РОЗДІЛ: Г Н О С Е ОЛ О Г І Я
Тема: СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
ПЛАН
1. Проблема пізнання у філософії, його рівні і форми.
2. Проблема істини та її критеріїв. Істина і правда
3. Єдність чуттєвого і раціонального, логіки та інтуїції у пізнанні.
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ГНОСЕОЛОГІЇ.
Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це розділ філософії, який досліджує процес пізнання в його цілісності, тобто загальні механізми і закономірності людської пізнавальної діяльності.
Предметом гносеології як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться:
філософські методи (діалектичний, герменевтичний, феноменологічний та ін.)
загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.)
загальнологічні прийоми (аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін.) тощо.
ПІЗНАННЯ –процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Це взаємодія суб’єкта і об’єкта.
В основі пізнавальної взаємодії суб’єкта і об’єкта лежить практична взаємодія (суб’єкт виходить за свої межі і тоне в об’єкті).
Принципи пізнання.
1. Принцип активності суб’єкта (пізнання це активне творення образу).
2. Активність проявляється вже на чуттєвому рівні.
3. Активність суб’єкта виступає в самому процесі пізнання.
4. Результати пізнання активно застосовуються в практиці.
ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності.
АГНОСТИЦИЗМ – вчення, що заперечує можливість пізнання сутності дійсності. Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта «Критика чистого розуму».
Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях
1. Принцип об"єктивності, тобто визнання об"єктивного існування дійсності як об"єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб"єкта.
2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципи здатні давати адекватне відображення дійсності, її об"єктивно істинну картину
3. Принцип активного творчого відображення – творче відображення дійсності в свідомості людини.
4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних законів, категорій діалектики.
5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи.
6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.
7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна.
Суб"єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля.
Об»єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб"єкта. Об"єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність в якій вона увійшла в сферу діяльності суб"єкта.
Проблема істини та її критеріїв. Істина і правда.
Безпосередньою метою пізнання є істина.
Істина існує і не залежить від людини. Це те, що є насправді (відображення) подія.
Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини.
Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності.
Істина – логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості).
Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм).
Істина – це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм).
Істина – корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).
Істина – це адекватне відображення об"єкта суб"єктом, яке відтворює об"єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб"єкта пізнання.
Об"єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб"єкта, ні від людства.
Процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині.
Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані «одвічні істини» – факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпнезнання дійсності, до якого прагне пізнання.
Абсолютна істина – це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики.
Конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання полвинно враховувати.
Слід підкреслити, що об'єктивна, абсолютна, конкретна і відностна істини – це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.
На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов'язана зі своєю протилежністю – заблудженням.
Заблудження – знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення.
Заблудження слід відрізняти від брехні, дезінформації – навмисного викривлення істини в корисних цілях.
Омана = це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно.
Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей – істини та омани. Постійнне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому.
Питання про істину і заблудження вимагає розгляду проблеми критерію істини: яким чином можна відмежувати, відрізнити істину від заблудження. Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).
Істина і правда – близькі, але не тотожні поняття.
Правда – це істина поєднана з життєвою позицією людини, її досвідом, здобутками. Правда міститься в людських відчуттях, емоціях, почуваннях. Правда – це істина, взята в людському вимірі. Вона характеризує зусилля людини пізнавальні і оціночні.
Істина одна – а правд може бути багато. Правда – це характеристика істини з морального боку.
3.Єдність чуттєвого і раціонального, логіки та інтуїції у пізнанні.
У процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття («живе споглядання») і розум (мислення, раціональне).
Безпосередній, первинний зв»язок людини з оточуючим світом здійснюється за допомогою почуттів.
Чуттєві форми пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття – це найбільш елементарна форма чуттєвого пізнання. Це відображення окремих властивостей предмета та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини.
Сприйняття – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсностй в сукупності притаманних їм властивостей при безполсередній дії їх на органи чуття людини.
Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб»єктом
Пізнавальна роль чуттєвих даних вагома, але іх неприпустимо абсолютизувати, як це робив сенсуалізм (Ф.Бекон, Дж. Локк, та ін.).
На відміну від чуттєвого, раціональне пізнання пов’язано зі світом опосередковано, тобто використовує посередників, якими є слова, жести, знарядя та ін.
Раціональні форми пізнання: поняття, судження, умовивід.
Поняття – це елементарна форма думки, результат узагальнення, яке проведене через сукупність ознак, що властиві даному класу предметів.
Судження – це думка, яка не тільки співвідноситься з певною ситуацією, але й є такою, що стверджує або заперечує наявність цієї ситуації насправді. Різниця в тому, що судження на відміну від поняття повинно бути виключно істинним, або облудним. Судження є сукупністю понять. П: “Стіл є дерев’яним”.
Умовивід – це виведення нового знання.
П: Усі метали – провідники,
Мідь – метал,
Мідь – провідник.
Умовивід передбачає доказування, в процесі якого правомірність появи нової думки обгрунтовується за допомогою інших думок.
Всі три форми раціонального пізнання в своїй єдності творять певну цілісність, її як форму здатності людини називають розумом, а як щось процесуальне – мисленням.
Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності.
До цього часу ми розглядали окремо своєрідності чуттєвого і раціонального пізнання, їх відносну ізольованість один від одного. Однак вони не тільки взаємопов’язані, але й більше того взаємообумовлюють один одного. Бо зміст відчуттів визначається не тільки зовнішніми подразниками, але й станом мислення, пам’яті, уяви.
Для прикладу нас цікавить психічний образ яблука, жовтогог, круглого і солодкого. В наявності три поняття: поняття кольору, поняття геометричної форми і поняття смаку. Психічний образ яблука виступає як пересіккання різноманітних понять і їх чуттєвих показників.
В точці пересікання чуттєві і раціональні форми пізнання створюють дещо ціле. Вичерпним психологічним образом саме цього яблука виступає синтез поняття “яблуко” і сприйняття яблука.
Поняття яблука не є вичерпним психологічним образом саме “цього” яблука. Сприйняття яблука не дає образу яблука. Тільки разом, в узгодженні одне з одним, поняття і сприйняття яблука дають адекватний психологічний образ “цього яблука”.
Психічні складові, які виступають синтезом чуттєвого і раціонального, володіють цілісністю і відповідно інтегральними якостями. Так, мелодія сприймається як ціле, зовсім не обов’язково щоб вона структуризувалася суб’єктом на чуттєві і раціональні складові.
Психіка людини виступає як постійний процес виробітку нових форм чуттєвого і раціонального. Психіка як діяльність по виробленню нового є духовною творчістю. Центральним моментом творчості є інтуітивне схоплення нового.
Інтуіція – це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками суб’єкт одержує нове знання про дійсність.
Інтуіція – це безпосередньо несвідомо одержане знання. Інтуітивне знання може бути чуттєвим (споглядальним), раціональним. В першому випадку інтуіція виступає як миттєве відчуття. В другому випадку ми маємо справу з інтелектуальною інтуіцією, обговорення якої займало важливе місце в філософії Декарта, Спінози і Лейбніца.
Велике значення для процесу пізнання мають пам’ять і уява. Пам’ять – це здатність людини відносно швидко відтворювати раніше вироблену інформацію. Розрізняють короткочасну і довгочасну пам’ять. Для короткочасної пам’яті типічною є вербальне акустичне кодування, для довгочасної – концептуальне (смислове), часто пов’язане до того ж з великими переживаннями.
Уява – це специфічний сплав чуттєвого та раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви. Творча уява – є основним джерелом нового знання.
Швидкий розвиток всієї сфери людського стаить завдання для вивчення творчості. Наука, яка вивчає творчу діяльність і методи навчання – називають евристикою. Сократівські бесіди, обмін думками, дискусії, аналіз проблемних ситуацій – все це сприяє розвитку духовних, творчих здібностей особистості.
Інтуіція і творчість не піддаються формально-логічному описові, але існують методи, їх називають евристичними, наслідуючи які ведеться пошук нового, який вимагає мобілізації таланту, пам’яті, уваги, уяви суб’єкта. Індуктивне судження – перенесення знання, отриманого на основі дослідження частини явищ, на весь клас в цілому – є евристичним прийомом. Судження за аналогією також є яскравим прикладом евристичного судження, яке не гарантує досягнення істини, але разом з тим не є свавільною пропозицією. Математичне моделювання – це також евристичний прийом.
Флософія має евристичний характер, тому оволодіння її висотами є одним із найдієвіших засобів досягнення таємниць інтуіції і творчості.
