Чи є насправді дієздатна держава фактором забезпечення економічного успіху?

Держава, – як твердять прихильники неоліберальних теорій – це лише перешкода на шляху до ринкового успіху. Насправді ж це не так. У тих же США, при усій значущості економічної свободи для успіхів країни, вихід з найскладніших кризових ситуацій завжди забезпечувався потужним сплеском перетворюючої державної активності. Так було і за Ф.Рузвельта і за Дж.Кеннеді, і за Р.Рейгана. При чому реальні дії цього останнього відверто спростовували його ж ліберальну риторику.
втратами.
Найвідвертіше експансіоністська привласнююча функція держави проявляється у випадках, коли підвищена конкурентоспроможність вітчизняних фірм підтримується матеріально, причому у відносинах з країнами, яким такі операції не під силу.
Типовими для дієздатних держав є експортні субсидії і компенсаційні платежі, насамперед на сільськогосподарську продукцію. У таких випадках фірмам вигідно вивозити продукцію й туди, де ціни на неї набагато нижчі. У підсумку виробництво сільськогосподарської продукції витісняється навіть у країні, де умови, загалом, сприятливі. Комерційні вигоди доповнюються у таких випадках і відкладеними, але фундаментальнішими доходами, похідними від інвестиційної експансії до зруйнованих таким чином галузей.
Досить наочним, і аж ніяк не замаскованим, є й таке перекачування вартості із слабкої країни до сильної, яке забезпечується так званим товарними кредитами.
Про те, що кредитні потоки йдуть до третього світу вельми інтенсивно свідчать хоча б дані про те, що на болю п’яти провідних країн (США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція) припадає 75% середньо- і довгострокових кредитів, 70% яких були надані країнами третього світу.
Країни слабкі і залежні, обтяжені боргами і обмежені всілякими умовами змушені виконувати постанови їм невигідні, і навіть згубні. Так, згідно з настановами “Світового Розуму” (“Розум” цей, звісно ж, західний) держави залежні і слабкі розпочинають свій шлях на світову арену зі стартової відкритості і всебічної лібералізації, що є згубними для їхньої неконкурентної економіки. Такий початок часто стає фатальним, країна не може оговтатись роками, а то й десятиліттями.

На відміну від цього країна, яка має сильну і незалежну державу дозволяє собі на старті ставити національні інтереси вище за дотримання приписів. Вона знаходить силу відстояти і взяти під захист паростки експортного, і потрібного для внутрішнього попиту, вітчизняного виробництва. Лібералізація, знову ж таки, всупереч приписам проводиться лише по мірі посилення конкурентності власної продукції. Ціни, інші вартісні важелі інколи 10-15 років утримуються під державним контролем і лише поступово лібералізуються.
Так діяли, ще будучи бідними, не лише Японія, Китай та інші нові індустріальні країни Азії, але й держави повоєнної Західної Європи.
Рятівне свавіля виказують країни із сильною державою і на інших напрямках, оскільки ними відповідально усвідомлюється (вони на відміну від слабких країн, мають при владі не запроданців) залежність від таких рішень подальшої долі народу. Це стосується антимонопольної, політики пільг, валютного регулювання та багато чого іншого.
Слабкі, залежні країни, часто під тиском, а найчастіше через жадібність корумпованої верхівки їх владної касти, чинять навпаки.
На завершення слід додати, що кульмінація домінування сильного над слабким сягає апогею, коли сила держави поєднується з високим рівнем розвитку.
У такій ситуації, якої досягли в основному високо розвинуті країни Заходу і Японії, сам факт сильної держави дає мультиплікаційний ефект, що примножує конкурентну перевагу цих країн.
Мультиплікаційний ефект тут проявляється вже у тому, що кожний крок до успіху в тому чи іншому напрямі дає поштовх до ланцюгової реакції позитивних змін.
Так, зростання доходів населення веде водночас і до зростання заощаджень, і до підвищення стандарту вимог до якості споживчої продукції, і до нових можливостей підвищення кваліфікації робітників, і до притоку “чужих мізків” і т.ін. Кожне з цих зрушень своїм чином, породжує нові ефекти: зростання заощаджень дає імпульс зростанню внутрішнього інвестування та ін.
Мультиплікаційний ефект дає сильним державам із стабільною економікою і більшу спроможність залучення зарубіжних інвестицій. Середовище, яке склалось в такій країні, утримує власні інвестиції і залучає іноземні, причому, на відміну від слабких країн у найефективніших формах.
За допомогою саме таких засобів відбувається модернізація виробництва, забезпечується зростання конкурентоспроможності продукції, покривається бюджетний дефіцит та ін. Характерно, що у відносинах між високо розвинутими країнами навіть захоплення ринку не є втратою для “потерпілої” сторони. Відомо, наприклад, що Японія, яка захопила значні сектори ринку США, рятує цю країну від фінансових труднощів.
Сказане свідчить, що у високрозвинутих країнах нарощування конкурентих переваг може відбуватись саме по собі, без особливих зусиль з боку держави. В цьому є своя доля логіки – в періоди успіху держава нібито згортається і набуває справжньої, необхідної для подолання труднощів, могутності в періоди кризи. Звідси є зрозумілою і неоліберальна ідеологія, яка панує у квітучому нині Західному світі.
23. Яким є евристичне значення методології «виклику та відповіді», запропонованої А.Тойнбі?

Виклик - відповідь - поняття, запроваджені А. Дж. Тойнбі для позначення однієї з визначальних характеристик ритму існування цивілізацій. Перебіг цивілізаційних процесів і проходження цивілізацією основних етапів її життєвого кола (виникнення, зростання, злам, деградація, розклад) підлягають законові виклику - відповіді, відповідно до якого кожен крок поступу цивілізації постає як адекватна відповідь на виклик довкілля - природного для перших, батьківських цивілізацій; природного та соціального - для наступних.

Ці виклики зумовлені дією найрізноманітніших чинників природно-історичного середовища, серед яких Тойнбі відзначає, зокрема, «стимул» країни із суворими умовами життя, «стимул» нової незайманої землі, «стимул» несподіваного удару з боку зовнішнього ворога, «стимул» несприятливого соціального статусу (напр. рабства). Однак той чи той виклик утворюється, здебільшого, не поодиноким чинником, а комбінацією кількох, тому це не якась єдина сутність, а відношення. При цьому сам Тойнбі схильний тлумачити це відношення не лише як взаємодію неживих сил, на зразок «Інь» і «Ян», а й як «зіткнення між двома надлюдськими особистостями» міфологічного чи релігійного типу. Загалом значення виклику як зовнішньої спонуки полягає в тому, щоб перетворити внутрішній творчий імпульс на постійний рушій, що сприяє реалізації потенційно можливих творчих варіацій.

Виклик провокує зростання відповідного суспільства (цивілізації). Брак викликів, надто сприятливі умови, а отже, брак стимулів до зростання розвитку спричинюють зворотний рух. І навпаки, якщо виклик занадто потужний і масштабний, то виключається сама можливість належної відповіді суспільства на нього. Тому адекватна відповідь - як під час генези, так і в ході існування цивілізації - на виклик історичної ситуації, що охоплює комплекс природних і соціальних чинників, зумовлена своєрідним законом «золотої середини»: виклик не повинен бути ні заслабким, оскільки тоді не спричинить достатньо помітної й активної відповіді, ані занадто потужним, бо це може або припинити народження цивілізації, або перетяти шлях її існуванню на тому чи тому етапі. Підґрунтя для адекватної відповіді закладаєдіяльність творчої меншості, що продукує нові конструктивні ідеї історичних перетворень, відповідних викликові. Сама відповідь здійснюється в ході засвоєння, через мімезис цих цілей і втіленням їх у життя пасивнішою більшістю. Зростання цивілізації триває, доки вона спроможна давати адекватні відповіді дедалі новим викликам середовища, а ця спроможність залежить від здатності творчої меншості продукувати запитані ідеї. Втративши цю здатність, меншість із творчої стає панівною, владарюючою завдяки вже не авторитетові, а примусу, матеріальним інструментам влади, передусім - силі зброї.

Таке перетворення панівної еліти зумовлене поступовим погіршенням складу спільноти людей з високими обдарованнями, досягненнями й моральним авторитетом мірою її трансформації в замкнуту самовідтворювану касту, а також тим, що внутрішнє виродження духовної еліти призводить до переходу влади від людей творчих до владних і авторитетних. Це зумовлює дедалі ширше усвідомлення несправедливості існуючого ладу і «розкол духу». Творчі люди, втративши провідне становище, втрачають інтерес до цілеспрямованого перетворення суспільної реальності, зосереджують свої духовні потенції поза нею. На полюсі, протилежному панівній меншості, пасивна більшість перетворюється на «внутрішній пролетаріат» - прошарок людей, не здатних до суспільно корисної діяльності, якимвластивий паразитичний спосіб життя і водночас готовність до збурень при невиконанні їхніх вимог «хліба й видовищ». За кордонами виникає «пролетаріат зовнішній» - молодші народи, що відстають від надломленої цивілізації за рівнем розвитку. За таких умов стає дедалі важче, а то й неможливо, давати потрібну відповідь. У суспільстві виникають, нагромаджуються і загострюються різні аномалії, що призводить до надлому цивілізації, а в перспективі - до загибелі.

Однак втрата цивілізацією здатності до відповіді на виклики історичної ситуації не є, за Тойнбі, наперед визначеною й остаточною; ця здатність може релаксуватися й за умов надлому та занепаду раціональною політикою правлячого класу, етерифікацією й духовним єднанням шляхом утворення (на основі об'єднання світових культів) вселенської релігії та залучення до неї в контексті майбутньої всесвітньої цивілізації.