Антропологія та її роль в дослідженні етногенезу народу

Питання 1

· Антропогене́з (грец. ανθρωπος — людина, γενεσις — виникнення) — походження і розвиток усіх видів роду Люди (Homo), розглянуті в біологічному (біологічна еволюція людини), психічному і соціокультурному плані.

Антропогенез — розділ антропології, що висвітлює питання про місце людини серед організмів, час і місце її виникнення, про первісний суспільний розвиток людей, про фактори олюднення безпосередніх предків людини — двоногих мавп.

В основі уявлень про антропогенез лежить симіальна (від лат. simia — мавпа) гіпотеза походження людини від високорозвинених мавпоподібних предків третинного періоду, уперше докладно розроблена і аргументована Ч. Дарвіном (1871). Згодом було отримано багато нових палеонтологічних і етологічних (пов'язаних з вивченням поведінки приматів) даних, а також дані в області порівняльної біохімії, імунології, молекулярній біології і генетики, що підтвердили цю гіпотезу. Друга половина 20 століття в антропології ознаменувалася інформаційним вибухом у результаті різкого збільшення числа знахідок викопних попередників людини в Африці і Євразії. Починаючи з 1960-х років, в антропології широко впроваджуються нові, насамперед, радіовуглецеві методи датування кісткових залишків і геологічних порід, що їх містять, а також методи молекулярної біології, що дозволяють установити приблизний час розходження сучасних видів приматів і людини від загального предка і визначити ступінь прямої спорідненості сучасних і викопних форм за особливостями будови їхніх молекул (ДНК, білків …).

Знайдено скелети представників роду Homo віком близько 2 млн років, за данними археології найдавніші скелети сучасної людини Н. sapiens мають вік біля 200 тис. років, аналіз генетиків дає наступні цифри по чоловічій лінії (Y-хромосоми) - 338 тис. р.,[1] по жіночій (мітохондральна ДНК) - 200 тис. р.[2] Найдавніші сліди трудової діяльності датуються 2,5-2,8 млн років (знаряддя з Ефіопії). Нові дані генетиків говорять про те, що спільний предок сучасної людини і шимпанзе існував 6 млн. років тому, а предок людини і неандертальця - 700 тис. р. тому.

Антропогенез - еволюційний, філогенетичний процес виникнення і розвитку людини як біосоціальної істоти, органічно пов'язаний з трансформацією її початкової інстинктоподібної трудової діяльності, формуванням свідомості, мови та з поступовим переростанням первісних спільнот стадного зразка у форми людської колективності.

Науково аргументоване вчення про А. було вперше створене Ч. Дар-віном, конкретизоване Т. Гекслі та докорінно переосмислене Ф. Енгельсом. Зокрема, безперечною заслугою Дарвіна і Гекслі є те, що вони, спираючись на досягнення палеонтології, порівняльної анатомії та ембріологи, довели генетичну спорідненість людини і тварини, походження її й вищих мавп від спільного прадавнього предка. Подальшим розвитком науки ці положення були підтверджені і водночас значною мірою конкретизовані, оскільки Дарвін і його найближчі послідовники, відповівши на питання, "як" міг відбуватися перехід від тварин до людського роду, фактично не відповіли на те, що саме зумовило необхідність такого переходу, створило реальні передумови й ланки означеного переходу.

Вирішення цієї наріжної проблеми А. й стало завданням розробленої Ф. Енгельсом суспільно-трудової теорії походження людини. За цією в цілому підтвердженою й сучасною наукою теорією, саме суспільно-трудова діяльність є рушійною силою А., що спричинила виникнення не тільки свідомості, мови та людської колективності, а й усього розмаїття предметів культури, в тому числі й тілесної організації самої людини як унікальної предметно-духовної істоти.

До недавнього часу період А. поділявся на кілька стадій, що розглядалися як рівновеликі за значущістю "висоти кроку" якісних змін при переході до наступної стадії: а) безпосереднього антропоїдного предка (початок бл. 4—3 млн років тому), близького до австралопітеків з властивим йому пересуванням на двох ногах, великим мозком і систематичним використанням різноманітних природних предметів як знарядь захисту, нападу та перших зародкових форм праці; б) архантропів (бл. 1 млн років тому), до яких відносять мавполюдей (пітекантропів), "китайських людей"(синантропів), атлантропів та їм подібних найстародавніших людей; в) палеоантропів (бл. 300 тис. років тому), тобто неандертальців і, нарешті, г) людей сучасного типу (бл. 40—50 тис. років тому), неоантропів, або ж кроманьйонців.

Однак внаслідок своєрідного археологічного "буму" в 60-х роках XX ст. тлумачення А. зазнало помітних модифікацій.

По-перше, на зміну уявленням про А. як низку загалом рівномірних стрибків від антропоїда до гомо сапіенс прийшла концепція А. як двох великих стрибків. За нею процес становлення людини реалізується не шляхом ритмічного проходження ряду стадій, а через дві великі перерви у перебігу антропоеволюції. Перший стрибок — це перехід від стадії тваринного предка до стадії протоантропів, людей, що формуються. Він визначається початком виготовлення знарядь праці, виникненням зародкових елементів свідомості в івстинкто-подібній предметно-перетворюючій діяльності і спорадичними виявами суспільних закономірностей. Другий стрибок —перехід від палеоантропів до кроманьйонців, пов'язаний не лише з істотними прогресивними трансформаціями морфології людського організму та трудової діяльності, що стає дедалі диференційованішою і в якій свідоме начало починає відігравати роль одного з основних моментів, а також з поступовою, але докорінною перебудовою вже на соціальній основі взаємин між людьми, що формуються, і утвердженням домінуючої ролі суспільних закономірностей у їхньому житті.

По-друге, уточнення означеної вище схеми А. було зумовлене й відкриттям археологами (теж у 60-х роках) проміжної ланки між антропоїдами і пітекантропами, що отримала назву HOMO HABILIS (людина вміла), або габілісів — істот, які за своєю морфофізіологічною організацією ще не відрізнялися від австралопітеків, але, на відміну від тварин, уже виготовляли знаряддя за допомогою знарядь, тобто виробляли. Причому за 1—1,5 млн років до виникнення свідомості та мови. Означені обставини змусили дослідників не тільки по-іншому ставити і вирішувати питання про співвідношення трудової діяльності, свідомості та мови, а й про характер та періодизацію А. загалом, а також про тлумачення людини як істоти, що виробляє знаряддя праці. Актуальними залишаються й такі аспекти А., як проблеми моно- чи поліфілетичної його природи, співвідношення різних груп неандертальців з основними расами людства, уточнення часу існування тих чи інших "протоформ" сучасної людини тощо.

· Етногене́з (від дав.-гр. ἔθνος — «плем’я, народ» і γένεσις — «виникнення, походження») —процес утворення етнічної спільності, походження народів на базі різних етнічних компонентів. Етногенез включає як початкові етапи виникнення якого-небудь народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Історично розрізняють два типи етногенезу. Перший відноситься до етнічної історії домодерного суспільства і завершується утворенням народностей (переважно у феодальну добу). У етногенетичних процесах другого типу при додаванні сучасних етнічних спільнот (наприклад, сучасних народів Америки) вирішальну роль відігравали представники вже сформованих народів і процеси акультурації. Етногенез характеризується взаємозв'язком двох видів етногенетичних процесів, консолідацією автохтонних (родинних і неспоріднених) етнічних компонентів і залученням до процесу етногенезу переселенців (мігрантів).

У ході етногенезу, під впливом особливостей господарської діяльності у певних природних умовах і з інших причин, формуються специфічні для нового етносу риси матеріальної і духовної культури, побуту, групових психологічних характеристик, що відрізняють його від інших (у тому числі сусідніх) етносів. У членів нової етнічної спільності з'являється спільна самосвідомість, значне місце в якій посідає уявлення про спільність їхнього походження. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Вивчення етногенезу вимагає комплексного підходу з залученням даних суміжних дисциплін: етнографії, антропології, археології, порівняльного мовознавства Оригінальна пасіонарна теорія етногенезу, у якій етногенезом називається вся тривалість етнічної історії, розроблена Львом Гумільовим.

· Етногене́з украї́нців — історичний процес етнічного формування української нації.

За визначенням соціолога О. В. Нельга етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток.

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:

теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн років; теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності; теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Рання доба етногенезу

Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців, сіверян Північно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь, яка, як сьогодні підкреслюється, була поліетнічним утворенням, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

Ідентифікація

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI—XIV ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; у XVII—XVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX століття етнонім «Україна» став домінуючим.

 

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» — кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія — «край» як батьківщина, вітчизна, та ін. Найпоширеніша версія: назва «Україна» походить від слів «у» і «країна» й означає внутрішню землю (батьківщину), на противагу зовнішнім землям (закордонню). Порівняйте з німецьким «inland».

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Вживалася назва «українець» лише у значенні «козак», «козацький народ». Поряд з цим продовжувала існувати і стара самоназва «русин». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити чотири ключові етнооб'єднуючі самоназви:

слов'яни (словени);

руси (русини);

козаки (черкаси);

українці.

Культурогенез — процес появи і становлення культури будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві. На даний момент не існує єдиної теорії появи культури.

 

Питання 2

Антропологія та її роль в дослідженні етногенезу народу

Антропологія — наука про походження, еволюцію, закономірності морфологічної і фізіологічної організації людей, людських рас та поширення їх на земній кулі. Зачатки наукових знань з антропології з’явилися ще в Давній Греції, але як наука вона сформувалась у середині ХІХ ст. Її основоположниками є французький вчений Поль Брока, в Росії Карл Бер, П. Богданов та ін.

Перші антропологічні описи українців були зроблені в 1779 p. Федором Туманським у дописі до Петербурзької Академії наук та в 1786 p. Афанасієм Шафонським у книзі “Черниговского наместничества топографическое описание”. Обидва автори відзначають неоднорідність антропологічного складу українців.

Наукові дослідження в цій галузі почалися лише у ХІХ ст. Це були праці Коперніцького та Павла Чубинського. Вагомий внесок в українську антропологію зробив видатний вчений Федір Вовк (Волков), ім’я якого довгий час замовчувалось навіть у фаховій літературі, а якщо й згадувалось побіжно в деяких періодичних виданнях, то неодмінно з ярликом “буржуазного націоналіста”.

Зупинимось докладніше на антропологічних дослідженнях Федора Вовка. Провівши і систематизувавши близько 220 замірів на особах гуцульського походження, він видав книжку “Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини” (Львів, 1908).

Ось що Федір Вовк пише про гуцулів: “Населення це відрізняється етнографічно і лінгвістично настільки, що деякі вчені надавали їм навіть не українське, і навіть не слов’янське походження. Здогади ці цілком фантастичні. Різниця ця більш усього має причиною ізольованість географічного положення гуцульських полонин, яке дало можливість втриматись чимало дечому дуже архаїчному, а може, й деяких впливів західних сусідів — румунів та угрів”

Антропологічні особливості гуцулів такі: високий зріст, переважно темне волосся, хоча є — русяві, очі найчастіше темні (карі), голубих, сірих, світло-зелених очей менше. Федір Вовк робить висновок про, відносну чистоту етносу: “Чорнява раса почала у них змішуватися з білою не дуже давно і ще не зайшла у цьому змішуванню дуже далеко”.

У своїх працях дослідник часто порівнює особливості представників різних регіонів. Так, наприклад, гуцули вищі, ніж їхні сусіди бойки і верховинці, а східні українці набагато вищі за галичан, але нижчі за гуцулів.

З гуцулами у зрості можуть зрівнятися тільки кубанські козаки (1701 мм). Але тут же він зазначає, що ці обміри зроблені на добірному військовому людові, який історично є нащадком запорозьких козаків. За вимірами Федора Вовка, гуцули найвищі з усіх європейських народів.

У праці “Студії з української етнографії та антропології” він виводить середньоукраїнський антропологічний та етнографічний тип, який найбільше характерний для середньої, а особливо південної смуги України. На думку вченого, українців слід зарахувати до так званої “адріятичної або динарської раси, яку ми воліли би називати слов’янською”.

Динарський антропологічний тип (або раса) поширений у північно-західній Греції (Епір), Югославії (особливо у чорногорців, босанців, південних і центральних сербів), а ряд його рис виявляється у хорватів, а також у більшості словаків, українців Карпатської зони і в ряді районів Чехії, північних румунів.

Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Ряд вчених внесли свої корективи в характеристику українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показали українців як єдиний народ, що має однорідний антропологічний тип, з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські й польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.

Федір Вовк, як і інші прогресивні вчені за кордоном (Реклю, Амі, Денікер), вказував на антропологічну близькість українців до південних слов’ян.

У 30-х роках наукові антропологічні центри в Україні були ліквідовані, а ряд вчених-антропологів репресовані. Майже три десятиліття антропологічні дослідження в Україні не проводилися. Лише в кінці 50-х років, завдяки наполегливості Максима Рильського, Костя Гуслистого та інших вчених при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР була створена група антропології.

В 1956-1963 pp. співробітниками цієї групи була організована антропологічна експедиція під керівництвом Василя Дяченка. Деякі зібрані експедицією антропологічні матеріали відрізняються від тих, що зібрані школою Федора Вовка. Наприклад, середній зріст чоловіків-українців збільшився від початку століття на два сантиметри.

Кольори очей переважно змішаних відтінків, темнооких найбільше у Карпатах (15-18 % всього населення), а також у деяких районах півдня Полтавщини, Дніпропетровщини, Поділля. Такі розбіжності пояснюються переважно новішою методикою визначення деяких ознак: наприклад, кольору очей, волосся, висоти обличчя (відстані між верхньоносовою точкою та краєм підборіддя) тощо. Отже, в цілому матеріали Федора Вовка і його школи узгоджуються з підсумками роботи експедиції.

У 1965 р. вийшла монографія Василя Дяченка “Антропологічний склад українського народу”, яка і нині залишається чи не єдиним фундаментальним дослідженням з антропології українців. Нині продовжується збирання антропологічних матеріалів для комплексного вивчення походження народів України, в т.ч. кримських татар, гагаузів, караїмів, кримчаків, понтійських греків та ін.

При вивченні антропології слід врахувати такі особливості:

Епохальні зміни в антропологічній будові будь-якого етносу, в т.ч. й слов’ян, — це випрямлення нахилу лоба, зменшення зміни рельєфу черепа, форма черепа в ряді випадків стає брахікефальною. Дослідники відзначають більшу масивність черепа і кісток давніх археологічних знахідок порівняно з пізнішими антропологічними типами.

Відмінності в давніх і сучасних черепах можуть пояснюватися також рядом механічних і хімічних причин. Залежно від вмісту солей у грунті, вологості, від тиску землі, різних температур кістяки погано зберігаються, іноді зазнає змін їхня будова, розміри (особливо поперечний і висотний діаметр), лоб інколи робиться більш похилим. Такі явища прийнято називати посмертною деформацією.

Досягнення антропологічної науки останніх десятиліть дали можливість з достовірною точністю відтворити зовнішній вигляд людини за її черепом. Такі реконструкції належать до галузі прикладної антропології. Хоча ця наука й виробила основні прийоми і методи відновлення обличчя, проте слід врахувати також і можливі похибки при відтворенні зовнішності людини за її черепом. Цікаво, що успіхом увінчалася спроба відновлення портрета скіфського царя Скілура за знайденим черепом при розкопках мавзолею Неаполя Скіфського. Скульптурний портрет, реконструйований Михайлом Герасимовим, збігся із зображенням царя на монеті.

Іноді дослідників може ввести в оману спільність антропологічних ознак у далеких за походженням народів. Причиною такої схожості часом бувають подібні природні умови, в яких живуть ці народи. Таке явище прийнято називати конвергенцією. Навіть схожість предметів матеріальної культури не завжди свідчить про етнічну спільність.

Завдання палеоантропології — вивчення процесу формування типу людини з урахуванням епохи та території її існування, порівняння викопної людини з сучасною. Не слід забувати також про тісний зв’язок антропології з гуманітарними науками. Не даремно Михайло Грушевський вказував, що вивчення нашої праісторії мусить спиратися на археологію, антропологію, порівняльне мовознавство, порівняльну соціологію і фольклор.

За даними палеоантропологічних досліджень останніх десятиліть можна з певністю визначити, що населення Подністров’я і Західної України ІІІ тис. до н.е. (трипільська археологічна культура) належало до середземноморського типу: це були вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі до мешканців Балканського півострова та Східного Середземномор’я.

В курганах степової зони епохи бронзи до початку ІІ тис. до н.е. переважає масивний кроманйонський тип. З цього часу поступово відбувається процес грацилізації (ослаблення рис, характерних для кроманйонського типу): кістки черепа стають тоншими, ширина обличчя зменшується, його рельєф набуває більшої витонченості. Це цілком закономірні зміни.

Тому ряд дослідників визнають населення І тис. до н.е. певною мірою спадкоємцями людності попередніх археологічних епох. Так, скіфи Приазов’я і Подніпров’я мають спільний антропологічний тип із своїми попередниками, хоча вже більш витончений. Але сармати (ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст.н.е.) відрізнялися від скіфів брахікефалією, що може свідчити про домішки більш східного типу.

Форма мозкової коробки у сарматів округліша, ніж у скіфів. Населення черняхівської археологічної культури (І половина. І тис.н.е.) суттєво не відрізнялося від скіфів, хоча, як відзначають багато дослідників, їхні че репи більш грацильні і трохи меншого розміру. Проте питання етнічної належності черняхівців час від часу викликає дискусії.

Причиною цього є найбільш змішаний характер матеріальної культури, а також велика варіантність розмірів і рельєфу черепів, хоча загалом вони дуже близькі до черепів скіфського часу. Отже, є всі підстави вважати черняхівську культуру місцевою (Середнє Подніпров’я), а черняхівський антропологічний тип прийняти за основу при формуванні слов’янського населення.

Тетяна Кондукторова проводила порівняльний аналіз черняхівських черепів з германськими і прийшла до висновку, що вони мають значні відмінності, тому немає підстав говорити про домішки готського етнічного елемента.

Східнослов’янські племена початку ІІ тисячоліття н.е. були кількох типів. Сіверяни — довгоголовий, вузьколиций тин з сильно виступаючим носом. Древляни — довгоголовий широколиций тип з сильно виступаючим носом. Поляни — середньоголовий вузьколиций тип з відносно невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої Наддніпрянщини має схожий тип із скіфським населенням попередніх епох, з яким воно, безперечно, мало генетичний зв’язок.

Соматична антропологія вивчає тіло живих людей методами антропометрії: анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гематологічні, одонтологічні особливості; а також здійснює описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла (кольору), кольору волосся методом антропоскопії.

Антропометричні дослідження сучасних українців доводять, що середній головний покажчик у них 83 — 83,5. А для українців Полісся, Рівенщини, Житомирщини середнім є 85,5. Це високий покажчик і в порівнянні з іншими слов’янськими народами: болгари — 78, росіяни — 80 (в деяких регіонах 81—82).

Цікавою галуззю антропології є етнічна дерматогліфіка, яка досліджує малюнки та капілярні лінії на руках у зв’язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що кожна раса відзначається своїми особливостями і це найкраще видно на пальцях. Подивившись на відбитки пальців, ми можемо розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники чи “трипроменеві зірочки”. Ці значки прийнято називати дельтами. Отже, на одному пальці буває переважно одна — дві дельти (однодельтові і дводельтові пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти пальцях) називається дельтовим індексом.

В Україні найнижчий дельтовий індекс (середній 12-13): на Правобережжі і в Поліссі 11,6-12, у Карпатах 13-13,6. Порівняємо: для росіян середнє до 15, для негроїдів 10-13, для монголоїдів та австралоїдів 16-17.

Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший узор можна висловити формулою. З допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи.

Українці мають два типи зубів. Південний грацильний тип поширений у Карпатах, Середньому Подніпров’ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.

Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.

Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбковий нижній моляр. А лопатоподібність різців (6%) є спадком монголоїдного типу.

На думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв’язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.

У формуванні антропологічних типів Східної Європи і Азії можна виділити такі етапи:

Середній палеоліт — неандертальська стадія розвитку — вироблення деяких рис, притаманних сучасним расам.

Верхній палеоліт і неоліт представлений незначною кількістю знахідок, але вони вказують на переважання європеоїдів у Криму, монголоїдів в районі нинішнього Красноярська.

У Трипільську епоху ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. відбувалося формування сучасних європеоїдних рас. Відзначається також певне змішування з монголоїдами на межах контактів, тобто на межі Європи і Азії.

У ранню пору неометалу ніяких особливих змін в антропологічному складі Східної Європи не відбулося.

У І тисячолітті н.е. відбуваються зміни в географії розселення рас. Ареал поширення європеоїдів звужується. Відбувається заселення азіатської частини земель монголоїдами, які змішуються з автохтонним населенням. Але формування слов’янських племен значними змінами в расовому складі не супроводжується. У цей же час відбувається процес грацилізації черепа та збільшення черепного покажчика як серед слов’ян, так і серед фіннів. Фінни наі сході і на півночі зберігають давнішу монголоїдну домішку.

Сучасні антропологічні типи українців

До складу сучасних українців входить сім антропологічних типів:

1. Дунайський (норікський) тип. Нащадки носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі. Археологічні знахідки свідчать, що дунайські українці генетично пов’язані з іллірійськими, фракійськими, кельтськими етнічними компонентами. Нині дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, західному Поділлі (за винятком крайніх північних районів Львівщини і Тернопільщини). На території Польщі — це Холмщина та Томашів.

Особливості дунайського типу виявляються в максимально європеоїдних ознаках: довгому, відносно вузькому; обличчі з довгим, прямим і тонким носом. Цей тип складає понад 10 % всього населення України.

2. Поліський тип. Нащадки пізньонеолітичних носіїв дніпродонецької культури, які мігрували в правобережне Полісся. До складу українців Житомирського і Рівненського Полісся входить давній кроманьйоїдний палеосвропейський компонент. Це носії археологічної культури гребінчатої кераміки, що мають генетичний зв’язок із ще давнішими пізньомезолітичними культурами.

Особливості поліського типу: дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик 85,5), максимально розвинуте надбрів’я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, очі дещо темніші, ніж в інших регіонах, а колір волосся світліший.

Цей тип поширений на Житомирщині, Рівненщині, Волині (волинський варіант поліського типу). До волинського варіанту також входять північні райони Львіщини і Тернопільщини, а також українці Брестщини. Поліський тип становить близько 10 % всіх українців.

3. Верхньодніпровський тип. Нащадки давнього палеоєвропейського населення, але без кроманьйонських рис. Особливості цього типу — дуже світла пігментація очей (60 %) і найнижчий в Україні головний покажчик (80). Цей тип зафіксований лише у Рипкінському районі Чернігівської області. Він становить лише 0,5 % всіх українців.

4. Центральноукраїнський тип. Нащадки місцевого староукраїнського населення ХІІ-ХІІІ ст., що мають слов’янську основу (дещо модифікований дунайський, поліський, а також більш південні елементи індоіранського, іллірофракійського та пізнішого тюркського походження). Тюркські антропологічні ознаки виявляються при порівняльному аналізі в окремих селах Полтавщини та Західної України, але вони виступають не чітко — лише незначне сплющення обличчя та особлива складка верхніх повік.

Українці Київщини є генетичним спадкоємцем аборигенного населення і зберігає виразні європеоїдні риси, незважаючи на монголо-татарську навалу.

Цей тип відзначається високим зростом, але середніми покажчиками голови, обличчя, пігментації волосся та очей, середньою висотою перенісся та інших ознак. Він становить 60 % всіх українців.

5. Нижньодніпровсько-прутський тип. Нащадки індоарійського палеоантропологічного населення. Помітний індо-іранський і навіть давньоіндійський компонент (особливо в с. Кам’яне Лебединського району), що виражається в темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву.

Цей тип характеризується довгоголовістю, незначним виступанням нижньої частини обличчя, незвичайним поєднанням різкопрофільованого обличчя з низьким симотичним покажчиком носа. Це високорослі, відносно темнопігментовані люди з низьким покажчиком голови. Є два варіанти цього типу: нижньодніпровський (походить від населення півдня Київської Русі) та припрутський (українське населення півночі Молдови, а також Хотинщини).

6. Динарський тип близький до карпатського (обидва (мають ряд взаємних переходів). Нащадки давнього населення України, що мають суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індійські компоненти. Динарський антропологічний тип поширений у східній частині Карпат, в Буковині і частково — Гуцульщині (крім західних гуцулів, що належать до карпатського типу), у східному Прикарпатті та ін.

Характеризується однаковою кількістю світло- і темнооких, але за кольором волікся переважно темні (70 %), світловолосих лише 2 %, решта — змішані кольори. Такого типу 4—5 % всіх українців.

7. Карпатський (карпато-альпійський) тип. Нащадки куштановицької культури VI — ІІІ ст. до н.е. Ареал їх поширення збігається з ареалом культури підкарпатських курганів, носіями якої були карпи. За антропологічними ознаками подібні до динарців. Гематологічні ознаки (зокрема, резус-від’ємність) вказують на їхній генетичний зв’язок з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Карпатський тип становить 7—8 % всіх українців.

В етногенезі українців брали участь як слов’янські племена, так і неслов’янські. Серед слов’янських племен можна назвати білих хорватів, поляків, словаків, чехів, сербів, росіян і білорусів. Оскільки близькість географічного положення слов’янських земель сприяла тісним контактам, то, безумовно, це позначалось і на етнічних зв’язках.

Серед неслов’янських племен антропологи називають Іранські, дакофракійські, балтійські, тюркські, північно-кавказькі. Щодо фіно-угорських племен, то на території України їхніх слідів майже не виявлено, лише на північному сході від Дніпра до Волги з’являється мордовський етнічний компонент.

Що ж стосується концепції української раси, то її чітко сформулював Юрій Липа в книзі “Призначення України”. На його думку раса — це не стільки пропорції черепа, ширина обличчя чи колір очей, скільки етнопсихологія, генетика, дух нації. Хоча, звичайно, генетичний код дає певний антропологічний тип, що виражений у зовнішньому вигляді.

За свідченням давніх істориків кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження, не міг вважатися повноцінною людиною, він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися. І якщо нині серед нас, цивілізованих людей, далеко не кожен може назвати імена своїх дідів та прадідів, задумаймося над цією скіфською етикою. Адже через пізнання і вшанування людиною своїх кровних предків відбувається й пізнання генетичних коренів свого народу, і шанобливе ставлення до його святинь.

Питання 7

У статті подано аналіз поглядів І. Огієнка з оволодіння громадянами країни українською мовою та результати дослідження навчання дітей української мови в дошкільних закладах півдня.

 

Ключові слова: І. Огієнко, рідномовні обов’язки, дошкільний заклад, українська мова.

 

Катехізисом відродження і повсюдного функціонування української мови в оновленій самостійній і незалежній Україні повинна стати праця славного сина українського народу Івана Огієнка «Наука про рідномовні обов'язки». Відстоюючи єдність і соборність української нації та держави, вчений наголошує на мовних цінностях народу. «Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова - це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова - душа і цінність кожної національності, її святощі і найміцніший скарб... і доки живе мова – житиме й народ, як національність... Не стане мови, не стане національності» [2, С.7].

 

За словами І.Огієнка, мова належить до соціальних і духовних цінностей народу, в ній найяскравіше виявляється ментальність українця, його психіка, ця найперша сторона нашого психічного «Я». Як громадський діяч, учений пов’язує, рідну мову з державними цінностями, які оновлюються в духовній культурі кожного народу. Рідна мова, наголошує він, то найважливіший ґрунт духовного й культурного зростання народу, рідна мова - то «сила культури,а культура - сила народу» [2, С.11]. Рідна мова, за І.Огієнком, давно вже пересікає як приватне, так і державне життя. Як патріот своєї країни, вчений стверджує, що тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є і найвищою державною цінністю, оскільки формує найсильніші патріотичні характери.

 

Незаперечними цінностями сучасної освітянської мовної політики в Україні, вважаємо, повинні стати такі слова І.Огієнка: «Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без свідомості нації - немає державності як найвищої громадянської організації, в якій вода отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення» [2, С.12].

 

Стрижнем концепції мовної освіти І.Огієнка є оволодіння кожним громадянином соборною літературною мовою, яка є, за його висловом, найціннішим і найважливішим знаряддям духовної культури, «найміцнішим цементом єдності нації», а тому всі народи України повинні оточити її «найпильнішою опікою», бо тільки соборна літературна мова об'єднує етнографічний народ і перетворює його у свідому націю. Рідна й літературна мова, на погляд ученого, «органи надзвичайно ніжні й чутливі», тому навіть найменші нестачі й потрясіння життя приватного чи всенародного одразу відчутно впливають і на них. І.Огієнко закликав український народ виробити певну «реальну мовну практику», щоб захистити найвищу цінність народу - рідну літературну мову від найменшої шкоди і затримки в її розвитку. І, відтак, визначає сутність рідномовної політики держави як «збір державних і приватних практик, найкращого розвою рідної і літературної мови, потрібних для більш швидкого духовного поступу народу та його культури». Вчений обґрунтовує необхідність такої рідномовної політики тим, що рідна мова - це найголовніша цінність, на якій духовно зростає й цвіте нація, яку «конче мусить знати кожний інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якщо бажає своєму народові стати сильною нацією». І.Огієнко, по суті, започатковує нову наукову галузь - науку про рідномовні обов'язки, фундатором якої він... з вибаченням перед читачем... сам себе називає. За глибоким переконанням ученого, знання рідномовних обов'язків підносить національну свідомість народу, а вона є найкращим грунтом для знання й розвитку соборної літературної мови. Ось чому він закликає, щоб наука про рідномовні обов'язки стала наукою всенародною, як всенародна національна цінність.

 

Створену І.Огієнком науку про рідномовні обов’язки, на наш погляд, можна назвати «концептуальним мовним статусом», «катехізисом державних мовних цінностей», виконання яких мусить стати обов’язком кожного громадянина України. Як центральними, концептуально стверджуючими вважаємо третій («Найперші рідномовні обов'язки кожного громадянина») та четвертий («Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина») розділи. Так, третій розділ, який містить 16 обов'язків, розпочинається незаперечним побажанням-наказом: «На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови як свою власну, більше того – як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації» [2, С.14]. Четвертий розділ містить десять мовних заповідей. Серед них, на наш погляд, особливо слугують сьогодні на увагу такі з них:

 

1. Мова - то серце народу; гине мова - гине народ.

 

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мові не може зватися свідомою нацією.

 

9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.

 

10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язкі свого народу.

 

І.Огієнко не виділяє окремого розділу, присвяченого дошкільному закладу. Та все ж, вважаємо, що українське дошкілля може знайти чіткі вказівки і поради щодо навчання дітей-дошкільнят рідної мови як найвищої соціально-духовної, соціально-культурної цінності. Як міністр освіти, вчений вимагав, щоб початкова школа проводила навчання учнів соборною літературною мовою і зауважив «...тією самою мовою провадиться праця й у дитячих садках» [2, С.30].

 

Вимоги до навчання і виховання дітей дошкільного віку рідною мовою викладено автором у 14 («Батьки й рідна мова») та 15 («Мати й рідна мова») розділах. Визнаючи особисті цінності кожного громадянина, вчений пише, цитую, що «Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі - то мова рідна» (10 обов’язок; С.14). Як педагог, автор звертається до батьків, щоб вони пам’ятали, що найголовніший учитель рідної мови для своїх дітей то він сам із своєю дружною сім’єю, що найціннішим грунтом для духовного виховання сильного характеру є рідна мова, якщо батьки прагнуть виховати для нації такі сильні характери, потрібно виховувати своїх дітей рідною мовою. Своєрідним наказом батькам звучать слова І.Огієнка: «пильнуйте всіма силами, щоб перша мова вашої дитини була справді матірня, - своя рідна. Не забувайте, що дитина вважатиме тільки ту мову за рідну, якою говоритиме перші п’ять років свого життя» [2, С.27].

 

Проблеми мовного виховання малюків у сім’ї І.Огієнко розкриває у 15 розділі «Мати й рідна мова». Серед обов’язків матері вчений виділяє такі: кожна мати перші п’ять років життя дитини повинна розмовляти з нею не інакше, як тільки своєю рідною мовою; кожна свідома мати мусить пам’ятати, що та мова, яку вона прищепить дитині із молоком своїх перс, зостанеться в неї на ціле життя за мову цілого світу; мати,що не навчить своєї дитини рідної мови й не прищепить їй правдивої любові до неї, є зрадниця своєї нації; дбайлива інтелігентна мати пояснить своїй дитині різницю між її мовою - літературною і говіркою; кожна свідома мати подбає, щоб у неї в хаті на почесному місці висіла таблиця: «Шануйте рідну мову!» з десятьма рідномовними заповітами, [2, С.28].

 

Засобами виховання рідною мовою І.Огієнко називає «Гурток плекання рідної мови» та організацію і проведення «Свята рідної мови».

 

Проблема оволодіння українською мовою (як рідною мовою для українців, так і другою - для дітей неукраїнської національності) - в дошкільних закладах півдня України є ще й сьогодні, на шостому році існування незалежності України, досить гострою.

 

Так склалось історично, що в південно-західному, південно-східному чи південному регіонах України у значній частині дошкільних закладів навчання й виховання дітей здійснюється російською мовою. Крім того, у країні є чимало дошкільних груп, у яких виховання дітей здійснюється іншими національними мовами (болгарською, молдавською, німецькою, єврейською тощо). Виникає постійна потреба прилучення дітей цих національностей до державної мови України вже в ранньому віці, потреба повернути як державі, так і її народу - мовні та мовленнєві національні цінності.

 

За даними спостережень, неорганізоване, стихійне засвоєння дошкільниками другої (української) мови призводить до формування помилкових уявлень начебто вони «володіють» українською мовою, виникає «змішаний» або «суміщенний» білінгвізм (за термінологією Л.В.Щерби). Проведене дослідження дало змогу виявити типові випадки та частоту інтерференцій в усному мовленні дітей старшого дошкільного віку за умов стихійного паралельного оволодіння ними двома близькоспорідненими мовами в Україні (південний регіон). Вони зводяться до лексичної, фонетичної та граматичної інтерференцій.

 

За даними досліджень, спостерігається інтерферуючий вплив як рідної, російської мови на українську (100% проявів усіх видів інтерференцій), так і української на рідну (лексична - 70%, фонетична - 56%, граматична інтерференція - 67%).

 

Виникає необхідність уже в старшому дошкільному віці перейти на «коригуючий характер» (А.Є.Супрун) навчання як російської, так і української мов, перевести дітей від спонтанного мовлення до контролюючої мовленнєвої поведінки. Контролююча мовленнєва поведінка можлива лише на свідомому рівні, який формується в ході організованої цілеспрямованої навчально-мовленнєвої діяльності.

 

Раннє навчання російськомовних дітей (з 3-х років аудіювання, а з 4-х аудіювання та мовлення) українського мовлення в умовах дитячого садка дає змогу до 6 років сформувати практичні вміння та навички спілкування українською мовою, перевести засвоєння російської мови на «свідомий рівень», значно скоротити прояви інтерференцій.

 

На етапі дошкільного дитинства формування усвідомленої контролюючої мовленнєвої поведінки двомовної дитини можливе лише за умови цілеспрямованого «втручання» педагога в мовленнєву діяльність дітей, спеціального навчання їх способів знаходження і виправлення помилок інтерференції в усному мовленні, відмінним від способів виправлення таких помилок у школі.

 

Основним способом залучання уваги дітей до помилок було обрано елементарні оцінно-контрольні дії, спрямовані на знаходження, виправлення та запобігання помилок інтерференції, які «задавали» в ігровій, провідній для цього віку діяльності.

 

Навчання оцінно-контрольних дій здійснювалось одночасно на заняттях як з російської, так і української мов.

 

Розроблена система дидактичних ігор типу «навчаємо ляльку правильно говорити» ґрунтувалася на засвоєних дітьми раніше правильних формах української мови, а також на основі оволодіння ними прийомами звукового аналізу мови. При цьому діти виступали в ролі «вчителя» і «контролера» мовлення національних ляльок, були поставлені в ситуацію вибору правильної мовленнєвої форми російської та української мов, висловлення своєї думки та аргументації оцінки, а також пропонувалися мовленнєві задачі на закріплення сформованних оцінно-контрольних дій двох типів: коригуючі та оцінні. Коригуючі - стимулювали дитину до пошуку і виправлення наявної мовної помилки в українському слові, реченні. Задачі оцінного типу вимагали від дитини дати загальну розгорнуту оцінку висловлення українською мовою.

 

Побудоване таким чином навчання сприяло піднесенню якості усного українського мовлення, формуванню в дітей усвідомленої контрольованої мовленнєвої поведінки. Так, після навчання в дітей експериментальної групи зникли «русизми», лексичні помилки, що зумовлювалися впливом рідної мови (до навчання вони становили 49-47%), пропуски контрольних слів та словозаміни (до навчання були в 90-92% дітей), порушення порядку слів (до навчання в 90-98%). Скоротилась і кількість граматичних (з 37-32 до 14-16%) і фонетичних (з 21-23 до 18-19%) помилок інтерференції. Зросла кількість слів у дитячих розповідях українською мовою з 18-30 до 35-50 в розповідях за опорними словами та з 35-50 до 60-80 в розповідях за картинкою, зменшилася кількість помилок в одній розповіді (з 5-7 до 1-3). Більшість дітей змогли помітити (100% - лексичні, 73% - граматичні, 52-64% - фонетичні) помилки інтерференції, оволоділи оцінно-контрольними діями. Після навчання всі діти відразу помічали пропуски контрольних слів, словозаміни; 76% дітей вказали на неправильний порядок слів у реченні. У дітей контрольної групи оцінно-контрольні дії були відсутніми.

 

Матеріали досліджень дали змогу виявити, що підвищенню адекватності оцінно-контрольних дій у дітей експериментальної групи сприяли такі фактори: зростання чутливості дітей до мовних помилок в обох масах; сформованість різних видів контролю, що стимулював дитину своєчасно помітити і виправити помилку. Під впливом навчання дітям шести років стало доступним засвоєння адекватних дій оцінювання та контролю в навчально-мовленнєвій діяльності обома мовами, що точно підвищило якість їхнього мовлення. Організоване педагогічне втручання в період сенситивного мовленнєвого розвитку двомовних дітей не тільки сприяло запобіганню помилок, а й дозволило дітям ще до школи оволодіти розмовною формою української мови, усвідомити схоже й відмінне у двох слов'янських мовах, що функціонують на території України. Справа лише за методикою навчання, адекватною умовам виховання дітей. Отже, організоване навчання дітей дошкільного віку південного регіону та в місцях компактного проживання носіїв іншої мови допоможе відродити мовні цінності нації та держави, які заповідав нам І.Огієнко.

 

Питання 6

Трипільська мова

Мова

 

На жаль, вчені поки що не мають у своєму розпорядженні магнітофонних записів трипільських ораторів. Письмових джерел теж немає: чи то символи, чи орнамент. Письменники в них, судячи з усього, повагою не користувалися.

 

Як же тоді можна робити якісь висновки про "трипільську мову"?

 

А ось як. Проаналізувавши слов'янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що "невідомі науці" слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.

 

І що ж це була за мова?

 

Вчені вважають, що головною особливістю мови Трипілля були переважно слова з відкритими складами. Відбитки такої ж мовної структури виявлено на Криті й у Малій Азії. Це свідчить про те, що мова носіїв Трипільської культури, швидше за все, належала до групи давніх чорноморсько-середземноморських.

 

У давньослов'янській мові теж переважали відкриті склади, простежувалася тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. Але з усіх слов’янських мов в українській це збереглося найбільш виразно. Українська мова успадкувала з "трипільської" ще й найбільшу кількість слів. Зокрема: батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, теля, тиква, хліб, а також імена й культи деяких язичницьких богів і назв географічних об'єктів.

 

На думку Ю. Мосенкіса, українська мова запозичила з мови Трипілля ті звукові риси, які зараз усвідомлюються як її особлива "милозвучність". Вчений вважає, що саме завдяки зв'язку з "трипільською", українська мова, на відміну від російської або польської, належить до групи середземноморських.