Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму
Лекции.Орг

Поиск:


Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму




Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, на формування і розвиток особи.

Розрізняють такі основні функції юридичної науки:

• констатуючу — виявлення, фіксація наявних державно-правових явищ;

• інтерпретаційну — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функції та ін.;

• евристичну — відкриття, формування невідомих раніше державно-правових закономірностей;

• прогностичну — формування гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

• методологічну — використання положень науки як дослідницьких інструментів для “прирощування” нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (при цьому особливо важливу роль відіграють, як зазначалось, висновки загальної теорії права і держави);

• практико-прикладну — формулювання рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

• ідеологічно-виховну — вплив політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб’єктів на формування та розвиток права, зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

6. Принципи — це базові засади, на яких формуються та здобуваються юридичні знання. Основними з них є два:

1. Принцип об'єктивності юридичного пізнання. Він полягає в тому, що досліджувані реальні державно-правові явища повинні пізнаватись і відображатись у науці такими, якими є насправді, без перебільшень або применшень.

2. Принцип обгрунтованості пізнання. Він базується на тому, що наукові висновки повинні спиратися на точно встановлені факти, підтверджуватись точними аргументами.

7.

Метод-це спосіб відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обгрунтованих методів є важливою умовою одержання нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є: принципи, правила, прийоми,способи і засоби.

Наукові методи поділяються на:

¨ загальні методи вищого (філософського) рівня, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки у науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

¨ загальнонаукові методи - наукові методи, які використовуються всіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні й емпіричні);

¨ конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

¨ спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов'язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, некапіталістичне право).

Загальний метод філософської діалектики розкривається через:

1) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Це метод діалектичної логіки — логіки теоретичного відтворення ґенези предмета. Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапі пізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами. Абстрактне розуміється як однобічність знання, а конкретне — як його повнота, змістовність. Таким чином, відбувається рух від менш змістовного знання до більш змістовного. Наприклад, теорія держави і права розпочинається з аналізу процесу розпаду первіснообщинного ладу і становлення державно-правових явищ. Потім вивчаються більш складні відносини, що лежать в основі держави і права, причому простіше явище розглядається раніше тому, що його легко зрозуміти, і воно історично передує складнішому явищу;

2) метод (принцип) єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності, в усій повноті — із усіма випадковостями, зигзагами, частковостями, що перекручують об'єктивну логіку розвитку; із усім позитивним, що накопичено історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права важливо відволіктися від усіх випадків, окремих фактів, особливостей, несуттєвого, тобто теоретично відтворити об'єкт у сутнісних, закономірних зв'язках, уявити необхідне — загальне і особливе — у процесі розвитку того чи іншого явища. Метод єдності історичного і логічного в теорії держави і права служить методологічною основою дослідження як закономірностей виникнення і розвитку держави і права, так і закономірностей держави і права, «що встановилися»;

3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. Так, первинна клітина права — його норма — є частиною цілісної системи права; система права — частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права — у зв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо;

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника;

3) статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.;

5) порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.

Використання порівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства.

Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук:

математичний;

кібернетичний;

психологічний та ін.

З метою різнобічного пізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.

.8. Змістом юридичних наук є державно-правові знання. Існують певні наукові юридичні конструкції. Розглянемо їх.

1. Теорія — це система аргументованих положень, яка поєднує цілісні знання про закономірності та важливі зв’язки юридичної діяльності чи окремих її складових. Теорія створює окрему юридичну науку або її розділ. Наприклад, на основі системи знань із загальних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування держави та права побудована теорія держави та права. Окремими частинами цієї теорії є, наприклад, теорія правопорушення, правовідносин та ін.

2. Поняття — це юридичне знання, яке відтворює суттєві якості, зв’язки та відносини будь-якого державно-правового явища. Розрізняють такі юридичні поняття:

• за сферою дії — загальноправові, міжгалузеві, галузеві.

• за фактом фіксації в законодавстві — закріплені і незакріплені в законодавстві.

3. Категорія — це загальне поняття. Вона виражає знання про закономірні зв’язки явищ і предметів об’єктивного світу, їх найхарактерніші ознаки.

4. Дефініція — коротке визначення державно-правового поняття, яке виражає суттєві ознаки юридичного явища. Наприклад, дефініція держави.

 

 

5. Термін — це слово чи група слів (словосполучення), які точно визначають певне юридичне поняття. У правовій науці терміни поділяються на загальні, спеціальні юридичні та терміни спеціальних наук, які використовуються у юриспруденції.

· Загальні терміни. Аналіз термінів чинного законодавства свідчить про те, що в ньому широко застосовують слова, словосполучення звичайної літературної мови, тобто це терміни загальновживані (наприклад, “житлове приміщення”).

· Спеціальні юридичні терміни. Це терміни, які відтворюють специфіку держави і права — певних соціальних явищ, які виникли у процесі юрисдикційної діяльності (наприклад, “правовідносини”, “правове регулювання”, “підсудний”, “прокурор”).

· Спеціальні неюридичні терміни. Це терміни, які належать до інших (неюридичних) наук, але використовуються в законодавстві та правовій науці (наприклад, “кібернетика”, “епідемія”, “венерична хвороба”). Для того щоб зрозуміти їх значення, треба звертатися до науки, яка дає їх визначення.

6.Юридична аксіома — це юридичне положення, істинність якого перевірена часом і яке є відправною точкою юриспруденції.

Юридичні науки необхідно відрізняти від юридичних навчальних дисциплін. Навчальна дисципліна (предмет) — це система знань, узятих з практичних наук, яка включає також вміння та навички з реалізації цих знань.

Співвідношення юридичної науки і юридичної дисципліни полягає в такому:

1. Інформаційний зміст науки ширший від змісту відповідної дис-ципліни, оскільки остання охоплює лише частину знань науки.

2. Зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст навчальної дисципліни — це перевірені канонічні знання.

3. Наука не має адреси, вона охоплює сукупність знань, а навчальна дисципліна орієнтується на категорію тих, хто навчається, і застосовує знання науки з урахуванням майбутньої професійної діяльності студентів.

4. Наукові дані містяться в різних наукових виданнях, а зміст дисципліни подається в підручниках і лекціях.

5. Наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисципліна окрім знання передбачає отримання вмінь і навичок реалізації знань.

Наведемо тенденції розвитку юридичної науки:

• подолання схоластичності, тобто суперечок, які не мають наукового і практичного значення;

• забезпечення відповідності науки вимогам практики, тобто наука повинна, по-перше, допомагати розв’язувати основні проблеми практики, по-друге — передбачати шляхи реалізації результатів наукових досліджень;

• підвищення рівня об’єктивності наукових досліджень;

• підвищення рівня обгрунтованості наукових досліджень.

10.Юридична практика— це різновид соціальної практики, що передбачає пізнавально-перетворювальну діяльність людей у сфері функціонування державно-правових явищ.

Розглянемо основні характеристики юридичної практики:

1. Юридична практика, як зазначалось, є різновидом соціальної практики і має всі її загальні ознаки.

2. Юридична практика — це пізнавально-перетворювальна діяльність людей у сфері держави та права, спрямована, по-перше, на пізнання конкретних юридичних явищ, по-друге — на використання цих явищ задля задоволення інтересів людей. Таким чином, там, де будь-яке соціальне явище регулюється нормами права, застосовується юридична практика.

11. До основних видів юридичної практики належать такі:

• правове становище — реально існуючі правові явища, що не завжди усвідомлюються їх учасниками. Наприклад, громадянство в будь-якій державі;

• правова поведінка громадян — це більш-менш усвідомлювана поведінка громадян у правовій сфері. Поведінка, що відповідає нормам права, називається правовою, а та, що не відповідає нормам права, — неправомірною (правопорушенням);

• юридична діяльність — цілеспрямована практика юристів з використанням юридичних засобів за дотримання у визначених законом випадках правових норм з метою розв’язання різних юридичних проблем.

12. Юридична наука і юридична практика перебувають у тісному взаємозв’язку.З одного боку, наука бере знання з навколишньої дійсності, з іншого — юридична практика використовує дані науки з метою вдосконалення.

Неможливо чітко розмежувати юридичну науку і юридичну практику, оскільки змістом науки є знання, частина яких з’являється в результаті пізнання конкретних державно-правових явищ у процесі юридичної практики. У свою чергу, у процесі юридичної практики державно-правові явища вивчаються відповідно до даних науки. При цьому юридична практика є основою та рушійною силою юридичної науки. Вона дає науці фактичний матеріал для теоретичного осмислення, визначає об’єктивний зміст науки, є критерієм правильності здобутих знань.

Необхідно зазначити, що повної відповідності між юридичною практикою і знаннями про неї юридичної науки практично не може бути з певних гносеологічних (пізнавальних) і соціальних причин.

Гносеологічна причина полягає в тому, що держава та право є складними багаторівневими динамічними явищами, які тісно взаємопов’язані з неюридичними явищами. Тому в юридичній сфері важко встановити об’єкти, закономірності виникнення, розвитку та функціонування.

Соціальна причина полягає в такому. На пізнавання юридичної дійсності впливають ідеологічні погляди особи, яка пізнає цю дійсність, оскільки ця особа відображає навколишню дійсність з точки зору її власних інтересів та інтересів соціальної групи, до якої вона належить. Залежно від того, яку методологію, які поняття обирає дослідник, такою й буде картина юридичної дійсності.

Зазначимо, що наука є системою логічних, раціональних знань, проте реальне життя водночас може бути як логічною, так і нелогічною системою явищ.

З огляду на зазначені причини знання про юридичну дійсність можуть бути істинними чи помилковими.

14.Соціальна діяльність — це єдність теоретичного і матеріально-практичного процесів, які здійснюються соціальними суб’єктами з метою цілеспрямованого використання та зміни навколишнього середовища в інтересах людей.

Основними ознаками соціальної діяльності є такі:

• єдність теоретичного процесу, який поєднує пізнання явищ, предметів і матеріально-практичних дій, спрямованих на використання вивчених предметів та явищ в інтересах людей;

• соціальну діяльність здійснюють соціальні суб’єкти — індивіди або їх групи, наділені свідомістю та волею, здатні пізнавати і діяти;

• об’єктом діяльності є навколишнє середовище, тобто різноманітні матеріальні та нематеріальні явища й предмети, які оточують людину;

• зміст діяльності полягає в цілеспрямованому використанні та зміні навколишнього середовища соціальними суб’єктами, тобто це завжди свідома діяльність, спрямована на визначення цілей та засобів їх досягнення;

• метою діяльності є задоволення матеріальних та духовних потреб людей.

15.Юридична діяльність — це вид соціальної діяльності, який здійснюють юристи з використанням юридичних засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних юридичних проблем.

Основні ознаки:

1. Юридична діяльність — це єдність процесів пізнання юридичних явищ та їх використання в інтересах людей.

2. Вона здійснюється юристами, тобто професійно підготовленими спеціалістами, які знають право і вміють реалізовувати його.

3. Об’єктами юридичної діяльності є юридичні явища, тобто опосередковані правом дії (дія і бездіяльність) людей та результати цих дій.

4. Суть юридичної діяльності полягає в діях юристів, спрямованих на досягнення певних юридичних цілей (вирішення юридичної справи, роз’яснення норми права адвокатом та ін.) з використанням юридичних засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми.

5. Юридична діяльність призначена для розв’язання різних юридичних проблем.

16.Функції юридичної діяльності — це відносно відокремлені, однорідні дії, спрямовані на певні сфери суспільного життя. Розрізняють дві групи функцій: загальносоціальні та спеціально юридичні.

Розрізняють такі загальносоціальні функції юридичної діяльності:

• економічну — забезпечує функціонування економічної системи;

• політичну — забезпечує функціонування політичної системи;

• ідеолого-виховну — забезпечує збереження існуючих ідеологічних цінностей.

Спеціально юридичні функції юридичної діяльності поділяються на такі:

• регулятивну — спрямована на регулювання правомірної поведінки громадян; розрізняють дві її підфункції: регістраційно-засвідчувальну і правонадільну;

• правоохоронну — спрямована на запобігання правопорушень, їх розслідування, покарання винних; розрізняють три її підфункції: превентивну, правовідбудовчу, каральну.

Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму.

До змісту юридичної діяльності входять суб’єкти; учасники; об’єкти; юридичні дії та операції; засоби і способи їх здійснення; результати юридичних дій.

Суб’єктами юридичної діяльності є юристи, державні та недержавні об’єднання юристів, організації, які залежно від виду професійної діяльності, розглядуваних питань мають згідно із законом певні права та обов’язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізувати.

Учасники — це окремі особи або їх групи, які сприяють діяльності суб’єктів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об’єкти — дії суб’єктів права, правові процеси, правові документи (правопорушення, суперечка про право).

Юридичні дії—це зовнішні акти поведінки суб’єктів юридичної діяльності, які вдосконалюють правові явища.

Операції— сукупність взаємопов’язаних дій, спрямованих на досягнення локальних цілей.

Засоби юридичної діяльності — це явища, предмети явищ і дій, які забезпечують досягнення необхідного результату юридичної діяльності; юридичні докази, правові норми.

Способи юридичної діяльності — це конкретні шляхи досягнення наміченого результату за допомогою конкретних засобів, обумовлених юридичною справою. Вони можуть бути гласні та негласні, базуватись на наукових чи буденних знаннях, бути обов’язковими чи бажаними.

Система певних засобів є юридичною технікою, а система способів — юридичною тактикою.

Результат юридичних дій — це підсумок відповідних операцій і дій, досягнутий за допомогою певних способів і засобів суб’єктами юридичної діяльності.

Складовою системи юридичної діяльності є форма юридичної діяльності. Розрізняють дві групи таких форм:

• внутрішню — порядок організації діяльності, який базується на послідовності юридичних процесів і процедур;

• зовнішню — засоби зовнішнього прояву юридичної діяльності у вигляді процесуальних документів, юридичних дій, усних висловлювань.

18.Юрист — це спеціаліст, який використовує свої знання на практиці, тобто має навички щодо складання юридичних документів, виконання всіх дій та операцій із застосуванням необхідних засобів і способів у процесі вирішення юридичної справи, які належать до його професійної компетенції.

Це спеціаліст, який має юридичні знання, причому не загальні відомості про державу і право,а фундаментальні, професійні знання.





Дата добавления: 2016-09-06; просмотров: 479 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.