Народне господарство СРСР у період 40-х років

Післявоєнна економіка. Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству СРСР. У 1945 р. промисловість звільнених від фашистської окупації районів виробляла лише 30 % довоєнної продукції (в Україні — 26 % довоєнного рівня), сільське господарство — 60 %. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР (в Україні залишились неушкодженими тільки 19 % довоєнної кількості промислових підприємств). Якщо вартість усього зруйнованого в європейських країнах становила 260 млрд дол., то майже половина (128 млрд дол.) з них припадала на СРСР (на Німеччину — 48 млрд дол.). Витрати СРСР на війну становили 357 млрд дол., тоді як витрати США — 275 млрд дол. До величезних воєнних витрат слід додати людські ресурси — більше 27 млн осіб, майже половина з яких українці (людські втрати України, за різними даними, становлять 7—15 млн осіб).

 

Водночас загальний рівень промислового виробництва в 1945 p., за офіційною радянською статистикою, знизився лише на 8 % порівняно з 1940 р. Цьому сприяла небачена за своїми масштабами евакуація. У східні райони РРФСР, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменію та Киргизію було евакуйовано до 2,6 тис. підприємств (з України вивезено 1 тис. підприємств і більш як 4 млн осіб для забезпечення їхньої роботи), перегнано близько 10 млн голів худоби, з них 1,5 млн голів великої рогатої. Це сприяло прискореному розвиткові східних районів. За період війни тут ввели в дію 3,5 тис. великих підприємств, особливо швидкими темпами зростало воєнне виробництво. Внаслідок цього індустріальна могутність Уралу зросла в 3,6 раза, Західного Сибіру — у 2,8, Поволжя — в 2,4 раза. Частка України, наприклад, в обсязі загальносоюзного виробництва впала з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р. Надалі, незважаючи на бурхливий розвиток національної промисловості, Україна вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися значно швидшими темпами.

При загальному падінні промислового потенціалу важка промисловість країни на 12 % перевищила довоєнний рівень. Її частка в загальному обсязі промислового виробництва зросла в 1945 р. до 74,9 %. Це відбулося, зокрема, за рахунок різкого падіння виробництва і без того слабко розвинутих легкої та харчової промисловості. У 1945 р. випуск бавовняних тканин становив лише 41 % від рівня 1940 p., шкіряного взуття — 30, цукру — 21 % та ін. Отже, війна завдала не лише колосальних збитків промисловості, а й змінила її географію, особливо галузеву структуру. Тому в специфічному розумінні Велику Вітчизняну війну можна розглядати як черговий, надто особливий етап у подальшій індустріалізації СРСР.

Основні джерела перебудови. У зв'язку з втратою значної частини економічного потенціалу на західних територіях (напередодні війни частка лише України (УРСР) у Радянському Союзі у видобутку вугілля становила 50,5 %, залізної руди — 67,6, у виплавці чавуну — 64,7, сталі — 48,9 %) і переміщення значної його частини на Схід, а також у зв'язку з необхідністю переходу економіки на воєнні рейки національний дохід СРСР у 1941 р. знизився на 1/3. З 1943 р. національний дохід поступово збільшується, у 1944 р. він зріс уже на 30 %, хоча його обсяг і до кінця війни не досяг довоєнного рівня.

Це відбилося на формуванні державного бюджету, який у 1942 р. зменшився до 50 млрд рублів (у масштабі цін, які діяли в той період). Для наповнення бюджету і покриття витрат залучали додаткові доходи, переважно із внутрішніх джерел. До них належали такі.

1. Надходження від державних підприємств, які внаслідок організаційно-технічних заходів, спрямованих на зростання продуктивності праці, зниження витрат виробництва і собівартості продукції, суттєво поліпшили економічні показники діяльності. З 1942 по 1945 р. вони зросли на 60 млрд рублів.

 

2. Надходження від населення. Після введення на початку війни деяких нових податків (воєнного та інших) їхня частка в бюджеті збільшилася з 5,2 % (1941) до 13,2 % (1945). У цілому з 1942 по 1945 р. загальні надходження від населення до бюджету зросли на 36 млрд рублів.

 

Значну фінансову допомогу державі надало населення у вигляді підписки на державну позику. За роки війни було випущено чотири державні позики, і за їхньою допомогою зібрано додатково 67 млрд рублів надходжень у державний бюджет. Сюди слід додати добровільні внески громадян. Усього за роки війни від населення надійшли у формі добровільних внесків 94,5 млрд рублів, 130,7 кг золота, 13 кг платини, 9,5 т срібла, значна кількість коштовних виробів, облігацій та зарубіжної валюти.

 

3. Надходження за рахунок зміни структури витрат державного бюджету. У найбільш напружений період війни близько 60 % фінансових ресурсів бюджету було спрямовано на фінансування оборони. У 1944 р. їхня частка знизилася до 52,3, а в 1945 р. — до 42,9%.

 

4. Зростання промислового потенціалу на Сході країни і його дальший розвиток розширяли можливості для збільшення засобів народного господарства. Зростала частка надходжень до державного бюджету з цього регіону. Якщо в 1942—1943 pp. бюджетні витрати переважали надходження, вони становили відповідно 17,3 і 15,8 %, то в 1944—1945 pp. ситуація змінилася і вони вже становили відповідно 20,3 і 24,9 %.

 

5. Допомога з боку держав антигітлерівської коаліції (за ленд-лізом). За угодою між США, Великою Британією і Канадою Радянському Союзу в період війни як допомогу було поставлено озброєння, продовольства, обладнання на суму 9,8 млрд дол. Однак весь імпорт у воєнні роки становив лише близько 4 % промислового виробництва СРСР за цей період.

 

До цих економічних джерел слід додати величезний ентузіазм і патріотизм людей. Головною продуктивною силою стали жінки, частка яких у народному господарстві з 1940 по 1945 р. зросла з 39 до 56 %, у тому числі в промисловості — до 52 %. У 1942 р. Наркомату важкого машинобудування не вистачало 5 тис. робітників, Наркомату танкової промисловості — 45 тис, Наркомату озброєння — 64 тис, Наркомату авіаційної промисловості — 215 тис, Наркомату боєзапасів — 35 тис, Наркомату чорної металургії — 9 тис, Наркомату кольорової металургії — 8 тис. осіб. (На окупованій території залишилося 45 % довоєнного населення країни.) їх замінили діти, пенсіонери, сільські жителі.

 

Матеріально-технічне забезпечення армії, що потребувало безперервного розширення воєнного виробництва й оновлення воєнної техніки, відбудова зруйнованого війною господарства були найтісніше пов'язані з необхідністю національного зростання основних фондів як бази розширеного відтворення. В СРСР обсяг капіталовкладень у роки війни постійно збільшувався: у 1943 р. він становив 25,9 млрд рублів, у 1944 р. — 35,6 млрд, у 1945 р. — 42,9 млрд рублів. Це дало змогу відновити обсяг основних фондів у 1945 р. на 91 % порівняно з 1940 р. (в 1942 р. вони становили 63 % рівня 1940 p., у 1943 р. — 76, у 1944 р. — 87 %).

 

Розширене відтворення здійснювалося у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Внаслідок війни в 1942 р. фонд нематеріального виробництва у народному господарстві (житловий фонд, установи соціально-культурного і комунально-побутового призначення) знизився порівняно з довоєнним рівнем майже на 50 %. Перебазування на Схід великого числа підприємств, значної маси робітників та членів їхніх сімей потребувало розширення, за тодішньою термінологією, невиробничих фондів. Виділення з цією метою капіталовкладень, зусилля трудящих дали змогу не лише призупинити зменшення невиробничих фондів, а й поступово їх збільшити. В 1943 р. вони зросли порівняно з 1942 р. на 29 %. У 1944 р. приріст невиробничих фондів становив 20 %. У жодній із інших країн, що воювали, в період Другої світової війни майже не велося житлового будівництва. В СРСР у 1942 р. було побудовано 5,8 млн кв. м житлової площі, у 1943 р. — 10,5 млн, у 1944 р. — 15,7 млн, у 1945 р. — 15 млн кв. м.

 

Значно гірші умови склалися в сільському господарстві — зруйновано до 100 тис. колгоспів і радгоспів, 2,6 тис. машинно-тракторних станцій. Працездатного населення стало менше майже в 1,5 раза. Енергооснащеність сільського господарства впала майже на 40 %. Поголів'я коней скоротилося приблизно в 1,5 раза, великої рогатої худоби — на 20, свиней — на 65 %. Посівні площі зменшилися на 36,8 млн га, урожайність зернових знизилася з 8,6 ц/га в 1940 р. до 5,6 ц/га в 1945 р. Валова продукція сільського господарства в 1945 р. скоротилася порівняно з 1940 р. на 40 %, виробництво зерна і бавовни зменшилося в 2 рази, м'яса — на 45 %. Повністю або частково в СРСР було зруйновано більш як 70 тис. сіл, 28 тис. з них в Україні, 30 % сільських жителів залишилися без домівок.

 

 

Отже, на відміну від промисловості та транспорту, які хоча й зазнали великих збитків, однак прискорено, в першочерговому порядку, відбудовувалися вже в роки війни, становище в сільському господарстві було просто катастрофічним. Більшість населення СРСР буквально балансувало на межі виживання. У 1946 р. внаслідок неврожаю і непомірного викачування із села продовольчих ресурсів (того року в Україні колгоспи зібрали зерна в 2,6 раза менше, ніж до війни, а плани хлібозаготівлі було збільшено з 340 до 360 млн пудів), унаслідок експортних поставок за кордон в Україні, Молдові, областях Центрально-Чорноземної зони, Нижнього і частини Центрального Поволжя почався страшний голод, який охопив до 100 млн осіб. Від голоду і хвороб у 1946—1948 pp. померло близько 2 млн осіб, із яких майже половина — в Україні (у 16 східних, а також в Ізмаїльській та Чернівецькій областях в 1946 р. померло майже 282 тис, а в 1947 р. — більш як 528 тис. осіб). До літа 1947 р. лише в Україні було зареєстровано майже 1 млн хворих на дистрофію.

 

 

Вибір економічної стратегії. Як і раніше, вибір економічної стратегії СРСР визначався політичним курсом, який залежав насамперед від волі Й. Сталіна і від співвідношення сил правлячої еліти. Він був важливим чинником можливих зарубіжних позик та інвестицій. Ступінь конверсії й обсяг ресурсів, що спрямувались на розвиток ВПК, рівень економічного співробітництва із західними державами значною мірою визначали масштаби нагромаджень, їхню структуру (зокрема, частку внутрішніх нагромаджень у ВВП) і ступінь закритості (автаркії) радянської економіки.

 

Війна зблизила СРСР зі світовим товариством, а його відносини із західними державами набули партнерського, здавалося б, навіть дружнього характеру. Перемога у війні змінила задушливу суспільну атмосферу кінця 30-х років і дала імпульс демократичному оновленню радянської системи, надіям на переміни на краще. У суспільній свідомості став потроху зникати страх. Війна навчила людей критично мислити. Для багатьох із них вона стала "відкриттям" Заходу (за кордоном побувало більш як 6 млн осіб у складі діючої армії і ще 5,5 млн репатріантів), похитнула ідеологічні стереотипи, викликавши зацікавленість і симпатію до західної цивілізації.

 

Реформаторські настрої проникли і в більшовицьку еліту, суттєво оновлену в роки війни. Війна привчила управлінський корпус до ініціативи, відкинувши на другий план виявлення "шкідників" і "ворогів народу". У роки війни, на відміну від інших країн, зменшився ступінь централізованого державного регулювання деяких секторів радянської економіки. Як наслідок, у районах, які не були окуповані, дещо зросли доходи сільського населення. Піклування про виживання населення і виконання державних завдань спонукали місцеву владу заохочувати дрібнотоварне виробництво. Повернення до мирного життя потребувало або узаконення, інституціоналізації цих новацій, суттєвої корекції довоєнної економічної політики, або повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим воєнним сектором (навіть цивільні підприємства мали водночас і воєнний профіль, мобілізаційні потужності на випадок війни), суворим адміністративно-політичним контролем за діяльністю господарської адміністрації, підприємств і всіх робітників.

 

Ухвалений у травні 1946 р. Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 pp. визначав напружені завдання, основним із яких було: забезпечити першочергову відбудову і розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Це стало першим кроком на шляху повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. Проте багато аспектів економічної стратегії ще не було визначено. Завдання четвертої п'ятирічки не виключали деяких варіантів розвитку в межах централізованої системи планування й управління народним господарством СРСР.

 

Однак прогресивний розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок "холодної війни" сприяли кінцевій перемозі прихильників централізації і розвитку ВПК, за спиною яких стояв Й. Сталін. У цьому самому напрямі діяли і деякі внутрішні чинники: голод 1946 p., який сприяв різкому посиленню контролю держави над селом, загострення соціально-економічної ситуації в містах (у тому числі з відміною карткової системи і грошовою реформою 1947 p.).

 

 

Особливості відбудови в СРСР. Радянський уряд відмовився в 1947 р. від участі в плані Маршалла, спрямованого на економічне відродження Європи, і розпочав насадження в Східній Європі відверто комуністичних урядів, вдавшися до "соціалістичних перетворень", що ще більше загострило відносини із США. Країна не тільки повернулася до попередньої моделі економіки, а й жила буквально в передвоєнному режимі, що визначило особливості відбудовного періоду в СРСР.

 

По-перше, це не лише опора на внутрішні ресурси і сили, а й до того ж різноманітна допомога іншим країнам соціалістичного табору.

 

По-друге, на відміну від Заходу, де відбудова розпочалася із стабілізації національної валюти, відбудови інфраструктури (доріг, засобів зв'язку тощо), розвитку сільського господарства та легкої промисловості, потім реконструкції та технічного переооснащення важкої індустрії, в СРСР ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої індустрії, на економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості як основи ВПК було спрямовано 80 % капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на ВПК (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але разом з тим гальмувало й деформувало процес виробництва споживчих товарів і розвитку сільського господарства.

 

Повоєнне село фінансувалося за залишковим принципом (не більш як 7 % загального обсягу асигнувань). Воно було змушене виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, розв'язати проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикувала традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія у справі ліквідації і порушення колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру осіб, які "злісно" ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).

 

По-третє, форсування розвитку важкої промисловості і ВПК, як і перед війною, супроводжувалося потужними мобілізаційно-пропагандистськими заходами — рухами передовиків і новаторів, соціалістичним змаганням тощо. Рухом за дострокове виконання п'ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено в 1946 р. 80 % робітників і службовців, наприкінці 1948 р. — уже 90 %.

 

По-четверте, колосальне, небачене в XX ст. використання позаекономічного примусу. Репресії не припинялися в період війни, а після її закінчення стали наростати. За 1945—1953 pp. число в'язнів лише в таборах і колоніях ГУЛАГу зросло з 1,5 млн до 2,5 млн осіб. За деякими оцінками, внаслідок післявоєнної хвилі репресій у в'язницях, таборах, колоніях і засланнях опинилося 5,5—6,5 млн осіб. Сфера в'язнично-табірної, по суті рабської, праці була важливою невід'ємною частиною радянської економіки. Міністерство внутрішніх справ стало величезним господарським відомством. Руками в'язнів споруджували численні великі об'єкти четвертої й п'ятої п'ятирічок в атомній, металургійній, енергетичній промисловості, на транспорті.

 

По-п'яте, надзвичайне одержавлення економіки. Це, зокрема, давало можливість за короткий час мобілізувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного місця в інше і концентрувати на відбудові чи побудові необхідного об'єкта.

 

 

Відбудова і розвиток народного господарства. Згідно з офіційними даними вже в 1948 р. за обсягом промислового виробництва СРСР досяг довоєнного рівня. За роки четвертої п'ятирічки валова продукція промисловості порівняно з 1940 р. зросла на 73 % замість 48 % за п'ятирічним планом. При цьому важка промисловість збільшила виробництво в 2 рази (машинобудування — у 2,3 раза), а легка — лише на 23 %. Основні виробничі фонди збільшилися на 58 %, продуктивність праці в промисловості — тільки на 37 %. Отже, промислове виробництво розвивалося в основному на екстенсивній основі.

 

Успіхам у розвитку індустрії, капітальному будівництві сприяли не тільки внутрішні чинники (важка праця людей, концентрація ресурсів за рахунок "економії" на життєвому рівні народу, сільському господарстві, легкій промисловості і соціальній сфері), а й репарації Німеччини. Загалом вони становили 4,3 млрд дол., що забезпечило майже половину устаткування для об'єктів промисловості, прискорило НТП. Проте при всьому своєму значенні репарації і воєнні трофеї не могли компенсувати відсутність великих іноземних інвестицій, масштабну допомогу СРСР східноєвропейським країнам радянського блоку, Китаю та Кореї.

 

Значні промислові потужності вивільнила конверсія. У 1946 р. частка воєнних витрат знизилася до 24 % (проти 32 % у 1940 p.); чисельність збройних сил у 1945—1948 pp. скоротилася більш ніж у 3,9 раза: з 11,4 до 2,9 млн осіб. Щоправда, у 1947 р. спад у деяких військових галузях знову змінився підйомом. Однак, навіть за офіційними даними радянської статистики, у четвертій п'ятирічці на зміцнення обороноздатності виділили 19,8 % держбюджету (у першій п'ятирічці — 5,4, у другій — 12,7 і за три роки третьої — 26,4 %). Завдяки цьому на середину 50-х років в СРСР було закладено основи воєнно-промислового комплексу, який став важливою, пріоритетною частиною економіки.

 

Важким залишалося становище в сільському господарстві. Тиск на село був зіставним хіба що з періодом масової колективізації, але тепер основні зусилля державно-адміністративного апарату зосереджувались не на створенні колгоспів, а на безжалісному вилученні у них продовольчих і грошових ресурсів. Нерідко, виконавши державний план поставок, колгоспи залишалися без хліба. У 1947 р. середня норма видачі зерна на трудодень була нижча від рівня 1940 р. майже в 2 рази, а в деяких колгоспах зерна селянам не видавали зовсім. У наступні роки, незважаючи на деяке поліпшення, доходи від колгоспів становили в середньому лише 20,3 % грошових доходів сім'ї селянина, а 27,4 % колгоспів у 1950 р. взагалі не видавали грошей на трудодні. Внаслідок розгорнутої державної кампанії в 1946—1947 pp. площу присадибних ділянок селян було скорочено на 10,6 млн га.

 

Село залишалось основним "донором" сталінської економіки і разом з тим пасинком щодо виділення державних ресурсів. Не випадково на початку 50-х років воно лише наблизилося до довоєнного рівня, хоча за планом четвертої п'ятирічки мало перевищувати його на 27 %. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1950—1953 pp., за офіційними даними, становили 1,6 %.

 

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проблема в повоєнні роки залишалась надалі гострою. Лише в грудні 1947 р. скасували карткову систему на продовольчі та промислові товари і здійснили перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас із скасуванням карткової системи провели грошову реформу, метою якої була ліквідація наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці урядові заходи мали неоднозначні наслідки. Зокрема, скасування карткової системи, безумовно, свідчило про певну стабілізацію народного господарства. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що зросла лише на половину довоєнного рівня, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень. Тому в 1947—1950 pp. ціни на товари знижувалися п'ять разів. Однак згодом цей процес немовби відірвався від своєї передісторії і відклався у масовій свідомості як сталінський курс на регулярне зниження цін.

 

 

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що була в обігу, у відповідність до потреб господарства. У роки війни у зв'язку з великими воєнними витратами і дефіцитом державного бюджету держава вимушено вдалася до грошової емісії. Крім того, на окупованих територіях фашисти з метою підриву економіки СРСР пустили в обіг значну кількість фальшивих грошей. Усе це призвело до того, що після війни в обігу була грошова маса, яка в 3,8 раза перевищувала довоєнну і значно перевищувала потреби народного господарства. Тому купівельна спроможність рубля знизилася. Здійснили переоцінку трудових заощаджень населення в ощадкасах на кількох умовах (до 3 тис. руб. обмін грошових знаків здійснювався як 1: 1; для тих, хто мав вклади від 3 до 10 тис, обмін йшов як 2: 3, а для вкладів більш як 10 тис. руб. - як 1: 2). З іншого боку, грошова реформа боляче вдарила по селянству, яке зберігало гроші, головним чином, удома і було змушене здійснювати обмін із розрахунку 1: 10.

 

Незважаючи на поступове збільшення номінальної, а частково і реальної зарплати, навіть у містах рівня життя 1940 р. було досягнуто тільки в 1951 p., а рівня 1928 p., який, у свою чергу, наближався до рівня 1913 p., досягли тільки в 1954 р. Украй загострилася житлова проблема.

 

Отже, політичне і господарське керівництво СРСР у післявоєнні роки обрало найбільш складний і ресурсомісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й обмежувався курсом на максимальне форсування важкої промисловості і ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримування життєвого рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація такого курсу потребувала не просто масштабного позаекономічного примусу, а масових репресій і разом з тим формального схвалення його (курсу) населенням країни. У цей період СРСР завершив формування повоєнної командно-адміністративної системи.

68. ГОЛОД В СРСР 1946-1950 Послевоенный голод был одним из самых «закрытых» эпизодов советской истории. Все данные о размерах бедствия были строго засекречены. «Последствия войны», «засуха» — вот тщательно дозированный набор сведений, который оставался неизменным даже в эпоху перестройки. Для понимания бытия страны в послевоенное время первостепенное значение имеет тяжкое и даже жестокое противоречие: в результате Победы СССР обрела величие мировой державы, в определенных отношениях занявшей главенствующее положение на планете, а вместе с тем страна была тогда воистину нищей, уровень и качество жизни оставляли желать лучшего. Даже в Москве преобладающее большинство населения довольствовалось, в основном, 300-600 г хлеба (то есть в среднем - 450 г) и не намного большим количеством картофеля в день.И, конечно, гораздо более тяжелым было положение на территориях, подвергшихся оккупации, - а на них находилось около 40% населения страны.Причинами голода было то, что экономика была разрушена до предела, а большая часть жилья уничтожена. Резкое сокращение количества трудоспособных мужчин, да и женщин, крайний дефицит и какой-либо сельскохозяйственной техники, и лошадей - все это, усугубленное имевшей место на огромных территориях засухой 1946 года, привело к настоящему голоду на этих территориях и опасному для здоровья недоеданию в стране в целом. Множество людей обитало в землянках и жалких хибарках и употребляло в пищу то, что в нормальных условиях никак не считается съедобным. Нигде прежде не наблюдалось подобного расползания бедствия. Голодало около ста миллионов человек по всей территории СССР. Люди бросали имущество, покидали дома, искали спасения в других местах. Распространялись эпидемии дистрофии и тифа. Вышеназваные это не главные причины голода, его можно было избежать, но советское руководство фактически спровоцировало повсеместный голод: в 1946 году, когда очевидными были последствия засухи на Украине, в Молдавии, в черноземной зоне России, вся тяжесть «хлебозаготовок», по сути — усиленной продразверстки, была перенесена на сравнительно благополучные сельскохозяйственные районы Поволжья, Сибири, Казахстана. Голод, — приходит к выводу — переместился на зерновые районы, пострадавшие не от засухи, а от государственных заготовок хлеба. По официальным статистическим данным, в 1946 году вызванное засухой сокращение валового сбора зерна не было катастрофическим (по сравнению с урожаем 1945 года). Всеобщий голод не предвиделся, если бы СССР жил в условиях нормальной экономической системы. Продолжалось бы нормированное распределение продовольствия, что было обычным явлением в послевоенной Европе. Потребности были низкими — война научила терпеть. «Капризы природы приобретали катастрофический характер, — писал известный исследователь средневековой Европы Ж.Ле Гофф, — прежде всего из-за слабости средневековой агрикультуры и не в меньшей мере из-за бессилия государственной власти». «Формула» Ле Гоффа применима к советскому обществу лишь отчасти: урожай на русских черноземах в год засухи можно сравнить с временами Калиты (от 2,4 до 3 центнера с гектара при норме свыше 16 центнеров), хотя надо обратить внимание, на то, что «воздействие засухи» было преувеличено, чтобы «списать» на природные явления недопустимо низкий уровень агротехники в колхозах.Последствия: спад рождаемости, рост смертности, особенно детской. Анализ архивных данных позволил определить, что наибольшие потери населения были летом 1947 года. В период с 1946 г. по 1948 г. умерло от голода более 1 млн человек. Вследствие голодания переболели дизентерией, диспепсией, пневмонией и др. около 4 млн человек, среди которых было еще около полумиллиона умерших. Это подтверждается и собственно демографическими данными. Количество людей, имевшихся в стране в начале 1946 года (то есть родившихся не позже 1945-го), 170,5 млн, к началу 1951 года сократилось до 161,3 млн, то есть на 5,3%; между тем количество населения начала 1949 года (то есть после голода) через пять лет, к началу 1954 года, сократилось всего на 4%, - то есть убыль была на 1,3% меньше. А 1,3% от населения 1946 года - это 2,2 млн человек. В Российской Федерации в зимние месяцы 1946/1947 годов полностью прекратился прирост населения, а к апрелю наметилось сокращение на 29 тысяч человек. По данным архивов, в охваченных голодом районах России, Украины, Молдавии с населением в пятьдесят миллионов человек в 1947 году численность населения за счет смертности и вынужденной миграции сократилась на 5-6 миллионов человек. Но обнаруженные данные нельзя назвать окончательными: точное число жертв мы, возможно, никогда не узнаем. Огромный пробел в сводках — смертность среди крестьян, которые не имели паспортов. Страшная подробность официальных сводок: раздел «Детская смертность». В 1947 году в СССР умерло 508 тысяч детей в возрасте до 1 года. Это было «поколение надежды», первое послевоенное поколение, первые жертвы «холодной войны». Естественным следствием голода, миграций, поголовной бедности было нищенство, которое достигло невиданных прежде размеров. В голодные годы, по самым приблизительным подсчетам, число нищих достигло 2-3 миллионов человек. Никакой продуманной программы социальной помощи, которая могла бы сократить это позорное явление, в годы голода не было. Не было и общественной инициативы: советское правительство, как и в 1932 году, официально не заявило о голоде. Голод вызвал невиданный даже в военные годы рост преступности.

69. ЛЕНІНГРАДСЬКА СПРАВА «Ленинградское дело» — серия судебных процессов в конце 1940-х в начале 1950-х годов против партийных и государственных руководителей РСФСР в СССР. Жертвами репрессий стали все руководители Ленинградских областных, городских и районных организаций ВКП (б), почти все советские и государственные деятели, которые после Великой Отечественной войны были выдвинуты из Ленинграда на руководящую работу в Москву и в другие областные партийные организации. Аресты производились как в Ленинграде, так и по всей стране — в Москве, Горьком, Мурманске, Симферополе, Новгороде, Рязани, Пскове, Петрозаводске, Таллине.По первому из этих процессов были привлечены председатель Госплана СССР Н. А. Вознесенский, председатель Совета министров РСФСР М. И. Родионов, секретарь ЦК ВКП(б) А. А. Кузнецов, первый секретарь Ленинградского обкома и горкома П. С. Попков, второй секретарь Ленинградского горкома ВКП(б) Я. Ф. Капустин, председатель Ленгорисполкома П. Г. Лазутин. Все обвиняемые 30 сентября 1950 года были приговорены к расстрелу. Приговоры были приведены в исполнение в тот же день.Поводом для Ленинградского дела послужило проведение в Ленинграде с 10 по 20 января 1949 года Всероссийской оптовой ярмарки/ Сообщение о ярмарке стало дополнением к уже имевшемуся компромату. Руководителей Ленинградской партийной организации обвинили в подтасовках в ходе выборов нового руководства на конференции в декабре 1948 года[1].Г. М. Маленков выдвинул против А. А. Кузнецова и Председателя Совета Министров РСФСР М. И. Родионова, секретарей Ленинградского обкома и горкома партии П. С. Попкова и Я. Ф. Капустина обвинения в том, что они провели ярмарку без ведома и в обход ЦК и правительства. Между тем документально установлено, что ярмарка была проведена во исполнение постановления Совета Министров СССР. 11 ноября 1948 г. Бюро Совета Министров СССР под председательством Маленкова приняло постановление «О мероприятиях по улучшению торговли». В постановлении сказано: «организовать в ноябре— декабре 1948 года межобластные оптовые ярмарки, на которых произвести распродажу излишних товаров, разрешить свободный вывоз из одной области в другую купленных на ярмарке промышленных товаров». Во исполнение этого постановления Министерство торговли СССР и Совет Министров РСФСР приняли решение провести в Ленинграде с 10 по 20 января Всероссийскую оптовую ярмарку и обязали Ленинградский горисполком оказать практическую помощь в ее организации и проведении.13 января 1949 г. во время работы ярмарки Председатель Совета Министров РСФСР М. И. Родионов направил письменную информацию на имя секретаря ЦК ВКП(б) Г. М. Маленкова об открывшейся в Ленинграде Всероссийской оптовой ярмарке с участием в ней торговых организаций союзных республик.15 февраля 1949 года было принято постановление политбюро ЦК ВКП(б) «Об антипартийных действиях члена ЦК ВКП(б) т. Кузнецова А. А. и кандидатов в члены ЦК ВКП(б) тт. Родионова М. И. и Попкова П. С.». Все трое были сняты с занимаемых постов. В это же время развернулась подготовка фальсификаций в отношении Н. А. Вознесенского[источник не указан 205 дней]. В этих целях была использована докладная записка заместителя председателя Госснаба СССР М. Т. Помазнева о занижении Госпланом СССР плана промышленного производства СССР на первый квартал 1949 года. Этот документ послужил началом для возведения обвинений в отношении Н. А. Вознесенского.21 февраля 1949 г. Маленков с группой работников ЦК ВКП(б) выехал в Ленинград. На объединенном заседании бюро обкома и горкома 21 февраля 1949 года секретарь ЦК ВКП(б) Маленков с помощью угроз[источник не указан 205 дней] добивался от секретарей обкома и горкома признания в том, что в Ленинграде существовала враждебная антипартийная группировка. 22 февраля 1949 года состоялся объединенный пленум Ленинградского обкома и горкома партии, на котором Г. М. Маленков сделал сообщение о постановлении ЦК ВКП(б) от 15 февраля 1949 г.Никто из выступавших не привел каких-либо фактов о существовании антипартийной группы, только П. С. Попков и Я. Ф. Капустин признали, что их деятельность носила антипартийный характер. Вслед за ними и другие выступающие стали каяться в не совершенных ими ошибках. В постановлении объединенного пленума обкома и горкома А. А. Кузнецов, М. И. Родионов, П. С. Попков, Я. Ф. Капустин обвинялись в принадлежности к антипартийной группе.Летом 1949 года начался новый этап в разработке так называемого «Ленинградского дела». Абакумов и работники возглавляемого им МГБ сфабриковали материалы[источник не указан 205 дней], обвиняя А. А. Кузнецова, М. И. Родионова и руководителей Ленинградской областной организации ВКП (б) в контрреволюционной деятельности. Было дано указание об арестах, которые начались с июля 1949 года.Информация о снятии с работы, привлечению к партийной и уголовной ответственности, о судебных процессах в прессе не публиковалась.Более года арестованных подвергали допросам и пыткам. Всем осуждённым было предъявлено обвинение в том, что, создав антипартийную группу, они проводили вредительско-подрывную работу, направленную на отрыв и противопоставление ленинградской партийной организации Центральному Комитету партии, превращение её в опору для борьбы с партией и ЦК ВКП(б).[2] Вопрос о физическом уничтожении был предрешён задолго до процесса, состоявшегося 29—30 сентября 1950 г. в Ленинграде в Доме офицеров на Литейном проспекте. Именно ради «ленинградцев» в СССР вновь вводится смертная казнь[источник не указан 205 дней]. До этого, в 1947 году, Указом Президиума Верховного Совета СССР смертная казнь была отменена. Уже в ходе следствия по ленинградскому делу, 12 января 1950 года, происходит восстановление смертной казни по отношению к изменникам Родины, шпионам и подрывникам-диверсантам. Несмотря на то, что правило «закон обратной силы не имеет» не действует в данном случае, введение смертной казни происходит за три дня до постановления политбюро ЦК ВКП(б) «Об антипартийных действиях…», и потому связь между двумя фактами просматривается. 1 октября 1950 года в 2.00, спустя час после оглашения приговора, Н. А. Вознесенский, А. А. Кузнецов, М. И. Родионов, П. С. Попков, Я. Ф. Капустин, П. Г. Лазутин были расстреляны. Прах их тайно захоронили на Левашовской пустоши под Ленинградом. И. М. Турко, Т. В. Закржевскую и Ф. Е. Михеева осудили на длительное тюремное заключение.После расправы над «центральной группой» состоялись судебные процессы, которые вынесли приговоры остальным лицам, проходившим по «Ленинградскому делу». В Москве были расстреляны 20 человек. Тела Г. Ф. Бадаева, М. В. Басова, В. О. Белопольского, А. А. Бубнова, А. И. Бурилина, А. Д. Вербицкого, М. А. Вознесенской, А. А. Вознесенского, В. П. Галкина, В. Н. Иванова, П. Н. Кубаткина, П. И. Левина, М. Н. Никитина, М. И. Петровского, М. И. Сафонова, Н. В. Соловьева, П. Т. Талюша, И. С. Харитонова, П. А. Чурсина вывезли на кладбище Донского монастыря, кремировали и сбросили останки в яму.

СПРАВА ЛІКАРІВ Справа лікарів (Справа лікарів-отруйників) — кримінальна справа проти групи високопоставлених радянських лікарів, звинувачених у змові і вбивстві ряду радянських лідерів. Витоки кампанії відносяться до 1948 року, коли лікар Лідія Тимашук звернула увагу компетентних органів на відхилення в лікуванні Жданова, що призвели до смерті пацієнта. Кампанія закінчилася одночасно зі смертю Сталіна від інсульту в 1953, після чого з обвинувачених було знято звинувачення, та звільнено від переслідувань.В тексті офіційного повідомлення про арешт було оголошено, що «більшість учасників терористичної групи (Вовсі М. С., Коган Б. Б., Фельдман А. І., Грінштейн А. М., Етінгер Я. Г. та інші) були пов'язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією „ Джойнт“, створеної американською розвідкою нібито для надання матеріальної допомоги євреям в інших країнах». У зв'язках з цією ж організацією раніше були звинувачені і проходили у справі Єврейського Антифашистського комітету. Слідство у справіПочинаючи з 1952 року «Справа лікарів» розроблялась органами МДБ під керівництвом підполковника М. Д. Рюміна, який написав в 1951 році донос Сталіну про «сіоністську змову» в органах держбезпеки.Сталін щодня читав протоколи допитів. Він вимагав від МДБ максимальної розробки версії до сіоністського характер змови і про зв'язки змовників з англійською та американською розвідкою через «Джойнт» (сіоністська благодійна організація) [4]. Він погрожував новому міністру держбезпеки С. Ігнатьєву, що якщо той «не розкриє терористів, американських агентів серед лікарів», то він буде заарештований, як його попередник Абакумов: «Ми вас розженемо, як баранів». У жовтні 1952 року Сталін дозволив застосовувати до арештованих лікарів заходи фізичного впливу (тобто катування). 1 грудня 1952 року Сталін заявив (в записі члена Президії ЦК В. А. Малишева): "Будь-який єврей-націоналіст — це агент американської розвідки. Євреї-націоналісти вважають, що їх націю врятували США … Серед лікарів багато євреїв-націоналістів "[5].[ред.]ОбвинуваченіУ повідомленні 13 січня йшлося про 9 змовників: професор Вовсі М. С., лікар-терапевт; професор Виноградов В. Н., лікар-терапевт; професор М. Б. Коган, лікар-терапевт; професор Коган Б. Б., лікар-терапевт; професор, член-кор. АМН, провідний лікар Сталіна, Єгоров П. І., який пізніше був репресований зі своєю дружиною Євгенією Єгорової Яківною (-1994 р..) (Єгоров Петро Іванович 1899—1966 р.р.) — обидва поховані на Новодівичому цвинтарі, лікар — терапевт; професор Фельдман А. І., лікар-отоларинголог; професор Етінгер Я. Г., лікар-терапевт; професор Грінштейн А. М., лікар-невропатолог; Майоров Г. І., лікар-терапевт. Вони були арештовані в період з липня 1951 по листопад 1952. Крім них у «справі лікарів» було заарештовано ще багато людей, в тому числі творець і хранитель забальзамованого тіла Леніна професор Б. І. Збарский (грудень 1952), письменник Лев Шейнін (лютий 1953).Більшість обвинувачених були євреями, в тому числі заарештовані трохи згодом лікарі М. А. Шерешевський, M.Я. Серейскій, Я. С. Тьомкін, Е. М. Гельштейн, І. І. Фейгель, В. Е. Незлин, Н. Л. Вільк, Я. Л. Рапопорт та інші. До справи посмертно були залучені також М. Б. Коган та М. І. Певзнер. Стверджувалось, що заарештовані діяли за завданням «єврейської буржуазно-націоналістичної організації» Джойнт "«[6]. Учасником змови був названий і загиблий за п'ять років до цього в „автомобільній катастрофі“ відомий актор С. М. Міхоелс, двоюрідний брат одного з заарештованих лікарів, головного терапевта Червоної Армії генерал-майора медичної служби М. С. Вовсі.Закриття справи1 березня 1953 у Сталіна стався інсульт, що зробив його недієздатним. За кілька днів до інсульту Сталін написав у газеті „Червона Зірка“ заяву, що „Боротьба проти сіонізму не має нічого спільного з антисемітизмом. Сіонізм-ворог трудящих усього світу, євреїв не менше, ніж не-євреїв“. 2 березня антисіоністська кампанія в пресі була згорнута [4] [9]. 5 березня Сталін помер. Русаков (лікар, анатомував Сталіна) був негайно ліквідований. Всі заарештовані у «справі лікарів» були звільнені (3 квітня) і відновлені на роботі. Було офіційно оголошено (4 квітня), що визнання обвинувачених були отримані за допомогою «неприпустимих методів слідства». Розробляв справу лікарів підполковник Рюмін (на той час уже звільнений з органів держбезпеки) був негайно заарештований за наказом Берії

«Фон Мінгрелія справа» - справу, розпочату в листопаді 1951 року органами Державної Безпеки Грузинської РСР щодо керівних працівників, вихідців з Мінгрелії. Їм було пред'явлено тяжке обвинувачення в (мингрельской) націоналізмі і орієнтації на Туреччину [1]. За особистим дорученням Сталіна справа це, спрямоване проти Лаврентія Берії, курирував Акакій Мгеладзе.ІсторіяВ ту ж сторону розкрутити «мінгрельська справа». Сталін продиктував тоді рішення (і воно було опубліковано), що мінгрелів пов'язані з турками, що серед них є особи, які орієнтуються на Туреччину. Звичайно, нісенітниця! Я вважаю, що тут мала місце акція, спрямована Сталіним проти Берії, тому що Берія - мінгрел. Таким чином, він готував удар проти Берії. Тоді багато було вироблено арештів, але Берія спритно вивернувся: вліз у цю справу як «ніж Сталіна» і сам почав розправу з мінгрелів. Бідні люди. Тягли їх тоді на плаху, як баранів.Міністр Державної безпеки Грузинської РСР Н. М. Рухадзе і його підлеглі заарештували кілька десятків ні в чому не винних людей і, застосувавши недозволені методи слідства, змусив деяких з них «зізнатися» у тому, що вони нібито за завданням іноземних розвідок вели підривну роботу, намагаючись захопити керівні посади в республіці, а потім відторгнути Грузію від Радянського Союзу. У числі втратили пости і вплив був перший секретар компартії Грузії Кандид Чарквіані. Він не був етнічним мінгрелів, але був звинувачений в тому, що не виявив «мингрельской змовників» в компартії Грузії.Після смерті СталінаПісля смерті Сталіна мінгрелів, яких підтримував Л. П. Берія, були реабілітовані і повернуті на свої пости. У їх числі проте не виявилося колишнього першого секретаря компартії Грузії Кандіда Чарквіані, який був направлений на дрібний пост в Ташкенті. Постановою VIII-го пленуму ЦК КП (б) ГССР Акакій Мгеладзе був знятий з поста 1-го секретаря ЦК КП ГССР і виведений зі складу ЦК КПРС, а пізніше виключений з КПРС і заарештований.У 1953 році, ще до арешту Берії, Президія ЦК КПРС реабілітував людей, репресованих за «мингрельской справі», і привернув до партійної і судової відповідальності осіб, винних у його фабрикації [джерело не вказано 605 днів].Після арешту Лаврентія Берії звинувачення проти Акакія Мгеладзе були зняті. Тоді ж він був відновлений в КПРС, але проте залишався в політичній опалі.

Жданівщина

 

Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розго­рнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади роз­горнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокіс­тю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталі­на, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояс­нення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Ниж­ньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно віднов­лював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповіда­льного в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспі­льства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Пар­тійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, нау­кового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною мля­вістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комуніз­му».

14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (пе­рший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідни­ками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виклю­чені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в роз­повіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карика­турне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мав­пи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопар­ку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянсь­ких людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зо­бражені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С.Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помил­ковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігу­рував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталіним.

Новий тижневик «Культура й життя» отримав завдання перевірити, чи дійсно наука, література, мистецтво, кіно, радіо, музика, преса, музейна справа «поставлені па службу комуністичного виховання маси». У кінці 1946 р. «Культура й життя» почала кампанію проти «декадентських тенденцій» в театрі і зажадала виключити з репертуару всі п'єси зарубіжних драматургів. 24червня 1947 р. Жданов провів нараду філософів, на якійдобився засудження «Історії західної філософії» Г.Алексапдрова, який керував до цього Агітпро­пом і став у 1946 р. лауреатом Сталінської премії. Згідно із Ждановим, Алек-сандров виявив надмірну терпимість у своїх думках про ідеалістичну, буржу­азну і декадентську філософію, «що надихала» боротьбу імперіалістичних держав проти СРСР (за цю відсутність полемічного завзяття його порівняли із «беззубим вегетаріанцем»).

Ще через кілька місяців жданівщипа добралася до музики - сфери, якої вона до нього не торкалася. Приводом послужило виконання в грудні 1947 р. трьох творів, замовлених до тридцятиріччя Жовтневої революції: «Шостої симфонії» Прокоф'єва, «Поеми» Хачатуряна та опери Мураделі «Велика дружба». 10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про декадентсь­кі тенденції в радянській музиці», що засуджувала оперу Мураделі, який «не­хтував кращими традиціями й досвідом класичної опери взагалі та особливо російської класичної опери, яка відрізняється внутрішньою змістовністю, багатством мелодій і широтою діапазону, народністю, витонченістю, краси­вою, ясною музичною формою, що зробила російську оперу кращою оперою в світі». Мураделі, затверджувалося далі, допустив у лібрето опери «історич­но фальшиве» трактування відносин між росіянами, з одного боку, і грузина­ми та осетинами, з іншого, під час «боротьби за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918-1920 рр.». Не менш гострої критики зазнали композитори, «що дотримувалися формалістсько-го, антинародного напрямів»: Прокоф'єв, Шостакович, Хачатурян, М'ясков-ський та інші, які «знизили високу суспільну рочь музики і звузили її значен­ня, обмеживши його задоволенням перекручених смаків естетствуючих інди­відуалістів». Наслідком постанови стала чистка п Союзу композиторів, «Ан-тиформалістська» кампанія велася протягом усього 1948 р. з великою рішу­чістю: майже всі відомі інтелектуали та діячі мистецтва були осуджені, ви­ключені з творчих асоціацій і вимушені припинити свою діяльність. Разом з тим на відміну від практики 30-х рр., які, правда, не знали такого в'їдливого контролю за кожною областю духовного життя, більшість підданих остракізму інтелектуалів та діячів мистецтва не були арештовані або відправлені в табори,

З кінця 1948 р. критику «формалістських» тенденцій затьмарило відкрит­тя нового шкідливого ухилу: «космополітизму». Проте, формалізм і космо­політизм були двома сторонами одного й того ж «підлабузництва перед За­ходом». Заборона на контакти і вступ у шлюб радянських громадян з інозем­цями стала першим антикосмополітичним заходом. Критика космополітиз­му швидко набувала все більш відвертого антисемітського характеру. Газе­ти змагалися одна з одною у виявленні «справжніх імен» осуджених космо­політів. Кампанія була направлена насамперед проти інтелігентів-євреїв, зви­нувачених у «індивідуалістичному і скептичному відособленні», «антиросій-ському космополітизмі», «сіоністській діяльності в інтересах імперіалізму». За таємничих обставин у дорожньому випадку загинув художній керівник Єврейського театру С.Міхоелс. Переслідування почалися після того, як ра­дянські євреї продемонстрували свою підтримку створенню держави Ізраїль і вітали приїзд до Москви його першого посла Голди Меїр. Єврейський ан­тифашистський комітет, який в роки війни займався збором серед єврейсь­ких громад в різних країнах, головним чином в ЄША, фінансових коштів для підтримки Радянського Єоюзу, був розпущений, а його періодичні ви­дання, включаючи «Ейпикайт», в якому співробітничали пайвидатніші пред­ставники єврейської інтелігенції СРСР і культурні організації - заборонені. Кілька сотень інтелігентів були арештовані. Деякі з найвідомішиих (Фейфер, Перец Маркиш, Бергельсон, Квітко) були відправлені в Сибір і в 1952 р. роз­стріляні за обвинуваченням у намірі зібрати євреїв у Криму, звідки були ви­селені кримські татари, і організувати там акти саботажу. Оголошення про розкриття в січні 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», в якій підозрюва­лися кілька медичних світил єврейського походження, остаточно деморалі­зували радянських євреїв, що протягом кількох тижнів із дня на день чекали рішення про загальну депортацію.

Ідеологічний контроль був поширений па всі сфери духовного життя. Так же упевнено, як в історії і філософії, партія виступала як законодавець і в мовознавстві, біології та математиці, засуджуючи деякі науки як «буржуаз­ні». Гака доля спіткала хвильову механіку, кібернетику та психоаналіз.

У 1950 р. Сталін взяв особисту участь в дискусії про мовознавство, ви­ступивши зі статтею «Марксизм і проблеми мовознавства» проти теорій М.Марра. Сталін намагався довести, що мова є сукупністю словесних по­дразників, які дозволяють направлено викликати у людини відповідні психі­чні реакції та дії. Лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання взаємовідносин між надбудовою та базисом радянського суспільст­ва, що дозволило Сталіну ще раз заявити про абсолютну необхідність непо­рушної та всесильної держави в СРСР. Через два роки в «Листі товаришеві Холопову», опублікованому в «Правді» 2 серпня 1952 р., він повернувся до цієї теми, відкрито оголосивши неправильною висунену Енгельсом в «Анти-Дюрінгу» тезу про відмирання держави після революції, оскільки капіталіс­тичне оточення не було знищене, а соціалістична революція реально перемо­гла тільки в одній країні.

Зовсім інше значення носила дискусія про біологію. Вона була пов'язана з економічними, насамперед сільськогосподарськими, труднощами країни і торжеством псевдонаучної теорії про спадковість шарлатана Т. Лисенко, який обіцяв Центральному Комітету «і особисто товаришеві Сталіну» в мінімаль­ні терміни забезпечити достаток сільськогосподарських продуктів. Кар'єра Лисенко почалася в лютому 1935 р. па II з'їзді колгоспників-ударників, де він, тоді молодий агробіолог, обручишся па «куркулів від науки». Дуже шви­дко він був призначений президентом Всесоюзної академії сільськогосподар­ських наук імені В.І.Леніна, звідки вигнав справжніх генетиків, своїх науко­вих опонентів, і домігся в 1940 р. арешту знаменитого генетика й ботаніка М.Вавилова, який помер у в'язниці в 1943 р. Війни та переслідування генети­ків та біологів, розпочаті напередодні, були з подвоєною енергією відновле­ні в 1947-1948 рр. Під впливом Лисенко ЦК нав'язав таку інтерпретацію ро­зуміння мінливості, яка з'єднувала марксистський детермінізм із визнанням можливості впливати на людську природу. Сесія сільськогосподарської ака­демії, скликана в серпні 1948 р., послужила сигналом/для переслідування всіх генетиків та біологів-«менделістів» (серед яких було багато євреїв). Академі­ки А.Жебрак, П.Жуковський, Л.Орбелі, О.Сперанський, І.Шмальгаузен та їх учні - загалом кілька сотень дослідників - були звільнені з Академії та зі своїх факультетів. У країні була заборонена генетика Мепделя, а також всі галузі знання, які розглядали ту або іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології і т.д.

Лисенківщина була вираженням політики партії по відношенню до всього наукового знання, тріумфом тієї волюнтаристської псевдонауки, яка дозво­ляла керівництву країни, що знаходиться на грані голоду, стверджувати, що радянське сільське господарство в найближчому майбутньому чекає вража­ючий підйом. Лисенківщина надихала абсурдні «сталінські плани перетво­рення природи», а також «плани перетворення людини», під якими «фахівці з психології» типу академіка К.Викова розуміли систематичне застосування теорій Павлова для створення «нової людини».