Початок національно-визвольного руху

Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження на­ціональної свідомості українців розпочалося на Лі­вобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили.

Активізації національного руху сприяло збіль­шення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1784 р. було відкри­то перший на українських землях університет), Харків (1805 р. було відкрито перший універси­тет у Наддніпрянщині), Київ (з 1834 р.), Одеса (з 1865 р.). У Західній Україні значну роль у на­ціональному відродженні відігравало уніатське духовенство, у той час як православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського, царизму.

У Наддніпрянській Україні національно-виз­вольний рух започаткувала патріотична інтелі­генція, яка прагнула зберегти від вимирання українську культуру. Епохальною подією куль­турного життя України стало видання 1798 р. поеми Івана Котляревського «Енеїда» – уперше українська народна мова залунала як повноцінна літературна. Справу відродження національної мо­ви продовжили «Харківські романтики» – діячі літературного об'єднання, студенти Харківського університету Л. Боровиковський, А. Метлинський, О. Корсунь та інші. Ідейним натхненником «харківських романтиків» був народознавець, пись­менник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши 1834 р. свої «Малоросійські повісті», він ще раз довів широкій громадськості, що українсь­кою мовою можна писати високохудожні твори. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.

На початку XIX ст. посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній «Історії Русів». Тривалий час вона по­ширювалася у рукописних списках і лише 1846 р. вийшла друком. Автор цього патріотично спрямо­ваного твору намагався відновити історичну спра­ведливість, доводив, що Україна має власну історію, захищав право українського народу на свободу і державу. Першою узагальнюючою працею з іс­торії України є видана 1822 – 1830 рр. чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Протягом 1842 – 1843 рр. було видано п'яти­томну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича.

Культурницька діяльність української інтелі­генції справила визначальний вплив на піднесен­ня національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

Українці в загальноросійському й польському суспільно-політичних рухах

Важливим фактором національного про­будження стали події європейського життя. Ідеї Великої французької революції кінця XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямува­ли його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя спра­вили Вітчизняна війна 1812 р. та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європей­ських форм суспільного і державного устрою. В Україні як складовій частині Російської ім­перії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський револю­ційний рух.

Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа «Лю­бов до істини» (1818—1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відо­кремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство» на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започат­кували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 1820-ті рр. в Україні діяли таємні декаб­ристські організації: «Південне товариство» (1821—1825 рр.) із центром у Тульчині, очолюване полковником Павлом Пестелем, «Товариство об'єд­наних слов'ян» у Новограді-Волинському (1823— 1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права.

Серед декабристів не було єд­ності щодо вирішення національного питання. «Південне товариство» виступало за «єдину і не­подільну» Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а «Товариство об'єднаних слов'ян» передбачало створення федерації слов'янських на­родів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Із часом «Товариство об'єднаних слов'ян» злилося з «Південним това­риством».

Із програмними документами «Південного товариства» в планах щодо майбутнього Росій­ської імперії не збігалися положення проекту Конституції «Північного товариства» (автор Ми­кита Муравйов), яке діяло у Петербурзі. Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чор­номорську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольня­ли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений.

Члени «Південного товариства» планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбу­лося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчило­ся поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.

Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикрі­посницькі ідеї, не припинялися спроби протисто­яти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському уні­верситеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можли­вої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих.

У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося на­родне повстання, кероване польськими офіцера­ми, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу Свободу». Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в ме­жах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала го­товність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам во­лю, і ті не підтримали шляхту.Національно сві­дома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося не­достатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. за­йняли Варшаву.

Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Пра­вобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. На­магаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище.