Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст

У процесі децентралізації Київської Русі па її території, виділяються окремі політичні утворення. З українських земель першою відособилася Галичина. Ті економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід; великими покладами солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові, який, щоправда, так і не вступив у володіння нею. Законними спадкоємцями Галичини зуміли стати лише його сини — Рюрик, Василько і Володар. Перший володів Перемишльською землею, другий —" Теребовлянською, третій — Звенигородською. Головну увагу брати Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинських князів, приборкання опозиційного боярства, зміцнення південно-східних кордонів краю.

Після смерті Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1152) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутніших ситуацій. Він дав відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам великого князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету, було приєднано Погоринську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1152—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіня Божої Матері, що став престольною церквою галицького єпископа.

Створивши в Карпатах систему оборонних ліній та сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, Ярослав Осмомисл успішно воював проти угорських і польських агресорів, половецьких орд. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати залежність від Галича. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл натрапив на активну протидію місцевого боярства, яке формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримували не від князя, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Все це дає підстави стверджувати! про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.

Наступником Ярослава Осмомисла став його син Володимир (1187—1199), правління якого розпочалося із серйозних проблем. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича. Але після вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, Роман покинув Галичину. Правда, угорський король замість того, щоб повернути галицькі землі Володимиру, привласнив їх. Лише спираючись на підтримку німецького князя і польського короля, Володимир Ярославич улітку 1189 р. повернув батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинська земля отримала назву від давнього політичного центру — м. Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він поступився місцем новій столиці — м. Володимиру. Волинь, захищена лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, звіриною, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вона вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України, де розвивалися не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіня Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виокремлювалися Луцьк, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або його ставлениками. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила в той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів удалося Роману Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом • володарем могутньої Галицько-Волинської держави, до якої ввійшла більшість українських етнічних земель.

17.