Міжнародні економічні відносини

На відміну від політичних відносин, міжнародні економічні відносини розвивалися значно повільніше. Спочатку вони полягали у примітивній міновій торгівлі між племенами, в Античні часи та Середні віки — у торгівлі предметами розкоші та прянощами.

Процеси становлення світового господарства, в якому міжнародні економічні відносини стали відігравати активнішу роль, активізувалися тільки після промислової революції на початку XIX ст. Починаючи з цього часу, поступово формується система міжнародних економічних відносин.

До кінця XV ст. господарства деяких держав світу були мало пов'язані між собою і майже не залежали від розвитку міжнародних торгових та фінансових відносин. Становлення могутніх колоніальних імперій та "промислова революція" початку XIX ст. в Європі принципово змінили ситуацію. Поряд зі зростанням міжнародної торгівлі, вже наприкінці XIX — на початку XX ст. розпочалися інтенсивні процеси інтернаціоналізації виробництва.

У 1960—1980 pp. XX ст., паралельно з науково-технічною революцією, бурхливий розвиток міжнародних економічних відносин об'єктивно призвів до початку формування глобальної економіки, де існування замкнених національних економічних систем розглядається як перешкода для її розвитку. Як зауважив Е. Жуков, у сучасних умовах "існування промислових національних анклавів стало нерентабельним, порівняно замкнута національна валютна, інвестиційна, кредитна політика виявилась неефективною, а зовнішня торгівля ставала щораз дефіцитнішою для низки західних країн"1. Становлення світової економіки та глобальної системи міжнародних економічних відносин відбувалося поступово, за три етапи, що якісно відрізнялись один від одного (табл. 4.4).

 

1 Meждународные акономические отношения / Под ред. Е. Ф. Жукова. — М., 2000. — С. 8.

Власне тому визначення міжнародних економічних відносин як "системи господарських зв'язків між країнами світу чи групами країн на основі міжнародного поділу праці"1 в сучасних умовах не зовсім відповідає дійсності. Воно ґрунтується на ідеї господарських зв'язків між країнами (фактично між державами) і не включає до складу недержавних учасників міжнародних економічних відносин (таких, як спільні підприємства, ТНК тощо). Сучасні міжнародні економічні відносини здійснюються як за активної участі державних інституцій, так і за їх пасиі ного сприяння, але здебільшого вони випливають із приватної ініціативи економічних груп громадян. Значно ближче до реального стану учасництва в міжнародних економічних відносинах їх відображає Е. Ав доку шин, як "комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) у системі світового господарства"2.

Визначальними поняттями обох дефініцій міжнародних економічних відносин є міжнародний поділ праці та світове господарство.

Міжнародний поділ праці — найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація країн і обмін продукцією визначеної кількості та якості. Міжнародний поділ праці випливає з незаперечного факту диференційованості фізико-географічних особливостей країн світу, природних ресурсів, рівня технології та суспільно-політичних умов розвитку виробництва. Диференційованість призводить до дефіциту певних видів ресурсів в одних державах та їх надлишку — в інших, відмінності технологічного рівня виробництва тих чи інших товарів, відмінності суспільно-політичних умов у різних державах світу. З огляду на це, виникають системи міжнародних обмінів товарами, інформацією та послугами, без яких існування та розвиток економіки більшості держав сучасного світу неможливий чи принаймні ускладний.

Світове господарство — сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародними економічними відно-

1 Політичний словник. — К., 1987. — С. 465.

2 Авдокушин Е. Ф. Международньїе зкономические отношения. — М., 1997. — С. 4—5.

синами з відповідним механізмом регулювання та керування. Міжнародні економічні відносини формують світове господарство, поєднуючи між собою господарства держав системою товарних і грошових потоків.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є, насамперед, виробники продукції, торгові та інвестиційні компанії, банки тощо. У сучасних економічних системах держав світу більшість із них має приватний характер, тобто у міжнародному середовищі вони діють самостійно, керуючись лише критерієм економічної вигоди. Роль держави у міжнародних економічних відносинах зводиться переважно до контрольно-регулятивних функцій. Запровадження нею монополії на зовнішню торгівлю, санкцій чи ембарго (повного або часткового) на торгові стосунки із суб'єктами підприємництва інших держав є досить рідкісним актом, який має суто політичний характер.

Державна політика у сфері міжнародних економічних відносин зводиться до обрання певної стратегії дій щодо свободи руху товарів, грошей та робочої сили. Ця політика найяскравіше виявляється у торгових відносинах між державами, та й у будь-яких інших видах міжнародних відносин, де вона відрізняється лише способами та методами реалізації. У найпростішому виразі її можна окреслити як ліберальну та протекціоністську.

Ліберальна політика полягає у якнайменшому втручанні держави в міжнародні економічні відносини і ґрунтується на свідомому усуненні перешкод на шляху товарних, грошових та людських потоків. Державні органи не втручаються у стосунки, що виникають між суб'єктами підприємництва, а лише реєструють і контролюють їх. Здійснюючи ліберальну зовнішньоекономічну політику, держави вимагають від своїх партнерів взаємності, оскільки ризикують наразитись на значні збитки для власних суб'єктів підприємництва. Таку політику здійснюють переважно економічно могутні держави безпосередньо або в рамках міжнародних торгових організацій, унаслідок чого утворюється єдиний економічний простір, відносно відмежований від інших.

Протекціоністська політика спрямована на захист власного ринку від конкуренції та фінансового підпорядкування національних суб'єктів підприємництва іноземним. Протекціоністська економічна політика може здійснюватись вибірково щодо

певних країн чи груп товарів, або це колективні заходи, ініційовані міжнародними організаціями. Як різновид можливий також прихований протекціонізм, що здійснюється методами внутрішньої економічної політики держави. Протекціонізм у зовнішньоекономічній діяльності супроводжується сприянням просуванню власних товарів і капіталу на зовнішніх ринках з боку держави.

У реальних міжнародних економічних відносинах чистий лібералізм чи протекціонізм трапляється досить рідко. Пере-більшість держав світу проводить змішану політику, де присутні елементи обох типів політики, або т. зв. політику подвійних стандартів, коли протекція стосується власного ринку, але від інших держав вимагають прозорості. Зіткнення зовнішньоекономічних інтересів держав призводить до т. зв. торгових війн, у яких вони намагаються завдати одна одній значних економічних збитків, проводячи взаємну жорстку протекціоністську політику. Водночас економічні причини можуть зумовити серйозні міжнародні кризи лише тоді, коли вони мають стратегічне значення для держав. Наприклад, під час війни у Перській затоці, коли йшлося про контроль над одним із найважливіших басейнів видобутку енергетичних ресурсів. Конфронтаційні економічні заходи (позбавлення режиму найбільшого сприяння, санкції, ембарго) застосовували переважно з політичних міркувань, і вони були засобом тиску на іншу сторону.

У системі міжнародних економічних відносин можна виділити різновиди, які, незважаючи на тісний взаємозв'язок, мають досить специфічний характер.

Торгові відносини між виробниками (продуцентами) та споживачами (консументами) різних держав передбачають обмін товарами, послугами та інформацією на підставі актів купівлі-продажу. Відносини між державами у цій сфері полягають у встановленні рамкових правил регулювання торгівлі між собою.

1.Одностороннє регулювання держава здійснює без консультацій чи погодження з урядами інших зацікавлених держав, виходячи з інтересів власних виробників.

2.Двостороннє регулювання полягає в узгодженні заходів регулювання зовнішньої торгівлі між двома державами, зацікавленими в їх упорядкуванні чи розвиткові. Досягнене сто-

ронами розв'язання фіксується у торгових угодах, які вони укладають офіційно, що мають обов'язковий характер.

3. Багатостороннє регулювання здійснюється через погодження заходів регулювання торгівлі між державами у межах міжнародних організацій, таких як Євросоюз, Північно-Американська асоціація вільної торгівлі, Асоціація країн Південно-Східної Азії. Найважливіше значення для розвитку світової торгівлі мало створення у 1947 р. Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі (GATT), яку у 1996 р. змінила Світова організація торгівлі (WTO). Регулювання світової торгівлі в межах цієї організації побудоване на таких найважливіших принципах:

—недискримінація товарів імпортного виробництва;

—підтримання режиму найбільшого сприяння в торгівлі з країнами-членами;

—використання тарифних методів захисту власного ринку;

—прогресивне зниження митних тарифів;

—встановлення преференцій для країн, що розвиваються;

—розв'язання торгових конфліктів за допомогою консультацій, переговорів і арбітражу.

Виробничі відносини переважно здійснюються в межах спільних підприємств і ТНК, специфіка діяльності яких полягає у міжнародній виробничій кооперації, при якій стадії виробництва готової продукції зосереджуються в різних країнах світу. У цьому випадку ТНК фактично перетворюється на "міжнародне підприємство", технологічні стадії виробництва якого розміщені в тих країнах, де для них створюють оптимальні економічні умови. Такі відносини спричиняють товарні та фінансові потоки, які, незважаючи на їхній внутрішній щодо виробничої структури характер, переважно враховуються в балансі зовнішньої торгівлі держав. Основна відмінність виробничих відносин від торгових полягає у тому, що вони не відбуваються на підставі акту купівлі-продажу.

Фінансові відносини пов'язані з рухом між державами грошових потоків, що забезпечують зовнішньоторгові операції, міжнародний кредит та інвестиції в національну економіку. З огляду на Це, фінансові потоки, що забезпечують діяльність світового господарства, можна звести до платіжних, кредитних та інвестиційних.

1.Платіжні відносини є системою грошових взаємопотоків (як готівкових, так і безготівкових), що забезпечують розрахунки між суб'єктами міжнародних економічних відносин за спожиті товари, послуги, інформацію тощо. Платіжні відносини безпосередньо пов'язані з торговими, оскільки фактично відбуваються паралельно, згідно з усталеною продавцем та покупцем процедурою розрахунку.

2.Кредитні відносини пов'язані з наданням позик, їх використанням та погашенням. Суб'єктами кредитних відносин є держави, кредитні організації, юридичні та фізичні особи. У кредитних відносинах сторона, що надає позику, окреслюється як кредитор, а сторона, що позичає, — як боржник. У сучасному світі більшість країн, що розвиваються, є боржниками, а чимало з них — неплатоспроможні. Держави-кредитори, щоб координувати власну кредитну політику, створили Лондонський та Паризький клуби, у сфері діяльності яких вони формулюють принципи взаємовідносин із країнами-боржниками та міжнародними фінансовими організаціями.

За критерієм призначення розрізняють два типи міжнародних кредитів: зв'язані та фінансові. Перші завжди мають цільовий характер, що визначається у кредитних угодах, а другі — позичають під довільне використання. Стосунки у цій сфері формуються як фінансові взаємопотоки між кредиторами і боржниками, позаяк позичені гроші вимагають зворотного руху у вигляді оплати відсотків із сум боргів та їх погашення.

Надзвичайно важливу роль у кредитних відносинах відіграє створений згідно з рішеннями міжнародної конференції 1944 р. у Бреттон-Вудс (США) Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця організація підтримує стосунки лише з офіційними фінансовими організаціями держав: центральними банками, казначействами, валютними стабілізаційними фондами. Кредити МВФ найдешевші з-поміж будь-яких інших, але їх можна отримати лише за умови, що боржник дотримується певних економічних і політичних принципів, тобто програми стабілізації економіки, яку акцептують експерти цієї організації.

Програми розширеного кредитування в економіку держав світу здійснює також Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який ще називають Світовим банком. Його переважною сферою, однак, є цільові кредити, спрямовані на розвиток інфраструктури найбідніших країн світу.

3. Інвестиційні відносини полягають у стосунках між державними та недержавними інституціями, що передбачають вкладення валютних інвестицій у розвиток господарства інших країн.

Державне інвестування відбувається з бюджетних засобів згідно з рішенням уряду чи міжурядових інституцій. Недержавний (приватний) капітал являє собою засоби приватних фірм чи організацій, що спрямовуються за кордон за рішенням їхніх керівних органів. У будь-якому випадку головну роль в інвестиційному процесі відіграє уряд держави, оскільки він може бути його суб'єктом або принаймні контролювати та регулювати інвестиції, які вкладають приватні суб'єкти.

Традиційно розрізняють прямі та портфельні інвестиції, які відображають рівень контролю іноземного капіталу за підприємством, у яке він вкладається. У першому випадку йдеться про купівлю контрольного пакета акцій, а в другому — будь-якої їхньої частки, що дає право на прибуток.

Розвиток міжнародних економічних відносин не можливий без функціонування світової валютної системи. Із найдавніших часів еквівалентом співвідношення вартості під час обміну товарів було золото. Такий стан формалізувала Паризька міжнародна конференція у 1867 р., на якій було прийняте рішення про введення т. зв. золотого стандарту. Співвідношення курсів національних валют визначалось через кількісний вміст золота, яким державні банки могли погасити суму паперових грошей, що перебували в обігу. На міжнародній конференції у Бреттон-Вудс (1944) світова валютна система зазнала кардинальних змін, оскільки на ній було прийняте рішення про виконання функції світових грошей поряд із золотом долара США. Національні валюти обмінювались за фіксованим доларовим паритетом, а США зобов'язувалися обмінювати пред'явлені долари на золото за встановленим офіційним курсом (35 доларів за трій-ську унцію (31,1 грама)). У 1976 р. на міжнародній конференції в Кінґстоні (Ямайка) було прийняте рішення про фактичний відхід від принципів Бреттон-Вудської системи та переведення міжнародних розрахунків на "плаваючий" курс відносно долара США і відміну золотого покриття його вартості.

Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються зростаючою взаємозалежністю господарств країн світу, що

традиційно розуміють як вияв процесу економічної глобалізації. Результатом становлення світової економіки у другій половині XX ст. стала т. зв. система неоколоніалізму, в якій міжнародний економічний порядок визначався нерівноправним становищем країн, що розвиваються. На світовому ринку вони залишились постачальниками дешевої сировини та споживачами промислової продукції, виробленої з неї. Такий міжнародний економічний порядок було зведено до формалізованого пов'язання "північ — південь", що декілька десятиріч визначало стосунки між високорозвиненими державами та країнами "третього світу".

Наприкінці XX — на початку XXI ст. розпочалася трансформація міжнародного економічного порядку. її провісником ще у 70-х роках XX ст. стала "друга хвиля" індустріалізації у країнах, що розвиваються. Зокрема, особливо швидке економічне зростання було зауважено в таких країнах, як Бразилія, Мексика, Індія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Венесуела. У 80-х роках XX ст. стрімке зростання обсягів виробництва та потужне економічне зростання змінили економічну та політичну ситуацію на Далекому Сході, що спричинило те, що Китай став претендувати на роль економічного центру Азії.

Ці процеси відбувалися паралельно зі значним спадом обсягу виробництва промислової продукції у розвинених країнах, особливо СІЛА. Водночас у структурі ВВП США, починаючи з 50-х років XX ст., постійно зростає частка сфери послуг, наукових досліджень та управління. Розвинені країни спеціалізуються на розробленні нових технологій ("ноу-хау"), експортуючи капітал та управлінські рішення (штаб-квартири більшості ТНК розташовані у розвинених країнах, а їх виробництво зміщується у країни, що розвиваються). Стосовно цього економічного феномену 3. Бжезінський застосував поняття "технотронна доба", Д. Белл — "постіндустріальне суспільство", Е. Тоффлер — "інформаційне суспільство". Власне поняття, запропоноване Е. Тоффлером, чи не найточніше передає специфіку сучасного розвитку людської цивілізації, яка суттєво зменшує роль географічного простору (зокрема, його розмірів) завдяки розвиткові та вдосконаленню транспортних і, особливо, глобальних інформаційних систем.

Визначальними рисами сучасного світового господарства називають:

—інтенсивний розвиток ринку товарів на основі міжнародної торгівлі;

—вільний рух чинників виробництва у формі інтенсивного 'вивезення капіталу, технологій та робочої сили;

—зосередження виробництва товарів переважно у межах ТНК;

—зростання самостійності фінансових відносин щодо міжнародної торгівлі (широкий розвиток кредитних та інвестиційних відносин);

—розвиток системи міжнародних економічних організацій;

—лібералізація зовнішньоекономічної політики держав світу.

Попри це спостерігається діаметрально протилежний процес фрагментації світового господарства, котрий полягає у виокремленні відносно автономних економічних просторів, у межах яких держави провадять взаємну ліберальну торгову політику, але ззовні вони захищені досить жорсткими протекціоністськими бар'єрами. Інтеграційні процеси в державах, що відбуваються в межах ЄС та Північно-Американської асоціації вільної торгівлі (NAFTA), незважаючи на різну швидкість і суттєві відмінності між ними, ведуть до виникнення потужних центрів міжнародних економічних відносин, що мають наддержавний характер.