Новий поворот у російсько-українських відносинах, що настав з перемогою демократичних сил в Україні у березні 2014 р. та конфлікт, розв’язаний Російською Федерацією на Сході України, змушує повертатися до історії формування російсько-українських відносин після розпаду Російської імперії.

У дослідженні проблеми становлення російсько-українського кордону будемо констатувати відсутність історіографічної дискусії. Вивченням даної теми переймалася незначна кількість українських науковців доби незалежності. Однією з перших і найбільш узагальнених праць з даної проблематики можна назвати дослідження В. Боєчка, О. Ганжі, Б. Захарчука [2]. Дотично, часом побіжно, дана проблема аналізується в працях В. Кузьменка [19], В. Романцова [24], С. Кульчицького і Г. Єфіменка [14], М. Дмитрієнко [6], В. Сергійчука [25]. Спеціальних історичних досліджень із залученням широкої джерельної бази вітчизняних та російських архівних установ з окресленої теми, де б глибоко аналізувалася проблемність становлення межі між двома радянськими республіками, на сьогодні не існує. Наукові дискусії, як обов’язковий атрибут наукових досліджень, позитивно вплинули б на поглиблене розуміння цієї сторінки нашої історії.

Мета дослідження: на основі наявної літератури та доступних джерел з’ясувати особливості процесу державно-правового оформлення українсько-російського кордону у 1920-х рр. та розглянути позиції сторін у визначенні кордону після розпаду Союзу РСР.

Для реалізації мети дослідження визначені наступні наукові завдання:

- проаналізувати політику радянської влади у питанні визначення російсько-українського кордону у 1920-х рр.;

- дослідити особливості встановлення та статусу північно-східної ділянки російсько-українського кордону;

- розкрити особливості демаркації кордону на Донеччині та Північно-Кавказькому краї;

- висвітлити сучасний стан східної ділянки українського державного кордону.

Об’єктом дослідження є російсько-українські відносини у сфері адміністративно-територіального устрою.

Предметом дослідження стали основні тенденції, закономірності та особливості процесу визначення російсько-українського державного кордону у 1920-х рр. та після розпаду СРСР.

Хронологічні межі дослідження поділяємо на два періоди. Перший хронологічний період охоплює 1920-ті рр. Другий хронологічний період припадає на 1991 – 2015 рр. Вибір хронологічних періодів обумовлений переломними у становленні та розвитку російсько-українських відносин подіями. За вихідний рубіж дослідження обрано процес встановлення у січні 1919 р. влади Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україні, який набувши, статусу повноправного органу – Ради Народних Комісарів – брав участь у виробленні політики територіального розмежування між УСРР і РСФРР у 1920-х рр. Другий хронологічний період пов’язаний з розпадом Радянського Союзу та проблемами демаркації і демілітації російсько-українського кордону, а також наслідками недосконалої адміністративно-територіальної реформи 1920-х рр. у питанні визначення російсько-українського кордону, що має негативні наслідки для незалежної України сьогодні.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності та системності. Для реалізації зазначених принципів було використано загальноприйняті дослідницькі методи теоретичного та емпіричного рівнів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі аналізу наукової літератури та доступних джерел з теми дослідження, вперше порушено питання комплексного вивчення процесу становлення російсько-українського кордону у 1920-х рр. Новим є і те, що у дослідженні знайшли висвітлення питання, які до сьогодні носять спірний і суперечливий характер.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що його положення, висновки і фактичний матеріал стануть у нагоді вчителям історії загальноосвітніх навчальних закладів, краєзнавцям, науковцям. Вони можуть бути використані в навчальній, науковій, виховній роботі.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У ПИТАННІ ВИЗНАЧЕННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ У 1920-Х РР.

Дослідження питання правового визнання кордону між РСФРР і УСРР у 1920-х рр. сприяє розумінню суті відносин між Росією та Україною, дає змогу зрозуміти і визначення Кремлем державного статусу України. Російсько-українська територіальна межа 20-х рр. ХХ ст. є дзеркалом тодішньої політичної ситуації. Саме визначений упродовж 1919 – 1928 рр. кордон між РСФРР і УСРР став у 1991 р. міждержавним сухопутним українсько-російським кордоном.

При дослідженні вищеокресленої проблеми ставимо за мету детально простежити механізми зміни кордону та виявити основні чинники, що вплинули на перебіг територіального розмежування. Надаючи пріоритет у дослідженні позиції української сторони, нам доводилося зважати на ставлення Кремля, за яким залишалося останнє слово у вирішенні такого принципового питання. Вказані чинники зумовили дослідницькі пріоритети.

Важливим також є виявити і вивчити характер заселення і використання території, її природно-ресурсні та природно-економічні властивості, особливості господарства і розселення, рівень та умови життя людей. Для нас сьогодні значущими є розміри, конфігурація та історія формування території України, особливо в зв’язку з взаємним розміщенням відносно етнічних земель. Природні умови і ресурси мають опосередкований вплив через характер освоєння території та їх використання для соціально-економічного розвитку.

Першорядне значення для формування і трансформації територіально-політичних систем мають: етнічний склад населення, його етнокультурні особливості, ступінь сформованості нації, взаємозв’язки етнічних і економічних кордонів.

Формування українського етносу проходило на землях Європи, тому природно, що переважна більшість українців мешкає на рідних землях і сьогодні. У силу різних історичних обставин, починаючи ще з XVI ст., територія Сіверщини, Слобожанщини, Надіння та Кубані заселялися етнічними українцями. Упродовж ХVІІ – ХІХ століть на сході й південному сході українського етнічного терену сформувався досить великий масив, який охоплював повністю землі тодішніх Харківської, частково Курської, Воронезької, Чорноморської, Ставропольської губерній, а також Кубанської і Донської областей [24, с. 19].

Національна революція 1917 р. в Україні особливо загострила питання державних кордонів. Творення Української Держави, а разом з тим і визначення її території та кордонів у новітній період історії започаткувала Українська Центральна Рада, утворена у березні 1917 р. як найвищий тимчасовий державний орган з установчими і законодавчими функціями.

За відсутності скільки-небудь визначеної території України в адміністративно-територіальному поділі Російської імперії, єдиним об’єктивним критерієм окреслення її кордонів став національний склад населення.

За обставинами того часу Центральна Рада вважала, що колишня Російська імперія повинна перетворитися у федерацію держав, тому у IV Універсалі прописала це і закликала російські народи до самовизначення і утворення федерації.

Одним з основних питань у діяльності українських урядів у 1918 р. була боротьба за оформлення державних кордонів. Найбільш складним було визначення російсько-українського кордону. Складність полягала в тому, що з одного боку на півдні Брянщини, заході Орловської, Курської і Воронезької губерній мешкала значна кількість українців, в той же час багато росіян проживало в Донбасі, на Харківщині та Катеринославщині. З іншого боку, більшовики, що прийшли до влади, не уявляли собі будівництво соціалізму в Росії без українського хліба, вугілля та індустрії Донбасу. Це було однією з головних причин наступу, який розпочала радянська Росія проти України в січні 1918 р. Втручання країн Четвертного блоку в цей конфлікт призвело до того, що радянські частини швидко зазнали поразки, а разом з тим впала і радянська влада в Україні [2, с. 20].

З припиненням існування Української Центральної Ради у квітні 1918 р., питання визначення кордону між Українською державою гетьмана П. Скоропадського і РСФРР не втратило своєї актуальності. Соборницька концепція Гетьмана П. Скоропадського ставила за мету і була спрямована на об’єднання в єдиній Українській Державі Бесарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини [5, с. 45].

З проголошенням 22 січня 1919 р. у м. Києві утворення Соборної України, лише за короткий час її загальна площа дорівнювала 630 тис. км ² разом із землями, що входили на короткий час до УНР, включаючи Крим, – 690 тис. км ²) [10, с. 42].

13 січня 1919 р. Наркомат закордонних справ РСФРР звернувся до Раднаркому РСФРР з пропозицією спільно з представниками радянських республік розглянути територіальні питання. З цього приводу відбулося кілька засідань. Росія прийняла умови, щоб до її складу увійшли території, де більшість населення становлять росіяни, а також землі, де хоч більшість становлять не росіяни, а, зокрема, українці, але їх обласний центр знаходиться в Росії [4, с. 3]. Український Тимчасовий робітничо-селянський уряд відреагував миттєво. 16 січня ним був виданий декрет «Про приєднання Білгородського повіту до Харківщини», в якому зазначалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до Харківщини, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України постановив: згідно клопотання Білгородського ревкому приєднати Білгородський повіт до Харківщини» [22, с. 30].

У зв’язку з тим, що при міждержавному розмежуванні за основу бралися границі територіально-адміністративних одиниць царської Росії, які не узгоджувалися з національними принципами, то і нові кордони в значній мірі не відповідали етнічним [1, с. 105].

Крім того, більшовицьке керівництво, не визнаючи територіальних змін, здійснених урядами попередніх державних формувань в Україні (Української Народної Республіки та Української держави П. Скоропадського), фактично визнало державними адміністративні кордони українських земель, що існували у складі Російської імперії, тобто її колишніх дев’яти губерній – Київської, Херсонської, Подільської, Волинської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської і Таврійської (без Криму) [19, с. 27].

Згадані угоди не охоплювали усіх територій, компактно заселених українцями. Утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки при допомозі військ Російської Федерації призвело до того, що на початку 1920-х років до УСРР увійшла територія площею всього 443 тис. км ², де мешкало 31 млн. населення (23% населення СРСР) [24, c. 79].

Таким чином, за Україною було визнано лише частину території, заселеної українцями, що викликало незадоволення більшості розміщеного там населення.

З утвердженням так званої інтернаціоналістської ідеї, що випливала з політичної доктрини РКП(б) та її філії – КП(б)У, питання визначення території та кордонів України в рамках федерації було питанням внутрішнім і не обов’язковим для розв’язання. Закріплення за Україною дев’яти губерній чіткого розмежування за етнічним принципом не передбачало [29, с. 23].

Гострота проблеми державного будівництва поставила на порядок денний питання створення адміністративно-територіальних комісій як в РСФРР, так і в УСРР. VІІ Всеросійський з’їзд Рад постановив практично розробити питання про новий адміністративно-територіальний поділ республіки у відповідності з новими, соціалістичними основами політичного і господарського життя країни [17, c. 475]. На виконання даної постанови з’їзду, в січні 1920 р. при Президії ЦВК РСФРР була створена Адміністративна комісія ВЦВК і Держплану РСФРР, на яку покладалися завдання розробки загальних принципів нового районування республіки, вирішення окремих конкретних випадків по створенню нових районів, губерній і областей.

Українська СРР сприйняла ініціативу проведення адміністративної реформи в Росії як керівництво до дії і на своїй території, тим більше, принципи, які сусідня республіка закладала в основу нового адміністративного поділу, відповідали інтересам України. У квітні цього ж року при НКВС УСРР була створена Адміністративно-територіальна комісія, яка ставила перед собою, крім завдань адміністративно-територіального поділу Української СРР, ще й перегляд кордонів УСРР з РСФРР і БСРР з урахуванням визначених російською комісією чинників.

Ще при створенні УСРР постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9 губерній, заселених в переважній більшості українцями і завдяки цьому, віднесених до складу УСРР. Питання врегулювання кордонів Української СРР постало вперше на офіційному рівні у 1920 р. з огляду на масове надходження клопотань населення окремих адміністративних одиниць Курської губернії РСФРР про включення їх до складу УСРР з огляду як на етнографічні, так і адміністративні чинники.

Здавалося б, питання кордонів між республіками в умовах існування єдиної держави переходило з розряду загальнополітичного в суто адміністративний аспект. Однак насправді це було не так, адже юридично за всіма радянськими республіками зберігалося право виходу зі складу СРСР. У такому разі адміністративні кордони могли (як це і сталося 1991 р.) перетворитися на державні.

Іншим, протилежним чинником впливу на ставлення Кремля до проблеми кордонів, стало міжнародне становище. Компартійні керманичі намагалися продемонструвати міжнародній спільноті справедливе розв’язання національного питання, що так голосно декларувалося радянською владою. При цьому наголошувалося, особливо в перші роки існування СРСР, що Союз РСР є праобразом майбутнього комуністичного світу. Водночас, в агітаційно-масовій роботі постійно підкреслювалося, що союз республік є виключно добровільним об’єднанням, а всі національні республіки є незалежними державами. Принцип, за яким мало бути вирішене національне питання в СРСР, мав стати зразком для наслідування в усьому світі. Тому питання визначення кордонів між республіками мало більше політичний, ніж адміністративний характер [11, с.236].

У 1923 р. вище партійне керівництво оголосило про необхідність коренізації республіканського партійного і державного апарату з метою зміцнення партійної влади на місцях і контролю ситуації в республіках. На Україні цей курс отримав назву «українізації». Коренізація представлялася свого роду «компенсацією» республіканським лідерам за підтримку Союзу і демонструвала шляхи вирішення національного питання в СРСР. Коренізація у поєднанні з адміністративно-територіальною реформою поставили на порядок денний питання про корегування міжреспубліканських кордонів. Український уряд надав до ЦВК СРСР проект врегулювання державних кордонів УСРР, в основу якого лягли клопотання населення. Цей проект був побудований на етнографічному принципі, як основному, коректованому відповідними господарськими передумовами, а також моментом врегулювання задля зручності адміністрування.

Проведення політики «українізації» підбурювало населення до більш активних дій у питанні приєднання територій Кубані, Чорноморщини, Південної Курщини, Південної Воронежчини, Західної Донщини з переважаючим українським населенням до УСРР. Мешканці вказаних територій обурювалися русифікаторською політикою тамтешньої влади щодо етнічних українців. Уряд РСФРР впродовж десяти років після більшовицької революції не змінив ситуацію у ставленні до українських національних меншин [29, с. 24]. ВУЦВК надсилав клопотання українського населення цих регіонів до ВЦВК та Ради національностей.

Йдучи назустріч численним побажанням українського населення, що мешкало в прикордонній смузі РСФРР, уряд України в листопаді 1923 р. висловився за необхідність перегляду кордонів УСРР з РСФРР [23, с. 2]. Аналогічне питання поставив ЦК Компартії Білорусії.

Надходження клопотань від населення про перегляд кордону між РСФРР і УСРР тривало аж до 1924 р., тому для врегулювання кордонів при ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік та губернських виконавчих комітетах були створені адміністративно-територіальні комісії. До складу паритетної комісії, створеної союзним ЦВК у травні 1924 р., увійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР. Очолив її голова ЦВК Білорусії О. Черв’яков. Україну представляли М. Полоз та П. Буценко [25, с. 12].

При врегулюванні кордонів необхідно було рахуватися зі станом економічного тяжіння тієї чи іншої територіальної одиниці до відповідного господарського центру. Адміністративні зручності враховувалися лише стосовно окремих дрібних адміністративних одиниць.

Відповідно до заяви до комісії представників УСРР, кордон між РСФРР і УСРР належить врегулювати шляхом включення до складу України частини території Росії. Згідно цієї заяви, до складу УСРР потрібно було приєднати 32 500 кв. верст з населенням 196 600 осіб, із яких 65% українці і 35% великоросів [14, с. 138].

Наполягаючи на цій точці зору, представники РСФРР вважали можливим здійснити лише часткове виправлення кордонів. За їх пропозицією, до складу УСРР варто було включити територію з населенням 236 000 осіб, із яких 53,5% – українці, 45,5% – росіяни [3, с. 207].

На розгляд Політбюро ЦК РКП(б) виносилися ті протиріччя, які з’ясувалися під час роботи Комісії по врегулюванню кордонів між РСФРР і УСРР. Протиріччя ці полягали в тому, що представники РСФРР опротестовували в ЦК рішення Комісії в силу яких до УСРР приєднувалася частина Курської і Воронезької губерній; представники ж УСРР опротестовували ті рішення комісії, в силу яких було відхилене клопотання УСРР про приєднання до неї іншої частини Курської і Воронезької губерній. Іншими словами – УСРР намітила свій проект врегулювання кордонів, який був задоволений лише частково, але і проти цього часткового рішення протестували представники РСФРР.

Для практичного здійснення робіт, пов’язаних з врегулюванням кордонів УСРР та РСФРР, 16 жовтня 1925 р. постановою Президії ЦВК СРСР була утворена паритетна комісія на чолі з С.М. Тер-Габріеляном [26, с. 14].

У цілому у 1925 р. все ж основні землі, де переважав український етнос в складі колишнього Союзу РСР, були передані Україні. За її межами залишилися території зі змішаним українським населенням, для якого російська мова являлася рідною [16, с. 92].

Несправедливість у вирішенні питання етнічної приналежності територій, ігнорування інтересів населення, що проживало в прикордонній смузі сколихнули громадськість. Це ще був час, коли пересічні громадяни могли дозволити собі висловлювати свою думку, піднімати клопотання перед вищими державними органами для захисту власних інтересів. Громади російсько-української прикордонної смуги у своїх зверненнях посилалися на декларовану радянською владою політику вільного самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. Мотиви про приєднання до України територій, які залишилися в складі РСФРР з переважаючим українським населенням, пояснювалися процесом українізації, виправленням історичних помилок у визначенні приналежності територій [29, с. 26]. Такими територіями були частина Брянщини, Південна Курщина та Південна Воронежчина, Західна Донщина, Кубань з Чорноморщиною.

Складалася ненормальна ситуація, коли порти, залізничні станції знаходилися на території однієї республіки, а райони хлібозаготівельних операцій, виготовлення промислової продукції – в іншому. Втрата частини території певного округу на користь сусідньої республіки мала наслідком розформування округів. Часто така ситуація призводила до того, що відстань між районним і окружним центром становила до 200 км. Це приносило незручності по лінії адміністративного обслуговування за браком телефонного і транспортного зв’язку [26, с. 43].

Усі ці явища виникли в результаті неправильного штучного встановлення державного кордону. На дві частини часом були поділені села, окремі приміщення, залізничні депо, ринки, установи.

Отже, пострадянські національно-державні утворення та їх кордони відтворили адміністративно-територіальну карту СРСР. Колишні адміністративні кордони між радянськими республіками стали в нових реаліях міждержавними кордонами. Цей факт визнається усім світовим співтовариством. Останнім часом в російсько-українських відносинах виникає багато протиріч, серед яких, зокрема, територіальні претензії та економічний тиск. Корінь цих проблем ховається в історичному минулому. Відсутність чіткого визначення державних меж між Україною і Російською Федерацією породжує час від часу суперечності, а іноді і абсурдні непорозуміння.

 

РОЗДІЛ 2