Завдання для самостійної роботи

Самостійна робота студента займає дуже важливе місце у виконанні ним навчального плану, вивченні курсу основ теорії мовної комунікації. Студент не лише готується до практичних занять за планом, передбаченим до кожної теми курсу, але й самостійно опрацьовує питання програми, які не ввійшли до нього, виконує практичні завдання. Перелік завдань для самостійної роботи до кожного модуля додається. У процесі підготовки студент використовує рекомендовану навчальну та наукову літературу, в окремому зошиті у довільній формі складає конспект, виписує і вивчає найважливіші терміни, поняття, виконує завдання тощо. Завдання самостійної роботи включені до поточного та підсумкового контролю, а також у екзаменаційні білети. У ході індивідуальних і групових консультацій студенти отримують необхідні настанови, використовують письмові методичні рекомендації.

 

Завдання для самостійної роботи до модуля 1

1. Опрацювати навчальний матеріал з теми: «Різні підходи до розуміння поняття мовленнєвого акту в сучасній лінгвістиці».

2. Укласти власний словничок термінів комунікативної лінгвістики.

3. Зробити порівняльний аналіз класифікації функціональних стилів сучасної української літературної мови з аналогічною/ними класифікацією/ями стилів сучасної англійської (німецької) літературної мови. На основі самостійно вибраного текстового матеріалу детально проаналізувати один з функціональних стилів української (англійської, німецької) мови.

4. Написати міні-твір на тему: «Молодіжний сленг – спотворене мовлення чи корисний засіб спілкування?»

 

Питання підсумкової контрольної роботи до модуля 1

1. Комунікативна лінгвістика як наука і навчальна дисципліна.

2. Мова і мовлення, їх функції. Комунікативна функція мови.

3. Мова і мислення, їх основні ознаки.

4. Сутність і природа комунікації.

5. Спілкування і комунікація. Поняття комуніканта й комуніката.

6. Типи спілкування.

7. Закони спілкування.

8. Поняття мовленнєвого акту в сучасній лінгвістиці.

9. Одиниці мовної комунікації.

10. Моделі мовної комунікації.

11. Компоненти комунікації.

12. Канали комунікації.

13. Невербальні особливості комунікації.

14. Соціальні і комунікативні ролі, їх класифікація.

15. Гендерні особливості комунікації.

16. Особливості міжособистісного спілкування.

17. Тенденції розвитку сучасного спілкування.

18. Літературна мова як основна форма суспільного спілкування.

19. Поняття стилю мови в аспекті комунікативної лінгвістики.

20. Класифікація функціональних стилів сучасної української літературної мови.

21. Мовні особливості наукового стилю.

22. Характеристика офіційно-ділового стилю.

23. Головні ознаки публіцистичного стилю.

24. Визначальні риси конфесійного стилю.

25. Епістолярний різновид сучасної української літературної мови.

26. Художній стиль як особливий функціональний різновид мови.

27. Форми розмовного стилю.

28. Поняття діалекту, його різновиди.

29. Територіально-діалектна мова як одна з форм спілкування етносу. 30. Наріччя сучасної української мови.

31. Просторіччя як один з некодифікованих різновидів загальнонаціональної комунікації. Суржик.

32. Соціальні діалекти, їх види.

33. Професійні діалекти. Спільне та відмінне між професіоналізмами й термінами.

34. Арго.

35. Жаргон, сленг.

МОДУЛЬ 2

ЛЕКЦІЇ

ТЕМА 6. МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ ЯК КОМПОНЕНТ КОМУНІКАЦІЇ (2 год.)

Лекція 6

ПЛАН

1. Мовний етикет як система стійких мовних формул спілкування.

2. Національно-культурний етикет. Національно-мовна специфіка етикету українців.

3. Протокольно-дипломатичний етикет.

4. Чинники, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації.

Ключові слова: мовний етикет, мовленнєвий етикет, комунікативний етикет, національно-культурний і протокольно-дипломатичний етикет.

 

1. Слово «етикет», як відомо, прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської: еtiquette – ярлик, етикетка з написом, а у XVIII ст. – церемоніал.

Під мовним етикетом розуміють розроблені суспільством правила поведінки, систему стійких мовних формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їхніх соціальних ролей і рольових позицій стосовно один одного в офіційних і неофіційних обставинах. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування – це комунікативний етикет. Він убирає в себе лінгвоетикет (мовний, мовленнєвий) і немовний спілкувальний етикет.

За О.Бобир виділяють чотири основні підсистеми етикету:

I – мовленнєвий, або вербальний, етикет, що регламентує словесні формули вітання, знайомства, поздоровлення, побажання, прохання, поради, запрошення, співчуття. Це ж стосується манери спілкування та мистецтва вести бесіду.

II – міміка та жести, або кінесика. У багатьох народів є своєрідні жести привітання, прощання, згоди, заперечення. Міміка, погляд, вираз обличчя свідчать про ставлення до співрозмовника.

III – організація простору в етикеті, або етикетна проксеміка. В етикеті важливе значення має розташування співрозмовників у просторі, дистанція між ними, фізичний контакт. Необхідно також знати, яке місце в кімнаті чи за столом можна зайняти, які пози припустимі.

IV – речі в етикеті, або етикетна атрибутика, до якої відносять одяг, головний убір, прикраси, подарунки, квіти тощо.

Отже, етикет регулює нашу поведінку відповідно до соціальних вимог, а мовленнєвий етикет як його підсистема регулює правила мовленнєвої поведінки.

Мовленнєвий етикет відображає правила мовленнєвої поведінки, властиві мовцям на певному історичному зрізі. Сукупність усіх можливих етикетних формул утворює систему мовленнєвого етикету кожної нації. Ось чому структуру мовленнєвого етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада тощо. З-поміж них вирізняють ті, що вживаються при зав’язуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; під час підтримання контакту – формули вибачення, прохання, подяки; під час припинення контакту – формули прощання, побажання тощо. Це власне етикетні мовленнєві формули. Окрім власне етикетних формул, мовленнєвий етикет уключає ще й соціально-мовні символи етикетного рівня (наприклад, етикетні формули заперечення/незгоди і ствердження/згоди, формули запитань, що використовуються в певних соціально-культурних групах). Отже, мовленнєвий етикет обслуговує весь комунікативний акт.

Виділяють специфічні функції мовленнєвого етикету:

– контактовстановлювальна: встановлення, збереження і зміцнення дружніх відносин; установлення і підтримка офіційних увічливих відносин;

– конативна – функція орієнтації на адресата, реалізується при спілкуванні через вибір форм звертання;

– регулятивна – регуляції відносин «старший-молодший», «начальник-підлеглий»;

– емотивна – вираження емоційного ставлення до співрозмовника;

– імперативна – функція впливу;

– символічна – визначення приналежності мовця до певного соціального середовища або групи;

– інтелектуальна – функція аргументації своєї точки зору, висловлювання власних думок, аналіз позиції співрозмовника.

2. Є мовний етикет національно-культурний та протокольно-дипломатичний. Якщо перший тип є обличчям нації, то другий є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування.

Мовленнєвий етикет утілює найтиповіші риси мовленнєвої поведінки людини в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Увібравши давні традиції, звичаєві приписи, мовленнєвий етикет українців є унікальною універсальною моделлю їхньої мовленнєвої діяльності, що виявляється в системі стійких мовних виразів. Знання цієї системи, а ще більше – повсякденна її реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини є своєрідним барометром духовної зрілості нації. І навпаки, нехтування законами мовленнєвого етикету, неприхована зневага до його регламентованих правил – ознака її глибоких корозійних процесів, які в останні десятиліття, на жаль, прогресують і виявляються в реаліях нашого буття.

Національно-мовна специфіка етикету українців утілена в системі мовних знаків, символів, жестів, міміки, що ввібрала найдавніші звичаї і традиції. На мовному рівні етнопсихологічні ознаки українців, зокрема доброзичливість, шанобливе ставлення до співбесідників і почуття власної гідності, виявляються в тому, що в центрі багатьох висловів українського етикету є слова з коренем добр-, здоров-, ласк- (добридень, добривечір, доброго ранку, добрисвітанок, доброго вечора у вашій хаті, на все добре, добродію; здоров був, бувайте здорові, здорові були, доброго здоров’я, дай Боже здоров’я, здрастуйте; будь ласка, ласкаво просимо, з вашої ласки тощо); «молекулами доброти й ніжності» називають своєрідні пестливі форми звертань; характерну пошанну множину (мама просили), кличну форму (сестро).

Суттєвою диференційною ознакою мовленнєвого етикету українців є вживання форми кличного відмінка (Ірино Олександрівно, Світланко, пане професоре, чоловіче добрий, людоньки, бабуню, добродію). Однак, як свідчать спостереження, ця давня істотна риса мовленнєвого етикету катастрофічно, неприпустимо швидко зникає: молодь, школярі, люди середнього віку, міське населення майже не послуговуються кличним відмінком.

Для мовленнєвого етикету українців важливими є й певні заборони: не можна говорити суржиком, виражати своє ставлення до чогось вигуками ой, ігі, ага, угу чи вживати слова дідько, чорт, біс, часто повторювати слова страх, жах, Боже, називати конкретну людину він, вона.

3. Протокольно-дипломатичний етикет є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування. Тобто, виявом міжнародної ввічливості – такого поводження в міжнародних відносинах, яке обумовлене не юридичними нормами та обов’язками, а міркуваннями пристойності, взаємної поваги, гостинності, доброзичливості, підкресленої пошани, що поділяється іншою стороною. Держави, які дотримуються міжнародної ввічливості, роблять це за мовчазною згодою, незважаючи на те, що правила міжнародної ввічливості не є юридично обов’язковими. Так, вияв поваги до державного прапора, герба і гімну – загальноприйнята міжнародна норма, а тому етикет зобов’язує у ставленні до них уникати всього того, що може образити гідність держави або завдати шкоди її престижу.

Як пише польський протоколіст Е.Пєткєвіч, звичаї в дипломатичному середовищі, опираючись на засади ввічливості, мають свої особливості, серед яких можна виділити:

1. Дипломатичне середовище є до певної міри закритим і між своїми представниками використовує методи стосунків, які склалися впродовж багатовікової історії, нові впливи тут малопомітні.

2. Дипломатичні звичаї мають міжнародний характер і, незалежно від країни, застосовуються ті ж самі форми прийомів, розсадки за столами, виголошення тостів, ті ж правила складання візитів і відповідей на них, займання місць в автомобілях.

3. Дипломатичні звичаї більше перебувають під впливом етикету, ніж будь-які інші, і керуються чіткими правилами прийому та привітання гостей, запрошень на прийоми в письмовій формі, вибору форми одягу тощо.

У міжнародній дипломатичній протокольній практиці прийнято відзначати національні свята іноземних держав, рівень відзначення яких залежить від характеру двосторонніх відносин. З нагоди національного свята глави держав і урядів, міністри закордонних справ, як правило, надсилають вітальні телеграми главам держав, урядів та міністрам. Ці телеграми можуть, залежно від протокольної практики країни перебування, передаватися особисто послами або якимсь іншим чином, але вони повинні бути однаковими для представництв усіх країн, без будь-якої дискримінації.

З нагоди національних свят своїх держав посли влаштовують дипломатичні прийоми з запрошенням представників країни перебування та дипломатичного корпусу, можуть виступати з цієї нагоди по телебаченню (залежно від місцевої практики). Місцеві ЗМІ зазвичай публікують матеріали, присвячені національному святу тієї чи іншої країни.

Дипломатичним протоколом передбачені заходи у зв’язку з відходом із життя глави держави (надсилання співчуття, участь у траурних заходах глав іноземних держав або їхніх представників). У дні трауру дипломатичні представництва скасовують прийоми та інші заходи культурно-розважального характеру, над будинком приспускається державний прапор, посольство відвідують представники держави перебування та дипкорпусу і розписуються в Книзі співчуття.

Міжнародна протокольна практика передбачає чіткі правила використання транспортних засобів (автомобілів) для прийому гостей. Основоположною засадою тут є те, що найпочеснішим у автомобілі є місце на задньому сидінні праворуч за ходом руху, а тому представницький автомобіль для входу та виходу гостя, як правило, подається правим боком до тротуару. Місце спереду поруч з водієм у представницькому автомобілі ніколи не займається ні першою, ні навіть другою особою. Тут може сидіти охоронець, репортер, як виняток – перекладач.

4. Кожен мовець, як відомо, не створює щоразу нову формулу, а може скористатись однією з можливих для взаєморозуміння. Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації: фактор адресата (його вік, стать і т. ін.), комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування), характер взаємин між співрозмовниками тощо. Важить тут і знання особливостей усього спектра супровідних засобів (жестів, міміки).

Тобто, використання мовленнєвих етикетних формул відбувається з урахуванням мовленнєвої ситуації, що передбачає урахування мети, місця, адресата спілкування й визначення конкретного комунікативного завдання.

На вибір етикетного виразу суттєво впливає тональність спілкування (традиційно виділяють високу, нейтральну, звичайну, фамільярну і вульгарну тональність). Тональність спілкування найбільше залежить від характеру взаємовідносин співрозмовників та обстановки спілкування. Так, висока (підкреслено ввічлива, піднесена) тональність спілкування характерна для урочистих зібрань («Вельмишановне товариство», «Мені невимовно шкода...» тощо), нейтральна – для сфери офіційних установ, звичайна вирізняє спілкування в магазині, транспорті, на вулиці («Доброго дня», «Вибачте» тощо), звичайна (інтимно-довірча, дружня, ласкава, фамільярна, іронічна) можлива в сім’ї, у дружньому товаристві («Привіт!», «Бувай!» тощо), вульгарна тональність побутує в соціально неконтрольованих ситуаціях.

Формально правильно вжиті етикетні знаки можуть бути вимовлені таким тоном, у такому контексті чи ситуації, що від їхньої етикетності нічого не залишиться, і вони можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному чи виставити адресанта в неприємному світлі. Так, наприклад, фраза Як поживаєте? є цілком етикетною, проте навіть вимовлена за всіма правилами ввічливого спілкування, без єхидства, зневаги, зверхності в інтонації, міміці, вона матиме антиетикетний сенс, коли так запитати людину, що нещодавно перенесла горе.

 

ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ УСПІШНОЇ КОМУНІКАЦІЇ (2 год.)

Лекція 7

ПЛАН

1. Національні особливості ділової комунікації. Поняття національного стилю спілкування.

2. Комунікативні табу.

3. Українська й російська етнопсихіка.

Ключові слова: національний стиль спілкування, комунікативні табу, евфемізм, етнопсихіка, соціоніка.

 

1. Спеціалісти з міжнародних контактів дотримуються різних поглядів на те, як представники різних народів та регіонів світу повинні враховувати національні особливості спілкування при проведенні спільних справ. Одні вважають, що інтенсивність ділового спілкування призводить до розмивання національних кордонів. Глобалізація інформаційних систем, розвиток міжнародних політичних, економічних і культурних зв’язків сприяє взаємодії національних стилів спілкування, формує єдині параметри переговорів. Інші, навпаки, схильні надавати національним особливостям дуже великого значення.

Національний стиль спілкування – це типові, найбільш поширені, найбільш вірогідні особливості мислення й поведінки. Наприклад, підприємець із Таїланду пише своєму західному партнерові ділового листа з проханням надіслати каталог його фірми і починає листа з повідомлення про свою освіту і статус. З точки зору західного партнера він повідомляє зайву інформацію; з точки зору тайської культури ця інформація вкрай необхідна для успішного ділового спілкування. Тому при першій зустрічі з іноземцем і подальшому спілкуванні з ним слід знати такі орієнтири.

Арабські країни

Канони мусульманської релігії ускладнюють обмін інформацією. Все ж з представниками цих країн ми спілкуємося часто. Головне – уникати таких учинків, що принижують гідність арабів: зловживання алкоголем, непристойний одяг, фамільярність щодо жінок. Іноземні жінки приймаються без чадри.

Араби цінують щирість та розраховують на взаємну повагу. Слід триматися ближче при розмові з арабом, ніж з британцем або німцем. Вони надають великої ваги «контакту поглядів».

Оскільки сім’я має першочергову роль у житті арабів, то треба виявляти щиру цікавість до всіх членів родини вашого співрозмовника. При відвідуванні країн добре буде привезти із собою подарунки, які він, зауважте, не буде відкривати при вас.

Треба їсти правою рукою і брати лише ті страви, що вам запропонують.

Зустрічаючись з арабами, ви повинні говорити не лише багато, а й голосно, емоційно, переконливо.

Західна Європа

Тут діють чотири правила вишуканої поведінки: ввічливість, простота, вихованість, гідність. Особливою ознакою доброго виховання є точність в усьому.

Належна увага приділяється зовнішньому вигляду. Слід зауважити, що в цих країнах при зверненні до ділового партнера краще називати його за титулом, тобто вживати такі слова, як директор, доктор, інженер. Так, у Швейцарії досить сказати «пане директоре», у Німеччині треба до цього додати прізвище.

Популярними темами спілкування є розмір помешкань, престиж автомобілів, відпустка.

Великобританія

Для жителів цієї країни характерні консерватизм, відданість традиціям. Слід зазначити, що такий консерватизм не завжди обтяжливий, бо дозволяє швидко та економно вирішувати багато ділових проблем. У всякому разі, можна бути впевненим, що, згідно з англійськими традиціями, під час ланчу можна зателефонувати будь-якій офіційній особі, це буде доречно. Оскільки слова англійця – вексель, усних домовленостей треба додержуватися ретельніше, ніж письмових.

У переговорах з англійцями слід мати на увазі, що вони дуже спостережливі, добрі психологи, не сприймають фальші.

Британські фірми ухвалюють рішення повільніше навіть від японських, але ступінь ризику в рішенні мінімальний. Проведення переговорів з англійцями базується на використанні фактичного, статистичного, довідкового матеріалу в значному обсязі.

Індія

Необхідно насамперед знати, що, хоч у цій країні користуються англійською мовою, вона значно відрізняється від класичної за вимовою.

Психологічною основою ділового спілкування в Індії є повага до «карми» – долі. Тому тут дуже поважають прогнози астрологів, що враховується при організації переговорів та підписанні договорів.

Індійці без поспіху сприймають інформацію та ухвалюють рішення. Вони спокійно реагують на затримку виконання зобов’язань. На ділових прийомах не слід виступати з ініціативою випити спиртне – це повинні робити господарі.

Доречним подарунком будуть цукерки, настінні годинники, коньяк. Тут цінується церемонія вручення подарунків.

Китай

Китайський народ не може, наслідуючи жорсткі принципи конфуціанства та інших давніх традицій, не проектувати їх на ділову культуру.

Китайці надають перевагу офіційності. Вони чітко дотримуються дистанції між начальством та підлеглими. Схвально ставляться до залежності від впливових людей. Під час переговорів чи офіційних зустрічей вони сідають відповідно до службової ієрархії, обмінюються візитними картками.

До старшого групи слід виявляти більшу повагу й увагу.

Китайці ведуть розмови повільно й монотонно, вони тільки іноді говорять «ні». На переговорах переважає дух колективізму, тому ніхто не каже «я», а лише – «ми».

Велике значення в організації прийому мають обіди, під час яких слід покуштувати кожен делікатес. На зустріч треба приходити вчасно.

«Золотими» правилами поведінки для китайців є ввічливість, повага, смиренність.

США

Характерні особливості американської нації – працелюбність, активність, наполегливість. У цілому американці намагаються не робити зайвого, здатні ухвалювати і ризиковані рішення, дуже уважні до ділових контактів.

Американський бізнес донедавна характеризувався як агресивно-безжалісний, де все підпорядковане лише одному – грошам. Проте останнім часом характер американської ділової етики дещо змінюється.

Кодекси поведінки створюються великими корпораціями.

Тут дуже цінують усні домовленості та довіру партнера. Але не слід забувати і про юридичне оформлення відносин, бо, як і всюди, трапляються нечесні партнери.

У спілкуванні з американськими діловими особами важливе значення має офіційність одягу, вміння поводитися у товаристві, але найбільше цінується компетентність та вміння відстоювати свої інтереси, фаховий рівень.

Японія

Бізнесмени цієї країни надають перевагу першому контакту при особистій зустрічі. Таке знайомство краще здійснити через посередника. У Японії дуже важливо, щоб ділове спілкування здійснювали особи приблизно одного статусу. Безумовним є обмін візитними картками. Специфічною є манера вести розмову. Необхідно пам’ятати, що японське «так» означає не згоду зі змістом повідомлення, а ствердження того, що думка, викладена в цьому повідомленні, зрозуміла. Японець ніколи не говорить «ні». Для такої ситуації він вдається до виразів «це дуже важко» або «це треба більш досконало вивчити». Велике значення в цій країні надається неформальним відносинам. Японець надає перевагу не рукостисканню, а поклону. Листи треба віддавати японцю двома руками.

Японці нормально сприймають подарунки, але розкривати їх у присутності того, хто подарував, не етично. Не рекомендується дарувати японцям квіти: вони знають і шанують дуже складну мову букетів, а неправильний вибір композиції може бути потрактовано як недоречний натяк.

2. Важливою складовою національної (етнічної) етикетизації спілкування є комунікативні табу (жорсткі і пом’якшені) – це комунікативна традиція уникати певних мовних виразів чи певних тем спілкування в тих чи тих комунікативних ситуаціях. Жорсткі описуються предикатом «не можна», не жорсткі – «не прийнято», «не рекомендується», «краще не треба». Порушення жорсткого табу може потребувати пояснення (чому не привітався?), може навіть спричинити суспільні санкції.

Значення поняття «табу» – це заборона на певну дію, слово, предмет; у первісному суспільстві вважалося, що порушення цієї заборони викличе кару з боку надприродних сил.

Комунікативні табу – це мовні, тематичні та контактні заборони у спілкуванні.

Мовні табу – це заборона вживання у мовному спілкуванні носіїв певної культури окремих слів і словосполучень (скажімо, в українському суспільстві існує табу при жінках не використовувати нецензурних слів). Тематичні табу – повна заборона для окремих осіб у конкретних ситуаціях спілкування розмов на певну тематику. Наприклад, англійська комунікативна поведінка має високий рівень табуйованості світського спілкування, українська – жорстко ставиться до обговорення сексу при дітях. Контактні табу – це заборона на будь-які форми міжособистісного спілкування. Зокрема, у деяких культурах батько чоловіка молодої жінки (тобто свого сина) не повинен з нею зустрічатися довгий час.

Серед мовних табу найпоширенішими є заборони на вживання матірних слів. Але в різних культурах спостерігаються також заборони на вживання певних імен і термінів спорідненості.

У мовній пам’яті існують загальні кліше, вони починають трансформуватися, наповнюватися «нецензурщиною», коли людина відчуває сильні емоції і природну потребу долати сильні мовні табу. Чим вища планка цього табу – тим більше мовець досягає комунікативного успіху. За спостереженнями психологів, ненормативна лексика, лайка виконує у мовленні людей до 30 різних функцій – від психологічної розрядки, вислову невдоволення, презирства до способу переконання співрозмовника.

Наслідком лексичного табу (заборони), яке завдяки різного роду упередженням, марновірствам, релігійним віруванням накладається на вживання назв певних предметів і явищ навколишнього світу є евфемізм – заміна грубих або різких слів і виразів м’якшими, а також деяких власних імен – умовними позначеннями («нечистий» замість «чорт»). Евфемізми часто вживаються в художній літературі з метою створення комічного враження, іноді з цензурних (етичних та ідеологічних) міркувань.

3. Одним з найефективніших засобів дослідження людської психіки є соціоніка – наука, яка розглядає людські особи (індивідуальні та колективні) як психоінформаційні системи, що взаємодіють одна з одною на основі об’єктивних законів. Згідно із соціонічним підходом, людське мислення спеціалізоване – існує 16 соціонічних типів особи, тобто 16 механізмів сприймання, переробки і продукування інформації. Це означає, що існує принаймні 16 поглядів на світ, для кожного з яких властива своя ієрархія цінностей: одного більше цікавить емоційний бік життя, іншого – логічний, третього – морально-етичний і т. ін. Зрозуміло, що той чи інший соціотип найкраще знається на тому аспекті, який стоїть найвище в його ієрархії цінностей.

16 типів об’єднуються в чотири стійкі групи, «квадри», для кожної з яких властива своя ієрархія цінностей, своя життєва філософія, свої правила поведінки, свій гумор, свій погляд на те, що важливо, а чим можна знехтувати. Найбільше різняться між собою ті етнопсихіки, які описуються соціотипами з різних квадр, наприклад, німецька (II квадра) і французька (І), японська (IV) й американська (III), українська (IV) і російська (II). Український характер описується соціотипом «етико-інтуїтивний інтроверт», а російський – «інтуїтивно-етичний інтроверт». Відносини між протилежними квадрами називаються «квазітотожними», для «квазітотожних» типів характерна зовнішня подібність при протилежних системах цінностей, чим і пояснюється те, що інколи українці й росіяни зовні видаються подібними.

Найбільш розвиненими психічними функціями української душі є так звана «етика відносин» («програмна» функція) й «інтуїція здібностей» («творча» функція). «Етика відносин» дозволяє орієнтуватися в питаннях, пов’язаних з людськими стосунками, моральністю, симпатіями. «Інтуїція здібностей» дозволяє добре бачити людські таланти, потенційні можливості, орієнтована на пошуки в людській душі «образа Божого», сприймає світ як цілісність, у якій «усе впливає на все».

Російська психіка знається на аспектах, пов’язаних з так званою білою інтуїцією й етикою драматичних емоцій. Перша дозволяє чудово орієнтуватися в питаннях, пов’язаних з «тіньовими» аспектами людської душі (недосконалість, слабкість, страждання), а друга – розпізнавати емоційний стан, уселяти ентузіазм, або, навпаки, тривогу, безнадійність. Усе це врешті-решт формує критичне ставлення до людських здібностей. Можливо, з цим пов’язані російські «всепонимание и всепрощение», адже вони виникають з переконання, що люди – грішні й слабкі істоти. У всякому разі, російська мова володіє чи не найбільшим арсеналом для того, щоб переконати людину, що вона «порох і в порох обернеться».

В українській етнопсихіці «біла інтуїція» перебуває чи не на останньому місці в ієрархії цінностей, тому для українців російський нігілізм щодо людської душі не тільки незрозумілий, але й викликає активне несприйняття.

У російській етнопсихіці «етика драматичних емоцій» є однією з двох найрозвиненіших психічних функцій – «творчою» функцією. «Творча» функція використовується особою як інструмент впливу на оточення, для створення відповідної емоційної атмосфери, щоб підняти дух людини чи, навпаки, зламати його (залежно від поставлених цілей). Можливо, з цим пов’язана наявність у російській мові надзвичайно розвиненої системи лайливої лексики.

А от в українській етнопсихіці «етика драматичних емоцій» не призначена для сприймання і продукування потужних сигналів, тому українці порівняно з росіянами менш схильні відкрито виявляти свої емоції. З іншого боку, українці приділяють більше уваги людським стосункам. Наприклад, в Україні й досі живе традиція називати батьків на «ви», тоді як у росіян навіть до чужих, незнайомих людей зазвичай звертаються на «ти». Зрозуміло, що ці психологічні особливості знайшли відображення й у мові. Наприклад, у росіян є слово «отношения», яке в українській мові має аж чотири відповідники: «відносини», «стосунки», «взаємини» і «ставлення»; російському слову «любовь» відповідають українські «любов» і «кохання». Тобто аспект, пов’язаний з «етикою відносин» в українців краще «пропрацьований», тому й має більше синонімів. Українській мові властиві лагідність і толерантність, які дозволяють «автоматично» підтримувати спілкування на високому рівні, не вдаючись до грубощів. Українською мовою важко когось образити і принизити, навіть людину, яка зійшла з доброчинного шляху. Так, наприклад, жінку, що втратила цнотливість, українці називають «повія» – «та, що живе по Вію», тобто за давніми законами сім’ї, яка не ділилась на шлюбні пари. Російські відповідники цьому слову дуже образливі. Це пов’язане з тим, що«етика відносин» є для російської душі однією з найменш усвідомлюваних психічних функцій.

Щодо психічних функцій української й російської душі, ще варто сказати про так зване «найбільш вразливе місце» – психічну функцію, при якій особа найменше впевнена, схильна до спрощеного розуміння світу, діє прямолінійно, нетворчо. Для української душі це так звана чорна сенсорика – психічна функція, яка «спеціалізується» на таких аспектах, як вольовий тиск, влада, примус, підкорення, агресивність тощо. У результаті українці відчувають відразу до будь-якої грубої влади, будь-який зовнішній вольовий тиск вони сприймають дуже хворобливо, і ця їхня риса простежується принаймні з часів Київської Русі. Тому й не дивно, що в українській мові відсутнє слово «пытка» – для цього вживається латинське «тортури». На відміну від українців, у росіян «чорна сенсорика» є «цінністю» – так званою «сугестивною» психічною функцією, при якій інформація сприймається некритично, справляє ефект навіювання, гіпнозу. Як наслідок, росіяни найкраще сприймають тверду, рішучу владу, без якої їм загрожують анархія і хаос.

Через лексичний склад мови можна проаналізувати кожну рису народної психіки (і не тільки українців чи росіян), пояснити багато ефектів, які досі вважалися загадковими. Зокрема, соціонічний підхід переконливо показує, що ставити питання про вищість тієї чи іншої мови так само абсурдно, як питання «що більше: грам чи сантиметр?», адже різні мови спеціалізуються на різних аспектах інформаційного потоку і дозволяють пізнавати світ зі свого, унікального погляду. Тому людина, що володіє різними мовами, отримує свого роду «стереоскопічне бачення», дістає можливість адекватнішого розуміння суті речей.

Звичайно, соціоніка не претендує на вичерпне пояснення всієї різноманітності виявів людського духу. Але вона показує, що навіть такі надзвичайно складні явища, як психіка і мова, все ж перебувають у рамках певних закономірностей, які можна раціонально пояснити.

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

Практичне заняття № 5

ТЕМА: МОВНА НОРМА І КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

Мета: з’ясування поняття мовної норми, принципів визначення культури мовлення та її ролі в ефективному спілкуванні; усвідомлення значення особистого дотримання мовленнєвої культури, вдосконалення вмінь застосовувати знання українських мовних норм на практиці.

ПЛАН

1. Мовна норма як лінгвістична категорія, критерії виділення мовних норм.

2. Суспільний характер мовної норми.

3. Основні комунікативні ознаки культури мовлення. Рівні мовної культури особистості.

4. Особливості орфоепічних та акцентологічних норм сучасної української літературної мови.

5. Орфографічні норми сучасної української літературної мови.

6. Словотвірні норми сучасної української літературної мови.

7. Лексико-фразеологічні норми сучасної української літературної мови.

8. Граматичні норми.

9. Стилістичні норми.

ЛІТЕРАТУРА

Довідкова

Українська мова: енциклопедія / [за ред. В. М. Русанівського, О. О. Тараненка та ін.]. – К.: Укр. енциклопедія, 2000. – С. 263 – 265, 387 – 388.

Основна

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення: підруч. / Н. Д. Бабич. – Львів, 1990. – С. 241 – 330.

Дудик П. С. Стилістика української мови: навч. посіб. / П. С. Дудик. – К.: ВЦ «Академія», 2005. – С. 289 – 301.

Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 58 – 159, 171 – 173.

Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради: навч. посіб. / О. Пономарів. – К.: Либідь, 1999. – С. 7 – 32, 129 – 133, 138 – 144, 156 – 160.

Семенюк О. А. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. / О. А. Семенюк, В. Ю. Паращук. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 240 с.

Ященкова О. В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. / О. В. Ященкова. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С. 115 – 119.

Додаткова

 

Корнілов М. Культура нашої мови / М. Корнілов, О. Білодід // Пульсар. – 2002. – № 1. – С. 53 – 55.

Кочан І. М. Культура рідної мови: зб. вправ і завд. / І. М. Кочан, А. С. Токарська. – Львів: Світ, 1996. – 232 с.

Мацько Л. Формування мовної культури / Л. Мацько // Педагогічна газета. – 2002. – № 8 – 9. – С. 6.

Скрипка О. Функції мови і мовна культура / О. Скрипка // Імідж сучасного педагога. – 2001. – № 6. – С. 48 – 49.

Шкуратяна Н. Лексичний рівень культури мовлення / Н. Шкуратяна // Рідні джерела. – 2002. – № 1. – С. 16 – 18.

 

Завдання 1. Опрацювати рекомендовану літературу, дати відповіді на питання плану.

Завдання 2. Занести до власного словничка термінів комунікативної лінгвістики визначення понять «мовна норма», «культура мови».

Завдання 3. Виконати вправи № 57, 71, 111 з посібника Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: навч. посіб. / Н. Д. Бабич. – Львів: Світ, 2003. – С. 266 – 301.

Питання для самоконтролю:

1. Які чинники впливають на якісні ознаки культури мовлення?

2. Що таке багатство й різноманітність мовлення?

3. Наведіть приклади логічних помилок мовлення.

4. Наведіть приклади стилістичних помилок.

Практичне заняття № 6