Кримська конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії. 1 страница

Пропозиція про зустріч у верхах з метою обговорення проблем, що постали на заключному етапі війни, було зроблено Рузвельтом в посланні Сталіна 19 липня 1944 року.
У 1944 році сильно активізувалися таємні контакти вищих чинів Німеччини з представниками спецслужб Англії і США, що мали на меті протидіяти зміцненню американо-радянських відносин та сприяти укладанню сепаратної угоди. Замах на Гітлера 20 липня 1944 року і секретна інформація про демократичні переконання ряду його учасників (і, перш за все полковника фон Штауфенберга) посилювали зацікавленість військових керівників США у встановленні контактів з опозиційними Гітлеру генералами Вермахту, які схиляються до сепаратного миру із західними союзниками на умовах розриву з Радянським Союзом і запобігання "більшовизації Європи".
Значний вплив на активізацію сил, які протидіють зміцненню радянсько-американських відносин, надавала англійська дипломатія.
Помітно зріс тиск на Білий дім з боку правого крила конгресу і консервативних органів друку, незмінно розглядали Радянський Союз в якості потенційного ворога. У міру наближення виборів в листопаді 1944 року кампанія за перегляд зовнішньої політики набирала силу. Тому в телеграмі до Сталіна Рузвельт висловлювався за швидку зустріч у верхах. Важливо було закріпити у зовнішньополітичному курсі США позитивні зрушення у відносинах з СРСР, досягнуті з моменту їх відновлення в 1933 році і отримали розвиток в роки війни.

Потсдамська конференція

У Стреч в Берліні мала найважливіше політичне значення для доль післявоєнної Європи і справи миру. Вона була завершує серію конференцій керівників СРСР, США і Великобританії союзних держав-членів антигітлерівської коаліції. Слід зазначити, що ще на початковому етапі війни союзники приділяли велику увагу питанням післявоєнного перебудови.

Мирне врегулювання в Європі після Другої світової війни - це проблема майбутнього Німеччини, укладення мирних договорів з колишніми її союзниками з рішенням відповідних політичних питань, створення Організації Об'єднаних Націй, покликаної служити цілям збереження миру та забезпечення міжнародної безпеки.

У своєму підході до врегулювання в Європі союзники по антигітлерівській коаліції прагнули запобігти повторенню агресії з боку Німеччини, затвердити мир і безпеку на європейському континенті, домогтися визначення справедливих післявоєнних кордонів, повернувши поневоленим фашистською Німеччиною країнам і народам незалежність і суверенітет, забезпечити народам Європи право самим визначати своє майбутнє.

Однак, як показав подальший розвиток подій, радянське керівництво і керівники західних країн вкладали в це зовсім протилежний зміст.

На відміну від попередніх конференцій, Берлінська проходила вже після закінчення війни в Європі, коли відносини між державами брали більш складний характер. І вирішення низки питань зайшло в глухий кут, але ж треба було прийняти рішення про долю не тільки Німеччини, але Європи та світу.

Трьом Великим державам потрібно було вирішити питання перебудови політичного життя німців на демократичній, миролюбної основі, роззброїти Німеччину і змусити її відшкодувати матеріальний збиток, завданий іншим країнам, покарати нацистських злочинців, які принесли незліченні лиха й страждання людству.

Не могли залишитися осторонь питання мирного врегулювання з країнами-союзниками Німеччини - Італією, Угорщиною, Болгарією, Румунією і Фінляндією, відновлення державної самостійності Австрії, допомоги у відродженні та розвитку союзних країн - Польщі та Югославії.

25 травня 1945 до Москви прибув Г. Гопкінс і від імені президента США Трумена поставив перед Радянським урядом питання 'про зустріч трьох ". З листування:

І.В. Сталін писав У. Черчілля: «Я думаю, що зустріч необхідна і що найзручніше було б влаштувати цю зустріч в околицях Берліна. Це було б, мабуть, правильно й політично». Черчилль погодився і 17 липня 1945 р. під палаці Цецілієнгоф в передмісті Берліна Потсдамі розпочала свою роботу конференція керівників трьох держав.

Делегації очолювали Г. Трумен, У. Черчілль, І.В. Сталін. З Черчіллем на конференцію прибув лідер лейбористської партії К. Еттлі, якого англійська прем'єр-міністр запросив з метою «спадкоємність» на випадок поразки на виборах, що й відбулося і К. Еттлі, який став прем'єр-міністром, очолив англійську делегацію.

Потсдамська конференція розглянула питання, пов'язані з мирним післявоєнним пристроєм в Європі, в тому числі питання про порядок підписання мирних договорів з колишніми ворожими державами. Було прийнято рішення про створення Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) 'для проведення необхідної підготовчої роботи щодо мирного врегулювання' і для обговорення інших питань, які за угодою між що беруть участь в Раді урядами, могли час від часу передаватися Раді.

Міністри закордонних справ Англії, СРСР, США, Франції та Китаю увійшли до складу Ради Безпеки. Основне завдання Ради була - складання мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії. Крім того, на Раду покладалося завдання підготовки «мирного врегулювання для Німеччини».

Головне місце в роботі конференції зайняв німецький питання.

Політичні та економічні принципи, прийнятні при поводженні з Німеччиною, були обговорені на конференції. Проект був представлений американською делегацією. Під час дії Потсдамської конференції було підготовлено Угоду про додаткові вимоги до Німеччини, що полегшує узгодження політичних та економічних принципів поводження з Німеччиною в початковий - контрольний період.

Уряду - учасники Потсдамської конференції погодилися, що основні принципи щодо Німеччини повинні передбачати проведення найважливіших заходів щодо демілітаризації, демократизації і денацифікації Німеччини.

У рішеннях конференції підкреслювалося, що «в окупації Німеччина повинна розглядатися як єдине ціле», що «у всій Німеччині повинні вирішуватися і заохочуватися всі демократичні й політичні партії».

Союзники проголосили, що вони «не мають наміру знищити» німецький народ, що вони «намірюються дати можливість німецькому народу можливість підготуватися до того, щоб надалі здійснити реконструкцію свого життя на демократичній і мирній основі».

Було вирішено покарати нацистських злочинців, зробив їх Міжнародному трибуналу. Німеччина зобов'язувалася виплачувати репарації і була розділена на чотири окупаційні зони - радянську, американську, англійську і французьку.

Велике значення для повоєнного розвитку Європи мали рішення союзних держав з територіальних питань. Гітлерівці перекроїли карту континенту. Необхідно було відновити зневажену несправедливість.

Звичайно, узгодження позицій трьох держав з питань повоєнного світу не могло не зіткнутися з певними труднощами. Однак, незважаючи на протиріччя, розбіжності, різні підходи до розв'язуваних проблем, союзники знаходили спільну мову, бачачи велику переписку між собою, організовуючи зустрічі міністрів закордонних справ, особистих представників глав держав, через дипломатичні канали. Найбільш важливе місце в цьому процесі займали особисті зустрічі керівників трьох союзних держав.

Але заради справедливості і в наші дні бажано не забувати про причини протиріч між СРСР і західними союзниками під час війни. «Холодна війна» - важкий урок для людства.

1 серпня 1945 підписанням керівниками СРСР, США, Англії «Протоколу та Повідомлення про Потсдамської конференції» трьох держав завершилася Потсдамська конференція.

У перших числах серпня 1945 основні угоди, прийняті в Потсдамі, були спрямовані Франції, з пропозицією приєднатися. Французький уряд дав принципову згоду. Потсдамские рішення були схвалені і підтримані іншими державами світу.

Загальне визнання отримали, вироблені в Потсдамі, демократичні принципи утвердження миру і безпеки в Європі і в світі, а саме:

- Головна умова безпеки в Європі - недопущення відродження німецького мілітаризму і нацизму;

- Міждержавні відносини повинні будуватися на принципах суверенітету, національної незалежності, рівноправності і невтручання у внутрішні справи.

Потсдамские рішення з'явилися переконливим виразом співробітництва між великими державами, що має стати гарантією миру, безпеки і співробітництва народів у всьому світі після того, як пролунали військові битви.

Незважаючи на всі труднощі в роботі конференції, вона завершилася торжеством реалізму.

Але вже перед початком конференції, 16 липня 1945 р., було вироблено перше випробування атомної бомби. Після отримання американською делегацією цього повідомлення, Трумен сказав: «Тепер ми володіємо зброєю, яка не тільки революціонізіровал військову справу, але може змінити хід історії та цивілізації». Під найсуворішим секретом про це було повідомлено Черчіллю, який прийшов у невимовне захоплення: «Тепер у Заходу є засіб, яке відновило співвідношення сил з Росією», і став підштовхувати американську делегацію зайняти більш жорстку позицію, використовуючи інформацію про випробування атомної бомби «як аргумент на свою користь на переговорах».

Згідно з американськими джерелами і мемуарів Черчілля, Трумен, інформуючи радянську делегацію про випробування нової зброї, навіть не згадав слова «атомне» або «ядерне». Сталін спокійно вислухав повідомлення, що розчарувало як Черчілля, так і Трумена.

Присутній на нараді маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков згадує: «повернувшись із засідання, Сталін у моїй присутності розповів Молотову про відбулося розмові». Молотов сказав: «Ціну собі набивають». Сталін розсміявся: «Нехай набивають. Треба буде переговорити з Курчатовим про прискорення нашої роботи». «Я зрозумів, - писав Жуков, що мова йшла про атомну бомбу».

Таким чином, Потсдамська конференція стала першою конференцією Вищого рівня, на якій, фактично, відбувся дебют ядерних озброєнь в якості політичного чинника міжнародних відносин. Почалася ера ядерної дипломатії і про це не слід забувати, тому що вона продовжаться і сьогодні, але вже із застосуванням нових, більш витончених технологій.

63. Антифашиський Рух опору в роки Великої Вітчизнної війни на території України

Передумови виникнення партизанського і підпільного руху в Україні

 

Передумови для виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєнний період. Це питання розробляли радянські воєнні теоретики М.В. Фрунзе, М.М. Тухачевський та інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний нарком військових і морських справ М.В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина і Червона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. Наголошував, що обов'язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

Один з відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїх спогадах та спеціальних працях у 20‑ті роки писав про практичне втілення теоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни Радянського Союзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп'янку були створені спеціальні центри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників, радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривних засобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ході розгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промислових підприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовлених кадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни мали бути переправлені в ворожий тил.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30‑х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.

Однак наприкінці 30‑х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Причиною репресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєння Червоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз не виключає можливості розв'язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою він намагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р. політичний договір про ненапад.

В спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т.А. Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійних комітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупація ганебно кидали свої посади і тікали в тил.

3 липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні до радянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанської боротьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів, доріг, порчі телеграфів і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів, створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожному кроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одного кілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу в тил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.

З метою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30 червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацією партизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.

5 липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля.

Заклики до організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема, в цих документах зазначалося: «Де б не з'явився ворог він має знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким зграям».

При воєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевих партійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада 1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативна група на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н.Е. Гавриленко, Л.П. Дрожжин, А.Н. Зленко, Г.Н. Караваїв, В.С. Костенко.

З метою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М.С. Хрущов, Д.С. Коротченко, М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, М.С. Співак провели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинському та інших містах.

Однак плани багатьох обкомів, райкомів партії так і залишились здебільшого на папері, внаслідок допущених помилок та прогалин у виборі структури, організації, способах діяльності, конспірації, доборі членів підпільних організацій та груп, безвідповідального ставлення тих партійних керівників, яким було доручено займатись цією справою, найперше це в західних регіонах України.

Помилкою було і те, що перші загони діяли в прифронтовій смузі насичені ворожими військами. Не навчені, не оснащені, не пристосовані до діяльності в умовах фронту партизани масово гинули, не завдавали втрат противникові, тоді як в глибокому тилу ворога панував спокій.

У звіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільних організацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей на роботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн і провірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанські загони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирства або зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартири не відповідали своєму призначенню.

Однією з причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, що певна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму. Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною і антиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнав народ, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країні всеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися у соціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткої репресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладу посилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецьким вермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної маси військових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша реакція на заклики партійних органів включатися в партизанську боротьбу у населення викликав великий сумнів щодо можливості зупинити німецьку армаду силами партизанів, коли з цим не впоралась армія, оснащена новітньою технікою. У початковий період війни склалося враження, що СРСР не вистоїть, буде розгромлений. Не спрацювали ідеологічні штампи про те, що у випадку агресії радянські люди «всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини», про «згуртованість та дружбу між народама СРСР», «радянський патріотизм». Особливе становище склалося в західних регіонах республіки, які зазнали жахливої радянізації після їх включення до складу СРСР. Навіть після початку війни тут продовжувались репресії, тисячі неблагонадійних ворогів народу, що знаходились у в’язницях розстрілювались. У відповідь на заклики Сталіна залишати за собою мертву землю, спеціальні частини підривали промислові підприємства, залізниці, затоплювали шахти, знищували врожай. Найцінніше обладнання, техніка, сировина були вивезені до східних регіонів СРСР. Пояснення було єдине, щоб цим не скористались німецькі окупанти. До партизанів, як представників тоталітарної влади, які виступали на її захист населення, принаймі у перший період війни ставилося стримано, а то й вороже. Як свідчать джерела причиною цього були репресії, залякування, терор, розстріли жителів населених пунктів, які на погляд партизанських командирів, не досить лояльно ставились до них як представників радянської влади, не бажали вступати до загонів, або відмовлялись надавати допомогу.

Отже, як ми бачимо практичний досвід організації і тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські і матеріальні втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак ці перші кроки супроводжувались помилками, прогалинами в роботі.

 

Збройна боротьба партизанів та підпільників

 

Наявність великих лісових масивів у північних районах України, сприяла концентрації партизанських формувань, які розгорнули активну бойову і агітаційно-масову діяльність. Вигідні географічні умови Сумської області зробили її центром формування партизанських загонів. В вересні 1941 р. почали свою діяльність загони, якими керували С.А. Ковпак, С.В. Руднєв. В жовтні загони об'єднались. На стику Чернігівської, Сумської області діяв загін на чолі з А.Н. Сабуровим створений в основному з військовослужбовців. На території Сумської області також діяли загони Н. І. Воронова, С.М. Гнібіди, Ф.Е. Канавца, К. І. Погорілого. 15 грудня 1941 р. на території південного масиву Брянських лісів відбулася нарада командирів і комісарів. Створено штаб для вирішення питань взаємодії загонів. Навесні 1942 р. шляхом об'єднання розрізнених загонів діяло два великих з'єднання на чолі з О.М. Сабурова і С.А. Ковпака. Зимою-весною 1942 р. контролювали Середино-Будський, Хильчицький район.

Бурхливого розвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини, суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. У північних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласний партизанський загін під командуванням О.Ф. Федорова, який водночас був секретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р. в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського, Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецьких гарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціях противника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідували партизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловської області РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р. потім знову повернулись на Чернігівщину.

Свою діяльність розпочали невеликі партизанські загони в Носівському районі в жовтні 1941 р. Серед них загін на чолі з М. І. Стратилатом діяв в Бобровицькому, Любецькому, Гродненському районах В Новобасанському районі розгорнули бойові дії загони під командуванням О. Є. Кривця. В Чорнобильському районі на Київщині, в суміжних районах Чернігівської і Комаринському районі Поліської області діяв загін Головача Ф.В.. На Київщині літом – осінню 1941 р. діяло більше 20 партизанських загонів, які нападали на обози, штаби тилових частин, невеликі гарнізон.

Швидка окупаці західних областей України не дала змоги обкомам партії завчасно створити партійне підпілля і партизанські загони. Не дотримувались правил конспірації, що вело до великих людських втрат. Крім того німецька адміністрація запровадила на цих територіх свій адміністративно-територіальний устрій. «Дистрикт Галичина» приєднувався до створеного на польській території Генерал-губернаторства. На окупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна», до складу якого входили шість генеральних округів: області Рівенська, Луцька, Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Запоріжська, Дніпропетровська. З центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Специфічними були умови діяльності партизанських формувань у Харківській і Сталінських областях, які у зв’язку з стабілізацією фронту на довгий час стали прифронтовими. Тут партизани вели боротьбу на лінії фронту і в близькому тилу ворога в тісній тактичній взаємодії з частинами Червоної армії. В смузі оборони 6-ї армії на ділянці фронту діяли вздовж лівого берега Північного Дінця 29 загонів, загальною чисельністю 1000 чоловік. Завдання диверсійного і розвідувального характеру.

Недоліками взаємодії партизан з Червоною Армією було те, що штаби деяких частин армії не були підготовлені до взаємодії з партизанами у розв’язанні питання конкретних оперативно-тактичних завдань. Не було єдиного оперативного органу, який би керував діями партизанського руху, узгоджував дії партизан з операціями Червоної армії. Тому партизанські сили використовувалися мало, іноді виконували незначні завдання зазнаючи значних втрат. Відсутність технічних засобів зв’язку знецінювало розвідувальну діяльність партизанських загонів.

На Правобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частині Житомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В.В. Дружинського. Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу. В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група на чолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С.Ф. Набокою. В листопаді 1942 р. група на чолі з уповноваженим ЦК КП У С.Ф. Маликовим.

На територію Житомирської, Рівенської, Волинської та інших областей передислокувались восени 1942 р. загони С.А. Ковпака і О.М. Сабурова. В Рівненській області діяли загони під командуванням М.Й. Місюри, М.С. Корчева, Д.С. Попова. Два останні були об'єднані в квітні 1942 р. в один на чолі з Д.С. Поповим. Чимале вогнище партизанської боротьби виникло в районі Нікополя в Дніпропетровських плавнях наприкінці літа на початку осені 1941 р. Плавні стали базою Нікопольського, Криворіжського, Харківського, Апостолівського та інших партизанських загонів. Сюди прибув загін сформований військовою радою Південного фронту в складі 311 бійців. Загалом тут базувалося понад 700 партизанів. У вересні 1941 р. вони об'єднались, утворивши Раду командирів, яку очолив Ф.Т. Рижиков, А.Г. Рівзниченко. Для їх знищення німецьке командування направило 1‑шу бригаду СС, 444 охоронну дивізію та частини 213-ї охоронної дивізії.

На Полтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, які намагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, та інших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком на чолі з С.Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом з Запоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна. У грудні 1941 р. на нараді в Миргородському лісі прийнято рішення про об'єднання всіх діючих загонів. Командиром загону став І. І. Копьонкін.

В південних областях не було великих лісових масивів та інших природніх сховок, що ускладнювало створення необхідних баз і пересування загонів. Тому загони розміщувались переважно в районі гір.

В листопаді 1941 р. в Кримських лісах діяли 27 партизанських загонів, чисельністю близько 4 тис. партизанів. Територія діяльності умовно була поділена на 5 районів на чолі кожного з них стояв партизанський штаб. Керівником партизанського руху в Криму було призначено О.В. Мокроусова, комісаром С.В. Мартинова. Найбільш поширеною формою партизанських формувань був загін, який складався з декількох бойових підрозділів. Нараховував 30–40 чоловік в степових і більше в лісових районах.

Серед форм партизанської боротьби в тилу ворога найефективнішими були збройні партизанські дії, зокрема напади на ворожі гарнізони, поліцейські кущі, диверсії на комунікаціях, розвідувальні дії, підтримка наступальних операцій радянських військ.

Важливу роль в розгортанні партизанського руху в початковий період війни відігравали військовослужбовці, які не зуміли пробитися з оточення до лінії фронту, ті, що втекли з полону. Серед них: С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, А. Гробак, Д. Рванов, І. Федоров, М. Підкоритов… Військові вносили в ряди партизанів дисципліну, порядок, організованість, знання та володіння зброєю, військовою технікою, мінно-підривною справою. Сприяли підвищенню боєздатності партизанських формувань, займались підготовкою кадрів, навчанням цивільних бійців військовій справі, плануванням і здійсненням бойових операцій, диверсійною діяльністю.

За офіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35 тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942 року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24900 чоловік, 605 винищувальних груп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.

В Україні роботою з організації боротьби в тилу ворога керували члени Політбюро і секретарі ЦК КП У – М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, Д.С. Коротченко, М.С. Хрущов, М.С. Співак, Й.Г. Лисенко. Під їх керівництвом проведено наради секретарів обкомів, міськомів, райкомів, партії з питань перебудови роботи на воєнний лад та організації боротьби в тилу ворога. Первинними ланками підпілля були партійні організації, осередки та групи, які створювались в містах та селах і підпорядковувались міськкомам та райкомам. При підпільних організаціях створювались диверсійні та розвідувальні групи. Перед тим як фашиські війська вступили до Києва у місті залишилась розвідувальна група на чолі з І. Д. Кудрею. У Миколаєві діяла розвідувальна група на чолі з В.О. Легіним, в Одесі група на чолі з В.О. Молодцовим. Усього протягом 1941–1942 рр. було підготовлено і закинено на окуповану територію 84 такі групи, чисельністю 1189 чоловік. Послано 10908 розвідників одиночок.