Християнська лірика і епос Київської Русі

Література – твори писемності. Термін література у широкому значенні вживається щодо творів писемності взагалі, включаючи літературу художню, наукову, політичну і т.д. Література художня – різновид мистецтва, особливої форми суспільної свідомості, що зображує дійсність у художніх образах. Образи літератури створюються за допомогою мови. У літературі мова виражає думку, ідею. Головний предмет художньої літератури – людина у багатогранності її життєвих проявів, духовності, характеру, творчості.

 

Виділяють три основні літературні роди: епос, лірику, драму; основні літературні напрямки – класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм.

 

У процесі історичного розвитку виникла спеціальна наука – літературознавство, що вивчає художню літературу, її походження. В Україну художню літературу в історико-теоретичному й філософському аспектах досліджували такі вчені як Ф.Прокопович, М.Довгалевський, Г.Сковорода, М.Максимович, Д.Драгоманов, М.Грушевський та ін.

 

Початки української літератури належать до часів формування Київської Русі. З хрещенням Русі набуває розвитку красне письменство, в якому взаємодіють церковнослов’янська і давньоруська мови. З поширенням християнства література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури. Із Візантії на Русь поширилися християнська лірика й епос. Ліричними поетами були Єфрем Сірин, Василій Великий, Іоанн Дама скін. Набув популярності Псалтир. Особливе місце серед перекладної літератури належать апокрифам 7 некананізованим переказам на біблійні теми.

 

Апокрифи поділяються на: старозавітні (про створення світу і перших людей) і новозавітні (апокрифічні Євангелії, які розповідають про життя Ісуса Христа). До найраніших видів церковної літератури належать проповіді священиків.

 

Унікальним явищем світової літератури Середньовіччя є “Слово о полку Ігоревім”.

 

У європейській літературі провідну роль виконує ренесансний гуманізм.

 

На розвитку української літератури своєрідно позначилися ідеї Відродження та Реформації. Ідеї громадського гуманізму яскраво виявилися в ораторсько-учительській прозі другої половини ХVІІ ст. Серед її представників – Лазар, Баранович, Дмитро Туптало.

 

Якісно нова доба в історії українського письменства починається умовно з 1798 р., коли були опубліковані перші частини “Енеїди” І.Котляревського. Зовсім інший характери художнього мислення відзначає “Наталку Полтавку” – п’єсу з вагомим елементом сентименталізму. Представники сентименталізму прагнули розкрити почуття й пристрасті простої людини. У дусі сентименталізму написана повість “Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка. Характерним явищем виступає романтизм у 20-40 роках. Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мали європейські романтичні школи і французька, англійська, німецька, польська. На світовий рівень підніс українську літературу Т.Шевченко. У формуванні його поетичного космосу важливе значення мала усна народна творчість. Його ранні історичні поеми “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”. У ХІХ ст. інтенсивно розвивався жанр байки, Л.Боровиковський один із перших байкарів видав збірник “Байки та прибаютки”. Його байки тісно пов’язані з українським фольклором. Чільне місце в українській літературі другої половини ХІХ ст. посідає Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Степан Руданський. Найвагоміші здобутки української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст. пов’язані з діяльністю І.Франка. І.Франко розвивав ідею “світової літератури”. Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього збірка “З вершин і низин”. Цінним внеском стали філософські поеми І.Франка “Смерть Каїна” і “Мойсей”. До визначних творів нової української літератури належить збірка “Думи і мрії” Л.Українки. Вона створила понад 20 драматичних творів. Одна з перших поетес, яка звернулася до емансипації жінки була О.Кобилянська. Література української діаспори – невід’ємна складова частина української літератури.

4.1 Хто є авторои праці „Українці: звідки ми і наша мова”:- б)Г. Півторак

4.2 Євшан-зілля уособлює у Галицько-Волинському літописі образ:-Батьківщини

4.3.Софія – образ в культурі-мудрості

 

Варіант № 18

1.Культурно-політичний контекст історії Київської Русі за часів праління Володимира Мономаха

С 1116 по 1123 гг. Владимир, одолевая внешних не­приятелей, смирял и внутренних. Князь минский, Глеб, не хотел ему повиноваться, сжег город Слуцк, захваты­вал людей между Припятью и Двиною: за то сын Мо­номахов, Ярополк, опустошил Друцк и вывел жителей в новый городок, для них основанный. Сам великий князь, соединясь с Давидом Черниговским и с Ольго-вичами, взял город Вячеславль, Оршу, Копыс; осаждал Минск, смирил Глеба и, вновь им оскорбленный, при­вел его как пленника в Киев, где он и скончался.— Беспокойные новогородцы, употребляя во зло юность своего князя Всеволода, мятежными поступками заслу­жили гнев Мономаха, который призвав всех тамошних бояр в Киев, велел им торжественно присягнуть в вер­ности, удержал некоторых у себя, а других заточил. Правые или не столь виновные возвратились домой уз­нав опытом, что самый человеколюбивый, но мудрый государь не оставляет дерзких ослушников без наказа­ния. Уже несколько времени посадники новогороцские были, кажется, избираемы из тамошних граждан: Вла­димир, опасаясь их мятежного духа, дал сей сан киев­скому вельможе Борису.

Сын Святополков Ярослав, или Ярославец, князь вла­димирский, ненавидел жену свою, дочь Мстислава, и не боялся огорчать ее деда: Мономах выступил с вой­ском, соединился с Ростиславичами, князьями юго-западной России, около двух месяцев держал город Вла­димир в осаде и принудил Ярослава покориться; но сей легкомысленный племянник снова оскорбил дядю, с презрением удалив от себя нелюбимую супругу: он бежал в Польшу. Никто из бояр не хотел за ним следо­вать, и великий князь отдал Владимирский удел сыну своему, Роману, Володареву зятю, который в том же году умер. Мономах послал на его место другого сына, Андрея (женатого на внуке половецкого князя, Тугоркана) и велел ему предупредить замыслы Болеслава Кривоустого, зная, что сей король, свойственник изгнан­ного князя владимирского, ожидает только удобного случая для объявления войны россиянам. Андрей опу­стошил соседственные владения королевские и возвра­тился с добычею. Ляхи, приведенные Ярославом, хоте­ли взять Червен; но с великим уроном были отражены тамошним наместником, Фомою Ратиборовичем. Тогда Ярослав прибегнул к государю венгерскому, Стефану, который, желая отметить россиянам за отца своего, по­бежденного ими на берегах Сана, вступил в область Вла­димирскую вместе с богемцами и поляками Великий князь, не имев времени собрать войско, с малою дру­жиною отправил Мстислава к городу Владимиру, где юный Андрей, осажденный многочисленными неприяте­лями, не терял бодрости. Уже надменный, Ярослав, подъехав к стенам, грозил сыну Мономахову и народу страшною местию в случае сопротивления; осматривал крепость и в уме своем назначал места для приступа, отложенного только до следующего дня. В одну мину­ту все переменилось. Два человека вышли тайно из крепости, засели на пути, между неприятельским ста­ном и городом, и копьями пронзили неосторожного Яро­слава, когда он сам-третий возвращался к союзному войску. Несчастный умер в ту же ночь; а союзники, изумленные его бедствием, спешили заключить мир с великим князем. Летописец венгерский повествует, что Стефан, огорченный смертию Ярослава, клялся взять крепость или умереть; но что воеводы его не хотели ему повиноваться, сняли шатры свои и принудили короля возвратиться в Венгрию.

В стане Владимировых неприятелей были и Ростиславичи, до того времени усердные защитники отече­ства: каким образом сии два брата, славные благород­ством и великодушием, могли присоединиться ко вра­гам России? В древнейших летописцах польских находим объяснение. Мужественный Володарь, ужас и бич соседственных ляхов, не умел защитить себя or их ко­варства. Они подослали к нему одного хитрого вельмо­жу, именем Петра, который вступил в его службу, прит­ворно изъявлял ненависть к Болеславу, вкрался в до­веренность к добродушному князю перемышльскому, ездил с ним на охоту и в лесу с помощью своих людей, внезапно схватив безоружного Володаря, увел его свя­занного к себе в замок: что случилось незадолго до оса­ды Владимира. Брат и сын выкупили знаменитого плен­ника из неволи, отправив в Польшу на возах и вер­блюдах множество золота, серебра, драгоценных одежд, сосудов. Сверх того Ростиславичи обязались жить в союзе с Болеславом и находились, кажется, в его стане под Владимиром, единственно для заключения сего до­говора или желая быть посредниками между изгнанником Ярославом и великим князем.

Завоеванием Минска и приобретением Владимира Мономах утвердил свое могущество внутри государст­ва, но не думал переменить системы наследственных уде­лов, столь противной благу и спокойствию отечества. Долговременное обыкновение казалось тогда уже зако­ном; или Владимир боялся отчаянного сопротивления князей черниговских, полоцких и Ростиславичей, кото­рые не уступили бы ему прав своих без страшного кро­вопролития. Он не имел дерзкой решительности тех лю­дей, кои жертвуют благом современников неверному счастию потомства; хотел быть первым, а не единствен­ным князем российским: покровителем России и главою частных владетелей, а не государем самодержавным. Справедливость вооружила его против хищника Глеба и князя владимирского (ибо сей последний хотел обе­счестить семейство Мономахово разводом с дочерью Мстислава и звал иноплеменников грабить отечество): та же справедливость не позволяла ему отнять закон­ного достояния у князей спокойных. По кончине гор­дого Олега и кроткого Давида, вообще уважаемого за его правдивость, меньший их брат, Ярослав, мирно кня­жил в области Черниговской, а сыновья Володаревы, Владимирко, Ростислав, и Васильковичи, Григорий с Иоанном, наследовали Перемышль, Звенигород, Теребовль и другие места в юго-западной России, когда в 1124 году умерли отцы их, оставив навсегда в России память своих счастливых дел воинских, верности в обе­тах и любви к отечественной славе.

Не раз содействовал Владимир мирному исходу возникавших распрей, являясь, обыкновенно, защитником обиженной стороны. Когда, например, Василько Ростиславич был ослеплен Давыдом Волынским, с согласия киевского великого князя Святополка, Владимир предупредил грозившую стать общей усобицу, убедив князей восстановить нарушенную справедливость наказанием виновника. Эта миротворческая деятельность Владимира принимает особенно широкие размеры с того времени, как он становится великим князем Киевским. Отдельные его мероприятия теперь начинают складываться в определенную политическую систему. Он стремится к сосредоточению в своих руках наиболее важных русских областей, поручая их своим сыновьям; в Новгороде сажает Мстислава, в Переяславле - Святополка, а после его смерти - Ярополка, в Смоленске - Вячеслава, в Суздальской земле - Юрия. Путем брачных связей, а частью и с помощью силы, он подчиняет своему влиянию и более отдаленные земли - турово-пинскую, волынскую и полоцкую. В результате Владимир становится действительно "старейшим князем" в Русской земле, который мог направлять на общее дело разрозненные силы удельных князей и страхом наказания удерживать их в повиновении. С другой стороны, в политике Владимира заметно выступает желание закрепить достигнутое объединение владений, а с ним и старейшинство за своим родом, чтобы самую идею старейшинства поставить на более прочное династическое основание. В этих видах он еще при жизни переводит старшего сына своего Мстислава из Новгорода в Белгород, обеспечивая тем возможность передать ему киевский стол, уже по новому порядку. Большое внимание уделял Владимир и внутренней жизни населения, в частности - устройству суда и управления. С его именем, например, связаны вошедшие в состав "Русской Правды" постановления о процентах ("о резе") и закупах, принятые на созванном им в Берестове съезде "мужей" его и Олега Святославича. В его "Поучении" детям содержатся разнообразные наставления, явно внушенные ему собственным опытом. Блестящие результаты деятельности Владимира привлекли к нему симпатии населения и окружили его имя в народной памяти особым ореолом.

Княжив в столице 13 лет, Владимир Мономах скон­чался (19 мая 1125 г.) на 73 году от рождения, славный победами за Русскую землю и благими нравами, как говорят древние летописцы. Уже в слабости и не­дуге он поехал на место, орошенное святою кровию Бо­риса, и там, у церкви, им созданной на берегу Альты, предал дух свой богу в живейших чувствованиях уте­шительной веры. Горестные дети и вельможи привезли его тело в Киев и совершили обряд погребения в Со­фийском храме. Набожность была тогда весьма обык­новенною добродетелию; но Владимир отличался хри­стианским сердечным умилением; слезы обыкновенно текли из глаз его, когда он в храмах молился вседер­жителю за отечество и народ, ему любезный. Не менее хвалят летописцы нежную его привязанность к отцу (которого сей редкий сын никогда и ни в чем не ос­лушался), снисхождение к слабому человечеству, ми­лосердие, щедрость, незлобие: ибо он, по их словам, творил добро врагам своим и любил отпускать их с да­рами. Но всего яснее и лучше изображает его душу поучение, им самим написанное для сыновей. К счас­тию, сей остаток древности сохранился в одной хара­тейной летописи и достоин занять место в истории.

Великий князь говорит вначале, что дед его, Яро­слав, дал ему русское имя Владимира и христианское Василия, а отец и мать прозвание Мономаха, или Еди­ноборца: для того ли, что Владимир действительно был по матери внук греческого царя Константина Монома­ха, или в самой первой юности изъявлял особенную во­инскую доблесть? — «Приближаясь ко гробу,— пишет он,— благодарю всевышнего за умножение дней моих: рука его довела меня до старости маститой. А вы, дети любезные, и всякий, кто будет читать сие писание, на­блюдайте правила, в оном изображенные. Когда же сердце ваше не одобрит их, не осуждайте моего наме­рения; но скажите только: он говорит несправедливо!

Страх божий и любовь к человечеству есть основа­ние добродетели. Велик господь; чудесны дела его!» Описав в главных чертах, и по большей части словами Давида, красоту творения и благость творца, Владимир продолжает:

«О дети мои! Хвалите бога! Любите также человече­ство. Не пост, не уединение, не монашество спасет вас, но благодеяния. Не забывайте бедных; кормите их, и мыслите, что всякое достояние есть божие и поручено вам только на время. Не скрывайте богатства в недрах земли: сие противно христианству. Будьте отцами си­рот: судите вдовиц сами; не давайте сильным губить слабых. Не убивайте ни правого, ни виновного: жизнь и душа христианина священна. Не призывайте всуе име­ни бога; утвердив же клятву целованием крестным, не преступайте оной. Братья сказали мне: изгоним Ростиславичей и возьмем их область, или ты нам не союзник. Но я ответствовал: не могу забыть крестного целова­ния; развернул Псалтырь и читал с умилением: векую печальна ecu, душе моя? Уповай на бога, яко исповемся ему. Не ревнуй лукавнующим ниже завиди творящим беззаконие.— Не оставляйте больных; не страшитесь видеть мертвых: ибо все умрем. Принимайте с любовию благословение духовных; не удаляйтесь от них; твори­те им добро, да молятся за вас всевышнему. Не имейте гордости ни в уме, ни в сердце, и думайте: мы тленны; ныне живы, а завтра во гробе.— Бойтесь всякой лжи, пиянства и любострастия, равно гибельного для тела и души.— Чтите старых людей как отцов, любите юных как братьев.— В хозяйстве сами прилежно за всем смот­рите, не полагаясь на отроков и тиунов, да гости не осу­дят ни дому, ни обеда вашего.— На войне будьте дея­тельны; служите примером для воевод. Не время тогда думать о пиршествах и неге. Расставив ночную стражу, отдохните. Человек погибает внезапу: для того не сла­гайте с себя оружия, где может встретиться опасность, и рано садитесь на коней.— Путешествуя в своих обла­стях, не давайте жителей в обиду княжеским отрокам; а где остановитесь, напойте, накормите хозяина. Всего же более чтите гостя, и знаменитого и простого, и куп­ца и посла; если не можете одарить его, то хотя брашном и питаем удовольствуйте: ибо гости распускают в чужих землях и добрую и худую об нас славу.— При­ветствуйте всякого человека, когда идете мимо.— Люби­те жен своих, но не давайте им власти над собою.— Все хорошее, узнав, вы должны помнить: чего не знаете, то­му учитесь. Отец мой, сидя дома, говорил пятью язы­ками: за что хвалят пас чужестранцы. Леность — мать пороков: берегитесь ее. Человек должен всегда зани­маться: в пути, на коне, не имея дела, вместо суетных мыслей читайте наизусть молитвы или повторяйте хо­тя самую краткую, но лучшую: Господи помилуй! Не засыпайте никогда без земного поклона; а когда чувствуете себя нездоровыми, то поклонитесь в землю три раза. Да не застанет вас солнце на ложе! Идите рано в церковь воздать богу хвалу утреннюю: так делал отец мой; так делали все добрые мужи. Когда озаряло их солнце, они славили господа с радостию и говорили: Просвети очи мои, Христе Боже, и дал ми ecu свет твой красный. Потом садились думать с дружиною, или су­дить народ, или ездили на охоту; а в полдень спали: ибо не только человеку, но и зверям и птицам бог при­судил отдыхать в час полуденный.— Так жил и ваш отец. Я сам делал все, что мог бы велеть отроку: на охо­те и войне, днем и ночью, в зной летний и холод зим­ний не знал покоя; не надеялся, на посадников и бирючей; не давал бедных и вдовиц в обиду сильным; сам назирал церковь и божественное служение, домашний распорядок, конюшню, охоту, ястребов и соколов».— Исчислив свои дела воинские, уже известные читателю, Владимир пишет далее: «Всех походов моих было 83; а других маловажных не упомню. Я заключил с полов­цами 19 мирных договоров, взял в плен более ста луч­ших их князей и выпустил из неволи, а более двух сот казнил и потопил в реках.— Кто путешествовал скорее меня? Выехав рано из Чернигова, я бывал в Киеве у родителя прежде вечерен.— Любя охоту, мы часто ло­вили зверей с вашим дедом. Своими руками в густых лесах вязал я диких коней вдруг по нескольку. Два ра­за буйвол метал меня на рогах, олень бодал, лось топ­тала ногами; вепрь сорвал меч с бедры моей, медведь прокусил седло; лютый зверь однажды бросился и низ­вергнул коня подо мною. Сколько раз я падал с лошади! Дважды разбил себе голову, повреждал руки и ноги, не блюдя жизни в юности и не щадя головы своей. Но гос­подь хранил меня. И вы, дети мои, не бойтесь смерти, ни битвы, ни зверей свирепых; но являйтесь мужами во всяком случае, посланном от бога. Если провидение оп­ределит кому умереть, то не спасут его ни отец, ни мать, ни братья. Хранение божие надежнее человече­ского».

Без сего завещания, столь умно писанного, мы не знали бы всей прекрасной души Владимира, который не сокрушил чуждых государств, но был защитою, сла­вою, утешением собственного; и никто из древних князей российских не имеет более права на любовь потомства: ибо он с живейшим усердием служил отечеству и доб­родетели. Если Мономах один раз в жизни не усомнился нарушить права народного и вероломным обра­зом умертвить князей половецких, то можем отнести к нему слова Цицероновы: век извиняет человека. Считая полозцев врагами христианства и неба (ибо они жгли церкви), россияне думали, что истреблять их, каким бы то образом ни было, есть богоугодное дело.

К сожалению, древние летописцы наши, рассказы­вая подробно воинские и церковные дела, едва упоми­нают о государственных или гражданских, коими Вла­димир украсил свое правление. Знаем только, что он желая доставить народу все возможные удобности, сде­лал на Днепре мост; часто ездил в Ростовскую и Суз­дальскую землю, наследственную область Всеволодова дома, для хозяйственных распоряжений; выбрал пре­красное место на берегу Клязьмы, основал город, на­звал его Владимиром Залесским, окружил валом и построил там церковь св. Спаса. Сын его, Мстислав, распространил в 1114 году укрепления новогородские, а посадник, именем Павел, заложил каменную стену в Ладоге [1].

Реформы Владимира набирали силу целенаправленного движения - одно новшество вызывало к жизни другое, возникали невиданные учреждения княжеского управления.

Наиболее замечательным нововведением Владимира Святославовича было его распоряжение ”собирать у лучших людей детей и отдавать их в обучение книжное”. Сам князь выступал в качестве русского просветителя, проявляя при этом волю и настойчивость настоящего государственного реформатора.[2] Учреждалась им первая детская школа. Нечто похожее происходило много столетий спустя при Петре I, когда в обучение наукам насильно определяли боярских и прочих детей.

Проведя реформу, Владимир опирался на сложившиеся к тому времени условия и возможности, ибо уже тогда на Руси имелось немало грамотных людей, существовала русская письменность и книжное богослужение во многих городах.

Русская письменность зарождалась на заре феодализации западных, южных и восточных славян. Но сама письменность возникла в районах торговых центров, городов и морских портов.

Не зря Владимир в первое время своего княжения вёл частые войны. Он увеличил русские владения. При нём границы были такие: на север - до Финляндии и нынешней Архангельской губернии; к востоку - до нынешних Вятской и Казанской губернии; к югу - русские всё больше продвигались в степи над Чёрным и Азовскими морями. Вот такое пространство занимало Русь при князе Владимире.

Но русские постоянно продвигались дальше своих пределов. Внутри самой тогдашней Руси были беспрестанные отношения жителей одного края с другими. Главный путь шёл от Киева к Новгороду, и дальше. Главные пути были по рекам. Нелегко было ездить по Руси в то время. Везде стояли дремучие леса. Народу на огромных землях было очень мало; дорог не было, приходилось ездить по рекам.

Князь Владимир стал известен иноземцам прежде всего своими походами. Он много воевал до своего крещения. Он сражался с дунайскими болгарами, помогая греческим царям, своим новым родственникам по супруге. Воевал с дунайскими сербами. Бился с камскими болгарами и, наконец, заключил с ними мир. Владимир помогал чешским славянам против поляков. Поляки боялись Владимира и думали, что он хотел завоевать всех славян, чтобы стать всеславянским царем.

Последние годы своей жизни Владимир жил в мире со всеми народами, кроме печенегов. Из Чехии или Богемии от короля Ольдриха, также из Венгрии от короля Стефана посылались не раз ко Владимиру мирные посольства. К этим королям ходили и Владимировы мирные послы. Польский король даже отдал свою дочь замуж за старшего Владимирова сына Святополка. Дунайская Болгария и Греция мирно торговали с Русью. Купцы часто наезжали к нашим предкам. Существует такое предание, что Владимир посылал выборных русских людей в далекие чужие земли присматриваться, какими обычаями живут разные народы.

Молва о православном русском государстве князя Владимира доходила до отдаленных стран.

Гостеприимен и ласков с иноземцами был князь Владимир! В старину всякий русский хозяин должен был оберегать от любой опасности того, кто пришел к нему погостить. Так же и Владимир оберегал своих гостей.

Существует придание, что сам римский папа присылал своих послов к Владимиру, а потом князь посылал своих в Рим. Однако, цареградский патриарх убедил Владимира не ссылаться больше с папой, как с отступником от Православной восточной Церкви. В самом деле, римский папа тогда уже воображал себя главою целого света. Он думал, что он не только церковный начальник, но и царь над всеми князьями и королями. Папы везде хотели вводить свою католическую латинскую веру; хотели через своих латинских епископов и священников управлять самими государствами и их землями, чтобы за их счёт обогащаться.

Благодаря богу, Русь избавилась от подчинения латинянам. Но русские никогда не чуждались их и считали их христианами. Только не хотели принимать их веру.[3]

Князь Владимир старался утверждать в народе православную веру, принятую в Греции.

Постоянно заботился Князь Владимир о построении церквей. Для этого он вызвал из Греции каменщиков; или по старинному “каменосечцев“. Среди русских тоже имелись каменщики, но их было немного. Рабочих часто не доставало для постройки многих церквей, поэтому греческие каменщики как более искусные учили русских.[4]

По повелению великого князя и в других городах ставились каменные и деревянные церкви. Так, в России была выстроена дубовая церковь. Предки говорили о ней, что она “такая чудесная, какой не бывало и не будет!”

В Переяславле была построена каменная церковь Воздвижения Честного Креста. На западе в землю Червенскую Владимир сам ходил с епископами, учил и крестил там людей и во Владимире - городе построил церковь Богородицы. Много строилось тогда церквей и по селам.

Князь отдыхал от трудов праведных в своём тереме с дружинниками. Он очень любил свою дружину. С ней думал думу об устройстве земли, о войнах, о земском уставе. В дружине Владимировой собирались люди из всего русского народа: кто особенно хорошо умел служить русской земле и князю, показал себя храбрым, сильным и разумным человеком, тому легко было сделаться дружинником. Иные дружинники были богатырями, сами объезжали концы земли русской, неся свою богатырскую службу.

Само слово “дружина” показывает, что дружинники составляли дружный кружок. Князь особенно дружил со старшими дружинниками - опытными, разумными слугами, отважными и сильными. Ещё были младшие дружинники - это отроки, детские, мечники, гриди. Они несли службу при дворе княжеском, и провожая князя на войну, берегли его коня, смотрели за оружием и т. д. Они же и бились на войне под управлением старших дружинников, либо самого князя. Только старшие дружинники назывались княжими мужьями, боярами и думцами, т.е. советниками князя. Они и в битвах бывали воеводами. С ними то князь Владимир совещался и отдыхал в своей гриднице.[5]

Гридницею называлась горница в тереме великокняжеском; это название от слова грида, то есть сборище. В гридницу собирались дружинники для пиров и совещаний с князем. В своей просторной расписной гриднице Владимир угощал дружинников; сидели они на скамьях за большим столом. Жены и дочери дружинников тут же в гриднице пируют со всеми и с великой княгиней, супругой Владимира. Разряжены они в золото, серебро, парчу. Мужья и отцы их - люди богатые. Князь не скупится щедро платить им за службу, делает им дорогие подарки.

Больше всего русские люди ездили для торговли по городам. В одних городах они покупали товары, в другие везли продавать, в городах Смоленск, Ростов, Любеч исстари шла торговля и были рынки. После крещения Руси Владимир поручил духовенству наблюдать за верностью рыночных мер и весов, чтобы торговцы не обмеривали и не обвешивали никого. Наряду с Царьградом и Корсунем русские часто ездили за товарами в города хазарские.

Небольшая часть народа занималась торговлей. Главным занятием русских было земледелие. Большинство людей жило в деревнях. Князь Владимир покровительствовал людям, ищущим новые места на нетронутой никем земле. В самых глухих местах русские пахали, сеяли, косили, заводили свое хозяйство. [6]

Бурное развитие торговли резко увеличило спрос на деньги. И Владимир Святославович учреждает собственную чеканку монет. Под надзором надсмотрщиков около ста кузнецов день и ночь варили серебро, отливали в опоках длинные стержни, резали их на кружки.

На одной стороне выбивалась княжеская печать - Владимир с венцом на голове, с крестом в правой и скипетром в левой руке; на обратной - княжеский знак: три перекрещенных копья и надпись: “Володимир на столе, а се его серебро”.[7] Такой вид имела гривна Владимира.

Такой же печатью помечалось его серебро и золото.

Денежное обращение прочно вошло в жизнь государства. Помимо дани в натуре - житом, мехом, воском каждая земля теперь обязывалась выплачивать ежегодно определенную сумму гривен: Новгород - 2 тыс. Гривен, Червен и Волынь - по полторы, Тьмутаракань - по тысяче и т.д. Денежными податями облагалась каждая долина, место на торгах, переезды через мосты.

Наряду с русскими гривнами широкое хождение имели монеты греческие, арабские, персидские.

С введением русской монеты заметно оживились городские торги, вырос их денежный оборот, усилились торговые связи между городами.

Рост денежного обмена повлек за собой не только увеличение товарооборота и емкости внутреннего рынка, но и распространение различных видов денежного накопительства. Одновременно начало развиваться ювелирное ремесло, а изделия киевских ювелиров стали пользоваться огромным спросом во всех русских и заморских городах.

Итак, Киев становится самым многолюдным, богатым и красивым городом Руси, центром ее экономической, политической и культурной жизни, а его князь удостаивается звания “кагана земли Русской”.

Князь оберегал русскую землю от всяких соседних недругов. Он заботился, чтобы и внутри ее было мирно. При Владимире еще до крещения вздумали восстать против власти киевского князя вятичи, но были Владимиром усмирены.

 

2. Княгиня Ольга – видатна постать в історії культури.

 

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Легендами овіяний, образ княгині київської, дружини князя Ігоря — Ольги, мудрої державної діячки, керівника і воїна. її діяльність залишила помітний слід у східнослов'янській історії X ст. Велика княгиня Ольга (скандінавською — Хельга) відома широкому загалу як свята й рівноапостольна церковна діячка. Стародавні літописці, без сумніву, симпатизували княгині — дружині Ігоря й регент-ці у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру й передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти, можна пояснити тим, що 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цього Ольга лишалася б видатною правителькою.

Прибула вона до Києва 903 р. «Літопис руський» свідчить: «Коли Ігор виріс, він ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався його. І привели йому жону із Пскова, на ім'я Ольга». І стала вона не лише дружиною, а й мудрою помічницею Ігоря. Дослідники по-різному відповідають на питання: де й коли народилася Ольга, з якої родини походила, чи була князівського роду? Найпоширенішою є думка, що дитинство княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, мабуть, вона і зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який покохав її за красу та незвичайний розум.

Ігор ходив у походи, він підкорив древлян, уличів, інші східнослов'янські племена, що відокремились від Києва на початку його князювання. 915 р. уклав мирну угоду з печенігами, які з'явилися тоді в південноруських степах. 941 р. здійснив невдалий похід на Константинополь. А 944 р. Знову вирушив на Візантію і, отримавши викуп, уклав з нею договір.

Ольга взяла на себе всі турботи по управлінню державою.

Скоро після того, як був укладений мир з Візантією, відбулась одна з найцікавіших подій в історії Русі X ст. — древлянське повстання 945 p., причиною якого стала спроба Ігоря запровадити в Іскоростені повічний збір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й рушили на Київ. Однак Ольга, котра лишалася у Києві з малим Святославом, зуміла обхитрити їх і згодом розгромила. Вона швидко й жорстоко помстилася за чоловіка. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту та про початок князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли приїхали до Києва і запропонували Ользі піти заміж за їхнього князя Мала. Княгиня веліла тих послів разом з човном, на якому припливли, скинути в глибоку яму, викопану за городом на теремному дворі, і потім закопати живими.

Розправившись таким чином зі сватами, Ольга звернулася до древлян з проханням прислати за нею найбільш знатних мужів — князівського роду, бояр, купців. Коли ті прибули до Києва, Ольга наказала витопити баню, яку потім запалили разом з послами. Такими були перші дві її помсти древлянам.

^ Сватання князя Мала за Ольгу, на думку дослідників, відбивало пережитки матріархату, архаїзм у поглядах древлян. Дії Ольги — поховання сватів у човні, наказ витопити баню для послів — прикмети поховального обряду, що сягають сивої давнини й пов'язані з кривавою помстою. Третя помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про своє бажання поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста Іскоростеня наказала вона насипати величезний курган. Коли ж древляни повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п'ять тисяч.

Наступного року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина Святослава, воєводу Свенельда й рушила в Древлянську землю, щоб остаточно «примучи» ти», тобто приборкати древлян та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було виграно, але древляни втекли й зачинились у своїх градах. Облога тривала цілий рік, доки Ольга КЄ запропонувала древлянам відкупитися малою даниною: <>д двора по три голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив'язати трут з вогнем й, коли смеркнеться, відпустити на волю. Птахи полетіли у свої гнізда, і спалахнув Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни Ольги ловили їх... Так узяла Ольга город хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила ібо віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку данину. Дві третини її одержав Київ, а третину — Вишгород, що був Ольжиним городом.

Так літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання Ольги та її помсту древлянам

Разом а тим Ольга розуміла, що необхідно змінити доти і,піні і а безладний спосіб збирання данини, який спричинився до смерті Ігоря. Вона запровадила перші в Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через пенні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість 1 державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости для стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо.

У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією.

Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в X ст. був справжньою світовою столицею. Константин Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем — по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ — до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і вошами — майже 1500 чол. Розкішно оздоблена лодія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс лодії мав вигляд якоїсь химерної тварини — грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене князівською емблемою — золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

Константин Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольги, який відбувся 9 вересня у Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Для нас важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна, який відвідувачі повинні були робити перед імператорським троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув: «Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня повільно, з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і, приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді Ольги на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-кліторій в іншому залі — Трикліні Юстініана. Тут Ольга була разом з імператрицею Оленою та її невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між прийомом та бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови — джерела не дають вичерпної відповіді на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичеське оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород. Просила прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту зв'язків з найрозвиненішими державами світу.

Ольга чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама, її почт та посли жили у Константинополі, а решта і київського посольства — у своїх човнах-лодіях. Нелегким було те чекання. Та Ольга не втрачала часу — знайомилась Константинополем, Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона потім довго згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням пізнього Іоакимівського літопису, збудувала дерев'яну церкву святої Софи поблизу Золотих воріт. Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою митрополита Київського, запрошеного на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня здійснення своєї мрії — церква згоріла 1017 р. Пізніше Ярослав Мудрий на тому місці збудував кам'яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як святиня України.

Чому ж відмовив імператор візантійський в прилученні Київської Русі до християнського світу? Тому, що син Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала імператору золите з коштовним камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. На ньому були християнські символи — зображення Христа на коштовному камені, и призначене воно було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла благословіння патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово набула розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у важливий державний акт. «Повість временних літ» стверджує, нібито імператор сватався до Ольги, але княгиня його перехитрувала: сказала, що тому не годиться знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її охрестив, однак після хрещення, під час якого Константин назвав її за обрядом «дщерею», відмовилася стати дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє такого шлюбу. Цей факт, як і багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з народних переказів про Ольгу, її хрещення та перебування в Царгороді.

18 жовтня, в неділю, був прощальний прийом. І відмова...

Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився.

959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа для хрещення Русі. Оттон погодився — прислав Адельберта. Та непривітно зустріли його на Русі. Прибічники Святослава відправили посольство ні з чим. Ольга не втратила реальної влади. Від безсилля почала руйнувати язичницькі капища, силою віри своєї впливала на співвітчизників...

Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто — 969 p., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги — справжній витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софійському соборі.

Ольгу не просто вшановували нащадки — її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча.

4 вересня 1911 р. в Києві, на перехресті Караваївської, Пушкінської та В. Васильківської вулиць (сучасна пл. Толстого) було освячено багатофігурний пам'ятник «Княгине Ольге Св.». На жаль, 1919 р. скульптуру Ольги скинули, а на її місце встановили бюст Т. Шевченка. Бокові постаті Андрія Первозванного, Кирила та Мефодія було сховано під фанерними кубами. 1920 р. пам'ятник Т. Шевченкові перенесли до іншого місця, а в березні 1923 р. комунальний відділ Києва розпорядився остаточно зняти фігури. Постамент лишався цілим до 1926 p.- Тепер там клумба.

 

3.Виникнення словянської писемності та поширення грамотності на Русі.