Філософія Неокантіанства та неогегеліанства

Неокантіанство виникло у 60-х роках XIX ст., представлене в основному двома філософськими школами — марбурзькою: Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер та фрайбурзькою (баденською): Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт. Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ренувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов). В основі

неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (за Кантом «річ в собі» або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як «граничне поняття») пізнання, що розглядається як апріорне конструювання почуттів. Представники марбурзької школи особливу увагу приділяли ідеалістичній інтерпретації наукових понять та філософських категорій, тлумачили їх як логічні конструкції.

Філософи баденської школи основну увагу зосередили на обґрунтуванні протиставлення природничих та суспільних наук, на основі вчення про практичний і теоретичний розум, прагнули довести неможливість наукового пізнання соціальних явищ, доступних ніби лише аксіологічно-нормативному та теологічному розгляду крізь причину вічної «проблеми цінностей». Тісний зв'язок з ідеями неокантіанства є у представників сучасного критичного раціоналізму (Уїльям Бартлі, Імре Лакатос, Джон Уоткінс, Генрі Альберт та ін.). Філософи претендують на формування принципів раціонального пояснення знання, людських дій, соціальних ідей та інститутів та ін., на основі їх критики та удосконалення. Основні принципи критичного раціоналізму: фаллібілізм — визначення гіпотетичності будь-якого наукового знання; методологічний раціоналізм — можливість визначити на основі критичного розгляду ті або інші гіпотези, більш доказові порівняно з іншими; утвердження можливості опису за допомогою наукового знання об'єктивної реальності. Представники критичного реалізму, підкреслюючи цілісність наукового знання, взаємозалежність рівнів, розглядають наукові знання як безперервний критичний діалог між типами наукових теорій, між наукою та не наукою. Принципи ведуть представників критичного реалізму на позиції наукового релятивізму, що абсолютизує відносність, умовність людського пізнання, веде до відмови від визначення об'єктивної істини та її критеріїв.

Основні досягнення Іммануїла Канта неокантіанцями розглядались як наочне відтворення (простір і час) і міркування (категорії) — суть основна функція об'єкта пізнання. Головною помилкою у пізнанні, що приводить до помилок, є визнання об'єктивності «речі в собі». «Річ в собі» представники неокантіанства різних спрямувань критикували, гадаючи, що «річ в собі» є лише завдання пізнання, кінцева, але не досягнена мета, позбавлена змісту. Як реакція на марксизм неокантіанство заперечує можливість існування і пізнання законів суспільства, навколишнього світу. 

Неогегельянство — філософське вчення формувалося приблизно тоді ж. Видатні представники неогегельянства німецькі філософи Роберг Кронер, Генрі Лассон, італійці Бенедетто Кроче, Джованні Джентіле та ін. «Абсолютний ідеалізм» англійського філософа Френсіса Бредлі, американського — Джеймса Ройса зв'язаний з «критичним відродженням» гегельянства. У 40 — 50-х роках великий вплив мали французькі гегельянці Жан Валь, Андре Коржев, Жан Іпполіт та ін. У Росії ідеї неогегельянства підтримував і розвивав Іван Ільїн, Микола Федоров, Володимир Соловйов та ін.

Спираючись на ідеалізм філософії Гегеля (гегелівський принцип ототожнення мислення і буття), неогегельянці частково відмовилися від діалектики або перенесли її тільки у сферу свідомості, ірраціоналістично пояснюючи Гегеля з позицій філософії духу, та не брали розвиток ідеї у формі «інобуття» — філософії природи. Проблеми суперечностей, як рушійної сили розвитку взагалі, неогегельянці вирішували по-різному: від «примирення» суперечностей до відхилення можливості їх вирішення взагалі («трагічна діалектика» Анрі Ліберта). У галузі соціальної філософії деякі представники неогегельянства використовували ідеалізм гегелівської філософії для обґрунтування політики тоталітарної держави (Віль Бозанкет), а потім і фашистської держави як способу примирення класів у суспільстві.