Особливості німецького романтизму: національна своєрідність, періодизація

Романтизм: основні риси, поняття романтичного двосвіття, РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ, ЖАНРОВА СИСТЕМА. Художній маніфест літератури романтизму.

Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Письменники-романтики відійшли від традицій класицистів, що наслідували все античне. На противагу їм романтики захопилися оспівуванням Середньовіччя. Також представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером. Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

Романтики відчутно деформували систему жанрів классицизму, на роль провідних висунулись не епічні, а ліро-епічні жанри, тобто такі, в яких акцент міг переміщуватися з того, про що розповідається, на того, хто розповідає. Зокрема, найулюбленішими жанрами романтиків стали поема (поетична повість) та балада та казка.

Специфічною для романтичного мистецтва є проблема двосвіття, тобто зіставлення і протиставлення реального і уявлюваного світів, що організує і конструює принципи романтичної художньо-образної моделі. Причому реальна дійсність, «проза життя» з її утилітарністю і бездуховністю розцінюється як не заслуговуча уваги людини порожня «видимість», що протистоїть справжньому ціннісному світові.

Романтичний герой. Зіткнення зовнішніх подій перенесено у внутрішній світ героя, в душі якого відбувається боротьба протиріч. Людина в романтичних творах також втілена за допомогою контрасту, антитези: з одного боку, вона зрозуміла вінцем творіння, а з іншого — безвольна іграшка в руках долі, невідомих і непідвладних їй сил, які грають з її почуттями. Тому вона часто перетворюється на жертву своїх власних пристрастей.

Маніфест романтизму

У 1827 Гюго пише драму "Кромвель" і в передмові до неї викладає принципи романтизму. Ця передмова була по суті, літературним маніфестом романтиків.

П'ять принципів сформулював Гюго. Перший - "геть традиційні книжкові правила. Не потрібно наслідувати авторитети, а потрібно слухатися лише голосу природи, правди і свого натхнення".

Другий принцип - не "персонажі" - втілення величного, трагічного або потворного, а живі люди з їх контрастами величного і смішного, трагічного і комічного, прекрасного і потворного.

Третій принцип - геть класичних три єдності (часу, місця і дії). Не потрібно гінців, які в один день збігаються в одне місце і розповідають про різні події. Потрібно показати самі події.

Звідси четверта вимога - не абстрактна, а конкретна обстановка. "Точність місця - один з перших елементів реальності". Не "можна приділяти однакової кількості часу усім подіям".

Ці чотири гасла вінчаються п'ятими, встановлюючими нову літературну традицію: геть класиків. "Шекспір - бог театру".

Передмова до "Кромвелю" формулювала завдання романтики. Сама драма лише в слабкій мірі була вираженням принципів романтизму.

 

Особливості німецького романтизму: національна своєрідність, періодизація

Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому грунті він був художнім напрямом,що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але саме він мав значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм у Німеччині триваліший час, ніж в Англії, зберігав свої позиції і в літературі, в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Без перебільшення можна стверджувати, що найвищі здобутки німецької літератури
XIX ст. пов 'язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від французької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов 'язані з реалізмом.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:

1 етап - ранній (ієнський) - з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса. Засновниками школи сієнського романтизму були брати Шлегелі - Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на межі 18-19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола єзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком.

Естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Саме ієнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст.

2 етап - гейдельбергський - з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.

В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофман.

3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії - Берліна. З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г.Гейне. Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає ряд локальних шкіл, а головне - проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.

Німецький романтизм не зникає і після революції 1848 р., його струмінь відчутний також у німецькій реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але найяскравіше в цей час він проявився в музиці (Р. Вагнер) і в філософії (Ф. Ніцше).

 

Творчість Е.Т.А. Гофмана.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (1776-1822). Прожив недовге, повне трагічності життя: складне дитинство без батьків, скрута, до самого натурального голоду, невлаштованість з роботою, хвороби.

День 15 лютого 1809 увійшов у біографію Гофмана як дата його вступу в художню літературу, бо в цей день була надрукована його новела "Кавалер Глюк". Перша новела була присвячена Крістофу Віллібальду Глюку, уславленому композитору 18 ст. У творі описаний час, коли вже пройшло 20 років після смерті композитора, і оповідач був присутнім на концерті, де виконувалася увертюра до опери "Іфігенія в Авліді ". Музика звучала сама по собі, без оркестру, звучала так, як її хотів чути маестро. Глюк постав безсмертним творцем геніальних творів.

За цим твором з'явилися інші, всі вони були об'єднані в збірку "Фантазії в манері Калло. Головна тема збірки "Фантазії в манері Калло" - тема художника і мистецтва. В оповіданнях цієї книги з'явився образ музиканта і композитора Іоганна Крейслера. Основна тема його творчості - тема взаємовідносин мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку - радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки "Лускунчик", "Чуже дитя", "Королівська наречена"). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку - фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей ("Еліксир диявола", "Піщана людина" тощо).

Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини - філістерів та ентузіастів. Філістери - бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.

Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника - це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

В історії західноєвропейської літератури Гофман став одним із зачинателів жанру новели. Він повернув цій малій епічній формі авторитет, який вона мала в епоху Відродження. Усі ранні новели письменника увійшли до збірки "Фантазії в манері Калло". Центральним твором стала новела "Золотий горнець". За жанром, як визначав сам автор, - це казка із нових часів. Казкові події відбувалися в знайомих і звичних автору місцях Дрездена. Поряд зі звичайним світом мешканців цього міста існував таємний світ магів і чаклунів.

Е.Т.А.Гофман володів чудовою майстерністю оповідача. Ним написана велика кількість новел, які увійшли у збірки: "Нічні оповідання" (1817), "Серпіонові брати" (1819-1821), "Останні оповідання" (1825), які вже вийшли після смерті письменника.

Також Гофман став творцем кримінального жанру. Новела "Мадемуазель Скюдері" визнана його родоначальницею. Письменник побудував розповідь на викритті таємниці злочину. Він зумів усьому, що відбувається, дати доказове психологічне обґрунтування.

Творчий метод Е.Т.А.Гофмана

o Романтичний план.

o Тяжіння до реалістичної манери.

o Мрія завжди розвіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії викликає іронію, гумор.

o Гумор Гофмана змальований у сумних тонах.

o Двоплановість творчої манери.

o Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.

o Головний герой - людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.

o Конфлікт художника із суспільством.

o Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншого.

o Іронія - суттєвий компонент поетики Гофмана - набуває трагічного звучання і заключає в собі поєднання трагічного і комічного.

o Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.

o Протиставлення світу поетичного і світу буденної прози.

o В кінці 10-х рр. XX ст. - посилення суспільної сатири в його творах, звертання до явищ сучасного суспільно-політичного життя.

 

4. Особливості англійського романтизму: національна своєрідність, періодизація