Класичні та сучасні теорії еліт. Принципи та канали рекрутування політичних еліт

Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Класичні теорії еліти. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.
Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Саме в цей час термін «еліта» отримав розповсюдження в соціології і політології.
Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом.
Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:

• розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;
• групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;
• сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;
• входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;
• домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.

Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві.
Влада, затверджував він, завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншини. Коли вона переходить з одних рук до інших, то переходить від однієї меншини до іншої, але ніколи від меншини до більшості.
Як організм, що розвивається, політичний клас потребує власного оновлення, щоб бути в змозі відповідати на нові виклики часу. Г.Моска називав три способи такого оновлення: спадкоємство, вибір і кооптацію. Він відзначив також дві тенденції в розвитку правлячого класу:

• аристократичну - прагнення стати спадковими правителями у однієї частини еліти. Тоді правлячий клас стає закритим і у суспільства слабшають здібності до розвитку, воно стагнує, припиняє політичний поступ.
• демократичну - прагнення іншої частини еліти змінити колишні, старі прошарки. Якщо вона домінує, то правлячий клас є відкритим, відбувається його швидке оновлення, але виникає небезпека наростання криз.

З позицій елітаризму Г.Моска негативно відносився до демократії. Він вважав демократію утопією, міражем, в гонитві за яким «некомпетентні «маси стають об'єктом маніпуляцій з боку «демагогів» і прокладають шлях «диктатурі». Вибори він трактував як шлях до оновлення еліти, а не як форму контролю мас над керівниками.
Засновник теорії еліт - В.Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916), в якій В.Парето:

• намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;
• обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

• мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;
• «резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;
• соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В.Парето:

• пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;
• визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

• соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;
• еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;
• розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;
- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

• суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;
• поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення.
В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М.Бердяєв виводив «коефіцієнт еліти» стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п’яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільства відбувається застій, а еліта трансформується в касту. М.Бердяєв писав: «..Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії… Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. З управління меншості немає виходу».

Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Провідні положення цих теорій такі:

1. Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями й показниками в найважливіших для всієї держави сферах діяльності. Згідно з Фрейдом, це наділена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили.

2. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою.

3. Формування еліти — це наслідок природного добору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії на зміну аристократії прийшли приватні підприємці, які, своєю чергою, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам.

Ціннісні теорії еліти найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах.

Теорії елітарної демократії ґрунтуються на розумінні демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок не розглядається тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску громадян, емоційної неврівноваженості та радикалізму.

Проте дійсність виявилася дещо суперечливішою. З'ясувалося таке: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства у сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання й реалізацію соціально-економічних прав громадян на працю, страйк, соціальне забезпечення.

Концепції плюралізму (або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати в усіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних — утворює свою власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різноманітних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас.

Відмінності між елітою і масами відносні, умовні й нечіткі. Головний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.

Антиподом плюралістичного елітизму є ліво-ліберальні теорії еліт. Найповніше таку теорію викладено в книзі Рай- та Мілса «Панівна еліта» (1959). Автор на прикладі політичної системи США показує, що влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто маси пасивного, практично безправного населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; верхнього, де ухвалюються найважливіші політичні рішення.

Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування людей до активного політичного життя. Система рекрутування - це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних (досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством. Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип формування еліти характерний для традиційних суспільств (еліта - каста в Стародавній Індії, еліта - аристократія у середньовічній Європі). У XX ст. найбільш чітко система гільдій проявилася у тоталітарних (еліта КПРС в СРСР) і авторитарних (еліта - корпорація в Чилі, Ірані) політичних системах. Крайнім вираженням системи гільдій став номенклатурний спосіб формування еліти у колишньому СРСР. Еліта підбиралася зверху з урахуванням рекомендацій партійних органів, соціального походження, партійності, декларованій вірності офіційній ідеології.

При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі - всім населенням через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.

 

 

54. Теорія груп інтересів. Групи інтересів та групи тиску: ознаки, типи, функції у політичному процесі.

Розвиток теорії груп в сучасній політології починається з публікації в 1908 р. праці Артура Ф. Бентлі «Процес управління». Основою даної теорії стала ідея про те, що суспільствое є сукупністю різних груп інтересів. Бентлі вважав, що об’єктом політологічного дослідження мають бути не законодавчі форми та формальні моменти політичної організації суспільства, а дії людей, які добровільно об’єдналися у групи, задля досягнення політичних цілей. Автор стверджував, що сутність політики полягає в боротьбі людей за досягнення та втілення своїх інтересів, при цьому боротьба здійснюється не одноособово, а в групах, що створюються на основі спільних інтересів. Стабільність груп не від їх здатності нав’язувати свої рішення, а від уміння прийти до консенсусу з іншими групами. Саме консенсус, а не політична сила є найбільш стабілізуючим чинником будь-якої політичної спільноти [1, с. 163]. Концепція Бентлі привела до нового розуміння всього політичного процесу – не як статичної конструкції, що існує завдяки силі або суспільному договору, а як процесу, в якому головну роль відіграють не окремі індивіди, а групи інтересів.

Ідеї Бентлі були підтримані та розвинені американським політологом Д. Труменом, який охарактеризував політичний процес як процес групової конкуренції за владу над розподілом ресурсів. Д. Трумен підкреслював, що така групова конкуренція не порушує рівноваги, а сприяє підтриманню стабільності чинної політичної системи. Він стверджував, що ускладнення структури сучасного суспільства робить різноманітнішими потреби окремих груп, результатом цього є необхідність формування додаткові асоціації для стабілізації відносин між окремими групами. Збільшення кількості асоціацій обов’язково буде впливати на уряд. Асоціації вимагатимуть зв’язку з урядовими інститутами, як тільки в них виникне такий інтерес

Існують і інші концепції, що характеризують групи інтересів. Серед головних причин об’єднання людей у групи Дж. Вілсон називає децентралізацію політичної системи, в таких випадках метою соціальних груп є вплив на урядові структури, що сприяє значному збільшенню кількості груп, які використовують різноманітні засоби доступу до уряду задля реалізації своїх інтересів. Постійна або тимчасова слабкість партійних систем також сприяє активності груп інтересів [2, с. 204]. Теорія ангажування пояснює ґенезу груп інтересів діяльністю індивідів, що пов’язують власні матеріальні цілі з досягненням політичних цілей групи. За концепцією «негативного права на коаліцію», обґрунтованою в 60-і рр. Ф. Хайєком, право на об'єднання в групу поряд із його буквальним значенням містить у собі «негативне право», тобто невід'ємне право кожного працівника не приєднуватися до групи або в будь-який момент вийти з неї [

 

Група інтересів — це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів — це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів.

Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:

— дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики;

групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції;

— інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади;

— асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).

Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові.

Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).

Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, вочевидь, доцільно розмежувати "групи інтересів" як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та "групи тиску" — організації та об'єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.

З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють:

— захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо);

— функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).