Правові підстави зміни державної території

Правові підстави зміни державної території — це вста­новлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території. Перелік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни, держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної території. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була найважливішим стимулом для агресії. Колоні­альні захоплення були юридично виправданими завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття «цивілізова­ними народами» нових земель як terranullius. Міжнарод­ному праву були відомі також спроби держав поширити су­веренітет на міжнародні простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці домагання.

Сучасний перелік правових основ зміни державної тери­торії базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підста­ви зміни державної території: самовизначення, цесія, ефек­тивна окупація, давнина володіння. Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни дер­жавної території, як анексія, військова окупація.

Держава може придбати територію відповідно до діючо­го міжнародного права як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива тільки на користь іншої держави та тільки на підставах, передба­чених у міжнародному праві. Придбання чи втрата держав­ної території завжди пов'язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо цієї території.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправ­ності та самовизначення народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, ґрунтовані на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним кон­фліктом. Можна навести незначну кількість прикладів, коли право на самовизначення було реалізовано без засто­сування сили чи погрози силою¹.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов'язана з юридичною невизна­ченістю суб'єкта цього права та з колізією принципів само­визначення та територіальної цілісності держави. Ця колі­зія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів — вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і куль­турний розвиток. Державотворення, вільне приєднання до іншої незалежної державі чи об'єднання з нею, установлен­ня будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначе­ного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення². Саме таке розуміння принципу самови­значення призвело до розпаду колоніальних імперій на­прикінці 50-х — початку 60-х років ХХ ст. і до утворення більш ніж сотні нових держав.

З розпадом колоніальної системи питання про реаліза­цію права на самовизначення не було вичерпано. Як відо­мо, не всі народи створили власні держави. Не торкаючись питання про доцільність продовження процесів самовизна­чення, слід зазначити, що в дійсності боротьба за самови­значення багатьма народами не закінчена³. Об'єктом цієї боротьби зазвичай є надбання суверенітету щодо частини території держави. Саме тут і виникають труднощі з відоб­раженням у міжнародному праві процесів, що реально відбуваються у світі, — у питанні про самовизначення існу­ючі держави прагнуть використовувати міжнародне право, щоб зафіксувати statusquo. Так, у Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утри­муватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція інозем­них держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою са­мого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-пра­вовій основі права на самовизначення як права народу са­мостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення на­роду, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне вер­ховенство. Право на самовизначення не може обумовлюва­тися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публі­чного титулу державної території. Цесія може бути відплат-ною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держа­ви. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Купівля-продаж території. Міжнародне право спеціаль­но не регулює правила здійснення купівлі-продажу держав­ної території. Але, з огляду на те, що правовою формою здійснення угоди є публічно-правовий договір, він має бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умови здійснення купівлі-продажу зазвичай відно­сять на розсуд сторін. Мотиви купівлі-продажу державної території, як правило, не мають міжнародно-правового зна­чення. Протягом тривалого часу купівля-продаж держав­ної території вважалася звичайним явищем¹. У сучасній міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко².

Обмін територіями. Міжнародне право не встановлюва­ло і не встановлює правових основ для обміну державними територіями та спеціально не регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що, як і в разі з купів-лею-продажем державної території, правовою формою здійснення такого акта є публічно-правовий договір, він має бути укладений із дотриманням права міжнародних дого­ворів. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.

На практиці обмін територіями є одним із прийнятних способів вирішення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний прагненням усунути роздроб­леність території та переслідує економічні цілі³. У практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеоло­гічне підґрунтя⁴. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних відносинах.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terranullius). Окупація була надзвичайно по­ширена в епоху великих географічних відкриттів. При цьо­му населення таких територій, у тому числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їхні права на територію в розрахунок не брали. Спочатку окупація про­водилася за допомогою встановлення прапору держави, яка вважала себе першовідкривачем території, і заяви про її приєднання. Згодом на окупованих територіях держави почали створювати колоніальні адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава для придбан­ня території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприк­лад, виникнення у відкритому морі нових островів у резуль­таті геологічних процесів.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли дер­жава не має договірного чи судового підтвердження володін­ня частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо terranullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претен­дують на територію, доводить, що вона здійснює свій суве­ренітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунту­вання державою свого права на територію має бути пов'я­зане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території¹. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефектив­ною окупацією, досить рідкі².

Давнина володіння у практиці й теорії міжнародного права не є загальновизнаною підставою для зміни держав­ної території¹. Претензії, пов'язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінюва­ти як здійснення суверенітету defactoпри відсутності зуст­річних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при давнині володіння не може виникати спо­ру щодо юридичної приналежності території, як це відбу­вається при обґрунтуванні ефективної окупації. Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її придбання за давниною володіння, юридично нале­жить іншій державі. Сучасна практика майже не має спра­ви з апеляцією до давнини володіння, що не виключає мож­ливості використання цієї підстави для вирішення терито­ріального спору.