Від чого здатен пропасти настрій?

 

На автовокзалі Софійку зустрічали мама з Ростиком (тато ще не прийшов з роботи). І – Чорнобілка.

– Ув’язалась за ногами, хоч криком кричи! – пояснила мама. – То мала клопіт: аби не попала під яку машину, волокла твою Чорнобурку на руках!

– Мамо, не Чорнобурка, а Чорнобілка! – цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика. Такий апетитненький, ще й усміхається! Скоро його можна буде вчити літер і лічби. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків. То й зовсім стане цікаво!

Як гарно йти рідним містечком! Як гарно жити в світі!

– Дай повезу Ростика! – Забрала в мами візочок, підкинувши їй торбу з бабусиними гостинцями, пакет із почищеною дідусем рибкою і Чорнобілку, яку дуже той пакет зацікавив.

Сипала мамі сільськими новинами, передбаченнями нового Сніжаниного заміжжя і мимоволі виловлювала очима постаті, схожі на Вадимову.

– І яке ж у нього прізвище? – спитала мама.

– Чиє?

– Женихове!

– А… Ми не спитали, бо ще з ним не розмовляли, але кличуть Пустельником!

– Ага, – мовила мама. – Все зрозуміло.

Вадим не траплявся, але назустріч, вихиляючись, чи то пак вимахуючи перефарбованим (білий верх – чорний низ) хвостом, ішла Ірка Завадчук.

Мимоволі Софійка оглянула себе збоку: чи личить їй візочок, чи не дуже стара і товста її мама?

Ні, візочок викличе заздрість у будь‑кого, мама убрана майже модно і після Ростика таки повернула осину талію.

 

Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.

Щойно Ірка порівнялась із ними, війнувши парфумами, Софійка з жахливою силою відчула, як смішно й безглуздо все виглядає. Возик із писклям, мама з торбою, пакет із рибою, ще й кіт на оберемку нявкає!..

– Що з тобою? – схвилювалася мама.

– Нічого! – І Софійка знову заторохтіла про кобилу Мальву, про Відьмин ставок і про стару худющу бабцю.

Але веселий настрій уже корова язиком злизала…

 

Страшна випадковість

 

Вкотре перебрала Вадимові світлини. Років на них не було, але ця видається найдавнішою. Гм… Жінка з якимось молодиком. Наче для сина завеликий. На тому ж тлі, що й чоловік із виколотими очима. Якісь родичі Кулаківського?

– Готово‑с!..

Той самий гладкенький лисуватий фотограф, зелена оксамитова ширма, вогкість і пил.

– Накажеш занести Кулаківському! Для старшого сина Фрола! – кидає фотографу на прощання молодик. Він рудий, як вогонь. Жінка така ж, іще й уся в ластовинні.

– Буде зроблено‑с!..

Софійка виходить за Фролом і жінкою в уже знайомі сінці до різьблених дверей…

Надворі пізня осінь, але досить тепло, в шубці навіть жарко.

– …Я таки навідаюсь до тієї знахарки! – почала жінка. – Хай пораде, як бути.

– Ці ваші бабські витребеньки! Мене більше хвилює завтрашнє полювання! – відмахнувся Фрол.

– Братику, чи ж тебе не втомили батькові нарікання, що я, стара дівка, сидю на його шиї, що мені давно пора заміж? Корній – парубок заможний, он як вдало ярмаркує в нашому Вишнополі!

– Еге, заможний. Тільки має дівку. По‑моєму, батька цілком влаштовує, що після смерті матінки ти в нас і ключниця, й економка! І наймички не треба!

– Має дівку? Тої зачуханої сироти його батьки й на поріг не пустять! Дурний ти, Фроле! Вітер у тебе в макітрі!

– Сама, Франю, єси нерозумна. Ех, це ж нині тих зайців у лісі! Зараз як поначищаю рушниці!..

Софійка ступила за братом і сестрою у великий дім, уже не той, де здійснювалась оборудка з паперами. Піднялась дерев’яними східцями, зайшла до світлиці.

– Бр‑р! Знов не топлено! – зіщулилася Франя.

– Для топіння ще зима буде, – буркнув зі світлиці старий Кулаківський. – Ліпше хазяйства гляділа б, а не швендяла десь!

– Ой, рада б уже, батечку, зіступити із вашого та на своє, бо у вас серед зими й снігу не випросиш!

– Хто тебе візьме? Дякуй, що не виганяю, та роботи пильнуй!

Раптом із сусідньої кімнати гахнув постріл.

– А тому дурневі усе забавки в голові, – махнула рукою Франя.

– Франю, батьку! Фрол… застрелився! – влетів до світлиці переляканий хлоп’як – очевидно, молодший брат.

– Як???

Усі побігли на постріл. Софійка стояла ні жива ні мертва. Тіло били дрижаки. З таким жахом іще не стикалася!

– Діставав зі скрині… А воно само – бабах!..

Не тямлячися, дерев’яними східцями зіслизнула донизу. Вилізла за хвіртку. Довго брела осінньою вулицею, намагаючись потрапити додому: до свого рідного, без сварок і пострілів, дому!

Схаменулась, аж коли за ворітьми завалували пси. Ой, це ж вона стукає кільцем на хвіртці! Відступила, роззирнулася. Замість її дому якийсь незнайомий двір! Господи, та вона ж – у минулому! Не дивно, що її поверхівки й близько немає! Вона хоче до мами!..

Чому‑бо досі не вдома? Тю, з переляку й розум відібрало!

– Ілар‑р‑рок!

 

Франя не здається

 

На кілька днів мов очманіла. Або хвостиком ходила за мамою, або сиднем сиділа в залі чи на кухні біля когось із рідних. Тато навіть дивувався:

– То завжди зачиняється в кімнаті, а це не відходить від гурту. Така домашня!

– Здається, на Софійку погано впливає місто! Із Половинчика вона приїхала, як нова копійка, а тут… – додала мама.

– Ти, племінничко, закохалась!

Тітоньці, звісно, тільки кохання в голові!

Ночами тремтіла від страху. Прокляття таки діяло. Родина розвалювалася, хоч, видно, грошики мала неабиякі. Як мовить Вадим, бабки є, щастя – ні грама!

Чи могла вона, Софійка, чимось зарадити? Якби, наприклад, випередила Фрола, відштовхнула його від скрині? Чи той шалапут послухався б її? А могло статися, що мама і тато марно шукали б у цьому часі свою загублену доньку! Та і небо з землею не сходилось ніде. Отже, тут вона діяти не могла.

– Уявляєш, того хлопця… з фотографії… що зі старшою жінкою… Він застрелився!!! – тільки й змогла сповістити Вадимові, коли знову зустрілися ввечері під акацією.

– Не пам’ятаю, про кого це… Тих же фоток – валом! Але чого так злякалась, наче він при тобі ласти склеїв? – заспокоїв Вадим. – Це було так давно, для нас уже – як серіал, в’їжджаєш?! Той фраєр досі все одно б не протягнув! Тож не розпускай нюні, а валяй далі: мене вже це прокляття задовбало!

Як не дивно, але Вадимові слова подіяли. Він, як завжди, розсудив правильно! Треба валя… ой, діяти!

– Чому не прийшла вчасно? – Немолода селянка у картатій хустині й свиті, накинутій поверх вишиванки, суворо дивилась на гостю. – Зілля вже перестояло, місяць спадає!

 

 

– Не могла. Хоронила брата: застрелився ненароком! – пояснила Франя.

– І що, після похорону – зразу весілля?

– То вже мій клопіт! Ти своє зроби!

– А як не захочу?

– Я гарно заплатю!

– Слухай уважно. Сьогодні по обіді Клава до ставка прийде шмаття полоскати. Налякай! Переляк на воді найтяжчий. Від нього ніхто не відволодає. Тільки повного кухля вже не лий Корнієві: лиш половину. Перестояло. Сили в ньому більше, ніж треба.

Франя сховалась за широким престарим деревом і стала чекати.

Тут зручно прати. Пласке каміння, чистий, не зарослий берег. Сизе осіннє небо плавно переходило в сірувату непривітну воду. Чи небо з землею сходиться?

Софійка забачила вдалині дівчину з пранням на коромислі, впівголоса озвалась:

– Не йди туди! Вернись додому! Біля води біда чекає!

– А‑а‑а‑а!!! – заверещала дівчина і, покинувши коромисло, щосили побігла геть. – Нечистий промовляє! Нечистий!!!

Господи, вона таки перелякала нещасну! Мало не на воді! Звісно, хтось невидимий каже про біду – спробуй не злякатися!

Не встигла дівчина щезнути з очей, як із протилежного кінця, просто назустріч Франі, йшла, виспівуючи… прапрабабця Клава! Дівчатко зі сполоханими очима!!! Ось на кого панна Кулаківська зуби гострить! Ось хто перейшов їй дорогу! Що ж робити?

А Клава тим часом уже підтикає спідницю. Вбрана досить легко, як на погоду. Сирітка!.. Ступила на широкий камінь у воді, розмахнулася праником…

– Гар‑гар‑гар‑гар‑р‑р! – вискочила з‑за дерева Франя.

Софійці не вистачило якогось кроку!..

Клава сторопіла, звереснула. Замість утікати до берега кинулась у ставок. Дівчата, які, очевидно, теж ішли прати й усе бачили, вчасно витягли сердешну на сухе. Вона ж кричала щось несусвітне – можна було розібрати тільки слово “пес”, – рвалася до води і безтямно відштовхувала подруг. Таки збожеволіла?

 

Побачення з бомжиком

 

– Як давно тебе не бачив! – Сашко, ніяковіючи, простяг Софійці півонії. – Щодня якогось букета приберігаю, а тебе немає!

– Дякую! – примостила квіти у візочку. Натомість дістала свій сюрприз – Чорнобілку, яка любенько спала дорогою. – Ми приїхали провідати колишнього хазяїна.

– А підросла ж! – Сашко вхопив кошеня й не тямився з радощів. – А в нас новина: третій сестрі теж купили взуття. Тепер вони всі при параді, хоч і кожна при своєму. Цього літа всі троє помагатимуть мамі на роботі: вони вже дещо вміють. А я влаштувався кур’єром на одну фірмочку, поки немає навчання…

– Так, воно в тебе завжди забирало дуже багато часу! – не втрималась від шпильки. – А кур’єр – це ж, мабуть, солідно?

– Мама каже, це старший, куди пошлють… Я там і мию, і прибираю, як треба… Знаєш, – перевів на інше, – хочу купити вам із Ростиком по морозиву!

– Ой! З якого дива?

– Це мій давній план. Вибирай, яке хочеш! – Червоніючи, додав: – У межах гривні…

– Знаєш, кахи!.. Щось горло… А Ростикові – зарано!.. Кахи!

– Ну, то, може… якесь тістечко чи шоколадку? – Сашко так щиро засмутився, що мусила погодитись.

Товар відвезли до старенького сараю. Коли йшли вулицею і Сашко, хвилюючись, поглядав на вітрини кіосків, перестріли… Вадима!

– Що ти любиш? – якраз допитувався Сашко. – Можна в межах двох гривень: якщо Ростикові зарано…

Не міг вимовити цього тихіше!

– Вибери, що захочеш! – поспішно відмахнулася.

 

Сашко побіг до вітрини.

– Знову побачення з тим бомжиком? О, та тут і квіточки, і кіт на щастя!.. Діло вже до весілля, ще тільки обручки!.. С‑с‑супер!

Кулаківський уклав у ці слова всю свою в’їдливість. Кинув їх, як бомбу, а сам, гордо задерши свою вродливу голову, пішов далі.

Не знайшлася, що відповісти. А Сашка ладна була в цю хвилину… Не знати, що б йому зробила!

Він же біг задоволений і гордий:

– Я тобі таке купив!!! Шоколад із горішками! Це дуже смачно: колись я куштував!

І як на нього сердитись? Та ще й з горішками!

– Як ти вгадав? – порадувала Сашка ще більше.

– Не знаю, просто…

Софійка розламала шоколадку навпіл:

– Удвох їсти смачніше!

Сашко спершу відмовлявся, а далі щасливо погодився.

Веселі, вимурзані шоколадом, вони й не помітили Вадима, який пройшов повз них. Той хотів був іще підколоти, але тільки роззявив рота.

 

Приборкання непокірної

 

Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про… А про решту сама дізнається – краще від усіляких розпитувань.

І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною – з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), – подалася до шафи.

Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.

Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.

– Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає – робити не схоче! – вдавано сердито гримнув батько на дочку. – Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.

– Може, не йшов би сьогодні, Павле? – забідкалася Горпина. – І так натомився!

– Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! – заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).

Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.

На обрії з’явились вершники‑червоноармійці.

Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.

– Людоньки, змилуйтесь! – благав господар.

– Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою – сам Будьонний! – не церемонився вусань. – Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!

Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.

– Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! – прохав дідуньо.

– Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! – помахував зброєю перед дідусевими очима.

І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував – усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи – ні се ні те!..

– Що це ти за чорта ведеш? – вжахнулась удома дружина.

– Правильно кажеш: чорт – він і є чорт! – сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!

Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.

А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.

– Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! – кричали звідусіль.

Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.

Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:

– Ходімо! Там твоя Мальва!

– Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? – підозріливо зиркнула Ніна.

– Е‑е… – зам’ялась на мить. – Потім, зараз не до того!

Дівчата побігли на сусідню вулицю.

– Тягло, твоя очірідь!

До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.

– Ех ви, шмаркачі! – гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.

– От‑так треба! – шмагонув нещасну тварину батогом.

Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.

– Но! – з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. – Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!

Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р‑р‑раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову – хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!

– У‑у‑у, Тягло – дурак! Мальва – маладєц! – зареготали в натовпі.

Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..

 

– Сто‑о‑ой! – Тягло рвонув було за ними.

– Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! – задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).

Від несподіванки солдати вмовкли.

– Все одно пуття з неї не буде! – вихлюпнувся з шеренги якийсь п’яненький солдатик. – Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!

На п’яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!

– Не буде пуття з панської породи! – белькотів собі під ніс. – Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: “О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У‑у‑у, ці брехливі жінки! “Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! “О Мішелю! О Мішелю!” – чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник‑дворянин Міщенко‑в.

 

Назрівають важливі події

 

Вечоріло, коли повернулась додому. У вітальні наввипередки з телевізором виспівував тато, з усіх сил забавляючи плаксія. А в кухні тихо жебоніли мама і… Сніжана, яка вже приїхала з села! Вони в чотири руки не стільки мили посуд, як перемивали чиїсь кісточки.

– Знаєш, я вперше побачила, що Міщенський ліс такий красивий! – мало не витьохкувала щаслива Сніжана. – Старі дерева мають особливу магію. А краєвиди! Хоч малюй!

– Міщенський ліс? А чому він так називається? – всунулась із запитанням Софійка.

– Софійка? А з ким це вона так пізно вештається?

– Я серйозно! Тітонько, це дуже важливо!

– Звісно, якби хто неважливий, ти б не гаяла з ним часу. І не тримала би півоній у вазі на почесному місці – кухонному буфеті!..

– Ну, тітусю! Я про ліс! – аж тупнула ногою.

– А я ж про що? Втім, чому він Міщенський, не цікавилась. Хоча варто. Ми он із Софійкою в Половинчику та‑аке про Відьмин ставок почули!

– Розказувала. До речі, як будеш іще їхати в Половинчик, прихопи її знову, будь ласка. Вона геть захиріла в цьому Вишнополі. Ага, то що ж там у Міщенському лісі?

– Нічого, просто красиво там! – Тітоньчин голос вирівнявся.

– Аз ким ви туди ходили? – не приховувала цікавості Софійка.

– Вмовила колишню однокласницю!

– Її не Пустельницею прозивають? – лукаво замружилась.

– Софійко! Як ти можеш? – геть почервоніла Сніжана.

– І я раніше не помічала в тобі особливого потягу до пейзажів, – хитрувато докинула мама.

– Як маленькі! Змовились, чи що?

Прощаючись, вона зазирнула до вітальні й трохи попідкидала Ростика.

– Славку, в тебе можна позичити альбом якого‑небудь живописця? – звернулася до тата. – Для ознайомлення!

Тато подав їй кілька лискучих фоліантів.

– Обживаєтесь потроху? – окинула оком кімнату. – Скоро й тут буде тісно!

– Таки ж тісно! – погодилась мама. – Ото тільки й волі, поки меблів нема. Речі завжди норовлять вижити з дому господарів!

Щойно зайшла до своєї кімнати, як почула, що з балкона її хтось гукає. Хто? Голос наче не Вадимів.

– Привіт… – побачила внизу… Сашка! – Ти чого?

– Спустись, є серйозна розмова!

Ой, яке все у нього серйозне! Намисто викупили, шоколадку з’їли, чого ще тут вертітись?

– Не забула? – прошепотів таємниче, коли зійшла донизу.

– Про що?

– Я порахував: через два дні, тобто ночі… Повня!!! – Його очі покругліли на все дрібненьке личко.

– Ти таки надумав? – Холодні мурашки побігли спиною, аж пересмикнула плечима.

– Могла б уже й вивчити, що я своїх рішень не змінюю! – Хлоп’як злегка образився. – Драбина

 

 

в нашому сараї вже підремонтована. Вліземо через кватирку ще завидна.

– Що ж, поживемо – побачимо! То я пішла?

– Стривай, а… а Чорнобілка як поживає?

– Чудово! Передавала тобі мурковітання!

– Добре! А… а що там Ростик?

Поруч на квітничку раптом щось зашаруділо. Серед пахучої матіоли та вже добряче помітного бур’янцю розігнулася чиясь постать.

Софійка похолола, та й Сашко на мить перестав корчити героя.

– Добривечір вам! – пролунало кисло‑солодке.

Це була баба Валя! З якимось горщиком під пахвою!

– Д… доброго!.. – сторопіла Софійка. – Ви що це тут… людей лякаєте?

– Сусідський аспарагус підсихає чогось. То я землі свіженької набираю, пересадити! – Відколи це баба зробилася такою привітною?

– Стережімось її! – майже просичала дівчинка, щойно баба зникла в під’їзді. – Ой, стережімось!..

 

Знайшла в «Губернських відомостях» у рубриці «Вісті зі столиці» повідомлення:

“Двірника з маєтку барона N після невдалої спроби викрадення баронової єдиної дочки панни Ю заарештовано й відіслано до Сибіру на три роки. Все майно злочинця перейшло до рук його опікуна пана К”.

Не інакше, як Гордій Кулаківський! Ось чому в його нащадків і досі валяються світлини Міщенка‑молодшого! Ото вже загребущий! А Міщенко, виходить, потрапив на фронт після того, як відбув покарання. І, як сам зізнався, встиг із кимось одружитися. Утім, двоїста душа – питома риса Міщенків!

Кулаківська ж тим часом підпоює Корнія приворотним зіллям. Парубок Франі не цурається, ба більше, підтакує, коли Франя обзиває Клаву дурнуватою!

Що ж робити? Часу мало. Мерщій у шафу…