Суттєва зміна проблематики методологічних досліджень

Специфіка та основні філософські напрямки сучасної філософії

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи: 1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М.Шлік, О.Нейрат, Р.Карнап, Г.Рейхенбах, А.Айєр та ін;

2. Львівська-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Аидукевич, Я.Лукасєвич, А.Тарський, Т.Котарбиньський та ін.

3. Філософія лінгвістичного аналізу - втілена у вченнях Д.Мура, Л.Вітгенштейна, Г.Райла, П.Стросона, Д.Остіна, М.Дамміта та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова.

4. Загальна семантика - основними представниками якої є С. Чейз та. С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності.

У 1960—1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902—1994) склалась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), Лакатос (1922—1974), С.Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар. 1912), Д.Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін. Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: •відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;

•поступовий відхід від демаркаціонізму;

•відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму);

суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс,Ж.Лакан,М.Фуко, Р.Барт та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції Головними його представниками є: Ж. Дерріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, Х.Блум, Ж.-Ф.Ліотар) та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вчених. Сьогодні найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літературознавцем Франції є Ж.Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти — філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою.

Філософія сьогодні прагне активно обговорювати і осмислювати ключові проблеми розвитку цивілізації, зростає значимість і зацікавленість щодо соціальної філософії, політичної філософії, філософії культури.

Сучасна філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого у суспільному розвитку.