1. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Стаття 95. Початок дії шлюбного договору
1. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу.
2. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
Стаття 96. Строк дії шлюбного договору
1. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків.
2. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
Стаття 97. Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна
1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у
зв'язку з реєстрацією шлюбу.
2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.
5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Стаття 98. Визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом
1. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок
користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї.
2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.
Стаття 99. Визначення у шлюбному договорі права на утримання
1. Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.
2. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
3. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Стаття 100. Зміна умов шлюбного договору
1. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.
2. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.
3. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.
Стаття 101. Право на відмову від шлюбного договору
1. Одностороння відмова від шлюбного договору не допускається.
2. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в
день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
Стаття 102. Розірвання шлюбного договору
1. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.
Стаття 103. Визнання шлюбного договору недійсним
1. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (435-15).
29. Обов’язки подружжя щодо взаємного утримання.
Стаття 75. Право одного з подружжя на утримання
1. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
2. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.
3. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи.
4. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
5. Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.
6. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до
Цивільного кодексу України (435-15).
Стаття 76. Право на утримання після розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу.
2. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і
якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.
3. Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після
досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.
4. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав
можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.
Стаття 77. Способи надання утримання одному з подружжя
1. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою.
2. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі.
3. Аліменти сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед.
4. Якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя, а у разі спору - за рішенням суду.
Стаття 78. Договір подружжя про надання утримання
1. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
2. У разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Стаття 79. Час, протягом якого сплачуються аліменти одному з подружжя
1. Аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.
2. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.
3. Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це.
Стаття 80. Визначення розміру аліментів одному з подружжя за рішенням суду
1. Аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі.
2. Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.
3. Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану.
Стаття 81. Види доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів
1. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб (146-93-п), затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 82. Припинення права одного з подружжя на утримання
1. Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.
Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин.
2. Якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважаються такими, що одержані без достатньої правової підстави, і підлягають поверненню у повному обсязі, але не більш як за три роки.
3. Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що:
1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;
2) платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.
4. Право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках, передбачених статтями 83, 85, 87 і 89 цього Кодексу.
Стаття 83. Позбавлення права на утримання або обмеження його строком
1. Рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо:
1) подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;
2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;
3) непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу;
4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги.
2. Положення цієї статті поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу.
Стаття 84. Право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини
1. Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності.
2. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років.
3. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років.
4. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.
5. Аліменти, присуджені дружині під час вагітності, сплачуються після народження дитини без додаткового рішення суду.
6. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу.
Стаття 85. Припинення права дружини на утримання
1. Право дружини на утримання, передбачене статтею 84 цього Кодексу, припиняється в разі припинення вагітності, народження дитини мертвою або якщо дитина передана на виховання іншій особі,
а також у разі смерті дитини.
2. Право дружини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду виключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини.
Стаття 86. Право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини
1. Чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини - матері дитини до досягнення дитиною трьох років.
2. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини до досягнення дитиною шести років.
3. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має незалежно від того, чи він працює, та незалежно від його матеріального становища, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу.
4. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має і після розірвання шлюбу.
Стаття 87. Припинення права чоловіка на утримання
1. Право чоловіка на утримання, передбачене статтею 86 цього Кодексу, припиняється, якщо дитина передана на виховання іншій особі, а також у разі смерті дитини.
2. Право чоловіка на утримання припиняється, якщо за рішенням суду виключено відомості про дружину як матір з актового запису про народження дитини.
Стаття 88. Право на утримання того з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід
1. Якщо один із подружжя, в тому числі і працездатний, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання триває протягом всього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального становища того з батьків, з ким вона проживає.
2. Розмір аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду відповідно до частини першої статті 80 цього Кодексу, без урахування можливості одержання аліментів від своїх батьків, повнолітніх дочки або сина.
Стаття 89. Припинення права на утримання за домовленістю подружжя
1. Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.
Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.
2. Якщо особи домовилися про припинення права на утримання у зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного нотаріуса до посвідчення договору.
3. На майно, одержане на підставі договору про припинення права на утримання, не може бути звернене стягнення.
Стаття 90. Взаємна участь дружини, чоловіка у витратах на лікування
1. Дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя.
Стаття 91. Право на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою
1. Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім'єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до статті 76 цього Кодексу.
2. Жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають право на утримання в разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно до частин другої - четвертої статті 84 та статей 86 і 88 цього Кодексу.
3. Право жінки та чоловіка на утримання припиняється з підстав, встановлених пунктами 2 і 4 статті 83, статтями 85, 87 і 89 цього Кодексу.
30. Визначення походження дитини як підстава виникнення правовідносин між батьками і дітьми.
Підставою виникнення прав і обов'язків батьків і дітей є походження дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. Таке засвідчення юридичне оформляється наступним чином:
1) шляхом реєстрації народження дитини в органах РАГСу, коли батьки дитини перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі;
2) добровільне визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває в шлюбі з матір'ю дитини;
3) встановлення батьківства в судовому порядку, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько (мати) заперечує своє батьківство (материнство).
Згідно до статті 62 КпШС України, якщо батьки мають спільне прізвище, це прізвище присвоюється й дітям. При різних прізвищах дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків, а у разі відсутності згоди -- за рішенням органів опіки та піклування.
Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не тягне зміни прізвища дітей. Якщо той з батьків, у якого дитина лишилася жити після припинення шлюбу або визнання його недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище, органи опіки та піклування можуть дозволити зміну прізвища неповнолітньої дитини, виходячи з інтересів дитини.
У такому ж порядку вирішується питання про зміну прізвища неповнолітнього, в запис акта про народження якого відомості про батька було внесено згідно з рішенням суду або за спільною заявою матері і батька дитини чи за заявою батька, якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою.
Той з батьків, прізвище якого носить дитина, повідомляється про порушення клопотання про зміну прізвища дитини, і його думка, поряд з іншими обставинами, враховується органами опіки і піклування при вирішенні питання про зміну прізвища неповнолітнього, виходячи з інтересів дитини.
Згоди неповнолітньої дитини на зміну їй прізвища закон не передбачає, однак у всіх випадках це питання вирішується з урахуванням її інтересів.
Вибір імені дитини -- це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. У разі відсутності згоди батьків відносно імені дитини, спір вирішується органами опіки і піклування.
По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Цією особою може бути: чоловік матері дитини, особа, яка добровільно визнала батьківство, особа, визнана батьком за рішенням суду, особа, чиє ім'я та по батькові записане за вказівкою матері, яка не перебуває у шлюбі.(10)
По батькові неповнолітньої дитини може бути змінені пише у випадку усиновлення її особою чоловічої статі.
Відповідно до Закону України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року громадянство дітей визначається громадянством їх батьків. Це питання вирішується в цілому, виходячи з конкретної ситуації.
Якщо обидва з батьків до часу народження дитини були громадянами України, то дитина набуває громадянства України, незалежно від того, де вона народилася -- на території України чи за її межами.
При різному громадянстві батьків, із яких один до моменту народження дитини знаходився в громадянстві України якщо в цей час обидва батьки проживали за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.
Якщо один з батьків до моменту народження дитини був громадянином України, а інший був особою без громадянства або був невідомий, дитина вважається громадянином України, незалежно від місця її народження.
У випадку встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства, а батько є громадянин України дитина, яка не досягла 14 років, стає громадянином Україні незалежно від місця її народження.
Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, є громадянином України.
31. Судовий порядок встановлення батьківства та факту батьківства.
Стаття 130. Виявлення батьківства за рішенням суду
1.У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.
1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і за життя з будь-яких причин не подавав до органів РАЦС заяви про добровільне визнання свого батьківства, суд за заявою заінтересованих осіб згідно зі ст. 130 СК може встановити факт батьківства цього чоловіка.
2. На відміну від визнання батьківства у судовому порядку, встановлення факту батьківства після смерті чоловіка має на меті встановлення не батьківських, а інших відносин - можливість отримання аліментів від родичів батька, виникнення спадкових, пенсійних, житлових прав тощо.
3. Наслідки встановлення факту батьківства майже рівнозначні констатації наявності родинних відносин, заснованих на походженні. Цей юридичний факт діє із зворотною силою: правовідносини між батьком та його дитиною виникають з моменту народження дитини.
4. Оскільки у даних справах немає спору про право, розгляд цих справ здійснюється за правилами не позовного, а окремого провадження: заявник подає заяву про встановлення факту батьківства і надає необхідні докази. Якщо суд визнає їх достатніми, батьківство вважається встановленим.
5. На відміну від КпШС УРСР чинне сімейне законодавство України передбачає можливість встановлення факту батьківства незалежно від того, визнавала особа своє батьківство за життя чи взагалі не знала про народження у неї дитини. Тому сам по собі, наприклад, факт визнання свого батьківства померлим не завжди пов'язується з наданням дитині регулярної та достатньої для її існування матеріальної допомоги, оскільки особа могла й взагалі не знати за життя про своє батьківство.
6. Якщо при розгляді заяви про встановлення факту батьківства з'ясується, що між заінтересованими особами виник спір про право, наприклад, щодо спадщини, то суд зобов'язаний залишити заяву без розгляду і роз'яснити сторонам їхнє право на звернення з відповідною заявою, при розгляді якої буде встановлено факт батьківства і одночасно розглянута цивільно-правова суперечка.
7. Хоча у ч. 1 ст. 130 СК передумовою звернення до суду про встановлення факту батьківства названа лише смерть чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, очевидно, таке ж правило за аналогією закону повинно діяти й при оголошенні особи померлою чи визнанні її безвісно відсутньою.
8. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом до розгляду при реєстрації народження дитини з використанням юридичної фікції, передбаченої частиною 1 ст. 135 СК, тобто якщо жодна конкретна особа не записана батьком дитини відповідно до ст. ст. 126-128 СК.
9. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у ч. З ст. 128 СК, тобто мати дитини, її опікун (піклувальник), інші особи, які утримують та виховують дитину, або сама дитина, яка досягла повноліття (див. ст. 128 СК та коментар до неї).
32. Оспорювання батьківства (материнства).
Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням суду
1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.
Стаття 131. Визнання материнства за рішенням суду
1. Особа, яка вважає себе матір'ю дитини, може подати до суду заяву про визнання свого материнства, якщо запис про матір дитини вчинено відповідно до частини другої статті 135 цього Кодексу.
Стаття 132. Встановлення факту материнства за рішенням суду
1. У разі смерті жінки, яка вважала себе матір'ю дитини, факт її материнства може бути встановлений за рішенням суду.
Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини другої статті 135 цього Кодексу.
2. Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.
33. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна.
Стаття 173. Роздільність майна батьків і дітей
1. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.
Стаття 174. Право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання
1. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.
Стаття 175. Право спільної сумісної власності батьків і дітей
1. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Стаття 176. Права батьків та дітей щодо користування майном
1. Батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
2. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.
Стаття 177. Управління майном дитини
1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.
Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.
2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:
укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
видавати письмові зобов'язання від імені дитини;
відмовлятися від майнових прав дитини.
3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.
4. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
5. Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у випадках, коли ними встановлено, що:
1) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав відповідно до статті 164 цього Кодексу;
2) судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав відповідно до статті 170 цього Кодексу;
3) до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав особами, зазначеними у статті 165 цього Кодексу;
4) особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;
5) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;
6) між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з
них);
7) вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
6. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків. { Частину
статті 177 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 524-V (524-16) від 22.12.2006 }
Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди. { Частину статті 177 доповнено абзацом третім згідно із Законом N 524-V (524-16) від 22.12.2006 }
7. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть
вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
8. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
9. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.{ Частина статті 177 із змінами, внесеними згідно із Законом
10. Порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 178. Використання доходу від майна дитини
1. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.
2. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України (435-15).
Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину
1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.
Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.
2. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.
Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.
Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України (435-15).
34. Аліментні зобов’язання батьків та дітей щодо утримання.
Аліментні зобов’язання батьків і дітей є аліментними зобов’язаннями першої черги. Це означає, що батьки і діти мають утримувати один одного, незалежно від наявності в них інших родичів.Обов’язок із виплати аліментів на дітей несуть як повнолітні, так і неповнолітні батьки. Батько й мати зобов’язані утримувати дітей, незалежно від свого віку, матеріального стану та обсягу дієздатності. Обов’язки батьків із утримання дітей є рівними (ст. 141 СК).
За наявності підстав, передбачених законодавством, суд може позбавити батька, матір дитини чи обох батьків батьківських прав.
Сімейне законодавство України встановлює три види зобов’язань батьків щодо своїх дітей:
· зобов’язання з утримання неповнолітніх дітей;
· зобов’язання з утримання непрацездатних повнолітніх дітей;
· зобов’язання брати участь у додаткових витратах на утримання дітей.
Зобов’язання з утримання неповнолітніх дітей виникає за наявності сукупності з таких умов:
· родинного зв’язку між батьками й дитиною (кровний зв’язок між батьками та дитиною або зв’язок між усиновлювачем і усиновленою дитиною);
· неповноліття дитини. Однак, у тому разі, коли неповнолітня особа, на яку стягуються аліменти, набуває повного обсягу дієздатності відповідно до ст. 35 ЦК, то обов’язок батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється;
· відсутність підстав для звільнення батьків від сплати аліментів.
Зобов’язання батьків із утримання непрацездатних повнолітніх дітей виникає за сукупності таких юридичних фактів:
· родинний зв’язок між батьками і дитиною;
· повноліття дитини;
· непрацездатність дитини;
· нужденність (потреба матеріальної допомоги) дитини;
· можливість батьків надавати матеріальну допомогу.
Згідно зі ст. 185 СК, зобов’язання батьків брати участь у додаткових витратах на утримання дітей може бути зумовлене особливими обставинами, наприклад, хворобою, каліцтвом, необхідністю розвивати здібності дитини. Сума компенсації додаткових витрат може сплачуватися разово або періодично. Ч. 2 ст. 185 СК встановлює, що додаткові витрати можуть фінансуватися наперед.
Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не надають матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків
Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред’являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей.
СК покладає на повнолітніх дітей обов’язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне утримання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення особи знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.
За загальним правилом, обов’язок щодо утримання непрацездатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річного віку. Неповнолітні діти не зобов’язані надавати батькам утримання навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за трудовим договором або здійснює підприємницьку діяльність, має певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності покладання на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатних батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згідно зі ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням і доглядом за батьками і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК). Підставами для стягнення слугуватимуть: а) тяжка хвороба або інвалідність батьків; б) наявність достатнього доходу (заробітку неповнолітньої дитини).
35. Аліментні зобов’язання батьків щодо утримання повнолітніх дітей. Припинення аліментного обов’язку батьків.
Стаття 198. Підстави виникнення обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина
1. Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.
Стаття 199. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання
1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Стаття 200. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина
1. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.
2. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Стаття 201. Застосування норм цього Кодексу до відносин щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина
1. До відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу.
36. Аліментні зобов’язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги.
Стаття 202. Підстави виникнення обов'язку повнолітніх дочки, сина утримувати батьків
1.Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
2. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
За загальним правилом обов'язок по утриманню батьків покладається лише на повнолітніх дочку, сина. Діти (ст. 6 СК України) не зобов'язані надавати батькам утримання і мають право на утримання від батьків навіть у випадку набуття ними повної дієздатності до досягнення повноліття (ст. ст. 34, 35 ЦК України). Кошти на догляд та лікування батьків можуть бути стягнені з дитини тільки у виняткових випадках (ст. 206 СК України).
Обов'язок у повнолітніх дочки, сина виникає незалежно від того, чи перебували батьки у шлюбі між собою. Спеціального пояснення вимагає використання в нормах гл. 17 СК України в множині слова «батьки». Це означає, що у повнолітніх дочки, сина обов'язок по утриманню виникає щодо кожного з батьків, матері й батька, окремо.
Обов'язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів:1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біопоходження); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних обставин.
Повнолітні дочка, син зобов'язані надавати утримання батькам незалежно від власного статку. Обов'язок дітей не пов'язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.
Зазвичай повнолітні діти за власною ініціативою матеріально допомагають своїм непрацездатним батькам, не чекаючи виникнення такого обов'язку за законом. Якщо ж діти ухиляються від надання такої допомоги, батьки, як правило, не звертаються до суду з моральних міркувань. У всякому разі доти, поки не виникає спору, вважається, що діти виконують свої обов'язки по утриманню батьків добровільно, хоча це не завжди відповідає реальному стану речей.
Аліменти на утримання батьків можуть бути стягнені в судовому порядку. З вимогою про стягнення аліментів до суду може звернутися матір, батько або їхні законні представники. Відповідно до ч. 2 ст. 172 СК України повнолітні дочка, син вправі діяти в інтересах непрацездатних батьків як їхні законні представники, без спеціальних нате повноважень. Тому, позов про стягнення аліментів з повнолітніх дочки, сина може бути заявлений в інтересах матері, батька іншою їхньою дитиною, з якою вони, наприклад, проживають і яка піклується про них.
Обов'язок повнолітніх дочки, сина по утриманню батьків припиняється у випадку: а) поновлення працездатності матері, батька; б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.
Порядок припинення обов'язку на підставі кожної із вказаних обставин має суттєві відмінності. З системного аналізу норм СК України можна зробити висновок, що у разі поновлення працездатності матері, батька обов'язок припиняється автоматично, тому що ця обставина може бути підтверджена відповідними документами (див. коментар до ст. 82 СК України). У другому випадку обов'язок припиняється вирішенням суду, якщо припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі встановлено в судовому засіданні.
37. Стягнення аліментів за минулий час і заборгованості за аліментами
Стаття 194. Стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами
1. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання.
2.Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
3.Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.
4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, - до досягнення нею двадцяти трьох років.
5.Положення частин першої – третьої цієї статті, а також статей 195-197 цього Кодексу застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом.
Особа може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів протягом усього терміну існування права на аліменти, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його виникнення. Згідно із ч. 1 ст. 191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
За минулий час аліменти можуть бути присуджені тільки за певних умов, а саме якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати (ч. 2 ст. 191 СК). Таким чином, позивач має довести, що мали місце: а) дії відповідача щодо ухилення від надання утримання дитині або непрацездатній особі; б) свої власні дії, спрямовані на одержання аліментів. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені судом не більш ніж за три роки.
Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розуміють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (бездіяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне чи часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного розміру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживання з метою запобігання сплаті аліментів; приховання свого місцезнаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання. Ухилення від сплати аліментів завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність). Тому позивач має представити суду докази того, що у той чи інший спосіб відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання дитини.
Причини, за яких позивач раніше не звертався за примусовим стягненням аліментів, не мають значення і не з'ясовуються. Разом із тим, можливість стягнення аліментів за минулий час обмежується трьома роками. Стосовно визначення розміру аліментів за минулий час застосовуються загальні правила, які закріплено в статтях 182,184 СК.
Стягнення аліментів за минулий час необхідно відрізняти від виплати заборгованості за аліментами.
По-перше, при стягненні аліментів за минулий час одержувач вимагає сплатити аліменти за період, що передує пред'явленню позову. Тобто позов про стягнення аліментів на утримання конкретної дитини пред'являється вперше, і до цього управомочена особа з вимогою про стягнення аліментів до суду не зверталася. При цьому утворення заборгованості в принципі ще не є можливим, оскільки розмір аліментів, що підлягають сплаті, судом визначений не був
По-друге, аліменти можуть бути стягнені тільки за умови винного поводження відповідача, що знаходило свій прояв в ухиленні від їхньої сплати.
І, по-третє, аліменти за минулий час можуть бути присуджені не більш ніж за три роки. Утворення заборгованості за аліментами пов'язане з іншими обставинами. Тому стосовно стягнення заборгованості за аліментами (а саме, визначення її розміру, порядку стягнення тощо) у законі передбачені окремі положення. Утворення заборгованості за аліментами відбувається у випадку, коли особа вже звернулася до суду, суд виніс рішення щодо стягнення аліментів на дитину, але за певної причини це рішення не виконується. Виникнення заборгованості за аліментами може бути пов'язане як з певними об'єктивними обставинами (наприклад, призупиненням виконавчого провадження), так і несумлінним поводженням одержувача (ч. З ст. 197 СК) або платника аліментів (неповідомлення про місце проживання і роботи; приховання видів заробітку, що відповідно до законодавства підлягають обліку при відрахуванні аліментів за рішенням суду; приховання майна тощо).
38. Усиновлення за законодавством України: поняття, умови, порядок здійснення усиновлення та правові наслідки усиновлення.
Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.
Умови усиновлення - це згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їхзамінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.
