Програма навчальної дисципліни. Змістовий модуль 1. Загальні основи педагогіки та її історії

Змістовий модуль 1. Загальні основи педагогіки та її історії

Тема 1. Предмет, завдання і категорії педагогіки...

Тема 2... Соціальне виховання в процесі соціалізації і формування особистості та мікросоціуму.

Тема 3. Закони та принципи педагогічного процесу.

Тема 4. Зародження і розвиток світової педагогічної думки

Тема 5. Становлення і розвиток вітчизняної педагогіки

Змістовий модуль 2. Теорія та практика навчання та виховання

Тема 6. Основи виховної роботи.

Тема 7. Методи виховання, закономірності та принципи

Тема 8. Колектив як суб’єкт і об’єкт виховного впливу

Тема 9 Вікова періодизація та врахування вікових особливостей у виховній роботі

Тема 10 Сімейне виховання

Тема 11 Теорія навчання.

Тема 12 Методи і форми навчання

Тема 13. Форми організації навчання

Структура навчальної дисципліни

Назви змістових модулів і тем

Кількість годин

денна форма

Заочна форма

усього

у тому числі

усього

у тому числі

лаб

інд

с.р.

лаб

інд

с.р.

Модуль 1

Змістовий модуль 1. Назва

Тема 1. Предмет, завдання і категорії педагогіки

Тема 2. Соціальне виховання в процесі соціалізації і формування особистості та мікросоціуму

Тема 3. Закони та принципи педагогічного процесу

Тема 4. Зародження і розвиток світової педагогічної думки

Тема 5. Становлення і розвиток вітчизняної педагогіки

Разом за змістовим модулем 1

Змістовий модуль 2. Назва

Тема 6. Тема 11. Теорія навчання.

Тема 7. Тема Методи і форми навчання

Тема 8. Форми організації навчання

Тема 9. Основи виховної роботи

Тема 10. Методи виховання, закономірності та принципи

Тема 11. Колектив як суб’єкт і об’єкт виховного впливу

Тема 12. Вікова періодизація та врахування вікових особливостей у виховній роботі

Тема 13. Сімейне виховання

Разом за змістовим модулем 2

Усього годин

Модуль 2

ІНДЗ

Усього годин

Теми семінарських занять

№ з/п	Назва теми	Кількість годин
	Соціальне виховання в процесі соціалізації і формування особистості та мікросоціуму.
2.	Історія розвитку світової педагогічної думки
3.	Історія розвитку педагогічної думки в Україні.
4.	Методи і форми навчання
5.	Напрями виховання
6.	Методи виховання
	Врахування індивідуально-психологічних особливостей у виховній роботі
8.	Сімейне виховання

Теми практичних занять

№ з/п	Назва теми	Кількість годин


...

Теми лабораторних занять

№ з/п	Назва теми	Кількість годин


...

Самостійна робота

№ з/п	Назва теми	Кількість годин
	Педагогіка як наука	.2..
	... Соціальне виховання в процесі соціалізації і формування особистості та мікросоціуму.	...2
	Історія розвитку світової педагогічної думки
	Історія розвитку педагогічної думки в Україні.
	Методи і форми навчання
	Напрями виховання
	Методи виховання
	Врахування індивідуально-психологічних особливостей у виховній роботі
	Сімейне виховання
	Разом

Індивідуальні завдання

Методи навчання

лекції, семінарські та практичні заняття, самостійна робота студентів

Методи контролю

оцінка за реферат, оцінки за відповіді на семінарських заняттях, підсумковий письмовий тест, залік

Поточне тестування та самостійна робота	Підсумковий тест (екзамен)	Сума
Змістовий модуль 1	Змістовий модуль
Т1	Т2	Т3	Т4	Т5	Т6	Т7	Т8	Т9	Т10	Т11	Т12

Т1, Т2... Т12 – теми змістових модулів.

Приклад за виконання курсового проекту (роботи)

Пояснювальна записка	Ілюстративна частина	Захист роботи	Сума
до __20_	до ___80	до ___20

Шкала оцінювання: національна та ECTS

Сума балів за всі види навчальної діяльності	ОцінкаECTS	Оцінка за національною шкалою
для екзамену, курсового проекту (роботи), практики	для заліку
90 – 100	А	відмінно	зараховано
82-89	В	добре
74-81	С
64-73	D	задовільно
60-63	Е
35-59	FX	незадовільно з можливістю повторного складання	не зараховано з можливістю повторного складання
0-34	F	незадовільно з обов’язковим повторним вивченням дисципліни	не зараховано з обов’язковим повторним вивченням дисципліни

Методичне забезпечення

Опорні конспекти лекцій, комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни (ІКНМЗД), законодавчо-нормативні документи, ілюстративні матеріали

Рекомендована література

Базова

Література основна

1. Вишневський О. І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки [Текст]: навч. посібник / Омелян Вишневський. — Вид. третє, доопрац. і доп. — К.: Знання, 2008. — 566 с.

2. Галузинський В. М. Педагогіка: теорія та історія [Текст]: навч. посібник / В. М. Галузинський, М. Б. Євтух. — Рівне: Вища шк., 1996. — 236 с.

3. Зайченко І. В. Історія педагогіки. У 2 кн. [Текст]: навч. посіб. Кн. 1: Історія зарубіжної педагогіки / І. В. Зайченко. — К.: Слово, 2010. — 621 с. Артемова Л. В. Історія педагогіки України [Текст]: підруч. для студ. вищ. пед. навч. закл. / Л. В. Артемова. — К.: Либідь, 2006. — 422 с.

4. Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки [Текст]: хрестоматія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна; М-во освіти і науки України, Ніжин. держ. ун-т ім. М. Гоголя. — К.: Центр навч. л-ри, 2006. — 662 с.

5. Кочетов А. И. Культура педагогического исследования [Текст] / А. И. Кочетов. — 2-е изд., испр. и доп. — Минск: Ред. журн. "Адукацыя і выхаванне", 1996. — 328 с

6. Лихачев Б. Т. Педагогика [Текст]: курс лекций / Б. Т. Лихачев. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрайт, 2000. — 523 с.

7. Максимюк С. П. Педагогіка [Текст]: навч. посібник / С. П. Максимюк; Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 666 с.

8. Образование и наука Украины. Персоналии: Украина-2007 [Текст]: [сб.]. — Х.: Изд. Дом "Известные имена", 2007. — 131 с. — (Лидеры ХХІ столетия)

9. Омеляненко В. Л. Теорія і методика виховання [Текст]: навч. посібник / В. Л. Омеляненко, А. І. Кузьмінський. — К.: Знання, 2008. — 415 с. — (Навчально-методичний комплекс з педагогіки)

10. Орлов В. И. Методические основы обучения [Текст]: учеб. пособие / В. И. Орлов. — М.: Информ.-внедр. центр "Маркетинг", 2000. — 72 с.

11. Освіта України [Текст]: нормат.-правові док. до II Всеукр. з'їзду працівників освіти / М-во освіти і науки України; [редкол.: В. Г. Кремень]. — К.: Міленіум, 2001. — 470 с.

12. Пальчевський С. С. Педагогіка [Текст]: навч. посібник / С. С. Пальчевський. — Друге вид. — К.: Каравела, 2012. — 495 с.

13. Подласый И. П. Педагогика: 100 вопросов -100 ответов [Текст]: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / И. П. Подласый. — М.: ВЛАДОС, 2003. — 365 с. — (Учебное пособие для вузов. Внимание, экзамен!)

14. Семенченко Н. В. Образование в Украине [Текст] / Наталия Семенченко. — К.: Саммит-книга, 2010. — 317 с.

15. Тхоржевська Т. Д. Православне виховання в історії педагогіки України [Текст]: монографія / Т. Д. Тхоржевська; М-во освіти і науки України, Київ. нац. лінгв. ун-т. — 2-е вид., доп. та перероб. — К.: Фенікс, 2008. — 431 с.

16. Українська педагогіка в персоналіях. У 2 кн. [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Кн. 1: Х-ХІХ століття / [авт.: О. В. Сухомлинська та ін.]; за ред. О. В. Сухомлинської. — К.: Либідь, 2005. — 622 с.

17. Харламов И. Ф. Педагогика [Текст]: учеб. пособие / И. Ф. Харламов. — М.: Гардарики, 2008. — 517 с. — (Disciplinae)

18. Щуркова Н. Е. Новое воспитание [Текст] / Н. Е. Щуркова. — М.: Пед. о-во России, 2000. — 128 с.

Додаткова

1. Бех І. Д. Психологічні джерела виховної майстерності [Текст]: навч. посібник / І. Д. Бех. — К.: Академвидав, 2009. — 246 с. — (Альма-матер)

2. Донцов А. И. Психология коллектива. - М., 1984. Иванов И. П. Воспитать коллективистов. - М., 1982. Иванов В. И. Методика коммунарского поведения. - М.: Просвещение, 1990.

3. Коваль В. Працюємо сумлінно і творчо // Рідна школа. -1997. - № 6. Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. — Тернопіль, 1996.

4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

5. Красовицький М. Моральне виховання учнів у теорії і практиці американської школи // Рідна школа. - 1998. - № 4.

6. Красовицький М. Проблема дитячого колективу в аспекті гуманізації школи // Рідна школа. - 1995. - № 2-3.

7. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук 3.0. Основи національного виховання. — Умань, 1993.

8. Лордкипанидзе Д. О. Ян Амос Коменский, 1592-1670 [Текст] / Д. Лордкипанидзе. — М.: Педагогика, 1970. — 440 с.

9. Педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / Под ред. П.И. Пидкасистого. – М.: Пед. общество России, 2009. Российская педагогическая энциклопедия в двух томах: Том I / Гл. ред. В.В. Давыдов. – М.: Научное издательство «БОЛЬШАЯ РОССИЙСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ», 2008.

10. Погрібний А. Освіта в Україні: час демократизації, час реформ: Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. — К., 1997.

11. Розенберг А. Я. Комплексний підхід у діяльності класного керівника. - К., 1985.

12. Российская педагогическая энциклопедия в двух томах: Том II / Гл. ред. В.В. Давыдов. – М.: Научное издательство «БОЛЬШАЯ РОССИЙСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ», 2008.

13. Русова С. Нова школа соціального виховання // Український освітній журнал. - 1994. - № 1.

14. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии / Г.К. Селевко. – М., 2007.

15. Сластенин В.А. Педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / В.А. Сластенин, И.Ф. Исаев, Е.Н. Шиянов. – М.: Академия, 2009.

16. Сухомлинский в. А. Мудрая власть коллектива. - М., 1983. Сухомлинский В. О. Сто порад учителеві. Вибр. твори: У 5-ти т. - К., 1976.-Т. 2.

17. Шадських Ю. Г. Психологія і педагогіка [Текст]: навч. посібник / Шадських Ю. Г. — 2-ге вид., випр. — Львів: Магнолія 2006, 2009. — 319 с. — (Вища освіта в Україні)

Інформаційні ресурси

http://studentam.net.ua/content/view/2299/85/ Ягупов В.В. Педагогіка

http://eduknigi.com/ped_view.php?id

http://pidruchniki.ws/17000308/pedagogika/pedagogika_-_zaychenko_ib

http://pidruchniki.ws/15840720/pedagogika/pedagogika_-_maksimyuk_sp

http://pidruchniki.ws/12570107/pedagogika/pedagogika_-_moyseyuk_nye

http://pidruchniki.ws/15840720/pedagogika/osnovi_didaktiki_-_chayka_vm

http://readbookz.com/books/172.html

http://pidruchniki.ws/1038011334946/pedagogika/osnovni_etapi_rozvitku_pedagogiki

http://pidruchniki.ws/pedagogika/pedagogika_u_zapitannyah_i_vidpovidyah_-_kuzminskiy_ai

http://libfree.com/122317819-pedagogikateoriya_i_metodika_vihovannya__omelyanenko_vl.html Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л.

Кафедра соціальної педагогіки

Конспект лекцій

з дисципліни: „ЗАГАЛЬНА ПЕДАГОГІКА "

для студентів 2 курсу

напряму 0101. Педагогічна освіта

спеціальності 6.010106 Соціальна педагогіка

Розроблені:

Кандидатом психологічних наук, доцентом Проскурняк О.І.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з курсу «ЗАГАЛЬНА ПЕДАГОГІКА»

Лекція № 1 Тема: Предмет, завдання і категорії педагогіки

Мета: Ознайомити з педагогікою як науковою дисципліною, її категоріями, системою педагогічних наук, визначити методи науково педагогічних досліджень.

Література

1.Пальчевський С. С. Педагогіка [Текст]: навч. посібник / С. С. Пальчевський. — Друге вид. — К.: Каравела, 2012. —с. 12-24

3. Вишневський О. І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки [Текст]: навч. посібник / Омелян Вишневський. — Вид. третє, доопрац. і доп. — К.: Знання, 2008. — 566 с.

4. Галузинський В. М. Педагогіка: теорія та історія [Текст]: навч. посібник / В. М. Галузинський, М. Б. Євтух. — Рівне: Вища шк., 1996. — 236 с.

6..Лихачев Б. Т. Педагогика [Текст]: курс лекций / Б. Т. Лихачев. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрайт, 2000. — 523 с.

План

1. Поняття, предмет та функції педагогічної науки.

2. Основні категорії педагогічної науки.

3. Структура педагогіки. Система педагогічних наук.

4. Зв'язок педагогіки з іншими науками.

5. Педагогіка як наука і мистецтво.

6. Методи науково-педагогічних досліджень.

Основний зміст.

1. На кожному етапі історичного розвитку суспільства педагогіка як наука відбивала стан освіти, навчання та виховання підростаючого покоління.

Розвиток педагогіки як науки відбувалося у філософському руслі. У 16-17 ст. педагогіка визначилася як самостійна наука. Педагогіка як наука сконцентрувалася на проблемах людини, суспільства, навчання, виховання, освіти, ідеалах виховання. Існує багато визначень поняття педагогіки. Педагогіка - наука о виховних взаємостосунках, що виникають в процесі взаємозв’язку виховання, освіти і навчання та спрямована на розвиток людини. Педагогіка – наука про сутність, закономірності, принципи, методи і форми навчання і виховання. Предметом педагогіки є педагогічний процес (навчання і виховання). Функції педагогіки: теоретичні (обґрунтування законів навчання і виховання) та практичні (застосування методів виховання і навчання у практичній педагогічній діяльності).

2. Серед основних категорій педагогіки визначають виховання, навчання, освіта, розвиток, формування, самовиховання. Виховання – передання історичного і культурного досвід оду від покоління до покоління.

Навчання – процес взаємодії учителя та учнів, в результаті якого забезпечується розвиток учнів. Отже, навчання – спеціально організований, керований процес взаємодії учителів та учнів, спрямований на засвоєння знань, умінь, навичок, формування наукового світопогляду, розвитку розумових можливостей і потенційних можливостей учнів. Освіта розуміється як 1) цінність людини у суспільстві; 2) процес навчання та виховання та його результат; 3) як система. Під самовихованням розуміють процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою активізації внутрішніх ресурсів.

Розвиток – об’єктивний процес внутрішніх кількісних та якісних сил людини, які забезпечують реалізацію його життєвого потенціалу, сутності та призначення. Фактори розвитку: внутрішні (генотип, психофізіологічні) та зовнішні(виховання, середовище).

Формування особистості – процес становлення особистості в результаті об’єктивного впливу спадковості, середовища, ціліспрямованого виховання та особистісної активності суб’єкта.

3. Структуру педагогіки складають історія педагогіки, теорія виховання, теорія навчання - дидактика. До системи педагогічних наук входять вікова педагогіка, етнопедагогіка, порівняльна педагогіка, соціальна педагогіка, військова педагогіка, корекційна педагогіка. Вікова педагогіка вивчає особливості виховання на навчання у різні періоди онтогенетичного розвитку. Етнопедагогіка вивчає особливості педагогічного впливу у різних етнічних групах. Соціальна педагогіка вміщує: андрогогіку, агогіку, віктимологію, герогогіку. Андрогогіка – наука про освіту та виховання людини протягом життя. Агогіка – наука, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків. Віктимологія – наука, що вивчає різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціалізації та насильства. Герогогіка – соціально-педагогіка проблеми людей похилого віку. Порівняльна педагогіка – наука, що вивчає особливості виховання у різних країнах. Військова педагогіка – наука, що вивчає особливості педагогічного впливу в умовах армії (викладається у вищих військових закладах). Корекційна педагогіка – наука, що вивчає особливості навчання та виховання дітей з особливими освітніми потребами. Корекційна педагогіка складається з таких наук: олігофренопедагогіка (вивчає особливості навчання та виховання розумово відсталих дітей), сурдопедагогіка (вивчає особливості навчання та виховання глухих та слабочуючих), тифлопедагогіка (вивчає особливості навчання та виховання сліпих), логопедія (вивчає особливості корекції мовленнєвих порушень).

4. Педагогіка пов’язана з філософією, анатомією и фізіологією, етикою та естетикою, психологією, соціологією, математикою та математичною статистикою.

5. Теоретичний аспект педагогіки (закономірності, принципи, методи, форми) характеризують її як науку, практичне застосування отриманих теоретичних знань може мати різний рівень досконалості та досягати рівня педагогічного мистецтва. Таким чином, педагогіку можна розглядати як науку та мистецтво.

6. Методи педагогічних досліджень можна розділити на теоретичні та практичні. До теоретичних відносять індукцію, дедукцію, аналіз, синтез. До практичних педагогічне спостереження, бесіда, аналіз педагогічної документації, анкетування, ранжирування, аналіз результатів діяльності дітей та підлітків, педагогічний експеримент. Педагогічний експеримент складається з констатувального, формувального, контрольного етапів.

Питання для самостійної роботи.

1. Яке визначення педагогіки є доцільним?

2. Які науки складають систему педагогічних?

3. Яки методи науково-педагогічних досліджень відносять до практичних?

Тема 2 Соціальне виховання в процесі соціалізації і формування особистості та мікросоціуму.

Мета: сформувати уявлення о ролі соціального виховання в процесі формування особистості.

Література

1. Лихачев Б. Т. Педагогика [Текст]: курс лекций / Б. Т. Лихачев. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрайт, 2000. — 523 с.

2. Максимюк С. П. Педагогіка [Текст]: навч. посібник / С. П. Максимюк; Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 666 с.

10. Подласый И. П. Педагогика: 100 вопросов -100 ответов [Текст]: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / И. П. Подласый. — М.: ВЛАДОС, 2003. — 365 с. — (Учебное пособие для вузов. Внимание, экзамен!)

11. Харламов И. Ф. Педагогика [Текст]: учеб. пособие / И. Ф. Харламов. — М.: Гардарики, 2008. — 517 с.

План.

1. Особистість і умови її розвитку

2. Соціалізація і становлення особистості.

3. Роль виховання у розвитку людини і формуванні її особистості.

Проблема виховання, соціалізації і розвитку людини є однією з центральних проблем педагогіки. Розглядаючи її, важливо враховувати, що поняття «розвиток» має неоднозначний зміст.

Розвиток людини є безперервним процесом, який не припиняється до моменту припинення самого життя. Людина зазнає різних фізичних (морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних (психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток «не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить «перерви безперервності», тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе».1

Розвиток людини є дуже складним інволюційно (лат. involutio - згортання) - еволюційним (лат. evolutio - розгортання) поступовим рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні інтелектуальні, особистісні, пове-дінкові, діяльнісні зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрямком, інтенсивністю, характером і якістю (Л.С. Виготський, Б.Г. Ананьев).

Процес розвитку людини представники різних філософських течій пояснюють по-різному. Представники ідеалістичної філософії вважають, що розвиток людини є процесом стихійним, некерованим, спонтанним; розвиток відбувається незалежно від умов життя, він детермінований лише «вродженою потенцією»; розвиток людини фатально зумовлений її долею, в якій ніхто нічого змінити не може, — це лише невелика частина думок. Науково-матеріалістична філософія трактує розвиток як властивість живої матерії, що притаманна їй одвічно завдяки властивим матерії руху й саморуху.

Результатом розвитку є становлення людини як біологічного виду і соціальної істоти.

У процесі власної життєдіяльності людина виробляє і розвиває в собі багато соціальних властивостей і якостей, які характеризують її суспільну суть: свідомість, мову, прямоходіння, навички поводитися з речами і предметами, поведінку в сім'ї, на вулиці, здатність виконувати ту чи іншу роботу тощо.

Свідомість є вищою, властивою лише людині формою розуміння навколишньої дійсності і себе самої. Цінності культури сприймаються завдяки почуттям, а осмислюються і стають надбанням особистості за допомогою свідомості. Встановлюючи зв'язок життєвих цінностей з власним досвідом, особистісними переживаннями, значенням для себе і под., людина сама осягає їх смисл (внутрішню, глибинну основу, їх суть, ядро), оцінює їх, надає їм особистісного смислу, що виражає факт "пристрасної людської свідомості" (О.М.Леонтьєв).

Особистісний смисл є особливим, небезстороннім відношенням особистості до цінностей культури, з якою вона взаємодіє. Особистісні смисли визначають спрямованість особистості, її соціальну позицію, самосвідомість, світогляд, ціннісні орієнтації.

Як пристрасне ставлення до життєвих цінностей, особистісний смисл виступає внутрішньою детермінантою самовизначення і саморегуляції особистості. С.Л.Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К.Роджерсом, виражає її самосвідомість, суб'єктність, здатність діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити й обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість визначається мірою присвоєння суспільного досвіду, з одного боку, і мірою віддачі суспільству, посильним внеском у скарбницю матеріальних і духовних цінностей — з іншого.

Особистість більш значима тоді, коли в своїх якостях і діяльності відображає тенденції суспільного прогресу, коли її діяльність має неповторний характер, тобто тоді, коли вона є індивідуальністю.

Поняттю індивідуальність властива та відмінність, яка відрізняє одну людину, одну особистість від іншої, зумовлює специфічний стиль її діяльності й поведінки, надає їй своєрідної краси і неповторності.

Для характеристики людини як суспільної істоти також використовують поняття індивід, що позначає окремого представника людського роду безвідносно до його якостей.

Особистість законодавчо визнана основною цінністю освіти. Сучасне замовлення школі передбачає, що виховання, суттю якого є формування основ свідомості і досвіду поведінки, повинне сприяти становленню і прояву підструктур особистості, що втілюють дійсно особистісні якості людини.

Особистісні підструктури - це прояви особистості, які реалізують уміння знаходити, обирати серед цінностей культури власні смисли, і, керуючись ними, свідомо будувати свою поведінку та діяльність.

Свідомість має безліч функцій, які водночас є і її підструктурами. З-поміж багатьох підструктур свідомості, діяльність яких реалізує феномен "бути особистістю", важливими, на наш погляд, є підструктури мотивування, цілепокладання, орієнтування, самоактуалізації, самореалізації, самоконтролю, самооцінки, корекції.

Мотивування (фр. motif- спонукальна причина, привід до будь-якої дії) є підструктурою особистості, яка забезпечує їй здатність надавати особистісного смислу подіям і власній діяльності, відносинам з людьми, приймати рішення з питань обґрунтування своєї діяльності, спілкування, поведінки.

Соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спільною діяльністю людей і їх спілкуванням. Завдяки соціалізації людина засвоює вже здобуті суспільством знання, уміння і навички; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які виникають у життєдіяльності; досвід ставлень до навколишньої дійсності і самої себе.

Засвоєння соціального досвіду відбувається суб'єктивно; сприймання тих самих факторів може бути різним, різні люди можуть виносити із об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід. Останній не тільки суб'єктивно сприймається, а й суб'єктивно переробляється, стає джерелом індивідуалізації особистості. Тому соціалізація не призводить до нівелювання особистості, а навпаки, в ній людина набуває індивідуальності.

2. Соціалізація і становлення особистості.

Нагадаємо, що соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. У процесі спільної діяльності і спілкування формується його соціальність - культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки. Поза людським суспільством духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може. Про це свідчать досить характерні факти.

Успадковані задатки розвиваються прямо пропорційно тим елементам середовища, з якими дитина нерозривно пов'язана, активно взаємодіє. Так, задатки до мовлення самі по собі ще не визначають, чи буде дитина загалом розмовляти. Це залежить від наявності відповідного оточення — людей. Ці задатки також не визначають, яка саме мова буде розвиватися. Це залежить від того, якою мовою розмовляють люди, які безпосередньо оточують дитину. Мова дитини розвивається у зв'язку з її природною потребою спілкуватися і намаганням взяти активну участь у діяльності оточуючих її дорослих і ровесників, шляхом її активних дій з приводу оволодіння мовою. Про вплив безпосереднього оточення на ступінь засвоєння мови свідчать численні життєві факти.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя.

Соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними. При цьому, наприклад, у школі засвоюються не лише ті знання, які є метою уроку, не тільки правила і норми поведінки, які спеціально формуються в процесі навчання і виховання. Учень збагачує свій соціальний досвід і за рахунок того, що з точки зору педагога може здаватися "випадковим". Наприклад, стиль взаємин учителя й учнів, який може збігатися із завданнями виховання, а може й не збігатися.

Обставини, умови, які спонукають людину до активності, дії називають факторами соціалізації. У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації. Найбільш логічною і продуктивною для педагогіки, на наш погляд, є класифікація, яку запропонував А.В.Мудрик. Основні фактори соціалізації він об'єднав у три групи: макрофактори, мезофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. makros - великий, великих розмірів) -космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesos - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації"); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто,селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. mikros - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші).

Мікрофактори, як зазначають соціологи, впливають на розвиток людини через так званих агентів соціалізації - осіб, у безпосередній взаємодії з якими проходить її життя.

Головними трансляторами соціальних і культурних цінностей були і залишаються батьки дитини. Сила виховного впливу сім'ї зумовлена характером процесу засвоєння морального досвіду в ній. Цей процес має ряд особливостей: вплив батьків є найпершим впливом дорослих на формування особистості дитини, а перше сприймання, як відомо, є найсильнішим і має тенденцію до збереження; воно здійснюється передусім шляхом реального прикладу життя батьків; торкається багатьох сторін життя дитини, у тому числі і найпотаємніших, що створює особливу психологічну й емоційну атмосферу в сім'ї; спирається на традиції слухняності, що панують у стосунках з батьком і матір'ю.

У підлітковому і юнацькому віці збільшується і стає найбільш дієвим вплив груп ровесників, у зрілому віці - членів сім'ї, трудового чи професійного колективу, окремих особистостей.

Спілкування з ровесниками є неодмінною умовою соціалізації дитини. Воно створюється у таких малих групах, як групи дитячого садка, шкільні класи, різні неформальні дитячі, підліткові і юнацькі об'єднання.

Протягом усього життя людини діють такі фактори соціалізації, як етнос, ментальність; регіон, село, місто.

Етнос - це історично складена на певній території стійка сукупність людей, яка має загальні риси та стабільні особливості культури (включаючи мову) і психічного складу, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Етнічна або національна належність людини, як встановлено, визначається насамперед мовою, яку вона вважає рідною, і культурою, що стоїть за цією мовою.

Відомо, що сучасне людство має дві - три тисячі етнічних спільностей. Держави, які існують сьогодні на Землі (їх біля двохсот), є поліетнічними.

Кожен етнос має специфічні особливості. Вони існують у характері і традиціях праці людей, в особливостях побуту, уявленнях про сімейці стосунки і взаємини з іншими людьми, про добро і зло, красиве і потворне і под. Етнічні особливості найкраще проявляються на рівні буденної свідомості. Наприклад, гостинність як риса особистості українця, малозначна для німців; пунктуальність, що має високу оцінку в німців, не актуальна для жителів Латинської Америки і под.

Етнос як фактор соціалізації поколінь, що підростають, не можна ігнорувати, але й не потрібно абсолютизувати. Так, порівняльне вивчення виховання у численних, не схожих одна на одну культурах дало змогу зробити висновок про те, що в кожній з них батьки прагнуть виховувати одні й ті самі дитячі риси, що варіюються згідно із статтю. У хлопчиків насамперед культивують розвиток самостійності й уміння досягати успіхів, у дівчаток - почуття обов'язку, дбайливості і покірності. Всі народи намагаються виховувати своїх дітей працьовитими, сміливими, чесними. Відмінності полягають у шляхах вирішення цих завдань.

За способами соціалізації етнічні особливості поділяються на вітальні і ментальні. Під вітальними (життєво важливими, біофізичними) розуміють способи фізичного розвитку дітей (характер харчування, спортивні заняття, охорону здоров'я і под.). Під ментальними - духовний склад етносу, який багатьма ученими визначається як менталітет.

Суттєвим фактором соціалізації є тип поселення, в якому живуть учні і дорослі, що їх оточують. Найбільш типовими поселеннями України є міста і села.

Відмінності у соціально-економічних, соціально-психологічних, культурних і природних умовах життя міста і села впливають на формування різних способів життя, різної ментальності.

Сільський тип поселення продовжує залишатись ефективним фактором соціалізації покоління, що підростає, оскільки в ньому і нині досить сильним є соціальний контроль за поведінкою людини. Відносно стабільний склад жителів села, слабка їх соціально-професійна культурна диференціація, тісні родинні і сусідські зв'язки, "відкритість" спілкування, близьке спілкування дорослих і дітей, природодоцільний, непоспішний, розмірений ритм життя та інше є реальними передумовами для появи неповторних рис у поведінці жителів села.

Іншими є умови соціалізації покоління, що підростає у місті, яке є осереддям матеріальної і духовної культури суспільства. Міське населення складається із численних соціальних верств і професійних груп, які мають найрізноманітніші ціннісні орієнтації і стилі життя. У місті людина одержує великий обсяг вражень, різної інформації (транспорт, реклама, потік людей, окремі люди, установи, організації та ін.). Особистість має широкий вибір кола і груп спілкування, що дозволяє набути досвіду соціальних взаємодій, краще орієнтуватися у дійсності, що оточує. Всі ці особливості не можуть бути не враховані в процесі навчання і виховання підростаючого покоління.

Особливу роль у процесі соціалізації відіграють засоби масової комунікації, які є різновидом масового спілкування людей. Серед них перше місце за своїм впливом на дітей посідають електронні засоби: кіно, телебачення, відео, що витіснили собою друковані засоби.

Масова комунікація стверджує ідеологію правлячих кіл, здійснює соціальне регулювання й управління, поширює наукові знання і культуру, організовує розваги та інше. Вона відіграє велику роль у формуванні відповідних соціальних уявлень, орієнтації у соціумі, виборі певної групи, самоствердженні, емоційній розрядці.

Останнім часом все більшого значення у науці набувають макрофактори соціалізації, у тому числі і природно-географічні умови, оскільки встановлено, що вони прямо і опосередковано впливають на становлення особистості. Так, екологічні зміни біосфери, забруднення навколишнього середовища, порушення екологічної рівноваги у біосфері, що викликані антропогенною діяльністю людини, спричинили негативний вплив природних факторів на її здоров'я і діяльність, почали загрожувати самому існуванню людини. Якісно нові проблеми людства одержали назву глобальних.

Глобальні проблеми людства не можуть не відбиватися в індивідуальній свідомості. Вони стали реальністю соціалізуючої психіки людини, яка почала усвідомлювати свою відповідальність за збільшення кількості і масштабів глобальних катаклізмів, що відбуваються.

У ролі інтегративного результату всіх факторів соціалізації виступає спосіб життя. Він формується як наслідок взаємодії людей і навколишнього природного та соціального мікро-, мезо-, макросередовища і має риси загального (менталітет країни, форми політичної влади, економічний устрій і под.), особливого (своєрідність регіону, міста, села тощо) і одиничного (дана сім'я, школа, колектив, група, людина). Кожен із рівнів цієї ієрархії впливає на інші, зазнаючи їх впливу. Який би із рівнів ми не розглядали, яке б відповідно до нього педагогічне завдання не вирішували (від розробки основ державної стратегії соціалізації поколінь до пошуку форм ефективної допомоги самовихованню конкретного підлітка), успіху ми зможемо досягти лише тоді, коли будемо враховувати всю ієрархію, охоплюючи якнайширше коло параметрів способу життя.

3. Роль виховання у розвитку людини і формуванні її особистості.

Виховання — суттєвий фактор розвитку і формування особистості. Воно коректує вплив середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості. На відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (шкільне, сімейне, релігійне виховання); як своєрідний механізм управління процесом соціалізації, ідеальною метою якої є людина, що відповідає соціальним вимогам і одночасно протистоїть негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Виховання виконує дві основні функції: упорядковує увесь спектр впливів на особистість і створює умови для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Сила виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає її участі.. Саме цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні людини.

Результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання не тільки досягнутому рівню розвитку дитини —- «рівню актуального розвитку», а й «зоні найближчого розвитку» (Л.С. Виготський). Орієнтуючись на процеси, які ще не дозріли, знаходяться в стадії становлення, вихователь може створити нову «зону актуального розвитку», повести за собою розвиток.

У цьому розумінні виховання є головною силою, яка здатна сформувати повноцінну особистість. Фізичний, духовний, соціальній, психічний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

Під поняттям діяльність розуміють усю різноманітність занять людини, все те, що вона виконує. Основними видами діяльності дітей і підлітків є гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяють пізнавальну, громадську, художню, спортивну, технічну, ремісницьку та гедонічну (спрямовану на отримання задоволення) діяльність.

Діяльність може бути активною і пасивною. Робота, що виконується без бажання, настрою не забезпечує високих результатів розвитку. Ефективний розвиток відбувається лише в процесі активної, емоційно забарвленої діяльності, в яку людина вкладає всю душу, повністю реалізує свої можливості, виражає себе як особистість. Така діяльність приносить задоволення, стає джерелом енергії і натхнення. Ось чому важлива не стільки діяльність сама по собі, скільки активність особистості, що виявляється в цій діяльності.

Виховання відіграє головну роль у розвиткові особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності щодо роботи над собою, тобто коли розвиток набуває характеру саморозвитку.

Розуміння ролі активності самої людини у власному розвиткові дозволяє педагогу цілеспрямовано організовувати діяльність школяра, ставити його в позицію активного діяча, озброювати такими способами діяльності, які дають змогу активно виявляти свої сили; вивчати його особистісну своєрідність, розкривати потенціальні можливості, тобто розумно спрямовувати процес розвитку особистості.

Питання для самоконтролю.

1. Коли починається формуватися особистість?

2. Яка роль соціалізації у формуванні особистості?

3. Коли виховання стає провідним фактором у розвитку особистості?

Тема 3. Закони та принципи педагогічного процесу.

Мета: ознайомити з основами педагогічного процесу

Література:

1. Галузинський В. М. Педагогіка: теорія та історія [Текст]: навч. посібник / В. М. Галузинський, М. Б. Євтух. — Рівне: Вища шк., 1996. — 236 с.

2. Кочетов А. И. Культура педагогического исследования [Текст] / А. И. Кочетов. — 2-е изд., испр. и доп. — Минск: Ред. журн. "Адукацыя і выхаванне", 1996. — 328 с

3..Лихачев Б. Т. Педагогика [Текст]: курс лекций / Б. Т. Лихачев. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Юрайт, 2000. — 523 с.

4. Максимюк С. П. Педагогіка [Текст]: навч. посібник / С. П. Максимюк; Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 666 с.

1. Сутність педагогічного процесу.

2. Закономірності педагогічного процесу

3. Етапи педагогічного процесу

1. Термін процес (від лат. processus — просування) означає рух уперед, послідовну зміну станів, стадій розвитку; сукупність послідовних дій з метою досягнення якогось результату. Словосполучення педагогічний процес означає виховний рух, проходження, просування вперед.

Педагогічний процес є не механічним поєднанням процесів виховання, навчання, розвитку, а якісно новим утворенням, якому властиві свої особливі закономірності. Цілісність, загальність, єдність – найважливіші його характеристики. Складна діалектика відношень в середині педагогічного процесу полягає: 1) в єдності і самостійності інших процесів, які його утворюють; 2) в цілісності й підпорядкованості його складових систем; 3) в наявності загального і збереженні специфічного.

Яка ж специфіка тих процесів, що утворюють загальний педагогічний процес? Вона виявляється в результаті виділення домінуючих функцій.

Домінуючою функцією процесу навчання є навчання, виховання - виховання, розвитку – розвиток. Однак, кожний з відзначених процесів виконує в цілісному педагогічному процесі й інші функції: виховання здійснює не лише виховну, а розвиваючу й освітню функцію, а навчання неможливе без виховання й розвитку. Ця діалектика взаємозв'язків впливає на мету, завдання, зміст, форми і методи реалізації органічно неперервних процесів, при аналізі яких доводиться виокремлювати домінуючі характеристики. Так, у змісті освіти переважає формування наукових знань, засвоєння понять, законів, принципів, що здійснює значний вплив і на розвиток, і на виховання особистості.

У змісті виховання переважає формування переконань, норм, правил, ідеалів, ціннісних орієнтацій, мотивів тощо, разом з тим, формуються й уявлення, знання, уміння. Отже, обидва процеси спрямовані на досягнення головної мети — формування гармонійно розвиненої особистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети властивими саме йому засобами.

Специфіка процесів достатньо виразно виявляється при виборі форм і методів досягнення мети. Якщо в процесі навчання використовують переважно суворо регламентовану класно-урочну систему, то в процесі виховання переважають більш вільні форми – громадсько-корисна, спортивна, художня діяльність, цілеспрямовано організоване спілкування, доступна праця. Розрізняють і єдині в суті своїй методи (шляхи) досягнення мети: якщо в процесі навчання використовують переважно способи впливу на інтелектуальну сферу, то в процесі виховання, не заперечуючи Й не відкидаючи їх, - на мотиваційну й дієво-емоційну сферу.

Має місце специфіка й у методах контролю і самоконтролю, що використовуються в навчанні й вихованні. В процесі навчання обов'язково використовується усний контроль, письмові роботи, заліки, екзамени. Контроль за результатами виховання менш регламентований. Інформацію педагоги отримують тут завдяки спостереженням за діяльністю і поведінкою учнів, громадській думці, обсягу виконання програми, виховання і самовиховання та інших характеристик.

2. Закономірності педагогічного процесу

В закономірностях, як відомо, відображаються об'єктивні, необхідні, суттєві, повторювані зв'язки. В педагогічному процесі наявна значна кількість різноманітних зв'язків і залежностей. Найзагальнішими закономірностями педагогічного процесу І.П.Підласий вважає такі:

1. Закономірність динаміки педагогічного процесу. Рівень кожної наступної зміни залежить від рівня зміни на попередніх етапах. Це означає, що педагогічний процес як динамічна взаємодія між педагогами і вихованцями має поступовий, "ступеневий" характер; чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміший підсумковий результат. Результат дії закону спостерігається завжди - той учень матиме більш вагомі загальні досягнення, у якого проміжні результати були достатньо високі.

2. Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи і досягнутий рівень розвитку залежать від: 1) спадковості; 2) виховного і навчального середовища; 3) активності в навчально-виховній діяльності; 4) використовуваних способів і засобів педагогічного впливу.

3. Закономірність управління педагогічним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від: 1) інтенсивності зворотного зв'язку між вихованцями й педагогами; 2) обсягу, характеру і обґрунтованості коректуючих впливів на вихованців.

4. Закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від: 1) внутрішніх стимулів (мотивів) навчально-виховної діяльності; 2) інтенсивності, характеру і своєчасних зовнішніх (суспільних, педагогічних, моральних, матеріальних та інших) стимулів.

5. Закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі. Ефективність педагогічного процесу залежить від: 1) інтенсивності і якості чуттєвого сприймання; 2) логічного осмислення сприйнятого; 3) практичного використання осмисленого.

6. Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності. Ефективність педагогічного процесу залежить від: 1) якості педагогічної діяльності; 2) якості власної навчально-виховної діяльності самих вихованців.

7. Закономірність обумовленості педагогічного процесу. Хід і результат навчально-виховного процесу залежить від: 1) потреб суспільства і особистості; 2) можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства; 3) умов функціонування процесу (морально-психологічних, санітарно-гігієнічних, естетичних та інших). Однак, відзначені закономірності не вичерпують усіх взаємозв'язків, що діють в цілісному педагогічному процесі.

3. Етапи педагогічного процесу

Найважливішими етапами педагогічного процесу є: підготовчий, основний, підсумковий. На підготовчому етапі педагогічного процесу створюються належні умови для його функціонування в заданому напрямку і з заданою швидкістю. Вирішуються такі завдання: мета, діагностика умов, прогнозування досягнень, проектування і планування розвитку процесу.

Сутність визначення мети полягає в тому, щоб трансформувати загальне педагогічне завдання в конкретні завдання, які досягаються на певному відрізкові педагогічного процесу і в наявних умовах. На цьому етапі виявляються суперечності між вимогами загальної педагогічної мети і конкретними можливостями учнів, навчального закладу, накреслюються шляхи розв'язання цих суперечностей.

Визначити правильно загальну мету неможливо без діагностики. Педагогічна діагностика ("діа" - прозорий, "гнозис" - знання) – це дослідницька процедура, спрямована на "з'ясування" умов і обставин функціонування педагогічного процесу. її головна мета — отримати достатньо чітке уявлення про ті причини, які допомагатимуть чи перешкоджатимуть досягненню запланованих результатів. У процесі діагностики збирається вся необхідна інформація про реальні можливості педагогів і вихованців, рівень їхньої попередньої підготовки, умови функціонування процесу. Часто конкретні умови змушують переглядати завдання, визначені спочатку, узгоджувати їх з реальними можливостями.

За діагностикою здійснюється прогнозування функціонування і результатів педагогічного процесу. Сутність прогнозування полягає в тому, щоб наперед, ще до початку педагогічного процесу оцінити його можливу результативність в наявних умовах. Використовуючи наукове прогнозування, ми можемо дізнатися про те, чого ще немає, наперед теоретично розрахувати параметри процесу. Прогнозування здійснюється за допомогою складних методик, але витрати на отримання прогнозів відшкодовуються, бо при цьому педагоги отримують можливість активно втручатися в проектування і хід педагогічного процесу, не чекаючи, доки він виявиться малоефективним чи матиме небажані результати.

Завершується підготовчий етап скоректованим на основі діагностики і прогнозування проектом організації процесу, який після остаточного доопрацювання реалізується в плані. План завжди узгоджується з певною системою. В педагогічній практиці використовуються різноманітні плани - керівництва навчально-виховним процесом у школі, виховної робота в класі, плани проведення окремих виховних годин, уроків тощо.

Етап здійснення педагогічного процесу — це відносно самостійна система, яка складається з таких взаємопов'язаних між собою елементів: визначення і роз'яснення мети й завдань майбутньої діяльності; взаємодія педагогів і учнів; використання визначених методів, засобів і форм педагогічного процесу; створення сприятливих умов; здійснення різноманітних заходів стимулювання діяльності школярів; забезпечення зв'язку педагогічного процесу з іншими процесами. Ефективність процесу залежить від того, наскільки цілеспрямовано ці елементи узгоджені між собою і чи не суперечить їхня спрямованість і практична реалізація загальній меті. Наприклад, у процесі педагогічної взаємодії здійснюється оперативний педагогічний контроль, покликаний відігравати стимулюючу роль. Однак, якщо його спрямованість, обсяг, мета не підпорядковані загальній меті і загальній спрямованості цілісного педагогічного процесу, контроль з стимулу може перетворитися в гальмо.

На етапі здійснення педагогічного процесу важливу роль відіграє зворотний зв'язок, який є основою для прийняття оперативних управлінських рішень. Зворотний зв'язок – основа якісного управління процесом. Його розвитку і зміцненню кожен педагог повинен надавати пріоритетного значення. Оперативний зворотний зв'язок сприяє своєчасному введенню поправок, які надають педагогічній взаємодії необхідної гнучкості.

Завершується цикл педагогічного процесу етапом аналізу досягнутих результатів. Це потрібно для того, щоб ще раз уважно проаналізувати хід і результат педагогічного процесу з тим, щоб у майбутньому не повторити помилок, які неминуче виникають навіть в бездоганно організованому процесі, і щоб у наступному циклі врахувати неефективні моменти попереднього.

Аналізуючи – навчаємось. Зростає професійність того педагога, який отримує користь з аналізу допущених помилок. Тому глибокий і критичний аналіз і самоаналіз — вірний шлях до вершин педагогічної майстерності. Практика показує, що найбільше помилок з'являється тоді, коли педагог ігнорує діагностику й прогнозування процесу і працює "в пітьмі", сподіваючись досягнути позитивного ефекту. Крім розчарування, незадоволення, втрати часу й інтересу, такий процес учням нічого іншого дати не може.

Питання для самоконтролю

1. Що таке «педагогічний процес»?

2. Які існують етапи здійснення педагогічного процесу?

Тема 4. Зародження і розвиток світової педагогічної думки

Мета: ознайомити з особливості розвитку педагогічної думки за рубежем.

Література

2. Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки [Текст]: хрестоматія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна; М-во освіти і науки України, Ніжин. держ. ун-т ім. М. Гоголя. — К.: Центр навч. л-ри, 2006. — 662 с.

План.

1. Розвиток педагогічних ідей у працях філософів античності.

2. Розвиток педагогічних ідей в епоху Середньовіччя.

3. Педагогічні ідеї епохи Відродження.

4. Педагогічна думка епохи Просвітництва та начала Нового часу.

1. Розвиток педагогічних ідей у працях філософів античності

Вже в стародавньому світі багато громадські діячі та мислителі добре усвідомлювали і вказували на величезну роль виховання, як у розвитку суспільства,так і в житті кожної людини. З античної Греції веде своє походження і термін «педагогіка»,який закріпився як назву науки про виховання. У Древній Греції педагогами називалися раби, яким аристократи доручали доглядати за своїми дітьми, супроводжувати їх до школи і зі школи, нести навчальні приналежності, а також здійснювати з ними прогулянки.. Надалі педагогами стали називати спеціально підготовлених людей,які займалися навчанням і вихованням дітей, і для яких педагогічна діяльність була професією. Звідси особлива наука про вихованні стала називатися - педагогікою. Треба сказати, що з Стародавньої Греції ведуть своє походження і багато іншиї педагогічних поняття і термінів, наприклад, школа, що, означає «Дозвілля», гімназія - громадська школа фізичного виховання, а згодом просто середня школа, і ін.. Значне місце займали питання виховання також у працях давньоримських філософів і ораторів. Демокрит (460 - 370 до н.е.) Демокрит вважав, що виховання веде до володіння трьома дарами: «Добре мислити, добре говорити, добре робити». Він вважав, що хоча вихователь формує і змінює людину, тим не менш, його руками діє природа, бо людина - її частина «мікрокосмос». Він відзначав важливість необхідності батькам присвятити себе вихованню дітей. Він засуджував скупих батьків, які не бажали витрачати кошти на навчання дітей. Процес виховання і навчання - тяжкий, але вдячна праця, яка перетворює природу людини, стверджував Демокрит. Він вважав, що головне не кількість отриманих знань, а виховання інтелекту. Демокрит пропонував використовувати метод примусу в процесі виховання. Ідеї Демокріта вплинули на погляди вчених-софістів. (V-IV до н. Е..)

Софісти «мудреці» розширили програму освіти за рахунок вивчення граматики, діалектики, навчанню мистецтва суперечки. Потім були додані ще чотири: арифметика, геометрія, астрономія і музика, що становило в цілому Семичастного «Ен-киклос-пацдейу» (енциклопедії), яка виявилась предтечею програми «семи вільних мистецтв», що була символом освіченості аж до Нового часу. Перші софісти вважали своїм основним покликанням викладання красномовство - риторики. За їх суджень, опановуючи мистецтвом риторики, людина набуває вміння завоювати на свій бік думку більшості, тобто вгадувати зміст загального блага. Найбільшим представником філософії софістів був Сократ (Сократ (469 - 399 до н.е.). Його головне дидактичне досягнення – «повивальне мистецтво» --діалектичний суперечка, що підводить до істини за допомогою продуманих наставником питань. Суть педагогічних суджень Сократа складає теза про те, що головною серед життєвих цілей має бути моральне самовдосконалення. За Сократом, людина є володарем розумної свідомості, спрямованої на добро та правду. Він один з основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов'язував з правом на освіту. Сократ - родоначальник діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань - так званого сократического методу.

Згідно з Платоном, досягнення знання та істини, - болісний труд позбавлення від звичних пут і забобонів. Він відкрив зв'язку між вихованням і громадським пристроєм. Педагогічна проблематика присутня у трактатах «Діалоги», «Держава», «Закони». Засноване ним в Афінах навчальний заклад - Академія - проіснувала більше 1000 років. Педагогічні судження Платона вирос