Періоди формування політичної карти світу

Давній період

Давній період – від епохи виникнення перших форм держави до Vст. н.е. – охоплює епоху рабовласницького ладу. У цей період відбувається розвиток продуктивних сил: розширюється видобування корисних копалин, починається будівництво вітрильних суден, іригаційних систем тощо. Швидко збільшується кількість населення Землі, яка на початку нашої ери досягла 250-300 млн. осіб. Водночас розширюється життєвий простір, відбуваються важливі географічні відкриття регіонального значення.

Виникають міста – спершу як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі, яка особливо швидко розвивалася в Середземномор’ї, Південній і Південно-Східній Азії. З містами пов’язаний також розвиток науки, мистецтва, архітектури. Вважають, що в періоди розквіту Рима та Константинополя в них мешкало 500-700 тис. жителів.

Розвиток продуктивних сил і товарного господарства зумовив появу надлишкового продукту, приватної власності, розподіл суспільства на класи й утворення держав. Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Населеність багатьох тогочасних держав була значною: населення Римської імперії становило понад 50 млн. осіб, Індії та Китаю – приблизно по 45-50 млн.

Разом з першими державами виникли і дві основні форми державного ладу: монархія і республіка. Головним способом поділу територій у цей період були війни

Середньовічний період

Середньовічний період (V– XV століття) – це епоха феодалізму. Для неї характерний подальший поступовий розвиток продуктивних сил. Утворився внутрішній ринок держав, долалася відокремленість господарств і районів. Головною галуззю економіки в усіх країнах стало сільське господарство, розвивалися городництво, садівництво, виноградарство.

Чисельність населення в цей період через значну смертність зростала досить повільно і до 1500 р. досягла 400-500 млн. осіб, з яких 60-70% припало на Азію. В Європі й Азії виникли міста як центри ремесла, торгівлі, освіти, політичного життя.

На першому етапі розвитку феодалізму за повного переважання натурального господарства і низького рівня поділу праці політична карта була вкрай роздрібненою і нестійкою (через безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації виникли і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Китай). Майже єдиною формою державного правління протягом усієї феодальної епохи залишалася монархія, переважно абсолютна.

Для епохи феодалізму характерна роз’єднаність світового простору, який складався з декількох значних частин, не пов’язаних або мало пов’язаних між собою. Головним географічним чинником, що перешкоджав розширенню господарських і культурних зв’язків, був океан. Саме цим пояснюється ізольований упродовж тисячоліть розвиток Америки, яка до приходу європейців взагалі не знала феодалізму.

Новий період

Новий період (кінець XVст. – завершення Першої світової війни в ХХ ст.) – це епоха зародження, зростання й встановлення капіталістичних відносин. Технічний прогрес охопив усі галузі промисловості, нові поштовхи для розвитку одержали торгівля і транспорт. Відбулося зміцнення внутрішніх ринків, культура знайшла своє вираження в ідеології Відродження, русі Реформації, у швидкому розвитку природних наук, у тому числі географії. Прискорився процес формування націй.

Зародження капіталізму зумовили зміни у розміщенні населення. Зросла кількість міст, збільшилась їхня людність. Зубожіння селян і ремісників сприяло масовим міграціям населення.

Великі географічні відкриття значно вплинули на формування політичної карти світу і всього світового господарства. Головні наслідки цих відкриттів:

1) виникнення трьох перших колоніальних імперій: Іспанської (в Америці), Португальської та Голландської (в Азії);

2) початок європейських колоніальних загарбань;

3) виникнення світової торгівлі, що сприяло утворенню світового ринку.

За короткий період в орбіту міжнародних зв’язків були залучені всі країни світу. Але ці зв’язки були однобічними: з колоній в Європу вивозили дорогоцінні метали, прянощі, перли, цукор, чай, опіум, а також рабів. Великими портами Європи стали Лісабон і Севілья, а згодом Антверпен і Амстердам.

Період промислових переворотів (середина XVIIст. – кінець XIX ст.) ознаменувався буржуазними революціями, найзначнішою з яких була Велика французька революція. У цей час абсолютні монархії поступилися місцем республікам (Франція) або конституційним монархіям (Англія).

Швидко зростала чисельність населення світу, що призвело до збільшення його концентрації в містах. Виникли масові міжконтинентальні міграції, переважно з Європи в Америку, формуються нові нації.

Протягом усього періоду зберігалося промислове, торгове, фінансове і військове домінування Англії. Лондон став найбільшим містом, портом, банківським центром світу. Найбільший вплив на політичну карту світу мало формування Британської колоніальної системи. Водночас Іспанія втратила майже всі свої володіння в Латинській Америці.

Основна ознака економічних відносин у період розвитку капіталізму – інтернаціоналізація господарського життя і поглиблення міжнародного географічного поділу праці. Розвиток політичної й економічної карти світу зумовив появу таких напрямів у географії, як країнознавство, камеральна статистика (описове державознавство), комерційна географія, з’являються перші концепції розміщення виробництва тощо.

Завершальна стадія періоду вирізнялася бурхливим розвитком нових галузей – електроенергетики, добування нафти, машинобудування, хімічної промисловості. Важка промисловість почала переважати над легкою. Водночас посилилася концентрація виробництва і капіталу, що зумовило появу монополій. При цьому виробнича концентрація супроводжувалася територіальною, з’явилися значні промислові райони і центри, зародилися перші промислово-міські агломерації.

Істотні зміни спостерігалися на транспорті, особливо внаслідок винаходу двигуна внутрішнього згоряння. Інтенсивно будувалися залізниці, які сполучали внутрішні частини континентів; у Росії, США, Канаді побудовано перші трансконтинентальні магістралі. На морському транспорті вітрильний флот змінився на паровий, були споруджені Суецький і Панамський канали.

У політичному житті відбувався новий територіальний перерозподіл світу, насамперед в Африці й Океанії. Він призвів до нового значного розширення Британської імперії, територія якої значно зросла. У багато разів збільшилась площа колоній Франції. Утворилися нові колоніальні імперії – Італія, Німеччина, Бельгія, США, Японія. Політична стабільність у цей період була недовгою. Відбувалася постійна боротьба за перерозподіл уже поділеного світу, що призвело до нових загарбницьких війн, а потім і до глобальної події початку ХХ століття – Першої світової війни 1914-1918 рр.

У процесі колоніальних загарбань змінилася і форма залежності. Якщо спершу переважали пряма анексія територій і перетворення їх на колонії, то на завершальній стадії заявили про себе гнучкіші форми колоніальної залежності (наприклад, протекторати).

Особливо швидко зросло виробництво: в Європі – ремісницького сукна, металовиробів, зброї; в Азії – бавовняних і шовкових тканин, парчі, килимів, паперу, порцеляни. Як рухому силу почали широко використовувати вітер і падаючу воду. Значних успіхів досягло мореплавство.

Новітній період поділяється на три етапи:

1. Перший етап

2. Другий етап

3. Третій етап

Перший етап (1918-1945) Новітнього періоду почався з утворення першої соціалістичної держави – РРФСР, згодом СРСР – і помітних територіальних змін на політичній і економічній картах. Його характеризують такі загальні риси розвитку продуктивних сил: стрімке зростання нових галузей промисловості (електроенергетики, нафтової промисловості, виплавки алюмінію, автомобілебудування, виробництва пластмас), а також транспорту (автомобільного повітряного, трубопровідного) і зв’язку (радіо), інтенсифікація сільського господарства. Прискорилися процеси збільшення чисельності населення (до початку Другої світової війни його кількість досягла 2,2 млрд. осіб), урбанізації, формування націй.

Відбулися зміни і на політичній карті світу. Після поразки у Першій світовій війні на основі Версальської системи мирних угод Німеччина позбавилася частини своєї території в Європі та всіх колоній. Утворилися нові суверенні держави: Польща, Фінляндія. Австро-Угорська монархія розпалася на дві самостійні держави. Припинила існування Османська імперія, втративши всі свої володіння. Німецькі й османські колонії як мандатні території Ліги Націй дісталися державам-переможницям, переважно Англії і Франції.

Основні події 30-х років – встановлення фашистської диктатури в Німеччині 1933 р. і подальший поділ сфер впливу в Європі між СРСР і Німеччиною в результаті Другої світової війни.

Другий етап (після Другої світової війни до початку 90-х років) Новітнього періоду характеризується бурхливим зростанням продуктивних сил, подальшим розвитком світового політичного процесу. В цей час значними темпами відбувається науково-технічна революція (НТР), яка зумовила якісні перетворення продуктивних сил, різко посилила інтернаціоналізацію господарства. Істотні зміни у населенні світу пов’язані з прискореним зростанням його чисельності, що отримало назву „демографічний вибух”, значним поширенням урбанізації, змінами в структурі зайнятості, розвитком етнічних процесів.

Зазнала змін і політична карта світу. Розгром фашизму в 1945 р. і перемога соціалістичних революцій у багатьох країнах перетворили соціалізм на світову систему: утворився соціалістичний табір в Європі (Польща, НДР, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Румунія, Албанія), потім в Азії (Китай, Монголія, В’єтнам, КНДР, Лаос) і Кубі.

У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско 51 державою світу засновано Організацію Об’єднаних Націй (ООН). У 1949 р. створено Раду Економічної Взаємодопомоги, яка об’єднала всі тогочасні соціалістичні країни. У відповідь капіталістичні держави повідомили про створення Європейського Економічного Співтовариства (1957 р.). У вересні 1949 р. укладено договір про утворення двох країн на території повоєнної Німеччини: НДР (із столицею в Берліні) та ФРН (в Бонні).

Особливості 50-70-х років зумовлені розпадом колоніальної системи. У 1947 р. сформувалася Британська Співдружність, яку очолювала Велика Британія; запроваджена система опіки ООН.

З 60-х років розпочався національно-визвольний рух народів Африки. У 1960 році, який вважають „роком Африки”, тут отримали незалежність 17 колоній.

У 60-70 роки процес деколонізації торкнувся Латинської Америки й Океанії. Внаслідок цього на місці колишніх колоній постало понад 100 нових держав.

Третій етап розпочався на початку 90-х років ХХ століття. Зміни на політичній карті світу, що істотно вплинули на соціально-економічне і суспільно-політичне світове співтовариства, відбувалися майже на всіх континентах:

- березень 1990 р. – отримала незалежність Намібія;

- травень 1990 р. – об’єднання Народної Демократичної Республіки Ємен (НДРЄ) зі столицею в Адені та Єменської Арабської Республіки зі столицею в Сані в Єменську Арабську Республіку (столиця – Сана);

- 3 жовтня 1990 р. – об’єднання ФРН і НДР в єдину державу – Федеративну Республіку Німеччина (столиця – Берлін);

- 1991 р. – припинення діяльності Організації Варшавського (ОВД) і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ);

- вересень 1991 р. – одержання незалежності Литвою, Латвією й Естонією, відокремлення від Югославії колишніх її союзних республік: Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини та Македонії;

- осінь 1991 р. – одержання суверенітету Федеративними Штатами Мікронезії (колишні Каролінські Острови), Республікою Маршаллові Острови, Палау;

- грудень 1991 р. – розпад СРСР і СФРЮ;

- початок 1992 р. – утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД);

- квітень 1992 р. – утворення Союзною Республіки Югославія у складі Сербії й Чорногорії;

- 1 січня 1993 р. – мирний розпад за підписаною угодою Чехословаччини на Чехію і Словаччину;

- 24 травня 1993 р. – одержання незалежності Еритреєю;

- листопад 1993 р. – декларування автономії Палестини;

- осінь 1993 р. – проголошення королівства Камбоджа;

- 1995 р. – перенесення столиці Нігерії з м. Лагос до м. Абуджа;

- 1996 р. – перенесення столиці Танзанії з м. Дар-ес-Салам до м. Додома;

- січень 1997 р. – перенесення столиці Казахстану з м. Алмати до м. Астана;

- 1997 р. – перейменування африканської держави Заїр у Демократичну Республіку Конго;

- 1 липня 1997 р. – перехід під суверенітет Китаю Сянгану (Гонконг), а 20 грудня 1999 р. – Аоминю (Макао);

- 20 травня 2002 р. – отримав незалежність Східний Тімор (Тімор Лешті);

- 21 травня 2006 р. 55,4% громадян, що мали право голосу, у Чорногорії проголосували за вихід країни із Союзу Сербії та Чорногорії, а 3 червня 2006 р. була проголошена незалежність Республіки Чорногорія. У 2007 році після тривалої напруженості Косово вийшло зі складу Сербії й отримало незалежність.

Сьогодні в світі налічується близько 250 політико-територіальних утворень:

- 193 суверенні держави, з них 192 – члени ООН (до ООН не входить лише Ватикан, який має статус спостерігача);

- до 50 територій з різним статусом (колонії, заморські департаменти, спірні території, протекторати тощо).

 

Зміни на політичній карті

Політична карта світу дуже динамічна. Вона відображає і фіксує основні політико-географічні процеси, пов’язані з кількісними та якісними змінами.

Кількісні зміни полягають у таких явищах:

1) приєднання щойно відкритих земель. Нині це практично неможливо через їх відсутність (на земній кулі не залишилось „білих плям”), але в минулому, особливо під час епохи Великих географічних відкриттів, ці явища були досить поширеними;

2)територіальні придбання або втрати внаслідок війн. Часто такі території є предметом суперечок між країнами, які брали участь у військових конфліктах;

3) об’єднання або розпад держав. Наприклад, розпад Радянського Союзу Югославії, Османської імперії;

4) добровільні поступки або обмін між країнами ділянками суходолу – так звані цесії – передавання всіх суверенних прав на певну територію однією державою іншій за угодою. Це може бути зроблене наприклад для того, щоб кордони держав співпадали з етнічними територіями;

5) акреції – нарощування території. Наприклад відвойовування суходолу у моря шляхом намивання території (Нідерланди) та створення так званих „сміттєвих островів” з утилізованих промислових та побутових відходів (Японія). Такі ділянки суходолу використовують під промислове та цивільне будівництво, створення зон відпочинку. Нідерланди за рахунок будівництва системи гідротехнічних споруд і дамб відокремили від моря майже 40% своєї сучасної площі. Осушені ділянки – польдери – насичені морськими намулами, які містять багато цінних поживних речовин. Після рекультивації їх активно використовують у сільському господарстві.

Якісними змінами є:

1) історична зміна суспільно-економічної формації. Найпоширенішим прикладом є встановлення капіталістичних відносин на території деяких колоній Великої Британії внаслідок переселення туди емігрантів з Європи і штучного перенесення притаманних метрополії суспільно-економічних відносин. Завдяки цьому окремі території відразу перейшли від первісного суспільства до капіталізму;

2) отримання країнами політичного суверенітету. Найчастіше це було набуття суверенітету без змін кордонів. Так склалося з десятками колишніх колоніальних країн в Африці, Азії, Латинській Америці;

3) запровадження нових форм державного устрою та правління. Наприклад перехід країни від монархії до республіки чи навпаки;

4) утворення і розпад міждержавних політичних спілок і організацій. Наприклад створення Ради Економічної взаємодопомоги у 1949 р. та її розпад у 1991 р.

5) поява і зникнення на планеті „гарячих точок” – осередків міждержавних та внутрідержавних конфліктів.

6) зміна столиць. Це досить поширені явища, які мають різноманітні економічні, політичні передумови. Наприклад, протягом ХХ ст. було перенесено столиці багатьох країн:

- Росія – із Санкт-Петербурга до Москви;

- Туреччина – із Стамбула до Анкари;

- Бразилія – із Ріо-де-Жанейро до міста Бразиліа;

- Пакистан – із Карачі до Ісламабаду;

- Нігерія – із Лагоса до Абуджі;

- Танзанія – із Дар-ес-Салама до Додоми;

- Казахстан – із Алмати до Астани;

- ФРН – із Бонна до Берліну.

Головними причинами перенесення столиць є: перенаселеність столичних міст і пов’язані з цим екологічні, транспортні проблеми; особливості зайнятості населення; подорожчання земель під забудову; намагання уряду збалансувати розвиток внутрішніх, часто відсталих у соціально-економічному плані районів, для яких поява столичного міста буде своєрідним поштовхом для подальшого розвитку;

7) зміни назв держав, столиць і населених пунктів. Часто це є наслідком інших якісних змін на політичній карті світу. Прикладами перейменування держав є: Бірма –> М’янма, Берег Слонової Кістки –> Кот-д’Івуар, Острови Зеленого мису –> Кабо-Верде, Кампучія –> Камбоджа, Заїр –> Демократична Республіка Конго (ДРК), Молдавія –> Молдова та інші.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття кількісних змін на політичній карті світу відбувається дедалі менше, а якісні зміни набувають більшого значення, що передусім пов’язано з посиленням інтеграційних процесів.

 

Типологія країн світу

1. Види класифікацій

2. За площею

3. За чисельністю населення

4. За формою правління

5. За формою держаного устрою

6. За ідеологічною орієнтацією

7. За формою державного режиму

8. За політичною структурою

9. За рівнем розвитку науки й техніки

10. За рівнем соціально-економічного розвитку

Види класифікацій країн світу

Кожна країна світу має свої неповторні особливості, але наявність рис, спільних з іншими державами є підставою для виділення певних типів країн.

Тип країни - об’єктивно сформований і відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі розвитку.

Тип країни формує сукупність умов і особливостей розвитку, які у будь-яких істотних (вирішальних) типологічних рисах, з одного боку, споріднюють її з подібними до неї країнами, а з іншого – вирізняють з-поміж інших. Існування типів країн, їх історична еволюція є наслідком того, що країни розвиваються різними темпами, в різних умовах і різними напрямами.

Науково коректна типологія потребує максимально можливого диференціювання показників і пошуку їх унікальних поєднань. Завдання полягає у з’ясуванні подібного і типового для конкретної групи країн з-поміж інших. При цьому диференціювання країн може не обмежуватися головними типовими ознаками, а тривати далі з метою з’ясування причин наявності цих ознак.

Існують різні типології, які враховують багато показників, що характеризують рівень економічного й соціального розвитку країн, а також історичні й політичні аспекти. Залежно від ознаки, покладеної в основу типології, виділяють такі основні класифікації країн:

- за площею;

- за чисельністю населення;

- за формою правління;

- за формою державного устрою;

- за ідеологічною орієнтацією;

- за формою державного режиму;

- за політичною структурою;

- за рівнем розвитку науки і техніки;

- за рівнем соціально-економічного розвитку.

Крім наведених основних типологій, існують класифікації за віддаленістю від моря, природно-ресурсним потенціалом, типом відтворення населення, рівнем урбанізації, національним складом населення тощо.

Класифікація країн світу за площею території

В основі цієї класифікації – територіальний розмір країни. За нею виділяють країни-гіганти, великі, значні, середні, малі, невеликі країни та мікро держави.

Країни гіганти (площею понад 3 млн км2) - - їх у світі 7: Росія (17,1 млн км2), Канада (10 млн), Китай (9,6 млн), США (9,4 млн), Бразилія (8,5 млн), Австралія (7,7 млн), Індія (3,3 млн).

Великі країни (від 1 млн до 3 млн км2) – 21 країна: Алжир, Ангола, Аргентина, Болівія, Ефіопія, Демократична Республіка Конго, Індонезія, Іран, Казахстан, Колумбія, Лівія, Мавританія, Малі, Мексика, Монголія, Нігер, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Перу, Саудівська Аравія, Судан, Чад.

Значні країни(від 500 тис. до 1 млн км2) – 21 країна: Афганістан, Ботсвана, Венесуела, Єгипет, Ємен, Замбія, Кенія, Мадагаскар, Мозамбік, М’янма, Намібія, Нігерія, Пакистан, Сомалі, Таїланд, Танзанія, Туреччина, Україна, Франція, ЦАР (Центрально-Африканська Республіка), Чилі.

Середні країни (від 100 тис. до 500 тис. км2) – 56 країн: Бангладеш, Бенін, Білорусь, Болгарія, Буркіна, Велика Британія, В’єтнам, Габон, Гайана, Гана, Гватемала, Гвінея, Гондурас, Греція, Еквадор, Еритрея, Зімбабве, Ірак, Ісландія, Іспанія, Італія, Камбоджа, Камерун, Киргизстан, КНДР (Північна Корея), Конго, Кот-д’Івуар, Куба, Лаос, Ліберія, Малаві, Малайзія, Марокко, Непал, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Оман, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Польща, Румунія, Сенегал, Сирія, Сурінам, Таджикистан, Туніс, Туркменістан, Уганда, Узбекистан, Уругвай, Філіппіни, Фінляндія, ФРН (Федеральна Республіка Німеччина), Швеція, Японія.

Малі країни (від 10 тис. до 100 тис. км2) – 56 країн: Австрія, Азербайджан, Албанія, Багамські Острови, Беліз, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Бурунді, Бутан, Вануату, Гамбія, Гаїті, Гвінея-Бісау, Гренада, Грузія, Данія, Джібуті, Домініканська Республіка, Екваторіальна Гвінея, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Йорданія, Катар, Коста-Ріка, Кувейт, Латвія, Лесото, Литва, Ліван, Македонія, Молдова, Нідерланди, ОАЕ (Об’єднані Арабські Емірати), Панама, Південна Корея, Португалія, Руанда, Сальвадор, Свазіленд, Сербія, Словаччина, Словенія, Соломонові Острови, Сьєра-Леоне, Східний Тімор, Того, Угорщина, Фіджі, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Шрі-Ланка, Ямайка.

Невеликі країни (від 1 до 10 тис. км2) – 8 країн: Бруней, Західне Самоа, Кабо-Верде, Кіпр, Коморські Острови, Люксембург, Маврикій, Тринідад і Тобаго.

Мікродержави (менше 1 тис. км2) – 24 країни: Андорра, Антигуа й Барбуда, Барбадос, Бахрейн, Ватикан, Домініка, Кірибаті, Ліхтенштейн, Мальдіви, Мальта, Монако, Науру, Палау, Республіка Маршаллові острови, Сан-Марино, Сан-Томе і Принсіпі, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сінгапур, Тонга, Тувалу, Федеративні Штати Мікронезії.

Найбільшою країною світу за площею є Російська Федерація, яка займає 11,5% суходолу, а найменшою – держава-карлик Ватикан, що займає територію 44 га в межах декількох кварталів столиці Італії – Рима.

Класифікація країн світу за чисельністю населення

За цією класифікацією виділяють країни найбільші, значні, середні, невеликі та дрібні.

Найбільші країни (чисельність населення – понад 100 млн. осіб) – 10 держав: Китай (1 млрд. 313 млн. осіб), Індія (1 млрд. 29 млн.), США (278 млн.), Індонезія (228 млн.), Бразилія (176 млн.), Росія (145 млн.), Пакистан (144 млн.), Бангладеш (131 млн.), Японія (126 млн.), Нігерія (110 млн.).

Значні країни (40 млн. – 100 млн. осіб) – 17 держав: Велика Британія, В’єтнам, Демократична Республіка Конго, Ефіопія, Єгипет, Іран, Італія, Мексика, М’янма, ПАР, Південна Корея, Таїланд, Туреччина, Україна, Філіппіни, Франція, ФРН.

 

Середні країни (20 млн. – 40 млн. осіб) – 21 держава: Алжир, Аргентина, Афганістан, Венесуела, Ірак, Іспанія, Канада, Кенія, КНДР, Колумбія, Малайзія, Марокко, Непал, Перу, Польща, Румунія, Саудівська Аравія, Судан, Танзанія, Уганда, Узбекистан.

Невеликі країни (1,5 млн. – 20 млн. осіб) – 96 держав: Австралія, Австрія, Азербайджан, Албанія, Ангола, Бельгія, Бенін, Білорусь, Болгарія, Болівія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Буркіна, Бурунді, Бутан, Вірменія, Гаїті, Гана, Гватемала, Гвінея, Гондурас, Греція, Грузія, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Еритрея, Ємен, Замбія, Зімбабве, Ізраїль, Ірландія, Йорданія, Казахстан, Камбоджа, Камерун, Киргизстан, Конго, Коста-Ріка, Кот-д’Івуар, Куба, Кувейт, Лаос, Латвія, Лесото, Литва, Ліберія, Ліван, Лівія, Мавританія, Мадагаскар, Македонія, Малаві, Малі, Мозамбік, Молдова, Монголія, Намібія, Нігер, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, ОАЕ, Оман, Панама, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Португалія, Руанда, Сальвадор, Саудівська Аравія, Сенегал, Сербія, Сінгапур, Сирія, Словаччина, Словенія, Сомалі, Сьєра-Леоне, Таджикистан, Того, Туніс, Туркменістан, Угорщина, Уругвай, Фінляндія, Хорватія, ЦАР, Чад, Чехія, Чилі, Швейцарія, Швеція, Шрі-Ланка, Ямайка.

Дрібні країни (менше 1,5 млн. осіб) – 49 держав: Андорра, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Бахрейн, Беліз, Бруней, Вануату, Ватикан, Габон, Гайана, Гамбія, Гвінея-Бісау, Гренада, Джібуті, Домініка, Західне Самоа, Екваторіальна Гвінея, Естонія, Ісландія, Кабо-Верде, Катар, Кіпр, Кірибаті, Коморські Острови, Ліхтенштейн, Люксембург, Маврикій, Мальдіви, Мальта, Монако, Науру, Палау, Республіка Маршаллові Острови, Сан-Марино, Сан-Томе і Принсіпі, Свазіленд, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Соломонові Острови, Сурінам, Східний Тімор, Тонга, Тувалу, Чорногорія, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі.

Найбільшою за чисельністю населення країною світу є Китай, в якому у 2006 р. мешкало понад 1 млрд. 313 млн. осіб, а найменшою (як і за площею) – Ватикан, де офіційно громадянами є трохи більше 1000 осіб.

Класифікація країн світу за формою правління

Державний лад будь-якої країни характеризується насамперед формою правління.

Форма правління – організація державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємодія з населенням.

Форма правління впливає на суспільно-політичне життя країн, традиції, інколи – на менталітет населення, але не визначає ні рівня соціально-економічного розвитку, ні особливостей внутрішньополітичного стану країн: так, деякі монархії (наприклад, у Європі) часто є більш демократичними, ніж окремі республіки.

У світі існує 4 форми правління: республіка, монархія, країни Співдружності та джамахірія. Країни розподілені за цими формами правління й регіонами свого розташування наступним чином:

Республіка. Республіканська форма правління виникла в давні часи. Найбільшого поширення набула в періоди Нової та Новітньої історії. У 1991 р. у світі було 127 республік, а після розпаду СРСР, СФРЮ і Чехо-Словаччини, а також після утворення Східного Тімору їх стало 148.

Республіка – форма правління, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості.

За республіканського устрою правління від імені народу здійснюється представницькими органами, які обираються або прямим голосуванням, або на основі процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, вибірників тощо).

Існують кілька типів республік:

Парламентська республіка – верховенство має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії, роль президента у державному управлінні поступається ролі парламенту, а уряд очолює прем’єр-міністр. Уряд залишається при владі, доки має підтримку більшості в парламенті. За її відсутності уряд іде у відставку або голова держави розпускає парламент. До такого типу республік належать ФРН, Італія, Індія та інші.

Президентська республіка – в руках президента поєднані повноваження глави держави і голови уряду (США, Бразилія, Аргентина тощо).

Президентсько-парламентська республіка – роль президента і парламенту урівноважена (Росія, Україна тощо).

У світі три чверті країн – республіки. Ця форма правління вважається найбільш прогресивною й демократичною. Республіками є більшість країн Латинської Америки, майже всі колишні колонії в Азії, 49 з 53 країн Африки та інші.

Монархія. Найдавнішою формою правління, притаманною ще першим державам світу, є монархія. Монархічна форма правління впродовж історії зазнала значних змін, але сутність її здебільшого залишилась незмінною: зосередження влади в руках однієї особи, з певними особливостями у конкретних державах.

Монархія – форма правління, за якої верховна державна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноосібного керівника держави – монарха.

Як правило, влада монарха довічна й передається у спадок, але існують дві монархії, які мають елементи республіки: Малайзія – федеративна конституційна монархія, де монарха обирають на 5 років султани султанатів, що входять до складу держави; ОАЕ – федеративна абсолютна монархія, в якій главу держави – президента на 5 років обирає Верховна Рада емірів.

Особлива ситуація у Ватикані, де Папу Римського, який має світський титул Світлішого князя, довічно обирають на колегії кардиналів (конклаві), серед яких право голосу мають лише кардинали віком до 80 років, і їх кількість не повинна перевищувати 120 осіб.

 

Титул монарха в різних країнах різний: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), Король (у більшості монархій), князь (Монако, Ліхтенштейн).

Всього у світі існує 30 монархій. З них

- у Європі 12: Андорра, Бельгія, Ватикан, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція;

- у Азії 14: Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Катар, Кувейт, Малайзія, Непал, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія

- у Африці 3: Лесото, Марокко, Свазіленд;

- у Океанії 1: Тонга.

Монархії різняться за своєю формою:

Абсолютна (необмежена) монархія – форма правління, за якої глава держави – монарх є головним джерелом законодавчої та виконавчої влади (здійснюється залежним від монарха апаратом). Монарх здебільшого встановлює податки і розпоряджається фінансами. Парламент або взагалі відсутній, або є дорадчим органом.

Абсолютних монархій у світі 5: Бруней, Бутан, Катар, ОАЕ, Оман.

Конституційна (обмежена) монархія – форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі – уряду. Монарх юридично є верховним главою виконавчої влади, главою судової системи, формально призначає уряд, замінює міністрів, розпоряджається військами, може скасувати прийняті парламентом закони і розпустити парламент. Але фактично ці повноваження належать уряду.

Конституційних монархій у світі 23: Тонга (Океанія); Лесото, Марокко, Свазіленд (Африка); Бахрейн (фактично абсолютна), Йорданія, Камбоджа, Кувейт (фактично абсолютна), Малайзія, Непал, Таїланд, Японія (Азія); Андорра, Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція (Європа).

Теократична монархія – форма правління, за якої політична і духовна влада перебувають у руках церкви.

Теократичних монархій у світі 2 – Ватикан і Саудівська Аравія.

Держави у складі Співдружності. До них належать 14 країн – колишніх колоній Великої Британії, в яких формально главою держави є Британська королева, представлена в країні генерал-губернатором (обов’язково її уродженцем). Такі країни мають свій парламент і уряд. Це Канада, Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Антигуа й Барбуда, Співдружність Багамських Островів, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка.

Країни Співдружності можуть здійснювати незалежну політику, їх мешканці є громадянами своїх держав, а не підданими Британської королеви, але об’єднує їх визнання верховної влади королеви Великої Британії. Члени Співдружності мають беззастережне право одностороннього виходу з неї за власним бажанням. Цим правом свого часу скористались М’янма, Ірландія, Пакистан, які зараз є республіками.

Від „держав у складі Співдружності” за формою правління суттєво відрізняється інтеграційне угруповання Британська Співдружність Націй, яке було юридично оформлене у 1931 році і нині охоплює 51 країну – колишні колонії Великої Британії, розташовані у всіх частинах світу на площі понад 30 млн. км2 з населенням понад 1,2 млрд. осіб. Учасники угруповання мають різноманітні форми правління: республіки, монархії, держави у складі Співдружності.

Джамахірія. Це унікальна форма правління, за якої існує „народовладдя”.

Джамахірія – форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються усім народом.

Таку форму правління у світі має лише 1 держава – Лівія (Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія). У країні ліквідовано політичні партії й уряд, парламент у його класичній формі. Нею керують первинні народні збори, наділені законодавчою і виконавчою владою. З 1977 р. головним законодавчим органом є Загальний народний конгрес (скликається двічі на рік), куди входять секретарі районних народних зборів і представники громадських організацій.

Класифікація країн світу за формою державного устрою

Безпосередньо форма державного устрою пов’язана з особливостями політичного ладу і формою державного правління, відображає національно-етнічний склад населення, історико-географічні особливості формування країни.

Форма державного устрою – територіально-організаційна структура держави, що встановлює порядок поділу країни на частини та взаємовідносини центральних і місцевих органів влади.

Її головними функціями є: ступінчасте розміщення органів влади і державного управління; забезпечення збору податків та інформації; контроль центру над місцями; здійснення гнучкої економічної, соціальної та регіональної політики; проведення виборчих компаній тощо.

За цією класифікацією виділяються такі форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедеративна держава (конфедерація).

Унітарна держава – форма державного устрою, за якої територія держави не має у своєму складі федеративних одиниць (штатів, земель тощо), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони).

Унітарна держава має такі ознаки: єдина для всієї країни конституція, єдина система органів влади, суспільні процеси керуються централізовано.

Цю форму правління має 171 країна світу.

Федеративна держава – форма державного устрою, за якої декілька державних утворень, що юридично мають певну самостійність, об’єднані в єдину союзну державу.

Федерації мають такі ознаки:

- територія федерації складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік, провінцій тощо);

- суб’єкти федерації здебільшого наділені законодавчою владою;

- компетенції між федерацією та її суб’єктами розмежовуються союзною конституцією;

- у більшості федеративних держав парламенти складаються з двох палат, одна з яких забезпечує представництво федеральних одиниць;

- кожний суб’єкт федерації має свою правову й судову системи;

- у більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць;

- федерація, як правило, має єдині збройні сили, загальнофедеральний бюджет.

Проте в багатьох сучасних федеративних країнах роль загальнофедеральних органів настільки велика, що їх можна розглядати і як унітарні держави. Так, конституції таких країн, як Аргентина, Канада, США, ФРН, не визнають за членами федерації права на вільний вихід з неї.

У світі нараховується 21 федерації. Залежно від принципу, покладеного в основу утворення федерації виділяють:

- історико-географічні федерації (утворились шляхом історичного об’єднання федеральних одиниць в єдину державу): Австралія, Австрія, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Коморські Острови, Малайзія, Мексика, ОАЕ, ПАР, Сент-Кітс і Невіс, США, Федерація Мікронезії, ФРН;

- національно-етнічні федерації (федеральні одиниці в таких країнах утворені на основі врахування етнічних меж та національних інтересів їх населення): Бельгія, Індія, М’янма, Нігерія, Пакистан, Росія.

Конфедеративна держава – постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей.

Конфедерація утворює центральні органи, які мають повноваження, делеговані їм державами-членами союзу. Ці органи не мають прямої влади над державами, які входять в конфедерацію. Їх рішення приймаються і здійснюються тільки за угодою держав, що належать до конфедерації. У конфедерації немає єдиної території та громадянства, єдиної податкової та правової систем. Правова основа конфедерації – союзний договір, тоді як у федерації – конституція.

Конфедеративні держави недовговічні: вони або розпадаються, або перетворюються на федерації (Австро-Угорщина, США).

Нині формально у світі існує одна конфедерація – Швейцарія, яка у XIX ст. фактично стала федерацією.

Класифікація країн світу за ідеологічною орієнтацією

За цією класифікацією країни поділяють на плюралістичні та клерикальні.

Плюралістичні держави. Таких країн переважаюча більшість.

Плюралізм – ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного і соціального розвитку, що виходить з існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття; система влади, заснована на взаємодії політичних партій і громадсько-політичних організацій.

Плюралістичні держави мають такі ознаки: відсутність переваги будь-якої церкви (конфесії), визнання релігії приватною справою громадян, право людей будь-яких віросповідань обіймати державні посади, не відзначання релігійних свят держави.

Клерикалізм – суспільно-політично практика здійснення церквою, релігійними політичними партіями та іншими релігійними організаціями системи заходів на конфесійній ідеологічній основі, спрямований на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в різних сферах суспільного життя.

Ознаками клерикальних держав є: релігія, яка має статус державної, обов’язкове вивчення релігійних догматів у школах, вищі посади обов’язково обіймають особи, які є послідовниками пануючої в країні конфесії, участь державних органів у релігійних церемоніях, залежність умов і безпеки проживання іновірців у цих країнах від загальної культури конкретного народу і правлячого режиму.

До цього типу держав належать:

- Скандинавські країни (лютеранство), в яких монарх формально є главою церкви;

- Велика Британія (англіканство, пресвітеріанство), монарх – також формально глава церкви;

- Ватикан, Ірландія, Аргентина, Парагвай, Болівія, Перу, Еквадор, Коста-Ріка, Гаїті, Екваторіальна Гвінея (католицизм);

- Греція (православ’я);

- майже всі мусульманські країни (іслам);

- Таїланд, Камбоджа, Бутан (буддизм);

- Непал (індуїзм, буддизм).

Крім того, Ватикан і Саудівська Аравія є теократичними монархіями, де глава держави – абсолютний монарх водночас є керівником релігійної конфесії загалом.

Класифікація країн світу за формою державного режиму

Будь-який політичний режим визначається насамперед процедурами та способами організації установ влади і здійснення владних функцій, відносинами між державою і громадянами, способом прийняття владних рішень.

Форма державного режиму – сукупність засобів і методів здійснення влади державою.

Державний режим – найважливіша складова політичного режиму, що існує в суспільстві й є сукупністю характерних для певного типу держави політичних відносин, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

Існують демократичні та антидемократичні режими.

Демократичні режими. Їх вважають найпрогресивнішою формою правління.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, заснована на визнанні народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні державних справ.

Основними принципами існування демократичної держави є: влада більшості, рівноправність громадян, захищеність їх прав і свобод, верховенство закону, поділ влади, виборність глави держави, представницьких органів.

Розрізняють дві форми демократії: безпосередню (основні рішення приймаються безпосередню всіма громадянами на зборах або шляхом референдумів) і представницьку (рішення приймаються виборними органами).

Демократичними державами є більшість країн світу.

Антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські тощо) режими. До них належать тоталітаризм, диктатура, авторитаризм, апартеїд, геноцид тощо.

Тоталітаризм – одна з форм держави (тоталітарна держава), яка характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями щодо опозиції та інакомислячих.

Різноманітні форми тоталітаризму були властиві фашистській Італії та нацистській Німеччині, колишнім і теперішнім соціалістичним державам (сталінському режиму в СРСР, комуністичному режиму КНДР, на Кубі тощо).

Диктатура – термін, який характеризує систему здійснення нічим не обмеженої влади особи, класу чи інших соціальних груп у державі, регіоні, що спирається на силу. Означає, з одного боку, сутність державної влади, що забезпечує політичне панування визначеному класу, а з іншого – засіб здійснення державної влади, політичний режим, наприклад особиста диктатура.

Основними особистими диктатурами ХХ ст. були: в Італії 1922-1945 рр. – диктатура Муссоліні, в Іспанії в 1939-1975 рр. – диктатура Франціско Франко, в СРСР у 1930-1953 рр. – диктатура Сталіна тощо.

Авторитаризм – політична концепція і політична практика, в основу яких покладено зосередження монопольної чи більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб; політичний режим, встановлений або нав’язаний такою формою влади, що занижує або виключає роль представницьких інститутів влади.

Авторитаризм є системою влади, характерною для антидемократичних політичних режимів. Здебільшого поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютні форми правління стародавності, військово-поліцейські та фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму.

Апартеїд – крайня форма расової дискримінації, яка означає позбавлення певних груп населення залежно від їх расової приналежності політичних, соціально-економічних і цивільних прав, аж до територіальної ізоляції. За сучасним міжнародним правом апартеїд є злочином проти людства. Політику апартеїду здійснював уряд ПАР у 1948-1991 рр.

Деякі атаки апартеїду можуть становити геноцид.

Геноцид – один із найзначніших злочинів проти людства, що припускає знищування окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп. Такі злочини здійснювалися в масових масштабах турецькою державою проти вірменського народу в 1915 р., це голодомор українського народу 1932-1933 рр. у колишньому СРСР, гітлерівські злочини під час Другої світової війни, особливо проти єврейського та слов’янського населення, геноцид проти кампучійського народу клікою Пол Пота у 1970-1979 рр. тощо.

Класифікація країн світу за політичною структурою

За цією класифікацією держави поділяються на однопартійні та багатопартійні.

Однопартійні країни. Такі держави мають неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Вони характерні для китайського, православного і мусульманського світу: Китай, Північна Корея (КНДР), В’єтнам, Лаос, Куба, Іран, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир. Однопартійні режими часто перероджуються у диктатуру.

Багатопартійні країни. Їх політична система є багатопартійною і формується на основі усталених зв’язків між партіями, які різняться програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Серед багатопартійних країн виділяють три підгрупи:

- біпартійні (двопартійні) країни – дві партії становлять конкуруючу олігархію, а демократичні вибори дають змогу населенню змінювати керівників. У Західній Європі до таких партій належать демократи і соціалісти, а в США – республіканська (протестанти) і демократична (католики) партії. Класичними прикладами держав з такою партійною системою є Велика Британія і США;

- країни „двох з половиною партій”. У них жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду. Така партійна система характерна для сучасної Німеччини;

- поліпартійні країни. Вони мають три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна тривалий час одержати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції. Такі партійні системи існують в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Україні, Росії тощо. Також полі партійність характерна для більшості країн, що розвиваються і нещодавно вийшли з-під влади метрополії або позбулися диктатури. Іноді наявність великої кількості партій спричиняє неузгодженість політичних орієнтацій, поширення корупції та зловживань і, як наслідок, – появу „сильної руки” або „революційних генералів”. Прикладом є більшість країн Латинської Америки.

Класифікація країн світу за рівнем розвитку науки й техніки

Особливістю наукової діяльності в епоху науково-технічної революції (НТР) стало перетворення її досягнень на новий вид ресурсу. Бурхливий розвиток усіх сфер науки зумовив інтенсивне накопичення знань як інформаційного (інтелектуального) ресурсу. За значенням він дорівнює традиційним для минулих років матеріальним ресурсам – землі, корисним копалинам, лісам тощо. Роль розвитку науки й техніки в світі постійно зростає, попит на науково-технічні досягнення збільшується в країнах з різним рівнем розвитку.

В залежності від ступеню розвитку науки й техніки виділяють 4 типи країн: з високо розвинутими, розвинутими, нерозвинутими наукою й технікою та відсталі в науково-технічному відношенні країни.

Країни з високорозвинутою наукою й технікою. Вони в широких масштабах впроваджують досягнення науки в господарство (США, Японія, країни Західної Європи). Саме в цих країнах (особливо в США) вперше з’явились такі утворення, як технополіси й технопарки. Назва одного з перших в світі технополісів „Силіконова долина” (США, штат Каліфорнія) навіть стала звичайною для означення подібних утворень в інших країнах.

Країни з розвинутими наукою й технікою. Вони повільно впроваджують у господарство наукові відкриття і технічні винаходи (Україна, Росія, країни Балтії, Чехія тощо). За часів соціалістичного розвитку в цих країнах було створено потужну науково-технічну базу. Вченими і дослідниками зроблено величезну кількість революційних наукових відкриттів і винаходів, але більшість з них застосовувалась переважно військово-промисловим комплексом або просто не побачила світу через бюрократичні перепони.

Країни з нерозвинутими наукою й технікою. Такі країни інтенсивно засвоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Сянгану, Бразилія). Таким чином вони значно підвищили рівень соціально-економічного розвитку, передусім завдяки прогресу в тих галузях економіки, які спираються на досягнення науково-технічного прогресу (НТП). Поступово в них створюється досить потужна власна науково-технічна й освітня база.

Відсталі в науково-технічному відношенні країни. До них належать більшість країн, що розвивається. Їх загальна соціально-економічна відсталість і є причиною нерозвинутої науково-технічної бази.

Положення цієї класифікації враховується для оцінки можливостей співробітництва країн в науково-технічній сфері.

Класифікація країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку:

1. Основні поняття

2. Типології країн світу за рівнем ВНП

3. Типологія В.Вольського

4. Типологія Б.Зіміна

5. Типологія В.Маскасовського, В.Дронова, В.Рома

6. Типологія П.Масляка, Я.Олійника, А.Степаненка

7. Типологія територій і країн, що розвиваються Б.Болотіна і В.Шеніса

8. "Україноцентрична" типологія О. Шаблія

Класифікація країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку є одним з найважливіших завдань суспільно-географічних досліджень світу та його регіонів. Здійснення її надає можливість згрупувати країни за особливостями та рівнем їх соціально-економічного розвитку, виявити характерні риси, визначити їх місце у світовому господарстві й міжнародному географічному поділі праці, а також визначити вірогідні перспективи розвитку. Класифікація має й велике практичне значення для пізнання багато вимірності й закономірностей сучасного світу.

Для визначення певних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку використовують різноманітні критерії, основними з яких є:

- макроекономічні показники:

а) ВВП (валовий внутрішній продукт) – сукупна ринкова вартість усіх товарі в та послуг вироблених в країні за одиницю часу (найчастіше за рік);

б) ВНП (валовий національний продукт) – сукупна ринкова вартість усіх товарів та послуг вироблених в країні за одиницю часу, що включає вартість продукції підприємств, які знаходяться закордоном, але належать громадянам даної країни і не включає вартості продукції підприємств, що знаходяться на території країни, але належать іноземцям. Таким чином ВНП=ВВП + вартість продукції іноземних підприємств, що належать громадянам країни – вартість продукції підприємств на території країни, що належать іноземцям. ВНП, порівняно з ВВП, в більшій мірі характеризує прибуток держави;

в) НД (національний дохід) – різниця між ВНП та амортизацією (зношеністю обладнання);

г) показники ВВП, ВНП, НД в розрахунку на душу населення;

- рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);

- структура економіки (переважання в ньому сировини або готової продукції);

- продуктивність праці;

- само забезпеченість країни продуктами харчування;

- рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;

- гострота соціальних проблем.

У сучасній науковій літературі існують різноманітні варіанти типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку, які різняться теоретико-методичними підходами, критеріями, ознаками, тощо.

Типології країн світу за рівнем ВНП

Головним критерієм цієї класифікації є показник валового національного продукту (ВНП), абсолютний рівень якого відображає економічний розвиток країни та її питому вагу у світовому економічному просторі.

Найвищий абсолютний рівень ВНП мають (у млрд. дол. США): США (12 360 000), Китай (8 859 000), Японія (4 018 000), Індія (3 611 000), ФРН (2 504 000), Велика Британія (1 830 000), Франція (1 816 000),Італія (1 698 000), Росія (1 589 000), Бразилія (1 156 000).

Абсолютна величина ВНП характеризує економічний потенціал країни, який залежить від кількості населення. Тому в першу десятку потрапили Китай і Бразилія.

Об’єктивнішим показником соціально-економічного стану будь-якої країни є ВНП в розрахунку на душу населення.

За останні 50 років ВНП на одного мешканця зріс більш ніж утричі. До країн світу з найвищим рівнем ВНП на душу населення належать: Люксембург (65900 дол. США), ОАЕ (45200), Норвегія (42800), США (41600), Ірландія (41100), Ісландія (35700), Данія (34800), Сан-Марино (34600), Канада (33900), Австрія (32500), Швейцарія (32200), Японія (31600), Австралія (31600), Бельгія (31100), Фінляндія (31000).

ООН проводить межу між розвинутими країнами й країнами, що розвиваються, за рівнем ВНП на душу населення в розмірі 6000 доларів США. З урахування цього показника у 1997 р. Південна Корея, Сінгапур, Тайвань були переведені ООН до категорії розвинутих країн.

Найнижчий рівень ВНП на душу населення мають найбіднішими країнами світу: Ємен, Мадагаскар, Ліберія, Ефіопія (по 900 дол. США), Сьєра-Леоне, Гвінея-Бісау, Східний Тімор, Афганістан (800), Танзанія, Демократична Республіка Конго, Бурунді (700), Сомалі, Соломонові Острови, Малаві, Коморські Острови (600).

Сьогодні існує багато варіантів типологій країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Використовують різні методики та різноманітні критерії об’єднання країн у типологічні групи.

Типологія В. Вольського

За цією типологією всі країни світу відповідно до їх місця в системі світової економіки і міжнародних відносин розподілено на кілька груп:

1. Економічно високо розвинуті країни:

1) Головні капіталістичні країни (великі держави або „велика сімка”): США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

2) Економічно високо розвинуті невеликі країни Західної Європи („привілейовані дрібні нації”): Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія.

3) Країни „переселенського капіталізму”: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

2. Країни із середнім рівнем розвитку капіталізму:

1) Середньорозвинуті країни Західної Європи: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія.

2) Середньорозвинуті країни Центрально-Східної Європи: Чехія, Угорщина, Словенія, Польща, Словаччина, Україна.

3. Економічно слаборозвинуті країни (країни, що розвиваються):

1) „Ключові країни”: Бразилія, Мексика, Індія, Китай.

2) Країни відносно зрілого капіталізму:

а) Переселенські країни раннього розвитку залежного капіталізму: Аргентина, Уругвай;

б) Країни „велико-анклавного розвитку” капіталізму: Венесуела, Чилі, Іран, Ірак, Алжир;

в) Країни зовнішньо орієнтованого „пристосовницького розвитку” капіталізму: Болівія, Колумбія, Парагвай, Перу, Еквадор, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Філіппіни, Південна Корея, Єгипет, Марокко, Туніс, Туреччина, Сирія, Йорданія, Румунія, Болгарія;

г) Невеликі країни залежного плантаційного господарства: Нікарагуа, Гватемала, Коста-Ріка, Гондурас, Сальвадор, Домініканська Республіка, Гаїті, Куба, Шрі-Ланка;

д) Малі країни „концесійного розвитку” капіталізму: Ямайка, Тринідад і Тобаго, Сурінам, Папуа-Нова Гвінея, Габон, Ботсвана;

е) Дрібні та найдрібніші „держави-квартироздавачі”: Мальта, Кіпр, Панама, Ліберія, Багамські Острови, Бахрейн, Сінгапур, Сянган, Бермудські Острови, Барбадос;

є) Невеликі країни – фінансово надлишкові значні нафтоекспорт ери: ОАЕ, Катар, Кувейт, Бруней, Саудівська Аравія, Оман, Лівія;

ж) Значні низько прибуткові країни: Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, В’єтнам;

3) Молоді держави, що звільнилися (нації, що формуються): майже 60 найменш розвинутих країн Африки, Азії й Океанії.

Типологія Б. Зіміна

Борис Миколайович Зімін (1929-1995) так класифікував країни світу за рівнем їхнього соціально-економічного розвитку:

1. Розвинуті капіталістичні країни:

1) Країни „Великої сімки”: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

2) Малі європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Данія.

3) Країни „переселенського капіталізму”: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

4) Середньорозвинуті країни: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія.

2. Країни, що розвиваються:

1) Ново індустріальні країни (НІК):

- в Азії „Азіатські тигри” або „дракони”, НІК „першої хвилі”: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

- НІК „другої хвилі” в Азії: Таїланд, Малайзія, Туреччина;

- НІК „першої хвилі” у Латинській Америці: Мексика, Аргентина, Чилі, Бразилія;

- НІК „другої хвилі” у Латинській Америці: Уругвай, Венесуела.

2) Країни нової індустріалізації (мають великі запаси робочої сили і природних ресурсів): Індонезія, країни Карибського регіону.

3) Нафтові країни: ОАЕ, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман

4) Країни, що живуть за рахунок природних ресурсів, сільського господарства, туризму: Єгипет, Марокко, Пакистан, Еквадор

3. Країни соціалістичної індустріалізації:

1) Країни Східної Європи;

2) Китай;

3) Інші колишні й теперішні соціалістичні країни

4. Країни СНД:

1) Найбільш розвинутий регіон: Європейська частина Росії, Україна, Білорусь, Молдова, країни Закавказзя;

2) Середній регіон: Казахстан і Сибір Росії;

3) Країни Середньої Азії;

4) Далекий Схід Росії з особливими ЕГП і визначеними запасами природних ресурсів.

Типологія В. Максаковського, В. Дронова, В. Рома

За цією класифікацією країни світу поділяють на:

1. Економічно розвинуті країни:

1) Країни „Великої сімки”: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

2) Менш значні насамперед європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Греція;

3) Країни „переселенського капіталізму”: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль;

4) Країни Східної Європи.

2. Країни, що розвиваються:

1) „Ключові країни”: Індія, Бразилія, Мексика (разом дають стільки промислової продукції, скільки весь інший світ, що розвивається;

2) Нові індустріальні країни: „Азіатські тигри” (Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур) й деякі країни Латинської Америки (Аргентина, Чилі);

3) Нафтодобувні країни (насамперед країни Перської затоки);

4) Країни, які відстають у своєму розвитку (із відсталою економікою та значними феодальними пережитками): більшість країн, що розвиваються.

5) Найменш розвинуті країни (їх 42): Бангладеш, Непал, Афганістан, Еритрея, Сомалі, Чад, Нігер, Мозамбік тощо.

6) Китай – окрема стаття зі своїми специфічними особливостями: поєднанням планової та ринкової економіки.

Типологія П. Масляка, Я. Олійника, А. Степаненка

Автори цієї класифікації виділяють такі типи країн світу:

1. Високо розвинуті країни:

1) Країни „Великої сімки”: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

2) Малі індустріально розвинуті країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія;

3) Країни „переселенського капіталізму”: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР.

2. Середньорозвинуті країни:

1) Країни, які досягли середнього рівня розвитку: Ірландія, Фінляндія, Ісландія, Ізраїль, Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина, Чехія, Словенія;

2) Країни, що відстали у своєму розвитку (переважно колишнього соціалістичного табору): Росія, Україна, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Естонія;

3. Країни, що розвиваються:

1) Країни з високими прибутками:

а) Нові індустріальні країни:

- Азії – „Азіатські тигри”: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

- Латинської Америки – Чилі, Аргентина, Бразилія, Мексика, Венесуела, Уругвай.

б) Казахстан, Грузія, Вірменія;

в) Нафтоекспортери: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Бахрейн, Катар, Бруней, Лівія, Габон;

г) „Багаті острови”:

- Карибського басейну: Антигуа і Барбуда, Антильські, Багамські Острови, Барбадос;

- Індійського океану: Сейшельські Острови, Реюньйон;

- Тихого океану: Науру, Східне Самоа.

2) Країни із середніми прибутками:

а) Країни Центральної та Південної Америки: Гватемала, Беліз, Коста-Ріка, Панама, Колумбія, Еквадор;

б) „Цукрові острови”: Ямайка, Гренада, Куба;

в) Мусульманські країни Європи: Боснія і Герцеговина, Албанія;

г) Мусульманські країни Західної та Центральної Азії, Північної Африки: Сирія, Йорданія, Іран, Азербайджан, країни Середньої Азії, Туніс, Алжир.

д) Монголія, КНДР, Малайзія, Намібія.

3) Країни з низькими прибутками: Індія, Китай, Пакистан, Індонезія, В’єтнам, Гондурас, Нікарагуа, Марокко, Ліберія та інші країни Азії, Африки й Америки.

4) Найменш розвинуті (найбідніші) країни:

- Азії –Бангладеш, М’янма, Бутан, Лаос, Камбоджа, Афганістан;

- Африки – Ефіопія, Сомалі, Уганда, Бурунді, Чад, Руанда, Ботсвана;

- Океанії – Вануату, Папуа-Нова Гвінея, Західне Самоа, Тувалу, Кірибаті;

- Америки – Гаїті.

Типологія територій і країн, що розвиваються Б. Болотіна і В. Шеніса

В типології Б. Болотіна і В. Шеніса подає детальну класифікацію країн, що розвиваються. Всі країни, що розвиваються поділяються на такі типи:

1. Верхній „ешелон” країн:

1) Країни середньорозвинутого капіталізму: Сянган, Сінгапур, Кіпр, Мексика, Бразилія, Венесуела, Аргентина, Чилі;

2) Країни – виробники нафти з високим рівнем прибутку на душу населення: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Іран, Ірак, Бруней, Лівія;

3) Дрібні країни і території з високим рівнем прибутку на душу населення: Багамські Острови, Бермудські Острови, Барбадос, Мартініка, Нова Каледонія.

2. Проміжний „ешелон” країн:

1) „Верхня середня” група країн: Республіка Корея, Малайзія, Сирія, Алжир, Туніс, Кот-д’Івуар, Ямайка, Еквадор, Гватемала, Перу;

2) „Нижня середня” група країн: Філіппіни, Таїланд, Шрі-Ланка, Нігерія, Марокко, Єгипет, Замбія, Ангола, Гана, Сальвадор, Нікарагуа, Папуа-Нова Гвінея.

3. Нижній „ешелон” країн:

1) Країни з низьким рівнем прибутку на душу населення: Індія, Пакистан, Індонезія;

2) Найменш розвинуті країни: Бангладеш, М’янма, Афганістан, Непал, Ємен, Нігер, Чад, Сомалі, Танзанія, Мадагаскар.

Україноцентрична” типологія О. Шаблія

У типології країн Олега Шаблія за основу взято „україноцентричний підхід. Відповідно до нього виділяють такі групи країн:

1. Країни-сусіди України: Росія, Молдова, Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща, Білорусь.

2. Найбільші країни світу, зв’язки з якими у соціально-економічній і політичній сферах є надзвичайно важливими для України: ФРН, США, Велика Британія, Франція, Китай, Японія, Індія.

3. Країни світу із значною українською діаспорою: Канада, Казахстан, Бразилія, Аргентина, Австралія.