Революція 1848– 1849 рр. в Австрійській імперії та події на західноукраїнських землях

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалеж­них країн вимагали демократії, політичної рівно­правності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швид­ко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрій­ської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка перед­бачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).

Активними учасниками революції 1848 – 1849 рр. стали українці Західної України. У стис­лий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допус­тити участі в революції наймасовішої суспільної верстви – селянства, пішов на скасування крі­посницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших про­вінціях імперії.

За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залиша­лися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але бу­ли зобов'язані платити за них поміщикам на ос­нові «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян.

Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських за­ворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві трети­ни викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існу­вала ще п'ять років.

2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політич­ну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації: польська – Центральна народна рада (ЦНР) та пропольська – «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

У червні 1848 р. у Празі пройшов з'їзд громад­ських та культурних діячів слов'янських народів. Учасники з'їзду намагалися об'єднати три гали­цькі політичні організації – ГРР, ЦНР, РС. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з'їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.

Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у віденьському рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депу­татів, від Буковини – 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяль­ності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного бу­динку у Львові; було створено кафедру українсь­кої мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися на­родні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини бу­ло введено військовий стан. У 1851 р. було лікві­довано Головну руську раду.

Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в лис­топаді І848 р. організував визвольний похід по Бу­ковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширю­валося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тор­тур він помер. Повстання було розгромлене. Селян­ський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпос­ного права; уведення конституційного правлін­ня; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. спри­яла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.