У 85 повітах України адміністративна влада належала повітовим справникам, які призначались губернатором з дворян і були відповідальні перед ним. Справник очолював повітове поліційне управління, до складу якого входили 2 дворянських засідателі, що обирались повітовими дворянськими зборами. Справник головував у розпорядчо-виконавчих колегіях і дорадчих органах – повітових присутствіях і комітетах, які були виконавчими інстанціями для відповідних губернських установ. Деякі присутствія і комітети очолював повітовий предводитель дворянства.
Земські дільничі начальники, посада яких була уведена з 1889 р., мали забезпечувати порядок і спокій серед селянського населення. Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише спадкові дворяни, які володіли землею у повіті і мали вищу освіту; однак, за неможливості відшукати кандидатів, які б задовільняли вимоги обидвох цензів, міністр внутрішніх справ мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого цензу, а також могли призначатись особи без середньої освіти, якщо вони мали нижчий класний чин - колезького реєстратора. Згодом міністру внутрішніх справ було дозволено як тимчасовий захід призначати земських начальників з осіб, які не мали середньої освіти і не задовільняли інших вимог, якщо він визнавав їх здатними до зайняття цієї посади. Земські начальники здійснювали широкі судові і адміністративні функції – нагляд за органами селянського громадського управління і ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних і сільських писарів; а за відсутності чинів повітової поліції вони здійснювали їхні функції. До 1906 р. земський начальник мав право накладати на посадових осіб органів сільського управління за невиконання його законних вимог штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без формального провадження. Волосний суд перебував у повній залежності від земського начальника, який затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважались остаточними).
Органи волосного і сільського селянського самоврядування, запроваджені селянською реформою 1861 р., підтримували порядок і спокій на селі. Органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста, та волосний сход, волосний старшина і волосний суд. Вони підпорядковувались повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню; і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали обмежені повноваження – розв`язували деякі земельні справи, зокрема щодо переходу землі, належачої сільській общині, про розподіл повинностей; волосна і сільська адміністрація забезпечувала надходження до скарбниці численних платежів селян – викупних платежів, різних зборів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку (гас, сірники, чай, цукор, тютюн тощо), а також виконання ними натуральних повинностей – поштової, простійної, арештантської та ін.
Поліційні органи.
Провідну роль у місцевому державному апараті відігравали органи загальної і політичної поліції.До поліційної реформи 60-х рр. у губерніях окремо існували повітова поліція і міська поліція, створені на основі Положення про земську поліцію 1837 р. і Наказу чинам і служителям земської поліції 1837 р. У дореформений період на поліцію покладались, крім суто поліційних, господарські, слідчі і судові функції. Діяльності поліційних установ перешкоджала відсутність формального розмежування територіальних меж відання міської і повітової поліції. Очолював поліцію земський справник, а інші посади заміщували здебільшого відставні офіцери. Скасування кріпосного права привело до ліквідації вотчинної поліції, яка доповнювала державну поліцію, тож прагнучи підсилити низові ланки поліції, уряд у 60-х рр. здійснив поліційну реформу – у 1862 р. було видано царський указ і Тимчасові правила про устрій поліції у містах і повітах губерній, однак реформування нижчих ланок поліції так і не відбулось. Одним із завдань поліційної реформи 60-70-х рр. було звуження компетенції поліції – так, провадження попереднього слідства у кримінальних справах після судової реформи 1864 р. було передано судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою – органам земського і міського самоврядування тощо.
З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліційний орган – повітове поліційне управління, яке очолював повітовий справник, і при ньому перебували його помічник і члени-засідателі повітового поліційного управління, які усі разом утворювали загальне присутствіє управління. Повітовий справник не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором; він мав право ухвального голосу з усіх розглядуваних поліцією питань. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліційні одиниці: стани, дільниці (сотні) і селища. Кількість станів у повітах була різною (2-4) – залежно від розміру території, чисельності населення, стану порядку і спокою. У станах поліцію очолювали станові пристави, які були виконавчими урядовцями поліції; вони призначались губернатором за поданням повітового справника. У 1878 р. становим приставам надали помічників – поліційних урядників; у Волинській і Подільській губерніях їх було по 200 чол., а потім ще більше. Виконавчі урядовці (станові пристави) і нижчі чини поліції (урядники) отримували утримання від держави. У 60-70-х рр. було змінено порядок комплектування поліції – уведено принцип вільного найму за контрактом, збільшено платню, підвищено розмір пенсій, встановлено нагороди за вислугу років.
Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських і деяких визначних містах, посадах і містечках – в Україні місьу поліцію мали 9 губернських центрів, а також міста підвідомчі градоначальствам – Одеса, Керч, Севастополь і Миколаїв, та повітові і деякі безповітові міста. У цих містах існували міські поліційні управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер і його помічник призначались губернатором чи градоначальником. Міському поліційному управлінню були підпорядковані виконавчі урядовці поліції – дільничі і міські пристави і їх помічники та поліційні наглядачі, а також нижчі чини – городові та інші поліційні службовці. Міста поділялись на частини, дільниці і околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні пристави. Структура поліційного апарату залежала від розміру міста і чисельності населення. При поліційних управліннях у містах перебували пожежні команди на чолі з брандмейстерами.
Наприкінці 19 ст. дії поліції спрямовувались, головно, на боротьбу з виступами робітничого класу, для чого було створено спеціальну фабрично-заводську поліцію, а ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцаїв на фабриках і заводах. Передусім було збільшено склад поліції у тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликались війська, а згодом - у робітничих районах, де відбувались страйки і безладдя; тож у промислово розвинутих губерніях України на межі 19-20 ст. значно посилився поліційний апарат. Уряд здійснив також цілу низку заходів для посилення поліції у сільській місцевості – у 1900 р. міністру внутрішніх справ було надано право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їхні кошти поліційних команд.
У другій половині 19 ст. внаслідок зростання кількості злочинів (утричі швидше, ніж зростання чисельності населення; притому, майнові злочини, головно крадіжки, становили близько 2/3 усіх кримінальних правопорушень) у системі поліційних установ було утворено спеціалізовані органи кримінального розшуку – розшукні відділення – спершу у Петербурзі, а згодом при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у багатьох великих містах, у т.ч. у Києві і Одесі. Однак, єдиної системи кримінального розшуку у державі не було утворено, зокрема через брак коштів.
Особливе місце у поліційному апараті Російської імперії займали органи політичної поліції, які виділились в окрему систему ще за Петра І. Внаслідок декабристського повстання 1825 р. за царським указом 1826 р. було утворено центральний орган політичної поліції - ІІІ відділення імператорської канцелярії, а як його виконавчий орган у 1827 р. було засновано Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів) – відтоді почалось формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за “народним духом і напрямом політичних ідей суспільства” (головно, для боротьби з національно-визвольним рухом) на усій території країни. За Положенням про корпус жандармів 1867 р., яке діяло майже без змін аж до Лютневої революції 1917 р., на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліційні управління залізниць, які становили основу жандармського відомства. Внаслідок наступної революційної ситуації у 1880-1883 рр. було значно реорганізовано центральний апарат політичної поліції – міністр внутрішніх справ став водночас шефом жандармів, замість ІІІ відділення імператорської канцелярії у Міністерстві внутрішніх справ було створено Департамент поліції, який здійснював керівництво загальною і політичною поліцією.
В Україні у 70-90-х рр. територіальними органами корпусу жандармів були 9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси. ГЖУ контролювали територію відповідних губерній, а жандармському управлінню м.Одеси, крім самого міста, був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Структурно і господарсько ГЖУ підпорядковувались штабу Корпусу жандармів, а у здійсненні спеціальних повноважень – Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. ГЖУ здійснювало політичний розшук – виявлення, викриття і ліквідацію (тобто, обшуки і арешти) організацій і окремих осіб “протиурядової спрямованості”. За Положенням 1882 р. до 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліційного нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності. ГЖУ проводили дізнання у справах про державні злочини і дослідження про політичну неблагонадійність. А також до 1911 р. жандармерія була одним з органів контррозвідки.
Кожне з жандармських поліційних управлінь залізниць України (ЖПУЗ) охоплювало 1 чи кілька залізниць – так, у віданні Київського ЖПУЗ перебували південно-західні залізниці; у 1895 р. в Україні було 5 ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське.
Судові органи.
Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні селянські; окремий порядок розгляду справ про службові злочини.
Було створено подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничних мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанцію – з`їзд мирових суддів, у якому головував 1 із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.
Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. – принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів; відтак, у більшості губерній мирова юстиція була ліквідована (крім Правобережної України), але зберігався інститут почесних мирових суддів.
Особливість проведення судової реформи і контрреформи у Правобережній Україні полягала у їхньому невід`ємному переплетенні, тоді як у Росії спершу була здійснена реформа, а опісля – контрреформа. Найвиразніше ця особливість проявилась в інституті мирових суддів. У Правобережній Україні судові установи вводились у 2 етапи: спершу мировий суд, а потім – загальні суди; притому мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції, відповідно, на них не поширювався принцип незмінності суддів. Тобто, контрреформу мирового суду у Правобережній Україні було здійснено відразу з його уведенням у 1872 р., тоді як у Лівобережній Україні її було проведено аж у 1889 р.
У Лівобережній Україні за контрреформою замість мирових суддів було створено нову складну систему судових органів, низовими ланками якої були дільничий земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничим земським начальникам передавались майже усі справи, які раніше перебували у віданні мирових суддів у сільській місцевості і повітових містах, що входили до складу земських дільниць. Посади міських суддів, до яких теж перейшли функції мирових судів, запроваджувались у губернських і повітових містах, крім столиць і кількох міст, де зберігалась система мирових суддів і їх з`їздів. Міські судді призначались міністром юстиції з осіб з вищою юридичною освітою або досвідом судової практики. Повітові члени окружного суду призначались міністром юстиції по 1 на повіт; їм були підсудні усі цивільні і кримінальні справи, які раніше належали до компетенції мирових суддів і не були віднесені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також усі справи охоронного провадження, раніше підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатись для поповнення складу присутствія окружного суду за браком його членів.
Судова контрреформа 1889 р. утворила складну систему апеляційних і касаційних інстанцій для місцевих судів. Для мирових суддів ще за Судовими статутами 1864 р. передбачались як апеляційна інстанція з`їзд мирових суддів і як касаційна – Сенат. Для справ, розглянутих земськими начальниками і міськими суддями, апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд в особі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства; до його складу входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. Притому існувала подвійна підлеглість міських суддів: їх апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд, а поза тим, про усі неправильні чи протизаконні дії міських суддів вимагалось повідомляти окружний суд, який видавав їм спеціальні накази, а також міські судді повинні були складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора у складі губернського предводителя дворянства, віце-губернатора, прокурора окружного суду чи його товариша (заступника) і 2 незмінних членів, а також для розгляду справ, які надходили з повітових з`їздів, запрошувався голова або член окружного суду. Для повітових членів окружного суду апеляційною інстанцією був окружний суд, а касаційною – відповідний департамент Сенату.
Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які розглядали спори між селянами на суму позову до 100 крб. і справи селян про незначні проступки. За Положенням 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації. А за Законом 1889 р. він повністю підпорядковувався земському начальнику і складався з 4 суддів, 1 з яких постановою повітового з`їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники отримали право затверджувати волосних суддів з кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.
Отже, судова контрреформа 1889 р. 1. замінила попередній (за судовою реформою 1864 р.) виборний порядок утворення суду на призначення усіх судових органів; 2. встановила нову розгалужену систему місцевих судів, яка стала поверненням до множинності судових органів дореформеної Росії; 3. скасувала засадничий принцип судової реформи 1864 р. про незалежність суду – так, земські начальники щодо селян поєднували судові і адміністративні функції, а також адміністрація, представники якої входили до складу повітового з`їзду і губернського присутствія, безпосередньо впливала на результати розгляду ними судових справ; 4. запровадила закрите слухання широкого переліку справ.
За судовою реформою 1864 р., крім мирової юстиції, було утворено систему загальних судів – окружних, яким були підсудні усі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів; округ суду охоплював територію 2-4 повітів. На Правобережній Україні окружні суди були утворені лише у 1880 р. – Київський, Кам`янець-Подільський, Уманський, Житомирський і Луцький, а також Київська судова палата. Окружний суд розглядав кримінальні справи у складі 3 коронних суддів, які призначались царем за поданням міністра юстиції, або за участі присяжних засідателів, яка була обов`язковою, якщо за вчинення злочину чи проступку за законом передбачалось накладення покарання у вигляді позбавлення усіх станових або спеціальних чи особистих прав і привілеїв. Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окружним судам, здійснювали судові слідчі за сприяння поліції, а іноді – жандармерії.
Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, які складались з департаментів цивільних і кримінальних справ, голова і члени яких призначались царем за поданням міністра юстиції. До округу судової палати входили кілька губерній; в Україні діяли 3 судові палати – Київська, Харківська і Одеська. Судова палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без участі присяжних засідателів; а як перша інстанція розглядала справи за участю коронних суддів і станових представників про державні і посадові злочини. Вищою касаційною інстанцією для окружних судів був Сенат, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ.
Земська реформа 1864 р.
За Положенням про губернські і повітові земські установи 1864 р. в Україні було створено органи земського самоврядування. Земства були уведені у 6 лівобережних і південних губерніях, а у 3 правобережних губерніях, де переважна більшість поміщиків були поляками і брали участь у національно-визвольному русі, реформу було здійснено лише у 1911 р. Земство складалось з обраних на 3 р. губернських і повітових земських зборів і їх виконавчих органів – губернських і повітових земських управ. Члени земських зборів – гласні – обирались по 3 виборчих куріях; виборче право належало лише особам, які займали певне соціальне становище зі встановленим майновим цензом. Гласні повітових зборів обирались на з`їздах повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад; притому, до 1-ої виборної курії входили повітові поміщики, які володіли землею у розмірі 200-3000 десятин (залежно від місцевості), а також промисловці і торговці, які мали підприємства вартістю не менше 15 тис.крб. або торгівельний обіг у 6 тис.крб.; у 2-ій міській курії виборчі права належали міщанам, які мали купецькі свідоцтва, власникам торгівельно-промислових підприємств у межах міста з обігом не менше 6 тис.крб., та власникам нерухомого майна вартістю 500-3000 крб. (залежно від розміру міста); у 3-ій селянській курії виборчими правами користувались усі селяни-домогосподарі – при двоступеневих виборах: спершу на волосних сходах обирались представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Вибори у губернські земські збори здійснювали гласні повітових зборів. Внаслідок запровадження системи нерівних виборів у земствах переважали дворяни-поміщики.
Земські установи відали лише місцевими господарськими і деякими культурними питаннями – доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого значення), займались організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагодженням поштового зв`язку тощо. Однак, вони перебували під жорстким контролем урядових органів в особі губернатора, міністра внутрішніх справ і місцевої поліції – губернатор міг припинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів чи невідповідності її державним інтересам. Не маючи адміністративних повноважень і відповідного апарату (земські установи не створювались нижче повітів і не було загальнодержавного органу, який би координував діяльність земств у межах країни), земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, головно через поліцію.
Положення про губернські і повітові земські установи 1890 р. запровадило контрреформу, яка змінила виборчу систему – було збережено 3 курії, але у 1-ій було уведено становий принцип: обирати і бути обраними могли лише спадкові і особисто титуловані поміщики-дворяни, а у 3-ій курії селяни обирали лише кандидатів у повітові земські збори, з-поміж яких губернатор призначав гласних. Отож, контрреформа сприяла подальшій впливовості дворян у земствах і посилила урядовий контроль над земськими установами.
Міська реформа 1870 р.
Формально у 60-х рр. зберігало силу Міське положення 1785 р., яке мало чітко становий характер, та фактично міськими справами відали державні урядовці, які спеціально уводились до складу шестигласних дум. Тож на підставі Міського положення 1870 р. було розпочато міську реформу – спершу Положення уводилось в дію у 9 губернських і прирівнених до них містах України, а в інших містах реформа проводилась на розсуд міністра внутрішніх справ з урахуванням місцевих особливостей; на Одесу дія Положення з деякими змінами була поширена особливими Правилами 1872 р., а на правобережні губернії – спеціальним законом 1875 р. Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся на 14 р., і врешті міське управління було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах, у т.ч. у 8 приватних містах Правобережної України.
На виборчих засадах створювались органи міського громадського управління – міські думи як розпорядчі органи і міські управи як виконавчі органи. Міські думи обирали міські управи у складі голови (міського голови) і кількох членів. Хоч реформа ліквідувала становий принцип, однак вибори відбувались за майновим цензом – гласних міської думи обирали на 4 р. лише з платників міських податків (власників торгівельно-промислових підприємств, домовласників тощо), тож виборчі права отримали лише 1/10 міщан віком з 18 р. За майновим становищем усі виборці поділялись на 3 курії, кожна з яких обирала однакову кількість гласних міської думи, тож перші дві курії заможних верств населення, які становили лише близько 14% усіх виборців, обирали 2/3 гласних. У цілому у Російській імперії у міських думах, а особливо управах і серед міських голів переважали представники торгівельного-промислового стану; натомість, в Україні купецтво переважало лише на першому етапі міської реформи, а після 1875 р. у думах переважали міщани, а в управах і серед міських голів – дворяни.
Уряд наділив місцеві органи самоврядування обмеженими повноваженнями, а саме господарським самоврядуванням, але без права зайняття торгівлею, тож вони розв`язували дрібні господарські питання – освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо. Міське самоврядування залежало від урядової адміністрації - Міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського присутствія з міських справ - більше, ніж земства. Хоча Міське положення, порівняно із дореформеним станом, розширило самостійність міського громадського управління – урядовий контроль обмежувався наглядом лише за законністю дій самоврядування без втручання у його господарську діяльність, однак на практиці поступово відбувався процес обмеження міського самоврядування. Закон 1875 р. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням, зокрема, міністру внутрішніх справ і губернатору надавались широкі підстави для незатвердження на посадах міських голів і їх заступників. Поза тим, на міське самоврядування було покладено багато справ загальноімперського характеру, які безпосередньо не стосувались міських потреб – витрати на утримання поліції, в`язниць, обслуговування військових потреб тощо, на що в Україні витрачалось майже 1/3 усіх міських коштів. Та попри усі несприятливі умови, міське самоврядування значно спричинилось до розвитку міст, особливо великих.
Внаслідок невдоволення уряду і консервативного дворянства посиленням ролі буржуазії в органах міського управління було прийнято нове Міське положення 1892 р., за яким приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратись до міських дум, а натомість, в органах міського самоврядування зросла кількість дворян і дещо послабились позиції буржуазії.
Військова реформа.
Поразка Росії у Кримській кампанії 1853-1856 рр. виявила небоєздатність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, її неспроможність відстоювати державні інтереси, що зумовило військову реформу, яка здійснювалась у Росії у 1864-1874 рр. На першому етапі реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 р. строк служби рекрутів, дещо поліпшилась підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. Статут про військову повинність 1874 р. замість станової рекрутської повинності увів всестанову загальну військову повинність для усього чоловічого населення імперії. По досягненні 21 р. чоловіки призивались на службу за жеребкуванням, а ті, хто не витягнули жереб, опинялись поза постійними військами, тож зараховувались до ополчення. Загальний строк служби у сухопутних військах становив 15 р.: дійсна служба – 6 р. і служба у запасі – 9 р., а на флоті строк дійсної служби становив 7 р. і у запасі – 3 р. Для осіб із вищою освітою дійсна служба становила 6 місяців, а із середньою – півтора року. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло за потреби значно збільшити чисельність збройних сил. Військова реформа зовсім не зважала на національний чинник при формуванні армії.
Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління – у 1864 р. було створено 15 військових округів, у т.ч. в Україні – Київський, Одеський і Харківський (у 80-ті рр. він був ліквідований). На чолі кожного округу стояв головний начальник, який водночас був командувачем військами, на якого, попри завдання децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії у час війни, покладався обов`язок сприяння цивільним властям у пітримці порядку у краї. Закон 1892 р. про воєнний стан істотно розширив права військового начальства щодо населення відповідної території.
Характеристика права
Джерела права.
У цілому право залишалось феодальним, та у нього все більш впроваджувались принципи і норми буржуазного характеру. Російська бюрократія негативно ставилась до видання чітких галузевих кодексів, у яких вбачала можливе обмеження дій властей, тож роботи кодифікаційних комісій тривали десятиліттями, внаслідок чого підготовані проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності.
Основні джерела права у другій половині 19 ст. не змінились – діяло Повне зібрання законів Російської імперії (було опубліковано його 2-е і 3-є видання) і Звід законів Російської імперії (було видано його 16-ий том). У галузі кримінального права діяла більшість положень Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у нових редакціях 1866 і 1885 рр. Основним джерелом цивільного права був 10-ий том Зводу законів Російської імперії, а також Судові статути 1864 р. (Установлення судових установ, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), Тимчасові правила про волосний суд та ін. реформенні акти, які були джерелом і процесуального права.
Розвиток робітничого руху зумовив розробку фабричного законодавства: закони “Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах” 1882 р., “Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах” 1885 р., “Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників” 1886 р., “Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості” 1897 р. Поширивши фабричні закони на центральні губернії Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях – в Україні закон 1886 р. був уведений у Київській, Волинській, Харківській і Херсонській губерніях лише у 1894 р., а ще пізніше був поширений на Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, які захищали інтереси робітників, часто мали декларативний характер.
У галузі адміністративного законодавства основним було Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою 1881 р. – прийняте як тимчасовий звхід на 3 р., воно постійно доповнювалось і проіснувало до повалення царату у 1917 р.
В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай – звичаєве право застосовувалось волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у торгівельно-промислових правовідносинах. Звичаями послуговувались за відсутності норми закону, та при тому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону. У судочинстві щодо осіб духовного звання зберігався вплив церковного права.
З 1883 р. стало видаватись періодичне “ Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”. Значну роль у закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату; тлумачачи закони, Сенат поступово пристосовував їхні застарілі положення до капіталістичних умов і потреб суспільства.
Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширились сфера застосування цивільного права, селяни поступово ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Проте у цілому зміни цивільного законодавства не сприяли усуненню феодальних залишків. Так, після скасування кріпацтва селяни були виключені з переліку об`єктів власності, законами про стани їм були надані особисті і майнові права, та поза тим, до об`єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов`язані селяни.
Низка законів і Сенатських рішень другої половини 19 ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні – встановлювались пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної приналежності покупців. А також скасовувались або зменшувались феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або ленними маєтками, обмежувались селянські сервітути, закріплювались чиншові правовідносини.
Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, передусім право власності їх на землю – селяни не могли вільно розпоряджатсь своїми земельними наділами; більшість угод, пов`язаних із землею, укладались лише за наявності згоди селянської громади.
Зобов`язальне право грунтувалось на принципі договірної свободи, хоча дворяни і буржуазія нав`язували селянам і робітникам кабальні умови. За оренду поміщицької землі селяни працювали у панських маєтках або відддавали поміщикам частину врожаю з орендованої землі. Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах, тому уряд обмежив тривалість робочого часу до 11,5 годин на добу та експлуатацію праці дітей і підлітків, а також намагався регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за дотримання фабричного законодавства створювався спеціальний орган – фабрична інспекція.
Кримінальне право. Редакцією Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р. було запроваджено низку принципів буржуазного кримінального права. Злочином визнавалось діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини й формі умислу і необережності. Закріплювались елементи складу злочину – об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона, а також умови застосування покарань. Попри те, зберігалось багато норм феодального права – на першому місці в Уложенні були поміщені злочини проти релігії; до відповідальності притягались діти, віком із 7 р.
Нечітке трактування об`єкта злочину відобразилось на структурі Уложення 1885 р. – воно містило склади, між якими не було принципової відмінності: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. Було докладно закріплені усі види посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку управління та ін.; найнебезпечнішими вважались політичні злочини – бунт, державна зрада тощо; за посягання на царя або членів його сім`ї передбачалась смертна кара.
Метою покарання було виключення шляхом кримінальної репресії небажаних для держави вчинків. Покарання поділялись на основні – страта, каторга, ув`язнення тощо, і додаткові – позбавлення титулів, звань, поліційний нагляд тощо. Притому, застосовувались різні види позбавлення волі і спеціальні покарання за посадові злочини.
Цивільний процес. У другій половині 19 ст. завершилось виділення у самостійні галузі цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, оскільки мировий суддя одноособово вирішував позови на незначні суми – до 300 крб. Після подачі позову відповідач викликався до канцелярії суду, де ознайомлювався із змістом позовної заяви. Усі основні процесуальні дії мирового судді фіксувались у спеціальній книзі протоколів. Рішення мирового судді могли бути оскаржені в апеляційному порядку.
Розгляд цивільних справ у загальних судах був складнішим. Він здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалась з подачі позову; з його змістом ознайомлювався відповідач, який міг подати заперечення. У суді брали участь адвокати, допускалось примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторін - відповідача і позивача. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.
Кримінальний процес.
У Судових статутах 1864 р. чітко і послідовно регламентувався процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у слідчих і судових органах. Проголошувались демократичні принципи правосуддя – усність, гласність, змагальність, безпосередність, право обвинуваченого на захист. Принцип змагальності вимагав створення адвокатури, яка була запроваджена Судовими статутами 1864 р. Адвокати поділялись на 2 категорії: присяжні і приватні повірені. Присяжними повіреними могли бути особи з вищою юридичною освітою і практичним стажем відповідної судової роботи, зокрема помічниками присяжного повіреного не менше 5 р. Присяжні повірені діяли на засадах самоврядування, шляхом обрання при окрузі Судової палати Рад присяжних повірених, які обирали голову Ради і його заступника (товариша). На Раду присяжних повірених покладалось: розгляд заяв про вступ чи вибуття з присяжних повірених, нагляд за дотриманням ними законів і встановлених правил, призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги, накладення дисциплінарних стягнень – попередження, догани, заборони займатись адвокатською практикою строком до 1 р., виключення з присяжних повірених, віддання до суду, та ін. Матеріальні кошти Ради становили: вступний внесок при прийнятті до адвокатури і обов`язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники і приватні повірені. Зарахованому до присяжних повірених Рада видавала відповідне свідоцтво і після приведення його до присяги заносила його у списки, які щорічно публікувались в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли здійснювати представництво у цивільних і захист у кримінальних справах, які розглядались в окрузі, до якого вони були приписані.
Приватними повіреними могли бути громадяни, віком з 18 р., крім жінок. Вони не мали своєї корпоративної організації. Для отримання цього звання вони складали іспит в окружному суді або Судовій палаті, які видавали їм свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ, і їхні прізвища публікувались у губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених, вони могли виступати лише у тих судах, до яких були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю.
Було проголошено принцип презумпції невинності, за яким особа вважалась невинною, поки її винність не була доведена вироком суду. Система феодальних доказів була замінена системою вільної оцінки доказів суддями за їхнім внутрішнім переконанням.
Законодавство детально регламентувало процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами за участю присяжних засідателів – винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність чи невинність підсудного.
Значна увагу приділялась стадіям кримінального процесу у загальних судах. Попереднє розслідування поділялось на дізнання і попереднє слідство. Оформилось у самостійну стадію віддання до суду, в якій вирішувалось питання про достатність чи недостатність даних для розгляду судом кримінальної справи з обвинувачення конкретної особи. Наступними стадіями процесу були: підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд вироку.
