Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності

 

Питання визначення кримінальної відповідальності є найскладнішими в науці кримінального права. Це пов’язано з тим, що законодавчого визначення кримінальної відповідальності немає. Кримінальна відповідальність – це найбільш суворий вид юридичної відповідальності, який уявляє собою обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати певних обмежень особистого або майнового характеру, що забезпечується примусовою силою держави.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, які врегульовані нормами кримінального права, і тому називаються кримінально-правовими відносинами. Ці відносини, як й будь-які інші правові відносини, мають власну структуру, тобто складаються з певних елементів: об’єкт, суб’єкти та зміст відносин. Об’єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові чи інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції кримінально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину. Суб’єктами таких відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з другого – держава в особі уповноважених органів. Зміст кримінальних правовідносин утворюють права та обов’язки суб’єктів цих правовідносин. З моменту вчинення злочину у держави з’являються владні повноваження щодо особи, яка його вчинила, а в останньої – обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому така особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані, щоб покарання було призначено лише в рамках санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, щоб були належним чином враховані та застосовані інші кримінально-правові заходи.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений КК (ч. 1 ст. 2 КК). Законодавчий (нормативний) опис ознак конкретного складу злочину, що міститься в статті Особливої частини КК, у своїй сукупності закріплює той мінімум ознак, який дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наявність цієї сукупності ознак злочинного діяння в поведінці винного є єдиною і достатньою підставою для вирішення питання про можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного діяння.

Під складом злочину розуміється сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, установлених законом, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. У кожному складі виділяють його елементи. Ними є об'єкт і об'єктивна сторона злочину (об'єктивні ознаки складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу). У своїй єдності вони й утворюють склад злочину.

Об'єктом злочину є те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певну шкоду. У кримінально-правовій літературі об'єктом злочину визнаються певні суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом. Загальний перелік таких відносин наданий в ч. 1 ст. 1 КК, ними є суспільні відносини з охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України тощо. В межах об’єкту злочину виокремлюють предмет злочину – це визначена нормою кримінального закону річ матеріального світу, які зазнають злочинного впливу або з приводу яких вчиняється злочин. Так, об’єктом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК), є відносини у сфері належної господарської діяльності, а предметом – кошти або інше майно, одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння. Об’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину, предмет – факультативним, тобто підлягає встановленню тільки якщо прямо передбачений статтею КК.

Об'єктивна сторона – зовнішня сторона злочину, яка виражається у вчинені передбаченого кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності), що заподіює або створює погрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину. Ознаками об'єктивної сторони, як елемента складу злочину, є діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок, місце, час, спосіб, засоби та знаряддя, обстановка вчинення злочину. Так, контрабанда (ст. 201 КК) з об’єктивної сторони полягає в переміщенні (діяння у формі дії) через митний кордон України (місце) поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (спосіб) культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї та боєприпасів (крім гладко ствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї), спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (предмети злочину). Суспільно небезпечне діяння є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, його відсутність виключає наявність складу злочину, а, як наслідок, й складу злочину. Всі інші ознаки є факультативними, тобто їх наявність залежить від конкретного складу злочину.

Суб'єкт злочину – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Суб’єктом злочину може бути тільки людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації й т.ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів, хоча Законом України №314 від 23.05.2013 р. Загальна частина КК була доповнена Розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». Неузгодженність положень цього розділу з іншими нормами кримінального закону викликає питання щодо їх практичного застосування. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину була здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними. Кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку, за вичерпний перелік злочинів, встановлений в ч. 2 ст. 22 КК, – з 14-річного віку (вбивство, згалтування, крадіжка, грабіж, розбій, хуліганство тощо). В деяких злочинах суб’єкт, крім віку та осудності, має володіти ще додатковими ознаками (спеціальний суб’єкт). Наприклад, суб’єктом доведення до банкрутства (ст. 219 КК) може бути громадянин – засновник (учасник) або службова особа суб’єкта господарської діяльності.

Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, тому що вона містить у собі ті психічні процеси, які характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони визнаються вина, мотив і ціль злочину. Обов'язковою (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи, що може бути виражена у формі умислу або необережності. При відсутності вини особи немає й складу злочину, навіть якщо в результаті його дії (бездіяльності) настали передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні наслідки. Наприклад, маніпулювання на фондовому ринку (ст. 222-1 КК) характеризується умисною формою вини, відповідальність за виготовлення підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК) настає тільки за умови вчинення цього діяння з метою збуту цих підроблених паперів, а відповідальність за розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК) тільки якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів.

 

Покарання та його види.

 

Покарання є однією із основних та найбільш суворих форм реалізації кримінальної відповідальності, яка існує для охорони державою найважливіших суспільних відносин від злочинних посягань. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК).

Цілями покарання: 1) кара; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; 4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (ч. 2 ст. 50 КК). Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду на застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції. Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає повторне вчинення злочинів. Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб.

Система покарань – це перелік від найменш суворого до найбільш суворого видів державного примусу, передбачених кримінальним законом, які перебувають у відносинах взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей покарання, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи із принципів кримінального права. Система покарань для повнолітніх осіб виглядає наступним чином: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Всі покарання поділяються на основні, додаткові та змішані (можуть застосовуватися як основні, та як додаткові). За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

Штраф (ст. 53 КК) – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 50 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1 н.м.д.г. = 17 гривень), якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до 1 року. У разі несплати штрафу він може бути замінений на громадські або виправні роботи.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) застосовується до осіб, засуджених за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, які мають відповідне звання, ранг, чин або клас. Його застосування є можливим, якщо вчинений злочин пов’язаний з наявним у особи званням, рангом, чином або класом чи є таким, що ганьбит відповідні звання, ранги, чини або класи.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Покарання у виді виправних робіт (ст. 57 КК) встановлюється на строк від 6 місяців до 2 років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців (ст. 58 КК), крім військовослужбовців строкової служби, на строк від 6 місяців до 2 років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше 2 років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Покарання у виді конфіскації майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

Від конфіскації майна, як покарання за злочин, слід відрізняти спеціальну конфіскацію (ст. 96-1 КК), що є іншим заходом кримінально-правового характеру, який полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна за умови вчинення злочину у випадках, передбачених в Особливій частині КК. Спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; 3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, – переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання. Зазначені гроші, цінності та інше майно, передані особою, яка вчинила злочин, іншій фізичній або юридичній особі, підлягають спеціальній конфіскації, якщо особа, яка прийняла майно, знала або повинна була знати, що таке майно одержано внаслідок вчинення злочину. Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином.

Покарання у виді арешту (ст. 60 КК) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Покарання у виді обмеження волі (ст. 61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від 1 до 5 років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК) призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше 2 років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

Покарання у виді позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від 1 до 15 років.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановляння вироку.