Демократія є суспільним надбанням людства, і кожний народ зробив внесок в формування уявлень про демократію та історичні форми її розвитку. Демократичні форми організації йдуть корінням в глибоке, ще додержавне минуле – у родовий лад. Можна виділити наступні історичні форми демократії:
1. Пряма первісна, общинна демократія – військова, племінна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства. Вони виникають разом з появою самої людини. Через родові форми демократії пройшли всі народи. Її характерні риси:
- рівне право голосу при виборі й зсуві своїх вищих керівників – старійшини (сахема) і вождя (військового поводиря) мали всі дорослі чоловіки й жінки цього роду;
- вищою владою в роді була рада – збори всіх його дорослих представників. Вона обирала і зміщала вождів, вирішувала питання війни й миру, приймала у свій рід сторонніх та ін.;
- засідання цієї ради проходило відкрито, при участі в обговоренні будь-яких членів племені;
- рішення на таких радах звичайно приймалися за принципом одноголосності;
- ґрунтування на кровно-родинних зв’язках, загальній власності, низькій щільності й відносній нечисленності населення, примітивному виробництві;
- не було чіткого поділу управлінської й виконавської праці, не було спеціального апарату керування й примусу;
- основна сфера відносин між людьми регулювалася звичаями й табу. Влада рад і вождів (старійшин) трималася на моральному авторитеті й підтримці одноплемінників.
Це була досить примітивна демократія, або общинне самоврядування. Подібні форми демократії існували у стародавніх греків, германців і інших народів. З розвитком виробництва й суспільного поділу праці, ростом населення, появою приватної власності й поглибленням соціальної нерівності первісна демократія поступилася місцем авторитарним (монархічним, аристократичним, олігархічним або тиранічним) формам прав-ління. Традиції первісної демократії дуже вплинули на появу демократичних держав у Древній Греції й у Римі.
2. Антична демократія. Державні форми демократії добре відомі античному світу. У Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновид організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархією, тиранією та ін.) і не група осіб (аристократія, олігархія та ін..), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Класичною формою такої держави була Афінська республіка. Вона виникла в V ст. до н.е. Початок демократичному розвитку Афін поклали реформа архонта Солона (звільнення плебсу від державних податків, наділення всіх громадян правом вибирати посадових осіб (магістратів) і вимагати в них звіту). Ідеї виборності й підконтрольності правителів, добровільної згоди підкорятися владі закону, одержали масове поширення й розвиток в часи Перікла в V ст. до н.е. Ось як він характеризує власний ідеал державного устрою: «Називається цей лад демократичним, – писав Перикл, – тому що він ґрунтується не на меншостях громадян, а на їх більшості. Стосовно приватних інтересів закони наші надають рівноправність для всіх».
Характерні риси:
- пряма демократія. Головним інститутом влади служили Народні збори. Саме в ньому без яких-небудь ланок – партій, парламенту або бюрократії – формувалася за-гальна воля, приймалися закони й рішення.
- держава складалася з однорідних у класовому, етнічному й релігійному відношеннях громадян.
- не існувало чіткого поділу приватного й громадського життя. Індивід ідентифікував себе з полісом і прийнятими більшістю рішень і почував себе вільним як органічна частка єдиного цілого.
- підпорядкування індивіда авторитету співтовариства.
- створення сприятливих умов для участі громадян у керуванні справами держави. Громадяни володіли для цього достатнім вільним часом. Крім того, бідні одержували підтримку з державної скарбниці, а також плату за присутність на суспільних заходах. Тим самим усім забезпечувався необхідний для заняття суспільними справами «прожитковий мінімум». Суспільна думка також стимулювала політичну активність народу, оцінюючи участь у політиці як єдине гідне заняття афінського громадянина.
Всі ці факти дозволяють характеризувати античну модель народовладдя як демократію переважно соціальну, тобто не що тільки проголошує рівність політичних прав, але й таку, що забезпечує більш-менш соціальні умови, необхідні для їхнього фактичного використання.
Тиранія більшості. Влада Народних зборів нічим не обмежувалася й простиралася на будь-які прояви приватного життя. Всевладдя демосу перетворилося в абсолют-не. Законодавець в особі більшості став вище закону й спробував рішеннями, прийнятими плебсом на ринковій площі, управляти воєнними діями, присуджуючи до страти воєначальників за програні бої. Частим явищем стали розправи бідних над багатими, гоніння на єретиків і інакомислячих, у тому числі найвизначніших філософів і мудреців. За це демократія розглядалась як хибна форма правління (наприклад Платон).
3. Середньовічні форми демократії в Древньому Новгороді, у Флоренції, Венеції, Голландії й ряді інших міст-республік в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу. Під впливом християнства в середині століття затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народу й не вправі порушувати закони, що випливають із Божественних заповідей, моралі, традицій і природних прав людини. Великий вплив на підготовку сприятливого духовно-морального ґрунту для демократії зробили середньовічні релігійні рухи – «соборний рух» у католицькій церві, що виступав проти незалежності церковних авторитетів від мирян, християнської громади, а також протестантська реформація, що бореться за ліквідацію твердої церковної ієрархії й за твердження в середовищі віруючих демократичних ідеалів раннього християнства. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче.
4. Класична ліберальна демократія. Існуючі в наші дні демократичні системи ведуть свій початок від форм правління, що виникли наприкінці ХVІІІ–ХІХ ст. під прямим і різнобічним впливом лібералізму. Обгрунтована філософами Дж. Локком, Ш. Мон-теск’є, Ж.-Ж. Руссо.
Характерними рисами класичної ліберальної демократії є: базування на ідеї «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі; відокремлення індивіда від суспільства та держави; розмежування двох автономних сфер – держави і громадянського суспільства; конституційне і інституційне обмеження сфери дії й повноваження держави; захист автономії та права меншості стосовно більшості; проголошення політичної рівності всіх громадян; наділення особистості фундаментальними, невід’ємними правами та затвердження її як головного елементу політичної системи;принцип народного суверенітету; парламентаризм, перевага представницьких форм політичного впливу; поділ влад, створення стримувань і противаг як умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживань владою. Як відзначав ще в ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є, суспільство в стані проконтролювати лише ту владу, що роздроблена та окремі частини якої протипоставлені одна одній; обмеженість політичної участі, ототожнення народу як суб’єкта влади із власниками-чоловіками, виключення нижчих шарів, насамперед найманих робітників, а також жінок з числа громадян, що володіють виборчим правом. У більшості західних демократій аж до початку – середини ХХ ст. зберігалися майнові та інші цензи – обов’язкові умови, без наявності яких людина не мала права брати участь у голосування (у деяких штатах США своєрідний майновий ценз – виборчий податок – був відмінений лише в 1961 р.); формальний характер демократії, що випливає з вузького, розуміння свободи як відсутність примуса, обмежень.
5. Колективістська демократія. Колективістську демократію нерідко називають ідентитарною. Ця назва відбиває той факт, що вона виходить із цілісності народу (нації, класу), наявності в нього єдиної волі ще до акту її публічного вираження й ідентичності цієї волі та дій представників влади.
Найвизначніші представники теорії ідентитарної демократії – Ж. Ж. Руссо, К. Маркс, І. Ленін, К. Шмітт. Першим найбільш яскраво виразив і обґрунтував найважливіші принципи цього типу демократії Ж. Ж. Руссо (1712–1778).
6. Соціалістична демократія. Вона виходить з гомогенності й цілості спочатку робітничого класу, а після побудови соціалізму й усього народу, з наявності в цих суверенів влади класового, а потім загальнонародного інтересу. Цей інтерес існує об’єктивно і спочатку усвідомлюється марксистсько-ленінською партією, яка вносить його у свідомість мас. Після чого через механізм соціалістичної демократії, насамперед Ради, оформлюється та виражається загальна воля народу. Особливості теорії «соціа-лістичної демократії» виявилися насамперед у повному запереченні приватної власності і, отже, усій автономії особистості, у підміні народу робітничим класом, працюючими, а також в ідеї провідної ролі авангарду робітничого класу і усього народу – кому-ністичної партії, покликаної керувати процесом переходу до повної демократії.
