До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.
– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.
– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!
– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!
– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.
– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!
Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.
У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.
– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.
У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю‑нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.
З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.
– Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько‑неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..
– Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.
– Прошу, кохана?
– Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..
– Так, моя люба!
– А ще ви казали… ніби є другий поверх?..
– О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!..
Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.
Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:
– Іменем закону, відчиніть!!!
– Папа! – зразу оклигала панна Юзя.
На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.
– Юзефо, в карету! – наказав головний пан.
– О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.
– Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона‑бо верталась по свою валізку.
– Викрадача – в кайдани! – заволав пан.
– Юзю, як же так? – гукав хлопець, оточений поліцією.
– Ви – злісний обманщик!!! – схлипнула та вже з карети.
– Але я брехав задля нашого кохання!
– Про курник на другому поверсі?! – жбурнула Юзя якомога зневажливіше.
– Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..
Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.
… Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?
А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка – мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети…
У Половинчику
– Софійко, то їдемо? – Тітонька стояла в дверях, тримаючи сумку з міськими гостинцями.
– Тільки ж ненадовго! – мовила мама. – Ото хай передихне зо три дні й повертається. Без такої помічниці ми з Ростиком пропадемо! Та й Чорнобілка засумує!
– Не сумнівайся: два‑три дні – і перешлю твою Софійку цінною бандероллю! – заспокоїла Сніжана.
Бабуся частувала дорогих гостей смаженою рибкою.
– От смакота! – допалася до рибки Сніжана. – Сто років не їла! Вже ці дієти замучили! Навіть на власному весіллі не мала такого апетиту!
– Смакота – не смакота, але дідусеві подякуйте! – усміхалася бабуся, підкладаючи хвостатих на тарілку. – Він, як Івасик‑Телесик, аби скресло – вже й на воді! У нас хто наловив, той і чистить. Я тільки смажу. От і сьогодні: приніс, перечистив – і знов на Відьмин ставок! Як піде на пенсію, мабуть, там і ночуватиме.
– Ось ми його навідаємо, трохи здобич розполохаєм! – пожартувала тітонька.
Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою!
– Бабусю, чому ставок Відьмин?
– Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!..
Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов’язки. Обов’язків було кілька. Перший – перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий – нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій – просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері.
Урешті‑решт вибралися.
Діти галасливо талапались у літеплі, розсипаючи бризки та радісний ґвалт.
Знайди ще того дідуся! Відгадай, у якому потаємному куточку нині ліпше клює!
Минаючи густий верболіз, наткнулися на бабцю, яка сиділа на такому ж старому й сухому, як сама, пниськові й щось беззвучно примовляла. Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі.
– Тітусю! – завмерла перед зваленою у воду старою вербою. – Гляньте‑но: тут ніби відьми гойдаються!
Сніжана й собі задивилась на плесо:
– І ніби за нами хтось пильнує!
Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку.
– Здраст… – невиразно кивнула незнайомцеві Сніжана. Здається, той і не почув.
– То чому цей ставок так зветься? – спитала, коли у вербовій шалині натрапили‑таки на дідуся.
– Бо в нашому селі кожна друга молодиця – відьма! – відповів з моторошною певністю. – Чого село зветься Половинчиком? Бо половина тутешнього жіноцтва з нечистою силою знається!
Софійка з подивом дивилася на дідуся.
– …Он і бабуся ваша, думаєте, хто? Я ще парубком затявся: не женитимусь ніколи! А вона павою пройшла мимо – серце й затріпалось, як упійманий карасик! Е, думаю, не здамся! Вона вдруге пройшла: в голові каламуть, наче на річковому дні після щуки! Поки думки визбирав докупи – вона утретє! Все: заковтнув сом наживку, прощавай, парубкування! Ну, чим не відьма?
– Дідусю, а хто той патлатий чоловік з мольбертом?
– Еге ж, точно: бо на тебе схожий! – куснула тітонька, що язичком пішла в батька.
– Які жарти? Оно, дивіться: якщо правда, висітиме короп на гачку! – І дідусь витяг на берег рибину.
– Хай‑но я мамі розкажу! – сміючись, пообіцяла Сніжана.
– Жартуєте!.. – розчаровано протягла Софійка.
– Вже й на нього вудку закинуто? – змовницьки підморгнув дідусь. – А чом би й ні! Нежонатий!
– Звісно, хто ж не вдома – жонатий? – іронічно погодилась тітонька.
– Це з Києва художник якийсь. Друге літо над’їжджає в село, малює. Живе на околиці, в хатині якогось знайомого. Дивакуватий, ні з ким не знається. Його й прозивають за це Пустельником! А що, гарні картини?
Знову клюнуло, і розмова перейшла на інше.
Кобила Мальва
Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвір’ї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала.
– Бабуню, хто це?
– Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.
– А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.
На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.
– О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін!
– Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму.
– У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової.
Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім’я починалося тим же складом, що і в кобили‑матері.
З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.
Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу – а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої.
Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно‑міцно – бо треба міцно! Тільки сідати – Мальва напружиться – лусь! – тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати – Мальва обм’якне, сідло й обвисне!
Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні – вороному, з білими по коліна ногами… Мчить, гордо минаючи кафешку з ошелешеним Вадимом, який аж похлинувся кока‑колою!.. А Ірка… В неї не тільки нігті позеленіли б від заздрощів!..
Відьмин ставок
Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв’яків для качок, а ті хапали їх з‑під самої лопати, забуваючи, що Софійки треба боятися. Зі Сніжани ж тільки й було пуття, що лікувати півника, бо зламав кігтика, і підв’язати індикові поранене крило.
Добре в селі, шкода лишень, що немає тут… ні, не Кулаківського, звісно, а Чорнобілки і старенької бабусиної шафи!
Софійка з тітонькою Сніжаною пішли купатися. Ось, вертаючись, уже вдруге минають таємничого Пустельника. Пустельник не звертає на них жодної уваги, то й вони не помітили його.
Знову проходять мимо старої‑пресухої бабці на старому‑пресухому пні. Бабця щось шепоче зів’ялими устами.
– Добрий день! – раптом голосно вітається Софійка.
– Здорові були! – майже шипить бабця.
– Бабцю, а чому ставок називається Відьминим?
– Ой, дітки, не питайте… Гріх, дітки, маю, великий гріх!.. – шипить бабця. – Мати моя тут сиділа! – показує на хатину за городом. – Зілля варила, людей рятувала… Кого рятувала, кому й поробляла… А одна жінка із самого Вишнополя до неї прибилася. Плакала, грошима розкидалася… Просила привернути чужого хлопця, зжити зі світу суперницю… А чим та нещасна завинила? Згубила моя мати невинну душу, стратила й хлопця! І та жінка вишнопільська щастя не мала: не своєю волею жив із нею чоловік, не своєю…
Бабця помовчала, а тоді додала:
– Відьма вона, Відьмин і ставок!.. Вже за дев’яносто, а спокою мені за мамин гріх нема й не буде! Приходжу сюди, прощення прошу… Прощення прошу і прощення не чую…
Бабця беззвучно позіпала ротом, а потім, ніби з полегкістю, що комусь висповідалася, задрімала.
Софійка й Сніжана її не будили. Тихенько покинули стару й пішли додому.
