Принципи класичної школи теорії міжнародних відносин

Від найдавніших часів, коли почали виникати перші цивілізації Стародавнього Сходу, людство намагалось осмислити найважливіші закономірності свого існування. Утворення держав та розвиток політичних і торгових стосунків між ними з усією актуальністю поставив на порядок денний проблему їх взаємовідносин. Уже тоді, як і зрештою впродовж усього існування людства, стосунки між державами визначались численними суперечностями, які неодноразово призводили до вибуху кривавих збройних конфліктів. Науковий інтерес до дослідження міжнародних відносин, починаючи від Античних часів, зосереджувався на розв'язанні дилеми "війни і миру", співвідношення яких учені у той чи інший спосіб намагались розтлумачити. Пояснюючи природу первинного інтересу до міжнародних відносин, Ю. Кукулка пише: "Війни привертали увагу філософів,

1 Теорії класичної школи називають також традиціоналізмом, хоч у деяких наукових працях ця назва стосується лише політичного реалізму.

літописців та правників, які спостерігали та вивчали вияви ворожості та суперництва суб'єктів міжнародного життя... Ці мислителі поступово ставали засновниками наукового дослідження міжнародних відносин, коли суспільні стосунки в міжнародному масштабі набували щораз більшого впливу на життя організованих суспільних груп"1.

Проблеми теорії міжнародних відносин аж до початку XX ст. розглядали історики, філософи, правники, географи, соціологи та представники інших суспільних наук.

Процес розвитку теорії міжнародних відносин від початку виникнення був пов'язаний із тим, що вона опиралась на підходи, властиві тим суспільним наукам, у рамках яких започаткували дослідження міжнародних відносин. Тобто вона була орієнтована на принципи, методи та підходи, якими володіли гуманітарні науки, насамперед, історія, філософія і право. Становлення класичної школи теорії міжнародних відносин у період 20—60-х років XX ст. ґрунтувалось на взаємопов'язаних принципах: суб'єктивізмі, антропоморфізмі та нормативізмі.

Суб'єктивізм є сприйняттям міжнародних відносин як процесу та результату людської діяльності у міжнародному середовищі, що орієнтує дослідження до особливостей та закономірностей людської натури, яка є в них визначальною.

Антропоморфізм логічно випливає із суб'єктивізму, оскільки він полягає у перенесенні на міжнародні відносини особливостей характеру людини та їх дослідженні як макроявища людських відносин узагалі.

Нормативізм полягає у твердженні про певну закономірну еталонну поведінку суб'єктів (зокрема, це стосується мотивів, цілей та інтересів), яка дає змогу розглядати їхні дії крізь її призму та пояснювати явища і процеси у міжнародних відносинах.

І представники теорії ідеалізму, і прихильники політичного реалізму, незважаючи на діаметрально протилежні оцінки реальності, послідовно дотримуються принципів суб'єктивізму, антропоморфізму та нормативізму, що становлять фундамент їхніх наукових концепцій.

1 KukufkaJ. Teoriastosunkowmi?dzynarodowych. — Warszawa, 2000. S. 13.

Класична школа теорії склалася у сфері політичних наук, оскільки власне представники цих наук першими почали вивчати міжнародні відносини систематично.

 

Теорія ідеалізму

Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки починала формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й Арі-стотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували увагу на сутності держави та проблемах війни і миру, які, зрештою, і в пізніші часи були головним об'єктом дослідження теорії міжнародних відносин. Уже тоді формулювалися твердження про анормальність війн та їх справедливий чи несправедливий характер, а агресивність держав пояснювали особливостями їхнього внутрішнього політичного устрою.

Особливе значення для розвитку засад ідеалізму мали погляди двох великих давньогрецьких філософів — Платона та його учня Арістотеля.

Платон (429—347 рр. до Р. X.) став автором досить цікавої концепції форм політичного правління держав, учення про їхню послідовну деградацію та кругообіг. За Платоном, держава виникає із закономірної потреби людини в організації взаємодій серед подібних до себе. Організація цих взаємодій має на меті запровадження певного справедливого порядку людських взаємовідносин. Справедливість у стосунках між людьми можлива лише за умови існування держави, оскільки "...ті, хто дотримується справедливості, дотримуються її через неспроможність творити несправедливість, а не через власне бажання"1. Найважливішими формами держави є: аристократія, тимократія, олігархія, демократія і тиранія. Форми політичного правління визначають не лише внутрішню, а й зовнішню політику держави, оскільки вона обмежує та спрямовує волю людей. Якщо пра-

1 Платон. Держава. — К., 2000. — С. 44.

вильне твердження про те, що держава за певних політичних умов визначає життя громадян, то правильне також твердження, що вона визначає їх ставлення до інших держав. Серед усіх форм Політичного правління найбільш схильною до зовнішньої агресії є тимократія як "змішаний лад, ознаками якого є наслідування частково аристократії (для тимократії характерне пошанування влади...), частково олігархії (люди тут жадібні до грошей і, як дикуни, шанують золото та срібло); при цьому ладі не залишається прямих та простосердних людей, правити будуть не мудрі, а ті, хто простіший, — народжені для війн, наділені запеклим духом, там будуть у пошані воєнні хитрощі, і така держава буде вічно воювати"1.

Поєднання хоробрих і войовничих правителів з меркантильним суспільством, в інтересах якого вони діють, за Платоном, є найважливішою причиною агресивності держав та війн між ними. У тимократії визначальним у політичному управлінні є прагнення "...щоб мудрі мужі не прийшли до влади, тому що там уже немає... щирих і рішучих людей..; там тягнутимуться за тими, хто є несамовитий духом, і за тими, хто менш досконалий і схильний більше до війни, ніж до миру"2.

Арістотель (384—322 pp. до Р. X.) — автор однієї з перших праць, у якій узагальнено досвід державного управління, — "Політики". В основу сприйняття держави він ставить твердження про те, що "держава належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична"3. Існування людини поза спільнотою, яку репрезентує держава, — немислиме, позаяк одиниця без цілого існувати не може.

Міжнародний контекст існування держави Арістотель виклав у семи твердженнях:

1. Остаточна мета політики держави полягає у досягненні щастя її громадян, що визначається правом, добрими звичаями та вихованням. Однак, на відміну від Платона, він вважав, що ідеальна держава не може існувати, оскільки факт її сусідства

1 Чаньпиев А.А. История иолитических учений. Классическая западная традиция. — М., 1998. — С. 31—32.

2Платон. Держава. — К., 2000. — С. 244.

J Арістотель. Політика. — К., 2003. — С. 17.

з іншими державами змушував би її адаптуватись до цього (не завжди приязного) середовища.

2.Основа взаємовідносин між державами має вилучати нав'язування їх одна одній, оскільки це суперечить добрим звичаям та праву.

3.Війни та загарбання не є метою держави, хоч вона мусить бути готовою до війни для власного захисту.

4.Територія держави має бути важкодоступна для ворогів, але мати достатньо шляхів (сухопутних чи морських), які можна використати у воєнних і торгових цілях.

5.Люди поводяться відповідно до кліматичних умов свого проживання. В Європі вони активні та незалежні, а в країнах зі спекотним кліматом — мляві та нерішучі, хоча й наділені творчою уявою.

6.Воєнна сила потрібна державі лише під час війни, і тому її посідання не є найважливішою метою державної політики, а лише засобом застосувати її в критичних ситуаціях.

7.Володіння збройними силами та особливо воєнно-морським флотом для деяких держав необхідне і в мирний час, тому що це дає змогу будити повагу та страх у ворогів, а крім цього, допомагати дружнім державам.

Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у твердженні про суб'єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як наслідування добрих звичаїв та ідей1.

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи Аквінського (1225—1274), який причину війни вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та божого порядку.

Конфлікти і війни випливають із людських слабкостей та гріхів (жадібність, жорстокість, гординя тощо), які мають бути

1 Йдеться про концепцію Платона про ідеократичне правління, тобто наслідування правителями мудрих ідей філософів.

подолані чи регульовані за допомогою сповідування lex aeterna, тобто вічного Божого закону. Власне тому світська влада має бути доповнена духовною, що в реаліях XIII ст. означало підпорядкування християнських монархів Європи владі Папи Римського. Підпорядкування світської влади духовній мало на меті повне вилучення із суспільного життя війни між християнами та регулювання на основі lex helium (права війни) війн в ім'я самооборони, перемоги "добра над злом", підтримання християнства у боротьбі проти іновірців і варварів. Для визнання війни справедливою потрібно три умови:

1)вона має бути офіційно оголошена законним урядом;

2)вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa);

3)її мета має визначатися справедливим наміром (recta іп-tentio).

Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви, оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних європейських держав.

Характеризуючи ставлення церкви до проблеми війни, М. Го-вард писав: "Концепції jus ad helium, jus in hello — справедливість на війні, справедливість до переможених — були не дуже доречними, коли нормани, як всепоглинальний вогонь, спустошували християнські землі. Церковникам так само важко було застосовувати поняття гуманності та справедливості до мусульман, які фанатично прагнули навернути у свою віру або винищити під корінь іновірців всюди, куди сягали їхні мечі...

Щодо війн між християнами ситуація виглядала дещо інакше. Вважалось ганебним для християнина битись із християнином, і церква це постійно засуджувала, та марно, як і в наші дні. Але християнські теологи погоджувались із тим, що деякі війни були "справедливими". До цієї категорії потрапляли ті, які велися на підставі 'законного пріоритету і зі справедливих причин"1.

Принцип справедливості, який Т. Аквінський запозичив у Платона та Арістотеля, був пов'язаний не лише з ідеєю теократич-ності у міжнародних відносинах, а й з обґрунтуванням потреби

1 Говард М. Війна в європейській історії. — К., 2000. — С. 11.

заборонити певні типи війн, які церква визнавала невідповідними йому.

Ідея повного вилучення війни із міжнародних відносин у Нові часи призвела до намагання теоретично обґрунтувати т. зв. "La Paix Perpetuelle" ("Вічний мир"), що ґрунтувався на ідеї створення загальноєвропейської конфедерації як способу досягнення миру та уникнення війн через подолання свавілля феодальних правителів. Найрізноманітніші проекти конфедерації висунули П. Дюбуа, герцог де Сюллі, Е. Роттердамський, В. Пен, Ж.-Ж. Руссо та чимало інших мислителів. Ці проекти були пов'язані із пошуками оптимального політичного устрою Європи. Виразною особливістю їхніх поглядів стало обґрунтування потреби створення певної наддержавної інституції, що могла б не-заангажовано вирішувати спори між європейськими державами. Раду монархів запронував П. Дюбуа, Європейський парламент — В. Пен, Раду конфедерації — Ж.-Ж. Руссо. В усіх випадках їхні компетенції включали не лише арбітраж у міждержавних спорах, а й збройне "покарання" агресора спільнотою держав, очолюваною наддержавними інституціями.

X. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи міжнародного права.

В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він намагається дослідити дилему війни і миру через призму моральних принципів, що визначають собою взаємовідносини між державами світу. На його думку, для розв'язання збройних конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких мають дотримуватись уряди всіх країн світу. Йдеться про:

— принцип самозбереження, що полягає у взаємній повазі до законних і необхідних для існування держав інтересів;

— принцип протиставлення свавіллю та несправедливості, тобто солідарність урядів щодо недопущення політики, яка базується на необґрунтованих самозбереженням інтересах і цілях.

Ці ідеї X. Ґроцій філософськи обґрунтовує і розвиває у своїх подальших працях. Ґ. Гофман-Льорцер зводить його міркування до п'яти основних положень:

1. Людство може досягти справедливого і щасливого життя лише під керівництвом "правдивого Бога", наміри якого завжди справедливі.

2.-Людство підкоряється двом принципам: а) міжнародному праву (jus gentium); в) природному праву (Jus naturae).

3.Бог дав християнам особливе право (jus voluntarium divi-пит).

4. Jus naturae та jus gentium за певних обставин суперечать праву, створеному людиною (jus voluntairum humanum).

5.Божественному образу, який є досконалим, відповідає людський образ, визначений не лише справедливими намірами, але й соціальними інтересами.

Образ (натура) людини завжди недосконалий через трагічну розбіжність між справедливими намірами та соціальними інтересами людини. Ця розбіжність є першопричиною суспільних катаклізмів (насамперед, війн), які виникають унаслідок порушення справедливості. Несправедливість, породжена людськими пристрастями, завжди призводить до війни. Війни, однак, у його концепції є марґінальним явищем, оскільки "немає такого спору, через який не могла розпочатись війна... Сама ж війна призводить нас до миру як до своєї остаточної мети"1. Отже, на думку X. Ґроція, війна порушує нормальний стан міжнародних відносин і є тимчасовим явищем, оскільки вони завжди повертаються до мирного співіснування між державами світу. Для встановлення справедливого міжнародного порядку та елімінації війни потрібно сформувати систему права, що має випливати з ідеї божої справедливості.

В основній праці "De jure Belli ас Pacis" ("Про право війни і миру") він розуміє систему міжнародного права як сукупність звичаєвих (природних) і позитивних2 норм взаємовідносин між державами, їх кодифікація та дотримання державами у своїй політиці, на його думку, є ефективним інструментом гармонізації міжнародних відносин. Водночас держави мають утримуватись

Гроций Г. О праве войни и мира / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 826.

2 Тобто сформульованих державами за взаємною згодою.

від збройного насильства, а конфлікти, що виникають між ними, розв'язувати за допомогою переговорів, добросовісного посередництва та в судовому порядку. Останній спосіб розв'язання суперечностей особливо цінний, позаяк урівнює права сильних та слабких держав і дає останнім змогу сподіватися на справедливість.

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт. Політичні еліти звикли за будь-яких обставин послуговуватись збройною силою, незважаючи на те, що така політика суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.

Обмежити застосування збройної сили у міжнародних відносинах, за Дж. Бентамом, можливо за таких умов:

—введення особистої відповідальності членів уряду за втяг-нення народів у війну;

—припинення мілітаризації, послаблення впливу армії на суспільство та загальне роззброєння;

—припинення практики "таємної" дипломатії;

—створення міжнародної організації у складі делегацій європейських держав, уповноважених розв'язувати суперечки між ними.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою. їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залу-

чення громадян до активного керування державою, наслідком цього стане постійний мир. Він виникне завдяки тому, що якщо для "вирішення питання: бути чи не бути війні? — вимагається згода громадян, то... вони добре подумають, перш ніж починати настільки погану гру. Тому, що весь тягар війни їм доведеться взяти на себе: самим воювати, оплачувати воєнні витрати своїх держав з власної кишені, та на завершення відбудовувати спустошення, причинені війною"1. Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього гармонійного розвитку.

Загалом, стосунки між державами можуть перманентно бути мирними за умови дотримання їх урядами шести найважливіших принципів:

1.Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в ньому таємно зберігаються reservatio mentalis2, оскільки міжнародні договори покликані усувати причини війн між державами, а не створювати підстави для їх виникнення у майбутньому.

2.Жодна самостійна держава не може бути анексованою чи переданою (як спадок, у результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) іншою. Держава та її громадяни не можуть розглядатися як майно, оскільки володіють національним суверенітетом, порушення якого завжди призводить до війн.

3.Постійні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постійно готові до ведення війни, вони є серйозною загрозою існуванню іншим, насамперед сусіднім, державам. їх існування спричиняє намагання урядів озброюватись та збільшувати збройні сили до межі, за якою "пов'язані із підтриманням миру воєнні витрати стають настільки обтяжливішими від короткої війни, Що самі постійні армії стають причиною воєнного нападу з метою позбавлення від цього тягаря"3.

4.Державні борги не повинні використовуватися для цілей

1 Кант И. К вечному миру / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 857.

2 Латинський вираз, який у цьому контексті розуміється як старі претензії.

3 Кант И. К вечному миру / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. — С. 854.

зовнішньої політики. Йдеться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може дати їм необхідні кошти на ведення війни навіть із державами-кредиторами.

5.Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи іншої держави. Таке втручання є порушенням суверенних прав народу і не може викликати жодної іншої реакції, крім збройного опору інтервентам.

6.Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі (навіть у часи війни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів чи акту про капітуляцію, підбурювання іноземних громадян до зради чи бунту проти своєї законної влади. Такі дії підривають довіру у стосунках між урядами держав та авторитет влади, що до них вдається в очах своїх власних громадян.

Ідеалістами, за сутністю поглядів на міжнародні відносини, були також: Е. Роттердамський, Е.ДеВаттель, Дж. Локк, Ш. Де Сен-П'єр, Т. Пейн, Дж. Мілл, які, незважаючи на деякі розбіжності, "об'єднані способом бачення світу, виразною вірою в сумління та раціональність як передумови миру та універсальної гармонії"1.

До початку XX ст. окремі концепції ідеалістів щодо характеру та змісту міжнародних відносин висловлюються або у роздумах політиків, або у периферійних працях філософів, що не дає підстави вважати ідеалізм цілісним науковим напрямом, що ґрунтується на стрункій системі поглядів. Теорія міжнародних відносин не отримала систематичного розвитку аж до завершення Першої світової війни, а її об'єкт дослідження посідав марґінальне місце у філософії, історії, правовій науці та соціології. Досі більшість учених виходили із незмінності міжнародної спільноти, тобто розглядали її з метафізичних позицій. Вивчення процесів у міжнародному середовищі взагалі не визначалось як предмет дослідження, оскільки було відсутнє хоча б примітивне їх розуміння.

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована сукупність поглядів інтелектуалів — ідеа-

1 Encyklopedia politologii: Т. 5. Stosunki miedzynarodowe. — Zakamycze, 2002. — S. 145.

лістів, які поділяли позицію Президента СІЛА В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин. Його погляди сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були, виражені у програмних гаслах кардинальної трансформації міжнародних відносин: "мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як світовий скарб моральних вартостей". Знамениті 14 пунктів, які запропонував президент СІЛА на Версальській мирній конференції, стали фактичним втіленням теоретичних принципів ідеалізму в реальні міжнародні відносини.

У період між світовими війнами на принципи ідеалізму опирався також Пакт Бріана—Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. у Парижі. "Пакт загальної відмови від війни" складався з двох статей, у яких сторони1 урочисто зобов'язувались не застосовувати воєнну силу у відносинах між собою та розв'язувати всі можливі суперечки мирним шляхом. Доктрина державного секретаря СІЛА Стаймсона логічно випливала зі статей пакту і полягала у невизнанні територіальних змін, досягнутих воєнною силою. Досить скептично оцінюючи значущість правової заборони на застосування воєнної сили, Ж. Б. Дюрозель зауважив: ''Цей пакт ознаменував апогей пацифістської хвилі та характерної на той час для дипломатії "пактоманії". Багато людей вірили тоді, якщо буде підписано більше пактів, навіть невинних, то ті, хто їх підписав, будуть пильніше дотримувати свого слова. Це була, безперечно, небезпечна ілюзія"2.

Ідеалісти вважали, що війна є результатом політики, яку здійснюють егоїстичні, жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада. Такій політиці та зумовленій нею загальній підозрілості й агресивності суттєво сприяють таємна дипломатія і мілітаризм, широко практиковані державами. Прозора державна політика, активний розвиток міжнародного права, демократичних наддержавних інституцій (що випливає із доктрини "внутрішньої аналогії"3) та систем колективної

1 Пакт уклали представники 15 держав, а 1 січня 1939 р. його підписали та ратифікували 75 держав світу.

1 Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. — К., 1995.- С. 83.

3 Йдеться про перенесення ідеалістами досвіду припинення міжусобних феодальних війн на міжнародні відносини.

безпеки — "ключові" елементи гармонійних міжнародних відносин.

Ще один принцип ідеалізму — принцип національного самовизначення, що розвинувся з ідеї Е. Канта про "загальний громадянський стан". Вільне волевиявлення націй призведе до створення їх легітимної представницької влади, а це усуне причини внутрішніх конфліктів та їх переростання у міжнародні. Г. Л. Дікенсон вважав, що, закріплюючи принцип національного суверенітету, потрібно водночас формувати світову громадську думку щодо проблем міжнародних відносин, яка може стати потужним засобом досягнення гармонійності, як вияву "світового розуму".

Британський дослідник Н. Анджел, на відміну від більшості ідеалістів, вважав ідею національного суверенітету та факт розподілу людства на незалежні, ворогуючі держави науковим абсурдом. Розвиваючи ідею Е. Канта про значення взаємовигідної торгівлі для гармонізації міжнародних відносин, він стверджував, що війна між високорозвиненими країнами світу неможлива. Причиною він назвав вільну торгівлю, яка створила безпрецедентну взаємозалежність та кооперацію, що стала основою індивідуального та колективного добробуту держав світу (за це у 1933 р. йому була присуджена Нобелівська премія Миру). Загалом ідеалісти постійно намагались обґрунтувати неможливість та рудиментарність війни, як і застарілість концепцій зовнішньої політики, що мали в основі використання воєнної сили. Свого часу Е. Роттердамський обґрунтовував тезу про економічну невигідність війни, а О. Конт доводив, що в XIX ст. потреба у силових діях держав відпала зі зміною головного критерію розвитку суспільства, на відміну від попередніх епох, коли він визначався володінням певним обсягом людських і природних ресурсів, — ним стала наукова організація праці.

Теорія ідеалізму базується на припущеннях про те, "що людську поведінку формує середовище, але його можна змінити.., що людство здатне до самовдосконалення... політичне середовище може бути трансформоване розвитком нових установ, таких як Ліга Націй та Об'єднані Нації"1. Гармонія зацікавле-

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 1990. — P. 5.

ності у спокої на рівні спільноти або нації-держави ґрунтується на зацікавленості індивіда у спокійному світі. Тобто ідеалісти трактували сутність учасника міжнародних відносин антропоморфічно, вважаючи, що він може діяти у міжнародних відносинах добре чи погано, морально чи аморально. Діяльність будь-яких учасників міжнародних відносин визначається певними принципами, а вони самі можуть підлягати моральному вдосконаленню.

Теоретичні погляди ідеалістів на міжнародні відносини зводяться до таких тверджень:

1.Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх доцільно розглядати й пояснювати крізь призму її поведінки. Людина, як і будь-який створений нею колектив, зацікавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, оскільки вони гарантують розвиток і процвітання.

2.Держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є універсальні людські норми поведінки, що матеріалізуються у сфері міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність. Держава, що є ініціатором конфлікту, діє аморально та заслуговує на застосування до неї адекватних заходів з боку міжнародної спільноти. Р. Каст назвав ініціатора конфронтації "природним агресором, заколотником проти миру".

Інструментами підтримання стабільності є міжнародні організації, міжнародне право та світова громадська думка. Міжнародні організації покликані бути регуляторами взаємовідносин між державами, виконуючи роль арбітрів та скеровуючи їх у русло гармонійності.

3.Національний інтерес психологічно виражає суб'єктивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінне від реальності. У міжнародних відносинах наявна гармонія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та суперечності не мають істотного характеру, оскільки гармонізуються "невидимою рукою" (Бога, розуму тощо), що запозичено з економічної теорії А. Сміта.

4. Конфлікти на об'єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які суперечності без об'єктивної основи можна врегулювати за допомогою переговорів.

Міжнародні відносини, й особливо зовнішня політика, мають здійснюватися за універсальними нормами моралі та міжнародним правом, як запорука стабільності, а їх порушення призводить до суперечностей і конфліктів, що є анормальним явищем.

Е. Карр розглядав прихильників ідеалізму як інтелектуальних нащадків Просвітництва (XVIII ст.), лібералізму (XIX ст.) та ідеалізму В. Вільсона (XX ст.). Ідеалізм, на його думку, пов'язується з традиційною англо-американською тенденцією до перебільшення свободи вибору у зовнішній політиці, певним фарисейством, вибудуваним на відірваних від життя гаслах незацікавленості, моральності та нормативності мислення як політиків, так і науковців. Коментуючи ренесанс ідеалізму початку XX ст., він писав: "За іронією долі напівзабуті ідеї XIX ст. народилися заново у другій і третій декадах XX ст. у спеціальній сфері міжнародних відносин і стали основою нової утопії...

Як Бентам сторіччя тому сприйняв ідеї Просвітництва та адаптував їх до потреб часу, Вудро Вільсон... перетворив віру у розум минулого сторіччя мало не на першооснову міжнародних відносин"1.

Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини сформувався на початковому етапі розвитку теорії та розвивався, передусім, у СІЛА та Великій Британії. Криза Ліги Націй та Друга світова війна поклали край багатьом ілюзіям науковців і наочно продемонстрували неадекватність реальності міжнародних відносин їхнім уявленням про неї. Теорія ідеалізму зазнала жорстокої кризи, яка виявилася у скепсисі до неї та трансформації позиції аналітиків до діаметрально протилежних оцінок міжнародних відносин.

Класична теорія ідеалізму залишається теоретичною основою багатьох сучасних наукових ідей та концепцій, науковим обґрунтуванням зовнішньої політики низки держав світу.

lCarrE. Н. The 20 Years' Crisis 1919—1939. — London, 1962. — P. 26—27.

 

 

Політичний реалізм

Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента — ідеалізму, сягають античних часів. Його засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда (близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської війни" — першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному розумінні), а пов'язує з: "особливостями людської природи, із...прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи збільшити свій достаток"1. Фукідід пропонує розрізняти причини та приводи до подій, що відбувались у Стародавній Греції часів війни між Пелопоннеським та Афінським союзами (431—404 pp. до Р. X.) та намагається визначити їхню реальну основу, уникаючи суб'єктивних суджень та опираючись на факти. Серед усіх його висновків найважливішими є два:

1.Від найдавніших часів зіткнення між племенами та народами відбувались за володіння найціннішими для господарства землями.

2.Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської війни Фукідід пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою могутністю та намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції.

Наголошуючи на значенні ідей Фукідіда, Ю. Кукулка зауважив: "Він учив своєю працею багатьох мислителів, політиків і вчених усебічності у вивченні різних проявів міжнародних відносин. Його твердження вважали взірцем реалісти XX сторіччя та неореалісти"2.

Полібій, незважаючи на його філософську концепцію "фатуму", у "Всесвітній історії" категорично заперечує випадковість та "божественну" природу подій, вважаючи, що вони завжди мають матеріальне пояснення. Причини війн Полібій вбачає

1 Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. К., 1993. С. 33.

2 Kukufka J. Теогіа stosunkow mi?dzynarodowych. — Warszawa, 2000. — S. 16.

у зіткненні торгових та політичних інтересів держав, які, незалежно від свого місцеперебування, взаємопов'язані між собою. Найважливішу роль у суспільних відносинах відіграє державний апарат, тоді як особа здатна прискорювати чи гальмувати суспільний процес, боротись проти "долі", яка все ж неминуча та невблаганна.

Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469— 1527). Він сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентійської республіки.

Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства"1.

На думку Н. Макіавеллі, зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним способом уникнути цього у крайніх формах чи захистити державу від зовнішніх ворогів є жорстка консеквентна політика, позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних канонів. Він стверджував, що критерієм успішної зовнішньої політики може бути лише доцільність, тобто її спрямованість на досягнення блага держави, яке, відповідно, є благом громадян. Політика має бути побудована на моральних принципах, але така її якість доцільна лише доти, доки вона ефективна. Інакше кажучи, якщо політик в екстремальній ситуації мусить розв'язувати дилему, як діяти — морально чи аморально, що призведе відповідно до катастрофи або успіху, він має, не вагаючись, обрати інший шлях. "Застосовуючи в окремих випадках жорстокість, монархи чинять милосердніше, ніж тоді, коли через надмір поблажливості вони доводять справу до грабунків та насильства, тому безчинства є лихом усього суспільства, а страти стосуються лише окремих осіб"2.

1 Макиаведли Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 116. "Там само. — С. 81.

За аналогією, у відносинах з іншими державами монарх, не вагаючись, має застосовувати воєнну силу тоді, коли це потрібно для захисту держави від загарбання. "Війна, воєнне мистецтво і дисципліна мають бути найважливішим предметом турбот кожного монарха... Нехтувати воєнним мистецтвом — означає йти до загибелі, досконале володіння ним є запорукою можливості отримати верховну владу"1.

Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи найважливіших правил:

1.Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.

2.Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни. Вони "підтримували менш могутніх сусідів, не даючи їм змоги посилюватись, і заважали усталенню в їхніх країнах впливу могутніх іноземців"2.

3.Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання своїх ворогів, навіть тоді, коли такі дії створюють небезпеку втягнути її у війну.

4.Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожен із них є об'єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі.

5.Жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої, оскільки вона лише ускладнює власне становище.

6.Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним, щоб дати підстави переможцеві принижувати переможених та "порушувати будь-які умови, й особливо умови справедливі"3.

7.Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їхньої відповідності ситуації. Н. Макіавеллі

1 Макиавелли Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 73.

2Там само. — С. 26.

3Там само. — С. 107.

стверджує, що розумний монарх "не повинен виконувати своїх обіцянок та зобов'язань, якщо таке виконання для нього шкідливе, а всі мотиви, які змусили його їх давати чи приймати на себе, ліквідовані"1.

Концепцію гостро критикували як сучасники, так і пізніші науковці й політики. "В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог підступності та політичної безпринципності, а терміном "макіавеллізм" стали називати політичні дії, скеровані на досягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними"2. Уважний аналіз основних праць Н. Макіавеллі: "Державець", "Роздуми на І декаду Тіта Лівія" та "Історія Флоренції" — не дає підстав для таких звинувачень, оскільки він у відвертій, а іноді навіть цинічній формі, лише узагальнює досвід ефективної політики. Усі правила, що він сформулював, випливають із реальних подій політичної історії різних держав і народів, а не запропоновані a priori. З цього приводу В. Денисенко зауважує, що для Н. Макіавеллі "особливим інструментарієм пізнання став метод історичного дослідження. І найголовніше — це спроба сформулювати підхід щодо принципів буття людей, нехай у дещо звуженому полі політичної дійсності і в звуженому спектрі суб'єктів такої дії, але це принципи, визначені людиною через соціальну дійсність, а не через природу"3.

Відомий англійський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє бачення суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської" (1651). На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. "Якщо до природної схильності людей шкодити один одному, що випливає із їх пристрастей, а особливо з пустого самозвеличення, додати... право всіх на все, згідно з яким один намагається законно щось захопити, а інший законно дати йому відсіч, якщо оцінити, як важко, будучи у малому числі і маючи слабке озброєння,

1 Макиавел.чи Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 85. г Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. — К., 1993. — С. 82. 3 Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. — Л., 1997. — С. 109.

захиститись від ворогів, що нападають з метою підпорядкування і пригноблення, то не можна заперечити, що природним станом людей до того, як вони об'єднались у суспільство, була війна, і не проста війна, а війна всіх проти всіх"1.

У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти всіх. Держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном, за внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не допускає до відвертого насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права. Доцільність існування держави полягає у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, оскільки "мета держави — насамперед гарантування безпеки... при становленні держави люди намагаються позбавитись стану війни, який є наслідком їх власних природних пристрастей там, де немає видимої влади, яка тримає їх у стані страху і під загрозою покарання змушує виконувати свої зобов'язання та дотримуватись природних законів"2. Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і гарантує держава, яка є меншим злом порівняно із анархією.

Стосунки між державами, які нагадують військові табори, наїжачені зброєю, є визначально ворожими, але, на відміну від внутрішніх, їх ніхто не регулює і не стримує. Постійні війни між державами, як і між людьми, виникають через суперництво, недовіру та міркування престижу. Угоди, які вони укладають між собою й які не підтримують силою, стають лише деклараціями.

Як це не парадоксально, але, відштовхуючись від діаметрально протилежних оцінок сутності людини, Т. Гоббс дійшов тих же висновків, що і його опоненти — ідеалісти, стверджуючи, Що для підтримання світового порядку потрібен єдиний для всіх

1 Гоббс Т. Философское наследие: Избр. произв.: В 2 т. — М., 1964. Т. 1. (-'- 307.

2 Гоббс Т. Левиафан, или Материл, форма и власть государства церковно-о и гражданского / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. С. 828.

народів суверен, або політична інституція, тобто міжнародна організація.

Німецький філософ Ґ. Геґель (1770—1831) визначав серед основних обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства. Самозбереження він вважав об'єктивною реальністю, що функціонує у полі власних інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-яких філантропічних ідей. На його думку, війни породжуються "природою речей", а саме, неможливістю поєднати інтереси народів і держав. "У відносини між державами, оскільки вони виступають у них як особливі, привноситься в найвищій ступені бурхлива... гра... інтересів, цілей, талантів... насильства, безправ'я... зовнішньої випадковості, — гра, в якій саме моральне ціле, самостійність держави, підпадає під владу випадковості"1. Війни є регуляторами міжнародного права, оскільки саме вони визначають, яка саме система правових норм буде чинною у міжнародних відносинах. Війна не з'ясовує істину, а лише визначає сильнішу державу, яка запроваджує вигідні для себе порядки і закріплює їх у міжнародних договорах.

Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер (1864—1920), який розглянув питання про зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях "Покликання до політики" та "Політичні спільноти і господарство". Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що "головним засобом політики є насильство"2. Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення — це утворення, пов'язані з насильством. "Силі" політичних утворень притаманна своєрідна динаміка: вона може стати підставою для специфічних "престижних" претензій тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню політику... Природними носіями таких "престижних" претензій є великі кількісно політичні спільноти.

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М.,2005. — С. 875.

2 Вебер М. Соціологія. Соціологічні нариси. Політика. — К., 1998. — С. 182.

Усяке політичне утворення, звичайно, надає перевагу сусідству зі слабшим від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для всіх сусідніх об'єднань і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі тільки тому, що вона більша й сильніша за інших"1.

Іншою надзвичайно важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера, було його твердження про залежність економічних процесів від силових політичних інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські держави взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у XIX ст., навіть усупереч їм.

М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної етики на зовнішню політику завжди негативний, тому що "етика має справу з політично безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями про вину в минулому. Займатись цим — це і є політична вина, якщо вона взагалі існує. Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось "підле", то саме це"2.

М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.

Ще одним джерелом-та історичною попередницею політичного реалізму стала "теорія балансу сил, яку більше любили практикувати дипломати, ніж академіки... Це було зібрання того,

1 Вебер М. Соціологія. Соціологічні нариси. Політика. — К., 1998. С 87—89.

2Там само. — С. 177—178.

що здавалось більше загальними аксіомами, ніж науковою теорією"1. її основи спостерігалися ще у Стародавній Греції та Індії, а окремі елементи викладені у поглядах Фукідіда, Н. Ма-кіавеллі та М. Вебера, Д. Г'юм зауважив, що теорія "балансу сил" ґрунтується на елементарному здоровому глузді та очевидній розсудливості. Цієї теорії ніхто ніколи не формулював, і вона має радше інтуїтивний характер, витворений емпіричним досвідом дипломатичної діяльності, однак є універсальним принципом міжнародних відносин, застосовуваним у всіх історичних епохах та у всіх культурних просторах.

Зміст теорії балансу сил зводиться до трьох тверджень:

1)основою нормальних міжнародних відносин є стабільність, що ґрунтується на рівновазі сил держав, які потенційно можуть воювати між собою;

2)причиною війни є порушення рівноваги сил між держава-ми-ворогами, що дає підстави сильнішій сподіватись отримати перемогу та робить її позицію безкомпромісною, а поведінку — агресивною;

3)стабільність можна підтримувати, створюючи коаліції, спрямовані проти найсильнішої із держав (порушника рівноваги), до того ж сумарна сила членів коаліції має бути не менша за силу протилежної сторони.

Теорія "балансу сил" набуває наукової довершеності з формуванням наукових основ теорії політичного реалізму, частиною якої вона стала.

У зовнішній політиці реалізація концепції "балансу сил" полягала в тому, щоб не допустити переваг у тому чи іншому регіоні світу однієї з держав, яка б створила ворожі їй коаліції. Період XVIII—XIX ст. в історії Європи, який називають "золотим віком" дипломатії, пов'язаний з політичним маневруванням наймогутніших держав, створенням ними ворожих коаліцій, змістом діяльності яких було намагання не допустити панування на континенті однієї з них. Упродовж досить короткого часу ці коаліції змінювали свою конфігурацію (тобто склад учасників та спрямованість дій) на діаметрально протилежну,

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 2000. — P. 2.

що лише поглиблювало нестабільність та у підсумку призвело до вибуху Першої світової війни на початку XX ст.

Логічність, простота й очевидність — найсильніші елементи теорії "балансу сил", що, однак, не означає її абсолютної правильності та здатності аргументувати дії держав у будь-яких ситуаціях. Теорію "балансу сил" слушно критикував американський реаліст Н. Спайкмен, який вважав, що "держави зацікавлені лише у такій рівновазі сил, яка дає їм хоч мінімальну перевагу. Насправді не рівновага, а певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека полягає не в тому, щоб бути так само сильним, як потенційні вороги, треба бути сильнішим. Держава не має свободи дій, коли її сила блокована силою іншої держави. Активна зовнішня політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили, який можна вільно застосувати"1.

Один з найбільш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: "Теоретики системи рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства спостерігається дуже рідко"2.

Тому утопічною є механістична модель А. Бернза, який, надаючи міжнародній системі рис перманентної стабільності (що само собою метафізично), конструює її з п'яти або більшої непарної кількості сильних держав чи їх блоків, що, на його думку, унеможливить створення однаково сильних конфронтуючих коаліцій. X. Ваґнер вважає оптимальною кількістю таких держав — три. Асиметрія могутності, що випливає з непарної кількості наддержав (чи коаліцій), навпаки, створює ситуацію, коли сильніші здатні ефективно застосувати силу або, принаймні, шантажувати нею.

Становлення реалістичної теорії міжнародних відносин розпочалось у 30-х роках XX ст., а остаточно завершилось після Другої світової війни, коли позиції реалістів набули чіткості та наукової послідовності. У СІЛА та Великій Британії було опубліковано декілька праць, які відкидали традиційні, на той час,

1 GabisT. Powrot geopolityki // Stariczyk. — 1991. — 1 (24). — S. 17. 1 Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1994. — С. 13.

концепції ідеалізму та наголошували на силовому підході у дослідженні міжнародних відносин.

Зокрема, британський учений М. Байт стверджував, що XX ст. вирізняється тим, що ідея сили переважає над ідеєю права, а його співвітчизник Дж. Шварценберґер визначав силу як найважливіший чинник міжнародних відносин.

Досліджуючи причини невдачі Ліги Націй у праці "Power Politics" ("Силова політика"), Дж. Шварценберґер дійшов висновку, що міжнародна спільнота є радше ефемерною ілюзією розуму, ніж реальністю, яка визначає поведінку учасників міжнародних відносин. Ліга Націй намагалась пропагувати та реалізувати універсальні інтереси, тоді як усі держави світу реалізували власні національні інтереси, застосовуючи силу. На його думку, "при побудові міжнародного права на основі принципу суверенітету, держави залишають за собою право вільного вибору між миром і війною"1. Сила, у його інтерпретації, є комбінацією спонукання та примусу, їй надається перевага як найдієвішому засобові зовнішньої політики, а чинне міжнародне право лише легітимізує та внормовує його застосування.

Серед науковців-реалістів того часу вагомий внесок у теорію реалізму зробив Е. Карр, книгу якого "Двадцять років кризи: 1919—1939" вважають однією з перших фундаментальних спроб повністю переосмислити міжнародні відносини у традиціях політичного реалізму. Е. Карр гостро критикував панівну на той час теорію ідеалізму, стверджуючи, що відмінність між її прихильниками та реалістами полягає в тому, що "схильність ігнорувати те, що було, і розглядати те, що має бути, і схильність виводити те, що має бути, з того, що було і що є, визначають два діаметрально протилежні підходи до розв'язання будь-якої політичної проблеми. Як сказав А. Сорель: "Це вічна суперечка між тими, хто вважає, що світ має відповідати їхній політиці, і тими, хто намагається, щоб їхня політика відповідала реаліям світу"2. Е. Карр категорично заперечує думку, що міжнародні організації можуть створити гармонійний міжнародний порядок, оскільки їхні інтереси залежать від тих інтересів,

1 Шварценбергер Дж. Политическая вдасть. Изучение мирового сообще-ства // Теория международньїх отношений / Под ред. Цьіганкова П. А. — М., 2002. — С. 369.

2 CarrE. Н. The 20 Years' Crisis: 1919—1939. — New York, 1962. — P. 11.

якими керуються їхні члени, а дієвість — від сили, якою вони володіють. Як прихильник реалістичної традиції, він вважає, що у міжнародних відносинах переважають владні взаємодії, чільне місце в яких посідає держава, тоді як спроби теоретично обґрунтувати "недоречність державного суверенітету — ідеологія панівних держав, які розглядають суверенітет інших держав як перешкоду для використання власного панівного становища"1. Відносини між державами опираються силі, природу та особливості застосування якої потрібно зрозуміти й використовувати для розв'язання міжнародних проблем мирним шляхом замість того, щоб обурюватись з приводу її застосування.

Протестантський теолог Р. Нібур виходив у своїх міркуваннях із концепції людини, обтяженої первородним гріхом і через це здатної на зло. Гріховність людини випливає з її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і гордості. "У людському житті присутнє і духовне і грубе плотське начала. Вічною трагедією людської історії є те, що культивування духовної складової завжди відбувається відірвано від проблематики колективного життя і через невірне розуміння цієї проблематики, але власне у ній спостерігаються низькі сторони людства... Історія людства завжди буде продовженням історії природи"2. Р. Нібур вважав, що конфлікт у міжнародних відносинах неминучий, а застосування сили може бути як моральним, так і неморальним. Найвища мораль полягає у тому, що силу треба застосовувати як інструмент справедливості, задля реалізації інтересів, які виходять за межі егоїстичних.

Н. Спайкмен, відомий завдяки працям з геополітики, стверджував, що конфлікт у міжнародному середовищі більш характерний, ніж співпраця. Така ситуація пояснюється тим, що змістом міжнародних відносин є "боротьба за владу, тотожна боротьбі за існування, зміцнення власної позиції є найважливішою метою внутрішньої і зовнішньої політики держав"3. Н. Спайкмен досить оригінально аналогізував стосунки між державами з їхнім внутрішнім становищем у період кризи, розпаду, громадянської війни, що дало йому підстави сформулювати фундаментальну

1 CarrE. Н. The 20 Years' Crisis: 1919—1939. — New York, 1962. — P. 13.

2 Нибур P. Сохранение моральних ценностей в политике / Мораль в поли-тике: Хрестоматия / Под ред. Б. Г. Капустина. — М., 2004. — С. 402.

3 GabisT. Powrot geopolityki // Stariczyk. — 1991. — 1 (24). — S. 16.

тезу реалістів про анархічність міжнародних відносин. Сила держави у своїй основі має військову організацію, що дає їй змогу вижити в анархічному середовищі, забезпечуючи реалізацію цілей власної зовнішньої політики.

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау. Він пояснював поведінку націй-держав через об'єктивний раціональний інтерес, тотожний силі. У фундаментальній праці "Politics among Nations" ("Політика між націями"), підсумовуючи ідеї представників реалізму, Г. Морґентау писав: "Вони вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду, оскільки є результатом дії сил, закладених у людській натурі. Для сучасного світу характерна протилежність інтересів і, як наслідок, конфлікти між ними. Моральні принципи не можуть бути дотримані повністю, але до них можна наблизитись, намагаючись встановити баланс інтересів, який, однак, завжди буде тимчасовим. Ця школа (тобто реалізм. — Прим, авт.) розглядає у створенні системи стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних співтовариств. Вона звертається до історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук "найменшого зла", а не пошук абсолютного добра"1.

Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести принципів (фундаментальних тверджень), із яких випливають усі інші. До них належать:

1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики, як і суспільства загалом, від об'єктивних закономірностей, глибоко вкорінених у людській натурі, яка не змінилася від найдавніших часів. Удосконалювати суспільство та діяти в міжнародному середовищі доцільно, лише розуміючи його закони, які не можна інтерпретувати на свій розсуд, оскільки їх дія не залежить від волі людини.

2. Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці — силове узгодження інтересів між державами, який Г. Морґентау називає ключовим у теорії реалізму. Розуміння інтересу як сили дає змогу визначити головну мету політики —

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 3—4.

досягнення влади. Власне це поняття "обумовлює специфіку політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя: економіки (яку розуміють у категоріях інтересу, визначеного як багатство), етики, естетики чи релігії"1. Сила потрібна державі для самозбереження (тобто підтримання влади на власній території), але її акумуляція призводить до встановлення влади над іншими державами і народами.

3. Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та конкретної ситуації. Мається на увазі, що "тип інтересу, який визначає політичні дії у конкретний історичний період, залежить від політичного та культурного контексту, в межах якого формується зовнішня політика"2. Влада, так само як інтерес, залежить від середовища і може включати як фізичне насильство, так і культурний вплив, що дає змогу контролювати поведінку інших держав.

4. Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій держав у міжнародних відносинах. Політичний реалізм визнає значення впливу моралі на політичні дії, але "універсальні моральні принципи не застосовні до державної діяльності в абстрактному формулюванні. їх потрібно розглядати крізь призму конкретних обставин місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat justitia, pereat mundus" (Хай згине світ, але торжествує закон), але держава не має такого права"3. Мораль індивіда і держави відрізняється тим, що він може пожертвувати собою заради власних принципів і переконань, але держава та її політична еліта, відповідальні за долю своїх громадян, мусять вести політику так, щоб забезпечити виживання та процвітання нації. Критерієм зовнішньої політики і моралі в ній є результат, який вимірюється політичними наслідками.

5. Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу — і лише деякі з них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі та дії як вияв універсальних моральних принципів... Це ототожнення небезпечне

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 5.

2Там само. — C. 9.

3Там само. — C. 10.

і з політичного погляду, адже воно може створити викривлений погляд на міжнародну політику і призвести до того, що держави намагатимуться знищити одна одну нібито в ім'я моральних ідеалів і навіть самого Господа"1.

Якщо політична еліта нації керується розумінням інтересу, визначеного як сила чи влада, вона здатна адекватно сприймати реальність, тому що оцінює інші нації як свою, її політика ґрунтується на повазі до інтересів інших націй, вона захищає та реалізує інтереси своєї нації і демонструє поміркованість.

6. Принцип автономності зовнішньої політики, як і політики взагалі, від усіх інших сфер міжнародних відносин. У політичній сфері діяльності, що визначається прагненням влади, формуються специфічні стосунки, які не завжди відповідають економічним інтересам, праву чи нормам моралі та релігії. Політичний реалізм визнає важливість будь-яких сфер суспільної діяльності, але розглядає їх крізь призму політики і потреб та інтересів у процесі її здійснення.

Політика може бути спрямована на збереження status-quo або на досягнення світового панування, вона може визначатись цілями свободи, безпеки та процвітання або ідеалами економічного, соціального чи філософського змісту, але у будь-якому разі для їхньої реалізації потрібно володіти силою і послуговуватись владою. На думку Г. Морґентау: "Політичну владу потрібно відрізняти від сили, що розуміють як пряме застосування фізичного насильства. Загроза фізичного насильства є органічним елементом політики, але її застосування означає відмову від політичної влади на користь військової або псевдовійсько-вої. У міжнародній політиці військова сила — найважливіший матеріальний чинник, що забезпечує політичну могутність держави. Застосування фізичного насильства підміняє психологічні відносини між двома суб'єктами, які є основою політичної влади, фізичними відносинами між ними, при яких один є досить сильним, щоб визначати дії іншого"2.

Спираючись на таке тлумачення принципів теорії політичного реалізму, Г. Морґентау сформулював концепцію світового

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 10.

2 Там само. — C. 26—27.

порядку (спокою), яка ґрунтується на ідеї реалізації державами лише власних життєво необхідних інтересів, а також їхній добровільній відмові від інтересів впливу. На його думку, баланс сили; поряд із самообмеженням цілей зовнішньої політики, є найефективнішим механізмом підтримання стабільності у міжнародній системі. Зовнішня політика держав може бути спрямована на підтримання власного status-quo (тобто відповідати цілям самозбереження та запобігання різким змінам у міжнародних відносинах), але вона може мати характер підтримання престижу в міжнародному співтоваристві (послуговуючись дипломатичними засобами та військовим потенціалом), а також полягати у прагненні могутніх націй до узалежнення інших держав і народів. Таку політику Г. Морґентау називає імперіалістичною, яка ґрунтується не на національних інтересах, а на інтересах впливу і здійснюється за допомогою збройного насильства, економічної та культурної експансії. Дж. Догерті та Р. Пфальц-ґраф, так коментують цю тезу: "Щоб досягнути імперіалістичних цілей, держави можуть застосовувати військову силу або культурні чи економічні засоби. Збройне завоювання — найдавніша та найочевидніша форма імперіалізму. Економічний імперіалізм не є настільки ефективною технікою як збройне завоювання, але якщо одна імперіалістична держава не може взяти під контроль іншу державу за допомогою зброї, вона може спробувати вдатись до економічних засобів. Культурний імперіалізм — це намагання впливати на людський розум як інструмент для зміни відносин сили між двома націями"1.

Найсильнішою та найвагомішою ідеєю Г. Морґентау було твердження про силовий характер політичного інтересу держави у міжнародних відносинах, що стало аксіомою теорії реалізму. Дещо перефразовуючи її автора, можна ствердити, що найважливішим національним інтересом є акумуляція сили, яка дає змогу реалізувати щораз ширші та розгалуженіші інтереси у міжнародному середовищі. Принциповим елементом політичної теорії Г. Морґентау було його твердження про те, що "...зовнішня політика, яка спрямована універсальними моральними принципами та яка відкидає національний інтерес на задній план,

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 2000. — P. 98.

є... політикою національного самогубства — справжнього чи потенційного"1.

Дж. Кеннан розвинув ідеї Г. Морґентау, беручи за основу твердження, що моральні принципи індивіда, трансформовані посадовими обов'язками в державних структурах влади, мають принципово інший характер. Він сформулював цю сентенцію досить рельєфно: "Моральні принципи містяться у серці індивіда, коли він формує власну поведінку, чи він є просто громадянином, чи урядовим чиновником... Але, якщо поведінка індивіда проходить через апарат політичної влади та зливається з поведінкою мільйо