Рівність і справедливість як основні засади трактування концепції соборності в суспільному житті

У контексті своєї концепції соборності Вишенський тракту­вав і земне, тобто суспільне, буття людини. Здійснення принципу соборності у земному житті — демо­кратично-гуманістична вимога осягнення щастя та порятунку. На думку Вишенського, найголовніше у земному житті люди­ни — це осягнення щастя, порятунку. Принципове значення має не тільки знання Святого письма, принципу соборності, а й втілення цих засад у реальному житті.

Принцип рівності у трактуванні Вишенського є всезагальним як для духовно-релігійного, так і для світського, суспіль­ного життя, основоположним для усіх інших засад — свобо­ди, братерства, справедливості, благочинності тощо. Оскільки ці засади характеризують демократизм раннього християнства і становлять зміст соборності як форми правління, встанов­леної Христом, але грубо порушеної, а точніше відкинутої като­ликами внаслідок їхнього «обмирщення», полеміст настоював на тому, щоб не тільки у духовно-релігійному, а й у суспіль­ному житті утвердити ці визначальні засади. Рівність, свобода, справедливість, братерство, благочинність тощо повинні лежати в основі всієї життєдіяльності люди­ни і народу (не тільки у релігійному, а й у суспільному житті). Таким чином він сподівався приборкати й усунути зло у земному житті.

Трактування суспільного буття людини з позиції концепції соборності висуває на перший план основоположну засаду рівності. Христос і його учні, за твердженням Вишенського, втілили її у ранньому християнстві, і це неперевершений зразок життя людини — християнина і громадянина.

Конкретизуючи зміст рівності, Вишенський виділяв два аспекти: рівність людей від природи і перед богом. Кожна людина рівна всім іншим тому, що має дух і тіло, а всі однаково рівні перед богом. Дух і тіло самі собою нерівності не творять, не творить її і бог. Нерівність виникає внаслідок абсолютизації принад мирського життя. Отже, рівність усіх людей від природи містить у собі генетично закладений прин­цип рівності і для суспільного життя. Цю думку Вишенський чітко проводив через усю свою концепцію, трактуючи з цих позицій і релігійні і суспільні питання. Він постійно підкреслю­вав, що непростимим злочином є нівечення принципу рів­ності, свавільне піднесення себе над бідним і простим лю­дом, гноблення та експлуатація його, необмежене тиранське панування (с. 75).

Погорду і вищість над іншими польська шляхта та єзуї­ти підкреслювали на кожному кроці. Під їхній зневажливий тон підстроювалася й руська шляхта, щоб не «відставати» від культури. Вишенський з великою майстерністю показав це на прикладі глузування українського шляхтича над право­славним монахом, його зовнішнім виглядом, життям-буттям. «Крок за кроком,— зазначив І. Франко,— він показує своє­му дворянинові, що його насміхи над монахами пливуть не з жадної правдивої вищості цивілізаційної, але радше з глибокої ігнорації в ділах релігійних, а далі з життя пустого, розпус­ного та суєтливого»¹'. «Ті закиди, насміхи і пасквілі» Ви­шенський трактував не тільки як вияв деградації українського шляхтича, а й значно ширше — як «основний блуд латинського світу і всеї його цивілізації». «І він своїм звичайним стилем малює нам картину тодішнього життя в Польщі, картину реальну і ярку, оперту, очевидно, на живих враженнях і до­кладнім знанні того життя. Тут в тім реалістичнім малюнку він і сам тож не жалує іронії, прізвищ і епітетів, щоб показати, що пишнота того шляхетського життя є властиво гнилою, його цивілізація — тільки мнимою, опертою на визискуванні про­стих людей, на обжерстві, п'янстві та розпусті. В тих уступах так і чується гіркість і жаль автора не тільки до «римлянина», але й до «детиньї руского, вь колисці роскоши кольїшучогося», т. є. до руської шляхти...»¹⁸

Відкидаючи лжетеорію абсолютного централізму світської і духовної влади папи римського, «старійшенство» і «зверхность» римської церкви, І. Вишенський протиставляє їй концеп­цію соборності правління християнською церквою, основану на визнанні рівності всіх людей від природи і перед богом.

Адже королі, царі такі ж смертні, як і всі інші люди. «Бол­ільше єсть бог от короля и царя; сии толко властию сородство людское превосходят, а плотию и кровию, и смертию ВСІМ ровни суть»¹⁸. Викриваючи самохвальство латинників своєю ви­щістю «над других человік», полеміст запитує: «Не земля ли ти от землі, яко и сирамах убогий и голий? Не дух ли в тобі оживляючий того трупа, яко и убогого? Не голова ли в тебе на том же містцю стоит, что и убогого? Не очи ли, слух, вкус, ноздри, руки, ноги в том же порядку розсаженьї, што и убогого? Не губа ли, зубьі, язьік, горло, в тих же границах стримит, што и у убогого? Не сердце ли, чрево, утроба, слезен, кишки и проход в тобі ся знаходит так же, яко и в убогому? Не смерть ли тебе поглонет, так же и убогого?»¹⁹

Проблему соціальної рівності і нерівності Вишенський до­волі своєрідно розкрив у трактуванні різниці між холопом і шляхтичем. Шляхтич підноситься над холопом, повністю зневажає його, але той же холоп, як зазначив полеміст, стоїть незрівнянно вище над шляхтичем. Відповідно Вишен­ський змінив зміст цих понять: шляхтич є холопом, а холоп шляхтичем. Шляхтич — гнобитель потонув у земному багат­стві і втратив чесність, справедливість, відійшов від бога. Холоп, який зазнає зневаги, безправ'я, визиску, цим не при­нижується, а навпаки, є чесним, справедливим, тобто насправді шляхетним, єднається з богом. Отже, за Вишенським, шля­хетність походить не від диявольських спокус земного багат­ства, не від народження і знатного походження, а від зро­зуміння і засвоєння піднесених до рівня божественних духов­них цінностей, які повинні становити сутність людини і які вона повинна покласти в основу своєї життєдіяльності (с. 76). Мислитель засудив шляхетство панів, основане на матеріаль­нім багатстві. Рабству диявола він протиставив так зване боже рабство холопів і невільників, основане на духовному багат­стві. «Справді, геніальний оборот спору, високогуманне чут­тя! — підкреслив І. Франко. — Хоч і як логічно вивід такий здається випливати з цілого аскетичного світогляду нашого автора, то все-таки факт є, що, оскільки знаємо, жоден з аске­тичних писателів до такого виводу не доходив, а противно, біль­шість їх виголошувала тільки погорду і зневагу, кидала про­кляття на тих «бідних невольників світової розкоші». Франко зробив цікаві аналогії між Вишенським і «найвищими героя­ми духу людського». «Тільки у найвищих героїв духу людсько­го, у такого Данта, у сучасного нашому авторові Шекспіра, у Шеллі та Віктора Гюго такий погляд проблискував більш або менш ярким полум'ям... загал людей ще й нині, односторонній, заїлий у своїх сторонничих змаганнях, в важ­кій боротьбі за існування, дуже мало доступний для такого високого чуття»¹⁹.

Чернецьке життя як втілення духовної чистоти і шляхетно­сті Вишенський підносив над світським життям, просякнутим злом, жорстокістю, лицемірством. У чернецькому житті він бачив «правдиву побіду над фальшивою цивілізацією, кот­ра зводить його земляків з правдивої дороги. Тут він уже не втікає від світу з боязні, щоб той не спіймав і не опутав в свої сіті, але безпечно, як побідитель і суддя, заглядає в найскритіші його тайники, витягає їх наверх і ставить на суд прилюдний, але заразом сумує і милосердиться над хибами своїх братів, в котрих бачить радше слабість і хворобу, ніж злу волю. Се вже погляди не аскетичні, а гуманістичні; автор наш, сам того не знаючи, вилетів тут далеко поза скелі і мури Афона»²⁰.

Проблема рівності, яка у творчості Вишенського посі­дає виняткове місце, виявляється у полеміста не абстрактно. Наявність бідності й багатства, експлуатації та гноблення, на­сильства та зловживань тощо цілком природно породжує соці­альну проблему рівності та нерівності. Цього, звичайно, не міг не помітити Вишенський. Він глибоко переживав соціально - економічне, політичне та національне безправ'я українського народу, передусім трудового люду. Захищаючи експлуатовані маси народу, полеміст з цих же класових позицій розглядав і питання рівності.

Вишенський бачив у бідності основу для рівності, оскільки бідність рівняє всіх убогих (бідний бідно­му рівний своєю бідністю), тоді як багатство, з одного боку, вже містить нерівність (усі багаті по-різному, вони лише у про­тиставленні до бідності виступають абстрактною рівністю — багатством загалом), а з другого — своїм виникненням ба­гатство породжує бідність, отже, утверджує нерівність.

Отже, бідність вже за своєю суттю органічно поєднується з рівністю. Тому, за Вишенським, і Христос як втілення справед­ливості та правди не міг інакше появитися на землі, як тільки у вигляді убогого, бездомного, щоб авторитетом так зва­ної божественної бідності піднести людську бідність до рівня шляхетності, звеличити її як неперевершену гідність людини. Полемізуючи з уніатськими владиками, Вишенський зауважив, що в їхніх писаннях він знайшов «саколюбца, селолюбца, злато и сребролюбца, а не нищаго сиромаха, бездомника, не имущаго где главу подклонити, Христа» (с. 91). Таким чи­ном, бідність Христа полеміст підносив до рівня ідеалу, ви­суваючи вимогу: «Обнищати по Христ^» (с. 153).

Але бідність не тільки рівняє усіх бідних, вона на цій же основі рівності усіх бідних єднає у протиставленні до багат­ства, яке їх гнобить. Вишенський засудив і відкинув багат­ство — земну «прелесть» и «оную трутизну, як Адам, красно во вид'Ь ниє и добро во сн'Ьд овощие того щастя зедает и по насьіченю ся отрувает, нагле здьіхает и от ласки божее и ньші> и в'Ьчне отпадает» (с. 68).

Вишенський виходив з того, що прагнення до багатства постійно збуджується принадами, насолодами та спокусами матеріальної дійсності. До того ж тілесна природа людини перебуває під постійною «опікою» диявола. За Вишенським, диявол прагне спокусити людину земними благами, а оскіль­ки це можна зробити через тілесну природу, яка субстанцій- но поєднується з ними, він намагається розпалити жадобу людини до багатства та розкоші. Якщо людина внаслідок слабкості духа не зможе приборкати тілесні прагнення, вони опанують її, відсуваючи духовність. Нагромаджуючи^ власні багатства, людина водночас утверджує бідність інших.

Вишенський, власне, писав про рівність, бо була реальна нерівність. Бідні скривджені, бо несправедливо втратили майно, а багаті — кривдники, бо несправедливо за рахунок бідних розбагатіли. Тому Вишенський відкидав багатство — соціальне зло. Але результатом диявольської несправедливості є й бід­ність. Проте принципова різниця між ними та, що бідність за своєю суттю породжує прагнення до рівності, справедли­вості, правди, тобто є втіленням незаперечних соціальних і моральних переваг, яких цілковито позбавлене багатство, бо є абсолютним втіленням нерівності, гноблення, визиску, іншого зла. Оскільки бідність, на думку Вишенського, є носієм доброчинства й високої шляхетності, він рішуче захищав її, вимагаючи рівності ї справедливості. Водночас полеміст шукав відповідного теоретичного обгрунтування позиції виразника й захисника пригноблених та експлуатованих верств суспіль­ства. І цю теоретичну основу він знайшов в ідеалі раннього християнства, яке тоді було ідеологією пригноблених верств і рабів. Сам прихід Христа полеміст пов'язував з необхідністю порятунку саме бідних, а не багатих.

Покликаючись на свідчення євангелістів і богословів, Вишенський підкреслив, що Христос «восхотевши тую тайну, от век сокровенную в бозе, миру открьіти и плотию на земли межи земннми ся родити и от земних земное т'Ьло на себе взяти, для того нищих, а не богатнх, безчесних, а не славних, простих, а не хитрих родителей собь избирает; теслю, а не кроля или воєводу отцем именует; во вертепі, а не в замку или палацах ся родит, во яслех скотских, а не на ложках или одрах коштованнх, на соломищу и гнои, а не на подуш­ках скупих ся покладает: пелюшищами простими, а не тон- кодорогими ся повивает» (с. 101). Без перебільшення можна твердити, що під релігійною оболонкою дуже сильно прово­диться соціальний мотив у контрастному протиставленні бідності й багатства. Адже Христос від свого народження вже став на боці бідних, а не багатих. Власне ці мотиви були надзвичайно живучі у ранньому християнстві.

Ідею захисту бідних Вишенський ще більше поглибив та конкретизував, коли відповів на питання: чому Христос оби­рає саме такий спосіб свого земного буття? «Для того, аби мира сего гордост, пиху, славу и могутство тим безчестием убил, уморил и до конца стлумил. Для того ся так нищетно родит, аби потом в замках, палацах и коштовних дворЬх родя- чиеся над тих, которие ся в хл'Ьв'Ь родят, не возносили и ліпшими не чинилися. Для того ся теселским сином зовет, аби тне, которие сут кролевские и кнежацкие синове, над кожемя- чиних синов не возносили и ліпшими не чинилися. Для того на гною во вертепі, без слуг, в пелющицах ся родит, аби тне, которие на подушках мякких, в замках, дворах и коштовних гмахах, при многу слуг и дворян, в тонких китайках и у полот­нах флямских ся родят, над убогих, сиротски, голо, без достат­ку всякого родячихся ліпшими не чинилися» (с. 102). Харак­терною особливістю позиції Вишенського є те, що Христос у його трактуванні протистоїть багатству — світському і цер­ковному, відкидає соціальну зверхність, панування світських вельмож і церковних владик і, нарешті, утверджує рівність — основоположну засаду соборності раннього християнства.

Рівність усіх людей від природи означає їхню матеріальну рівність не тільки як біологічних тіл, а й ширше — як рів­ність щодо елементарно необхідного для задоволення суттєвих вимог земного існування. Природна рівність людей є їхньою рівністю і в задоволенні потреб біологічного існування. Питан­ня полягає лише у тому, як її встановити.

Відкинувши багатство, а отже, й приватну власність, не­обхідно майново зрівняти людей на основі природної рів­ності. Вишенський постійно нагадував твердження Христа, згідно з яким той, хто хоче йти його слідами, мусить «дом, села, иміния, сородство и мирское дружество оставити... Аще хощеши совершен бмти, иди продажд иміния своя и дажд нищим и иміти имаши сокровище на небеси и, взем крест, послідуй ми» (с. 84). Якщо Христос вважав несумісним ба­гатство («иміния») зі своїм вченням, майно треба продати і гроші дати бідним. У тих конкретно-історичних умовах це означало: вступаючи у християнську громаду, кожен повинен поділитися власним майном, віддати його у суспільний фонд згідно з принципом рівності. Це була найперша умова, вико­нання якої давало змогу й право вступити в християнську громаду, зробити перший крок до здобуття досконалості, до вічного життя. Подібні тенденції були поширені у первісних християнських громадах і цілком відповідали сподіванням та інтересам бідних, їхньому соціальному становищу в період ран­нього християнства.

На закид клерикалів, що й православні «гроші збирают и на лихву дают», полеміст відповів: «О, если гроші збирают и на лихву дают и если бьі и на лихву не давали, але при собі ховали и купа до купи привязовали, грош до гроша для размноженья прикладали, такових кромі общаго житиа поединковьіх иноков-грошолюбителей ніст достойно иноки єдиними називати, бо будет льж критися в имени» (с. 70). Вишенський засу­джував різні форми нагромадження багатства, зокрема й гро­шей як засобу збагачення, постійно наголошуючи, що такий християнин-скнара вступає, мовляв, у спілку з дияволом і його можна назвати «тьім именем — июда, раб и лестец, друг и предател, образом во апостоліх, а ділом в зрадах, обра­зом в спасаеммх, а ділом в пропадаемьіх, образом в учениках, а ділом в пропадаемнх» (с. 70—71). «На монахів-лихварів,— зауважив І. Франко,— що люблять, складають і примножують гроші, він розсипається цілим градом найтяжчих осудів, рівняє їх з Юдою-христопродавцем і каже їх зовсім виключити від назви монахів»²¹.

Вимогу спільності майна й заперечення приватного багат­ства Вишенський розглядав як встановлений Христом бо­жественний закон, від якого ніхто — ні православний, ні като­лик, ні будь-хто інший не сміє відступити, якщо вважає себе християнином.

Акцентуючи увагу на спільності майна («общаго житла») як основі рівності, справедливості, братеірства, Вишенський розглядав її як основоположну, вічну підвалину християнства. Цю основоположну визначеність як вічну і тотожну він про­тиставляв одиничному як тимчасовому і мінливому, що привно­ситься у християнство, є джерелом всякого роду єресей тощо. Захищаючи суть християнства, полеміст відкидав усі так звані одиничні («поєдинкові») привнесення, які, на його думку, спотворювали загалом цілісне та незмінне вчення. Йшлося передусім про католицьку та уніатську церкву — відступи від християнства, які Вишенський називав єресями. Відгукуючись на злободенні події свого часу, полеміст писав: «Ов бо зовется папежник, ов зас нмн'Ь з евангелия вьіл'Ьз, еванге- листа, ов зас недавно вмкрещенний, ов зас суботник» (с. 71). У зв'язку з цим він не щадив і князя Острозького, визнаного вождя православної шляхетської опозиції: «... Русине бив­ший, благочестивий христианин прежде и ц^ломудрец Малое Русии... раздЬлився ньіні, на папежника, евангелика, ново- вьікрещенца и суботника» (с. 71—72).

Для Вишенського головне — бути справжнім християни­ном, не має значення національна приналежність,— «греци, арапи, северани, серби, болгаре, словяне, арабанаши, мул- тяне, богданци, москва и наша русь» (с. 72). Вчення Христа та його суть одна для всіх і не залежить від тих чи інших обста­вин (с. 72). Цією позицією пояснюється заклик Вишенського до православних очистити церкву від «прелестей» та єретич­них забобонів.

Звичайно, у даному випадку метафізично протиставляються загальне й одиничне, що є виявом обмеженості філософських поглядів Вишенського. Разом з тим в конкретно-історичних умовах ця обмеженість не позбавлена й позитивного моменту, оскільки одиничне в поглядах полеміста поєднувалося з ка­толицизмом, уніатством та іншими відступленнями. На думку мислителя, вони спотворювали чистоту ідеалу раннього хри­стиянства — основоположної загальності. Виступ полеміста проти одиничного у християнстві мав свої онтологічні, гно­сеологічні та соціальні коріння. Вишенський виходив з того, що принципи й положення християнства дані богом і вті­лені в ідеалі раннього християнства. Це онтологічне установ­лення визначає, мовляв, незаперечну чистоту, неперевершену досконалість і абсолютну істинність вчення, яке в силу цього не можна ні змінювати, ні модифікувати, бо це призвело б до одиничного, до деформації (католицизм, уніатство). У гно­сеологічному плані, як зазначалося вище, божественні істини осягаються шляхом містичного екстазу, який виключає зов­нішню чуттєвість, будь-які привнесення тощо. У соціальному відношенні ідеал раннього християнства Вишенський розгля­дав як загальне й абсолютне з точки зору «голяків», тобто бідних та експлуатованих трудящих, у протиставленні світ­ським і духовним гнобителям, усій феодальній системі, що захищається й освячується одиничним. Абсолютність ідеалу раннього християнства Вишенський підкреслив саме тому, що бачив у ньому порятунок «голяка». Саме класова позиція Вишенського — захисника інтересів плебеїв визначила соціальну спрямованість його трактування загального й одиничного у християнстві в їхньому протиставленні на несумісності (по­дібно до того як інтереси бідняків несумісні з інтересами світських та духовних феодалів).

У цьому контексті діяльність людини у земному житті набу­ває виняткового значення. Адже безсмертя, тобто порятунок, людина може осягнути не після смерті, а тільки за життя шляхом виконання усіх настанов та засад християнства. Критерієм праведності є її земне життя.

Вимога утвердження добра й усунення зла у земному жит­ті, не зважаючи на її релігійну оболонку, мала цілком прак­тичне, життєве звучання, була близькою та зрозумілою для бідних, трудівників, відбивала їхні прагнення, настрої. Об'єк­тивно це сприяло розгортанню боротьби народних мас за со­ціальне та національне визволення.

Вболіваючи за долю рідного народу, Вишенський виступав з цим ідеалом як запорукою народного спасіння перед злом — тиранією, експлуатацією, поневоленням тощо. Він не тільки закликав співвітчизників втілювати цей ідеал, а й вів невтом­ну боротьбу за його ідейну чистоту. Протиставляючи ідею соці­альної рівності, втілену у ранньому християнстві, ідеї соці­альної нерівності, втіленій у царстві «князя мирського», Вишенський розглядав їх як два протилежні шляхи розв'язання проблем суспільного життя під релігійною оболонкою. Світ­ські й церковні феодали своє панівне становище намагалися оправдати релігійними мотивами, що з точки зору Вишенського трактувалося як облуда, брехня.

Таким чином, у трактуванні Вишенського гуманістично - демократичні засади раннього християнства, основані на рівності людей від природи і перед богом, набувають значення первинних, основоположних і визначальних принципів не ли­ше для утвердження так званої правдивої церкви, а й для встановлення рівності, свободи і справедливості і на цій осно­ві ліквідації гноблення, деспотії у суспільному житті. На цій підставі у поглядах Вишенського вимальовується ідеал синкре­тичного поєднання релігійно-духовного та суспільного буття людини, який в історичному плані має прообраз у життє­діяльності первісно-християнських громад, а за характером наближається до стихійно-утопічного християнсько-етичного соціалізму. Слушним є твердження П. К. Яременка: Ви­шенський «малює бажаний суспільно-громадський устрій як комуністичну утопію на взірець первісно-християнських общин»²².

Така постановка питання у ті часи не є чимсь несподі­ваним і незрозумілим. Адже, як зазначалося, в епоху фео­далізму релігійний світогляд панував у всіх галузях духов­ного життя, а філософська і суспільно-політична думка грун­тувалася на теології.