подорожніх записок Мартина Груневега

Мартин Груневег і його опис Києва

Ісаєвич Я. Д.

Серед джерел для дослідження історичної топографії давнього Киева i реконструкції первісного вигляду його архітектурних пам’яток важливе значення мають описи міста у подорожніх записках мандрівників. Hайраніші з них були побіжними, лише в кінці XVI – середині XVII ст. з'являються порівняно докладні описи міста в творах E. Лясоти, Г. Левассера де Боплана, Павла Халебського. Проте дослідникам історії Києва залишалися невідомими спогади Мартина Груневега, який побував у місті над Дніпром 1584 р. – за 10 років до Лясоти. Tвip Груневега відзначався грунтовністю і мав над іншими ранніми описами ще й ту перевагу, що містив на полях малюнки – найстарші відомі зображення краєвидів Києва та його історико-архітектурних пам’яток.

Мартин Груневег народився в м. Гданську 22 квітня 1562 р., одержав типову для вихідця з міського купецького середовища освіту, спочатку навчався у парафіяльній школі, пізніше служив у різних купців i практично оволодівав купецьким ремеслом. Зокрема, 1579–1582 рр. він працював у варшавського купця Георга Керстнера, 1582–1588 рр. – у львівських вірменів, разом з якими /114/ шість разів відвідав Константинополь і один раз Москву. Ставши ченцем домініканського ордена, до 1602 р. залишався у Львові, а після того проживав у Ратіборі (Сілезія), Бохні, Кракові, Плоцьку. Протягом 1601–1606 рр. він писав німецькою мовою свою працю до якої увійшли родинна хроніка і спогади про життєвий шлях автора, насамперед про його численні мандрівки. Описуючи подорож групи львівських купців до Москви, що тривала від жовтня 1584 р. до вересня 1585 р., він докладно розповідав і про перебування у Києві 18–25 жовтня 1584 р. Доля автора після 1606 р. невідома. Рукопис, переданий до Гданська дітям сестри Катерини, незабаром потрапив до Гданської міської бібліотеки [1] і дотепер зберігається у її фондах, які з 1955 р. становлять основу колекцій Гданської бібліотеки Польської Академії наук [2].

Рукопис Груневега неодноразово використовувався дослідниками історії Гданська [3]. Було опубліковано з цього рукопису уривки хроніки Гданська за 1400–1487 рр., складеної дядьком Груневега Якобом Люббе [4], і невеликий уривок власної хроніки Груневега [5], фрагмент про Львівський домініканський монастир [6], скорочений український переклад опису Львова [7]. На основі рукопису викладалася також і біографія Мартина Груневега [8]. У даній публікації розглядаються фрагменти, присвячені стародавньому Києву, подається їх переклад українською мовою.

Спогади Груневега писалися через 15–20 років після описуваних подій, але з використанням зроблених по дорозі нотаток. Це видно з того, що в усіх частинах рукопису дуже докладно вказано маршрути подорожей, зазначено місця і дати нічлігів на шляху, віддалі між містами [A]. Навряд чи можливо було б навести з пам'яті таку величезну кількість дат і географічних назв.

Порівняння з іншими джерелами засвідчує велику вірогідність повідомлень Груневега, людини допитливої і спостережливої. Він цікавився також історією, був знайомий з деякими історичними працями. Під час перебування у Києві мандрівник не лише познайомився з містом, й зібрав певні відомості про його історичне /115/ минуле. Пишучи про історію Києва, він спирається як на дані популярних у той час хронік, так і на інформації своїх знайомих. Таким чином, твір Груневега – цінне джерело про рівень історичних знань на Україні наприкінці ХVI ст.

Мартин Груневег твердив, що Київ заснував князь Кий 500 р. Ця дата практично збігається з приблизним датуванням початків міста, яке встановлюють сучасні історики шляхом співставлення археологічних і писемних джерел [9]. Розуміється, цей збіг цілком випадковий. Ймовірно, Груневег або його інформатор закруглив дату заснування Києва, яку подавав М. Стрийковський – 430 р.

Впровадження християнства на Русі Груневег датував 990 р., як і у «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського. Твердження про християнізацію Русі в Константинополі також знаходимо в цій хроніці. Як гадають, Бєльський спирався на один із варіантів «Житія Володимира» [10]. Ймовірно, до твору Груневега ця розповідь перейшла з хроніки, а не безпосередньо з «Житія».

Інші повідомлення Груневега про історію Києва дуже фрагментарні. Він не згадує жодного з наступників Володимира, навіть Ярослава Мудрого (побудова Софії приписана також Володимирові). Немає згадки про зруйнування Києва Батиєм у 1240 р. і Менглі-Гіреєм у 1482 р., про захоплення міста Великим князівством Литовським, а згодом Польщею. Очевидно, Груневег і не ставив своїм завданням подати суцільний нарис історії міста. Він зупиняється головним чином на подіях, так чи інакше пов’язаних з описуваними будівлями. Так, при описі Золотих воріт переказано і тенденційні оповідання польських хроністів щодо цієї пам’ятки. Про напад на Київ Едигея розповідається у зв’язку зі згадкою про собор Михайлівського Золотоверхого монастиря (на думку інформаторів Груневега, баню собору позолочено на відзнаку врятування Київського замку від війська Едигея). Незважаючи на фрагментарність і окремі неточності, в цілому відомості Груневега про історію Києва більш грунтовні і вірогідні порівняно зі звістками на цю тему Лясоти і Левассера де Боплана.

Пишучи про історію Києва та його архітектуру, Груневег нерідко вдається до порівняння зі своїм рідним Гданськом. Він навіть співставляє відстані між вулицями та будівлями у Києві і Гданську. Це природно, оскільки читачами мали бути земляки автора. Цілком зрозуміло також, що бачене на Україні оцінюється крізь призму вражень від інших країн. Так, київську Софію автор порівнює з константинопольською. Він висловлює також думку, що засада вільної планувальної структури запозичена киянами від греків, оскільки, мовляв, для українців грецька культура так само приваблива, як для німців італійська. Хоч у цьому /116/ конкретному випадку таке пояснення непереконливе, свідчення автора про характер забудови Києва дуже важливе для дослідження історичної топографії. Воно підтверджує слушність точки зору тих істориків, які полемізують з гіпотезами про суцільний характер забудови київських кварталів [11]. Дані Груневега є також додатковим аргументом проти припущень деяких дослідників, начебто в минулому Старокиївська і Замкова гори не були відокремлені одна від одної [12].

Особливу цінність для реконструкції топографії стародавнього міста має поданий М. Груневегом план Старокиївської гори і опис пам’яток, що збереглися на той час на території «граду Ярослава». Мандрівник зробив слушний висновок, що від старого «Київського града», який «правильніше називати замком», місто поширювалося у всі сторони як на горі, так і на Подолі. Щоб оцінити джерелознавче значення плану, слід порівняти його з поданими Груневегом схематичними загальними планами Львова та Москви і більш деталізованими планами садиби домініканського монастиря [13] і вірменського кварталу у Львові. На останньому з цих планів досить точно передано не тільки розташування об’єктів, а й конфігурацію їх. Загальні плани більш умовні. Щоправда, і в них автор намагається розмістити об' єкти так, щоб дати правильну уяву, в якому напрямі вони розташовані один від одного. Проте більшість кривих ліній випрямлено, гострі кути замінено прямими. На плані Львова, який займає нижню частину сторінки, горизонтальні лінії видовжено, а вертикальні скорочено, тому квадрат перетворено в «лежачий» прямокутник. Очевидно, це пояснюється тим, що у висоту залишалося надто мало місця.

План Старокиївської гори займає проміжне місце між загальними планами міст і деталізованими планами міських кварталів. На відміну від плану Львова план Старокиївської гори розміщений не внизу сторінки, а на її лівому полі, досить вузькому. Тому видовженими тут виявилися вертикальні лінії. Якщо більшість планів Груневега мають північну орієнтацію, то на плані Старокиївської гори зверху – захід, а знизу – схід (підписаний латинською назвою orіеns). Мабуть, захід виявився зверху тому, що саме з цієї сторони розташовані Золоті ворота, від яких Груневег розпочинав опис Старокиївської гори. Потовщеною лінією передано західний і східний вали старокиївського «града». В першому з них показано Золоті ворота, позначені цифрою 2 на плані, в другому – інші ворота, позначені цифрою 6. Останні вже тоді були сильно зруйновані. Розташування їх напроти Золотих воріт вказує, що це ті ворота, які в історичній літературі відомі під назвою Софійських, або Батиєвих. В усякому разі, крім Золотих воріт, це єдині ворота, згадані Груневегом. На початку ХІХ ст., за даними /116/ Закревського, зберігалися, крім Золотих, тільки ворота, розташовані поблизу перетину сучасних вулиць Володимирської та Великої Житомирської [14]. Віддаль Софійського собору до Золотих воріт показана значно коротшою, ніж відстань від собору до Софійських воріт. Насправді ж, віддаль від Софії до Золотих воріт в 1,4 раза більша, ніж віддаль до Софійських воріт. Софія подана на плані праворуч від лінії Золоті ворота – Софійські ворота, а Михайлівський Золотоверхий монастир – ліворуч. Отже, їх взаємне розташування подане в дзеркальному зображенні, або, можливо, автор помилково поміняв місцями Золоті і Софійські ворота. Навіть враховуючи цю особливість плану, можна прийняти, що згадані в тексті і позначені на плані цифрою «руїни п’яти церков» були приблизно напроти Софії, але на південь від сучасної вулиці Володимирської. Можливо, серед них були і руїни Георгіївської та Ірининської церков. Адже пов’язання цих назв з виявленими археологами рештками храмів поки що гіпотетичне.

3 Подолу до Печерська автор їхав через Старокиївську гору, причому згадує на своєму шляху лише східні (Софійські) ворота. Очевидно, ворота, відомі у літописі як Лядські, в цей час вже не існували. Втім, південна окраїна «старого града», як і північна, виявилася поза рамкою плану, оскільки він зліва і справа обмежений лініями, якими в усьому рукописі відокремлено поля.

Надзвичайно цінні відомості Груневега про окремі пам’ятки архітектури Києва: Золоті ворота, Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Києво-Печерську лавру. Груневег висловлював думку, що саме з Золотих воріт походять двері кафедрального собору в Гнєзно – першій столиці Польщі. Насправді ці бронзові двері, прикрашені мистецькими рельєфами, були виготовлені у ХІІ ст. спеціально для Гнєзненського собору [15]. За художнім рівнем вони дуже виділялися серед інших аналогічних пам’яток, тому і виникла думка, що таке унікальне литво могло бути здійснене лише у Києві. Груневег чув, що ці двері були золотими, але сам припускав, що вони з корінфської міді і лише позолочені. Інші автори знають і інші пояснення назви Золотих воріт. І вже ця суперечливість джерел – доказ того, що виникла вона не у зв’язку з наявністю в оздобі споруди золота, а переносно, для підкреслення важливості і краси парадного в’їзду до міста (так, як це було і з константинопольськими Золотими воротами) [16].

Важливість для дослідників інформації Груневега про Софійський собор зумовлюється тим, що мандрівник бачив пам’ятку хоч і пошкодженою, але без будь-яких пізніх добудов і змін. Тому його /118/ свідчення допомагають уточнити реконструкцію вигляду пам’ятки в добу Київської Русі. Зокрема, дослідники протягом тривалого часу вважали, що другий поверх над зовнішньою галереєю з’явився щойно під час перебудови наприкінці ХУІІ – на початку ХVIII ст. Після того, коли у 1952 – 1953 рр. було виявлено на другому поверсі сліди давньої кладки, залишалося відкритим питання про те, чи над першим поверхом були окремі надбудови, чи суцільний другий поверх [17]. Тому заслуговує уважного розгляду свідчення Груневега, що ще наприкінці ХVІ ст. зберігалися руїни другого поверху зовнішньої галереї. У мистецтвознавчих працях трапляються твердження, що відсутні будь-які джерела для реконструкції вигляду ківорія Софії Київської. Але, як видно з опису Груневега, він мав чотири дерев’яні колонки. Мають значення для істориків мистецтва і згадки про намісні ікони, про конструкцію голосників тощо. Сумнів викликає звістка про наявність чотирьох веж. Можливо, в уяві мемуариста трансформувався спогад про дві реально бачені ним вежі.

Наведений Груневегом схематичний план Києво-Печерськоі лаври засвідчує, що при побудові на початку ХVIII ст. мурованих келій було збережено традиційне розпланування даної частини лаврської території. Висловлені тут зауваження стосуються лише деяких аспектів унікальної мемуарної пам’ятки. Нові дослідження, які особливо пожвавилися у зв' язку з відзначенням ювілею Києва, дають можливість краще інтерпретувати ті чи інші повідомлення Груневега. Публікація українського перекладу тієї частини мемуарів, що стосуються Києва, дасть змогу ширшого використання цього цінного джерела істориками та мистецтвознавцями.

подорожніх записок Мартина Груневега

(Уривок про Київ)

17 жовтня проїхали ми повз високий круглий вал посеред густого лісу. Біля нього нема відкритого простору і здалеку цей вал оточений ровом. Мешканці називають це місце Лос [В], я його обійшов навколо по верху.

Зупинялись пасти коней у лісі, тоді проїхали річку Роман [C]. Нічліг був у лісі біля річки Борщівка, близько півмилі [D] від Брусилова. Русини знають, яким могутнім містом був Київ і те, що він був столицею їхніх князів, що місто часто згадується в Хроніці у зв' язку з війнами і важливими подіями. Ще й сьогодні вони мають перед очима величну будову Софійської церкви, а за /119/ кілька миль навколо видно зруйновані мури. Тому вони говорять, що місто простягалося на 7 німецьких миль, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці. І в зв’язку з цим вони ще говорять, що ця річка (Борщівка) дістала таку назву, бо біля неї, на місці нашого нічлігу, був борщовий торг. Я вважаю, що Київ був великим містом, але не на стільки миль, як говорять русини. Німецька миля, коли її взяти у квадрат, утворила б простір для великого міста і навряд чи Гданськ займає таку площу. Напевне, тодішній Київ не був більшим всього сучасного Гданська. І хоч це місце було так само далеко від міста, як і тепер, воно могло називатися борщовим майданом чи торгом, незалежно від того, чи там торгували борщем. До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій. І щоб люди їздили кілька миль за борщем, який коштує гріш, це також видається недоречним. Отже це груба помилка простих людей (що не повинно нас дивувати), начебто Київ мав площу 7 миль і начебто ніде не було торгу борщем, лише на цьому місці, яке в наш час віддалене від Києва на півтори милі. Відомо також, що Троя лежить в Малій Азії, близько 300 миль від Києва.

18-го вранці прибули ми в славетне місто Київ і заїхали до вірменина на ім' я Абрагам (який відморозив собі ноги під час подорожі в Москву і тому ходив лише на колінах). Щоб ти не здивувався, як це ми могли в одного міщанина поміститися з такою великою кількістю возів, знай, що це місто забудоване не так, як це в нашій батьківщині. Вони всі живуть в дворах, за турецьким способом, або, правильніше, за способом греків, від яких вони мають релігію, їх наслідують у будівництві та звичаях, подібно до того як ми охоче йдемо за італійцями.

Паркан у Києві. Рис. М.Груневега 1584 р. [E]

У Греції, або теперішній Туреччині, мури прикрашають місто ї вулиці. А тут, у Києві, йдеш між дерев’яними будівлями і парканами неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одно за другим. Кожен дім має свою лазню за таким зразком, як у нас платні лазні, але розміром як мала кімната. Вони палять в них майже щодня на зразок московитів, які постійно купаються, але без [їхніх] церемоній (…). Паркани при будинках гарно збиті з стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев' яне, добре забудоване. Лише рідко трапляються приміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гонти у Польщі, – слушніше їх було називати дошками.

Місто розташоване на Дніпрі – річці, розміром подібній до Дунаю. Дніпро латини називають Бористеном. Річка багата на рибу. Вона протікала через Литву і цю Русь, впадаючи у володіннях польського короля в Евксінське море. ЇЇ охороняють козаки, яких у Києві повно. Те, що вони здобувають у своїх сусідів турків, татар чи московитів, тут все вони охоче залишають.

Загальний вигляд Києва. Рис. М.Груневега 1584 р.

/121/ Київ лежить у глибокій долині, між високими горами. Він простягся на три сторони, одну сторону трикутника становить Дніпро, позначений № 4 на малюнку. Дві інші сторони впираються у гори, які на малюнку показано затемненими місцями. Білою площиною посередині я зобразив розташування міста. № 5 означає шлях, яким ми прибули, через високу порослу лісом гору. 3 цієї сторони є трохи вільного місця між горою і містом, яке тут захищене дерев' яними хрестовинами. 3 другої сторони місто притиснене до стрімкої гори і тому там не потребує іншої охорони. А зі сторони річки воно має замість муру паркани городів.

Коли ми з’їжджали з гори, ліворуч залишали гарну площу, рівну ринкові, де живуть переважно польські католики. Вона позначена № 3. Там стоїть костьол і монастир з ченцями нашого ордена. Костьол був заснований св. Яцентієм, але не на теперішньому місці, а на іншому, яке тепер далеко залишилося за містом. Його ще й тепер можна бачити — мурований, але цілком спустошений [19]. Теперішні костьол і монастир дерев’яні. Але ті, які я бачив, коли там був, згоріли через необережність кілька років тому, коли пріором був Йорданій Ковальковський. На його місце ченці хотіли поставити мене, але після посвяти їм послали патера Фелікса Бухаке (Булгака?), який, після закінчення будови костьолу і монастиря, там похований. У той час там жило ледве чотирьох ченців, але тепер вдвічі більше і [монастир] росте день у день.

№ 2 показує наш постоялий двір, кінець шляху з номера 5-го означає місце ринку, який краще назвати малою торговицею, бо він тісний. На ринку стоїть Богородична церква, мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі) [20]. Вона крита гонтами і має посередині баню з дощок, грецького зразка. Ії дзвіниця також дерев’яна. Навколо церкви є крамниці. Поблизу цієї мурованої стоїть також дерев’яна церква, а від неї недалеко карвасар [21] для купців, споруджений з дерева. Над містом на високій горі лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною. Там живуть знатні люди, які не так стягають данини з купців, як де-інде. Одна з важливих причин цієї доброти – те, що дружина пана була вірменкою, хоч і католичкою (а пан був польським шляхтичем).

У Києві мешкає досить вірменів, які мають там також свою церкву з дерева. Але мало хто з них знає вірменську мову, більшість володіють лише українською, і одружуються з українцями, що, між іншим, дуже суперечить їхнім законам. Далі (за Києвом) уже не живе жодний вірменин.

… Від замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища, так що замок лежить неначе на окремій горі, яка виросла з другої /122/ гори. Якщо хочеш зрозуміти розташування цих гір, то знай: місто тягнеться вздовж високої крутої гори, а від неї відокремлена гора, на якій замок, так що між замком і великою горою пролягла долина. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами (всередині них приблизно стільки простору, як займають зерносховища в Гданську). Мешканці називають це оточене ровом місце «містом» (die Statt), але, очевидно, це старий замок, навколо якого будувалося місто в усі сторони, – на горі, а також, як тепер, внизу

Старокиївська та замкова гори. Рис. М.Груневега 1584 р. [E]

500 років після різдва Христового збудував це місто руський князь Кий, від якого воно отримало назву Києва. Це слово – прикметник: Київ, тобто Кия (des Kyes). Оскільки це слово по-польськи означає «кий», жартівливо називають мешканців міста «києносцями».

Пізніше, року 990 Володимир (також руський князь, при якому:зріс цей край і особливо місто) послав до Василія Костянтина, східного імператора, щоб одружитися з його сестрою. Коли отримав відмову, як негідний того поганин, погодився він на хрещення. Коли ж прибув до Константинополя приймати хрест, осліп. В тажому горі послав до нареченої, щоб сказали, що вона буде нещасною. На це вона відповіла: «Як тільки він охреститься, позбудеться сліпоти». І бог це здійснив. Отже він радісно повернувся до своєї країни, де своїх підданих привів до хрещення. Вони були охрещені:в Дніпрі. Греки, як і вірмени, занурюють дитину повністю в купелі. І русини слідують у цьому за греками дотепер.

Цей Володимир привів з собою з Греції різних майстерних ремісників, за допомогою яких він спорудив у своїй країні багато гарних церков і монастирів. На згаданій вище горі, яку тепер назизають старим київським гбродом, спорудив він гарну велику церкву за прикладом і назвою св. Софії константинопольської. Вона стоїть у переважній частині і нині.

19 жовтня пішов я з Стефаном на гору, щоб оглянути старий город, і особливо церкву св. Софії. Цей згаданий Стефан – весе.лий, доброчесний і богобоязливий юнак мого віку – вроджений вірменин з Києва. Його батько, побожний і, як і син, справедлива та гарна людина. Король Сигізмунд за гідні діяння зробив його шляхтичем і надав йому село проблизу Києва. Без шкоди для своєї шляхетської честі він узявся за фірманство і віз тоді також товар синового хазяїна. Сам він не знав ні слова по-вірменськи, натомість син Стефан добре володів цією мовою, а до того і турецькою. Ці мови він вивчив у Кам'янці у одного вірменина, до якого батько його віддав ще малим […] [22].

Глечик-голосник з Софійського собору [E]

Подібно до того як єпископ Оніас збудував в Єгипті храм на зразок єрусалимського, так і згаданий князь Володимир цією церквою Софії наслідував константинопольську. За своєю формою /124/ київська подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю. Святий мученик Ісидор був тут архієпископом. Теперішнього часу церква стоїть на пустому місті, далеко від людей, і ми не знали, як туди увійти. На мій погляд, пощадили цю церкву під час війн не лише християни, а й татари, бо вона стоїть ще ціла і там їхнє духовенство в певний час проводить богослуження. Довкола протікає туди дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків, – тільки забиті поганими дошками. На щастя ми знайшли діру, де випала частина муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі частини, і з них можна уявити, який був вигляд церкви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої галереї, можливо, що її зруйнували турки. 3 цієї галереї можна пройти до галереї у церкві, яка кінчається при вівтарі таким самим способом, як у Константинополі…, за винятком того, що колони, у зв’язку з браком матеріалу, збудовано лише з цегли, яка, за грецьким зразком, має такі розміри, як у нас кімнатні плитки. 3 зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з однієї сторони. Вони в церкві з чотирьох боків викладені були мармуровим каменем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру. Тільки ще в усіх чотирьох кутках церкви є круглі вежі з гвинтовими сходами, вони викладені гарними плитками з червоного мармуру, але жорсткого, неполірованого. Ці плитки, які досить великі, тягнуть люди на кладовища і прикрашають ними могили. Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно гарними старофранкськими взорами. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинаються аж на вулиці. Але внизу церква майстерно викладена різнобарвним глазурованим камінням. Четверо згаданих гвинтових сходів, здається мені, вели на непокриту галерею, чи, як це по-іншому зветься, на плоский дах, який був над зовнішньою галереєю. На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, як ніби був зроблений сьогодні. Під образом є вівтар з дерев’яним дашком на чотирьох стовпах, щоб з галереї не можна було вільно туди дивитися. 3 цього можна зробити висновок, що так само було і у константинопольській Софії. 3-перед вівтаря вже забрали небесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні великі ікони. На одній зображено Спаса, на другій Богородицю за грецьким звичаєм. їх через великі розміри нелегко було б забрати до іншої церкви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні глечики. Спершу на склепінні є шар цегли (грецького зразка [тобто квадратної форми], а не [прямокутної], як у нас), відразу на ньому встановлено глечики горлом вниз, з’єднані вапном. Глечики білі і тверді, у всьому подібні до звичайних глечиків, що коли один глечик взяти /125/ з склепіння, то можна на його місце вставити інший. Баня посередині церкви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю з дощок. Над великими церковними дверима (з сторони спуску) вміщено великий зелений камінь подібний до дзеркала. Про нього в народі дивна легенда, а саме, що у цьому зеркалі видно те, що вважалося таємним, і про це розповідають різні історії… У цьому краю нема мармуру, порфіру і алебастру і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву за допомогою майстерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчиками. Таке ще й тепер поширене у греків […].

План Старокиївської гори. 1 − Cофійський собор; 2 − Золоті ворота; 3 − руїни воріт; 4 − п'ять зруйнованих храмів; 5 − Михайлівський собор. Рис. М.Груневега 1584 р.

Доданий тут малюнок показує розташування старого Київського замку, де розташована і св. Софія, яку вказує квадрат з цифрою 1. Проти неї йде велика вулиця з однієї брами від великої церкви як гданська ратуша від Кушнірської вулиці. Вона називається Золотою брамою. Двері відтіля мають бути в Гнєзно в кафедральному соборі. Твердять, що вони зроблені з поганого золота. Я вважаю ймовірним, що вони були зроблені з корінфської міді і позолочені, як це прийнято серед греків. Король Болеслав Хоробрий, коли він узяв це місто і замок, вищербив на цій брамі свого меча. Меч, яким він наніс по ній удар, зберігають у вежі в Гнєзно і називають Щербець, бо він від того удару вищербився [23]. Як пишуть, цей меч, принесений ангелом з неба, в багатьох бідах порятував цього короля.

1074 р. Болеслав Сміливий облягав Київ так довго, що місто напіввиголодніле піддалося. Коли він в’їжджав у замок, ударив у ворота, як його попередник [24]. Але Хоробрий своїми цнотами здобув королівську корону, а цей її втратив після вбивства Станіслава.

Тоді 1415 р. обложив місто татарський цар Едіга, спалив і знищив усе навколо, але замку не міг здобути, хоч докладав до цього великі зусилля [25]. 3 того часу пішло місто до занепаду аж до наших днів. Золоті ворота ще стоять, але переважна частина їх поруйнована… Зверху над ними влаштована каплиця — за звичаєм русинів, які прикрашають зверху свої брами гарними церковцями, віддаючи богові в охорону. Таку побожність вони, мабуть, перейняли від греків.

Там, де позначка № 4, недалеко одна від однієї стоять п'ять поруйнованих церков гарної будови. А там, де № 5 – церква Михайла. Вона ще ціла і при ній живе духовний. Ії верхня баня має яскраву позолоту, але краї даху навколо свинцеві, бо не вистачило /127/ золота. Причина, що церква покрита золотом, така. Коли Едіга, як було сказано, здобув місто, втекли жінки до замку і молилися богу. Оскільки він їх захистив, вирішили дати свої коштовності на позолоту церкви і це здійснили після того, як бог врятував їх від. поганих.

Собор Михайлівського монастиря. Рис. М.Груневега 1584 р.

Півмилі від Києва є славний монастир і при ньому скит на римський лад, дуже знаменитий у всій Польщі; русини називають його «печерою»… Я хотів його побачити, тому 21 жовтня, коли хазяї у неділю були в гостях у замку, поїхали я і Стефан на конях через старий замок, крізь браму, позначену на малюнку № 3. Брама ця знищена, начебто її взагалі не було, бо кожен, хто не лінивий, бере цегли додому з цієї гори. Ми прибули до монастиря, який лежить у гарному великому селі при Дніпрі. Від брами, яка змурована під каплицею, ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де зліва стоїть велика мурована церква Пречистої – так русини називають мадонну. Дзвіниця дерев’яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена і знищена. У селищї є також дерев’яні церкви. Навпроти церкви. справа, як показано хрестиком, великий гарний будинок з дерева. Там зібралися монахи як на свято. Як тільки нас помітили з сіней і довідалися, що ми від купців з Львова, до нас швидко підійшов монах і запросив нас від старшин на хліб і мед. Ми щиро подякували, але, перепросивши, відмовилися від їжі і пива, бо мали небагато часу. Попросили лише, щоб нам дозволили оглянути. церкву і печеру.

План Києво-печерської лаври. Рис. М.Грунев На півночі до Теночтітлану примикав острів Тлателолько, який був незалежним містом до війни 1473 року. Після підкорення Тлателолько болота, що розділяли два міста, були осушені, і міста стали єдиною агломерацією, хоча кожен з колишніх міст зберіг свій комерційний і релігійний центр. Ацтекська столиця з чисельністю населення понад 350 тисяч чоловік була найбільшим містом Мексики і набагато більші, ніж будь-який європейський місто того часу.

ега 1584 р.

Судячи з того, що вхід до печер зображений на першому плані, а каплиця – на другому, ансамбль споруд поданий зі східного боку. Однак сама каплиця показана із заходу (з боку головного входу). Можна думати, що гравюра Тимофія Петровича дає загальне уявлення про вигляд надпечерних будівель не тільки в момент її виконання, але й у попередні століття.

Рис.3. Невідомий художник. Панорама і план Дальніх печер. Гравюра з книги Афанасія Кальнофойського "Тератургіма". 1638.

 

 

Рис.6. Печера преподобного отця нашого Феодосія Печерського. Гравюра Леонтія Тарасевича. 1703.

 

Кремінь був основною сировиною для виготовлення знарядь праці.

Реконструкція житла первісної людини різних періодів палеоліту

 

Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

 

 

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

 

 

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

 

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

 

 

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

 

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

 

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

 

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім - тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

 

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

 

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київськийархеолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

 

 

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

 

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

 

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

 

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

 

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна.

 

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

 

2. В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

 

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

 

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дона.

 

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

 

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

 

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

 

3. Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.

 

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

 

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

 

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

 

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

4. Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

 

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

 

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

 

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

 

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

 

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.