Скасування кріпосного права

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.

Час проведення – 4 год.

Навчальна мета: Вияснити соціальні процеси та суспільно-політичні умови, що передували скасуванню кріпосного права, як однієї із головних подій в подальшому розвитку Російської імперії.

Визначити, які зміни відбулися в розвитку суспільного ладу, становище селянства після реформи, виникнення нової соціальних груп – робітників та буржуазії.

Проаналізувати реформи, які призвели до переходу від абсолютної монархії до буржуазної монархії та охарактеризувати адміністративно-політичну структуру, що функціонувала в цей час на українських землях.

Охарактеризувати особливості формування права, як початок зародження власне буржуазного права та зовнішні і внутрішні чинники, які впливали на формування і розвиток права.

Виховна мета:

План

1. Скасування кріпосного права.

2. Суспільний лад.

3. Державний устрій.

4. Характеристика права.

 

Література:

Вступ:

 

Скасування кріпосного права

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні становили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими: 3-4,5 десятин, і нижчими: 1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні – менше ½ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь.

Такий же конфіскаційний характер мало і “Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частини Харківської” – в основу наділення селян землею був покладений принцип спадково-сімейного землекористування: земля розподілялась у межах сільської общини не за зрівняльним принципом з періодичними переділами, як це відбувалось при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, які складались із садиби і польового наділу або лише із садиби. Вищий наділ на душу залежно від місцевості становив 2,75-4,5 десятин, а нижчий – ½ вищого. У Лівобережній Україні поміщики отримали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

В основу поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України, яке визначалось “Місцевим положенням про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях: Київській, Подільській і Волинській”, було покладено Інвентарні правила 1847-1848 рр. – селянам надавалось право на отримання повного інвентарного наділу, а якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення у їх користування вилученої поміщиками громадської землі. Однак, клопотання приймались лише від імені усієї сільської громади, а також вимагалась наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу; спір остаточно вирішувало губернське присутствіє у селянських справах. У 1863 р. з питань провадження селянської реформи у Правобережній Україні було видано додатково ще близько 10 законодавчих актів.

Селянська реформа 1861 р. створила певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, зумовленого попитом на продукцію чорної металургії і машинобудування, кам`яне вігулля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості сприяли якісні зміни у засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хліборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво. На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспорту, передусім залізничного – до середини 80-х рр. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які пролягли через усі основні економічні райони, з`єднавши їх з Центральною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими портами, залізницями Західної Європи. Швидке зростання основних галузей важкої індустрії спричинилось до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криворізький залізорудний, Нікольський марганцевий, а завдяки розвитку цукроваріння утворився великий район цукрового виробництва. Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст, у яких зосереджувалось населення, яке займалось торгово-промисловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення у промислово розвинутих губерніях України: Катеринославській, Київській і Харківській; у пореформений період населення Катеринослава зросло у 6 разів, Одеси, Києва і Харкова – у 4 рази. Розвиток промисловості, швидке зростання міст і неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі вагомо впливали на характер і структуру сільськогосподарського виробництва – землеробство втягувалось у товарний обіг і поступово перетворювалось на підприємницьке, капіталістичне.

Однак, цей процес гальмувався багатьма залишками кріпосництва, а передусім збереженням поміщицького землеволодіння – реформа 1861 р. залишила за колишніми кріпосниками величезні площі землі, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землеволодіння, тож селяни були приречені на малоземелля і безземелля (вони втратили понад 15% загальної площі земель, якими користувались раніше, і 94% колишніх поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму), а відтак, і напівкріпацьку кабалу.

Поза тим, скасування кріпосного права і наступні реформи 60-70 рр. та утвердження приватної власності зумовили значні зміни у суспільному ладі – змінилось становище не лише селянства, а й відбулись зміни у правовому статусі інших станів феодального суспільства, спрямовані на пристосування їх до капіталістичних умов, і виникли соціально-економічні умови для формування нових класів – буржуазії і промислового пролетаріату. Однак, попри утвердження буржуазно-капіталістичних відносин зберігались залишки феодального ладу, передусім політичне панування дворян-поміщиків, становий поділ суспільства та ін.

 

Суспільний лад

Селянство.

Положення від 19.02.1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, вільними сільськими обивателями і наділило їх особистими і майновими правами: вступати у шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні і господарські справи, набувати у власність нерухоме майно, укладати угоди, займатись торгівлею і різними промислами, вступати у купецькі гільдії, записуватись до цехів, продавати свої вироби, відкривати торгові, промислові і ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, будувати фабрики. Селянин ставав суб`єктом судового процесу – отримав право подавати позови і відповідати на суді, виступати представником сторін. Селянам було надано право утворювати власні сільські органи самоврядування – обирати на волосних сходах волосні правління, у т.ч. волосного старшину, і волосні суди та на сільських сходах - сільських старост.

Однак, за змістом реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали селянами-власниками, а до того вважались тимчасовозобов`язаними - їх власністю вважалось лише рухоме майно: свійська і робоча худоба, землеробське знаряддя і домашнє начиння, а хати селян, інше нерухоме майно та земельні присадибні і польові ділянки, якими вони користувались, залишались власністю поміщиків, і селяни були не вправі відмовитись від них. На час тимчасовозобов`язального стану (2-9 рр., а в деяких місцевостях – 22 р.) селяни повинні були виконувати найтяжчі для них зобов`язання – оброк і панщину: за присадибну ділянку селянин, як правило, вносив оброк, а за користування польовим наділом – сплачував оброк або відпрацьовував панщину. На Лівобережжі і Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, плата за садибу становила 5,1 крб. з десятини на рік. У населених пунктах Південної України і у частині повітів Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий чи указний наділ, а при отриманні селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до розміру зменшеного наділу, а за системою градації, за якою перша десятина оцінювалась у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку своїх колишніх прибутків, водночас полегшуючи передачу селянам повного наділу на малородючих землях. Оброк за кожну десятину польового наділу на Лівобережжі і Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4-2,8 крб., а якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину повинні були щорічно відпрацьовувати на панщині 12-29 днів і з них 3/5 днів – улітку.

Щодо тимчасовозобов`язаних селян поміщики зберігали багато феодально-кріпосницьких прав – вотчинна поліція, опіка громадами тимчасовозобов`язаних селян, нагляд за дотриманням ними громадського порядку і громадської безпеки, контроль за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд – зокрема, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю. Порядок взаємовідносин поміщика і тимчасовозобов`язаних селян, проживаючих на його землях, закріплювався в уставних грамотах, які визначали повинності усієї сільської громади, і оскільки земля надавалась у користування громаді у цілому, встановлювали кругову поруку усіх членів сільської громади.

Лише укладення селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов`язаний стан, притому встановлювались спеціальні умови виходу селянина за викуп – присадибну ділянку селянин мав право викупити будь-коли, а польові наділи могли перейти у власність селян лише за згодою поміщика, причому навіть усупереч бажанню громади; і навпаки, якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитись. Такий порядок і правила викупу означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатись своєю працею і собою. За основу визначення розміру викупу бралась не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, сплачуваних селянами. Викуп оформлювався 2 видами документів: викупними угодами – при добровільній домовленості поміщика із селянами, або викупним актом, який складався за односторонньою вимогою поміщика. Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалось шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку – розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних, і селяни повинні були сплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ (9 крб. множилось на 100% і ділилось на 6%, що давало викупну суму у 150 крб.). Такий обрахунок надавав поміщикам змогу отримувати капітал, відсоток з якого приносив їм дохід у розмірі річного оброку.

Звичайно, селяни були не в змозі самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда, при укладенні викупної угоди селяни відразу вносили здебільшого 20% викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд, видаючи їм на компенсацію викупного боргу селян гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену селянам державою позику вони мали погашати їй упродовж 49 р., сплачуючи щороку по 6% від загальної суми позики, тобто у підсумку вони вносили суму, яка майже утричі перевищувала первісний розмір позики. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 р., то лише тоді він міг скористатись більшістю наданих йому селянською реформою прав.

Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише у губерніях Правобережної України, де внаслідок польського визвольного руху 60-х рр. активізувались селянські виступи, - тут було уведено обов`язковий викуп і зарахування колишніх поміщицьких селян до стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 р. До 1881 р. в Україні залишалось близько 15% тимчасовозобов`язаних селян, і у тому ж році було прийнято закон про обов`язковий викуп – необхідно було упродовж 2 р. укласти викупні угоди, інакше втрачалось право на земельні наділи; тож у 1883 р. категорія тимчасовозобов`язаних селян зникла, однак деякі селяни, які раніше мали землю, внаслідок такої процедури викупу позбавлялись своїх наділів, тож були змушені залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати найману роботу в інших місцях.

Специфічних груп селян стосувались “Положення про улаштування дворових людей” і правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялись усіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, фактично вони опинились у більш скрутному становищі – право на участь у користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям, які і раніше самі особисто користувались польовим наділом або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу не переставали користуватись наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; а усі решта польовими і присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були упродовж 2 р. сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутись їх достроково, навіть усепереч їх бажанню. По закінченні 2-річного строку усі дворові селяни звільнялись від будь-яких зобов`язань щодо їхніх власників і, незалежно від віку, стану здоров`я і строку служби у поміщика, відпускались на волю без права отримання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди, тобто фактично без засобів до існування, тож були змушені найматись на якусь працю.

Тяжкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних поміщиків, у кожного з яких за даними 10-ої ревізії налічувалось менш 21 ревізької душі і обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: у південних губерніях – менше 75 душевих указних наділів, у лівобережних – до 50 наділів вищого розряду, у правобережних - менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо станом на 19.02.1861 р. вони нею не користувались; вони звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне (державне) відомство. По завершенні 2-річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятись на казенні землі, та практично реалізувати це право було доволі складно – було дозволено переселятись лише у ті казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин – у багатоземельних; в Україні таких сіл було мало, а для переселення у віддалені райони Російської імперії у селян не було коштів.

Фабричні селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках і заводах, з моменту укладення уставної грамоти, але не пізніше як через 2 р. з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на оброк. Вони могли викупити дореформені наділи і присадибні ділянки на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, то звільнялись від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Скасовуючи кріпосне право, уряд поширив основні положення селянської реформи на удільних і державних селян. За спеціальним положенням 1863 р. усі удільні селяни упродовж 2 р. переводились у розряд селян-власників. Їм надавалось право негайного викупу наділу, що числився за ними у табелях поземельного збору податків, а у тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закрпілювався зменшений наділ. Усі решта питань вирішувались на засадах, встановлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулась на кілька років внаслідок польського повстання 1863-1864 рр. і проведення додаткових реформ у Литві, Білорусії і Правобережній Україні – закони щодо державних селян були видані лише у 1866 р., і у тому ж році поширені на державних селян Лівобережної і Південної України, а у 1867 р. – Правобережної України. За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна і адміністративно підпорядковувались загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювались, головно, ті землі і угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин – у багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладались щорічним державним оброчним податком, розмір якого у багатьох місцевостях України збільшувався на 10-15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків; причому, ця система вводилась і там, де раніше сільських громад не було.

Специфіка реалізації селянської реформи у Правобережній Україні полягала у тому, що тут уводився обов`язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями, - цю суму селяни повинні були вносити у казну у постійному і незмінному розмірі до 1.01.1913 р. Селяни Лівобережної і Південної України були переведені на обов`язковий викуп лише законом 1886 р., тож лише відтоді вони ставали селянами-власниками. Упродовж невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозобов`язаними і селянами-власниками, і продовжували виконувати низку феодальних повинностей, передусім сплачували оброчний податок.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що упродовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності у правовому становищі різних груп селян, а також на правовий статус селянства впливали положення інших реформ. Так, після запровадження земств у губерніях Лівобережної і Південної України на підставі земської реформи 1864 р. селяни стали обирати незначний відсоток гласних (депутатів) повітових земських зборів. Внаслідок військової реформи 1874 р. було замінено рекрутську повинність селян на військову.

 

Дворянство.

Після скасування кріпацтва феодальний стан дворянства вступив у період кризи і розкладу, у дворянському землеволодінні відбувався масштабний перерозподіл власності, і наприкінці століття дворянство втратило багато земель. У пореформений період стан дворян-поміщиків розколовся на 2 верстви: дворянство, яке вело своє господарство на капіталістичній основі, утворювало землевласницьку буржуазію, а поміщики, які поклали в основу господарювання відробіткову систему, були дворянами-напівкріпосниками. До прошарку дворян-землевласників, які обуржуазились, примикала група великих землевласників з інших станів. За “Зводом законів Російської імперії” українське, польське і кримсько-татарське дворянство за правоздатністю було прирівнене до російського. Привілеї і пільги дворянського стану були доповнені, зокрема, компенсацією за втрату ним права на безоплатну працю кріпосних селян – дворянам було надано право на отримання кредиту у державному Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлено пільги і премії за реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо за реалізацію цукру за кордоном, урядовцям-дворянам і поміщикам центральних губерній Росії були надані особливо пільгові умови придбання у власність і оренди земель у Правобережній Україні.

Дворянство зберегло свою корпоративну організацію і пануюче становище в управлінні державою – представник дворянства очолював повітове присутствіє у селянських справах, дворянські збори обирали членів губернського присутствія, дворяни очолювали училищні ради, займали провідні посади у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових суддів, дворянству відводилась впливова роль у створених за реформами 1864 р. органах земського самоврядування і нових судових органах. Наприкінці століття було вжито низку заходів для зміцнення позицій дворян у місцевому управлінні – закон 1889 р. про земських начальників, які призначались лише із спадкових дворян, надавав їм судово-адміністративну владу на місцях, земська контрреформа 1890 р. затвердила переважання дворян у земствах, було розширено мережу дворянських привілейованих навчальних закладів – пажеських корпусів, училищ правознавства. За військовою реформою 1874 р. і Статутом про загальну військову повинність дворянство залучалось до військової служби на пільгових умовах – на офіцерських посадах і при скороченому терміні служби.

Буржуазія.

Розвиток капіталізму у промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 р., створив підгрунтя для зростання промислової буржуазії, яка поповнювалась вихідцями з різних станів – дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства, а також представниками технічної інтелігенції і частково капіталістами-іноземцями, які переселялись в Україну, вкладаючи капітали у важку промисловість (вугільну, металургійну, машинобудівну), проте прошарок української національної буржуазії становив невелику частину населення. Ядром торгівельної буржуазії були купці, а також до торгівлі залучались дворяни, селяни і ремісники.

Поступовий розвиток капіталізму, а особливо промисловий переворот, що завершився наприкінці століття, супроводжувався структурними змінами у стані буржуазії. Зростання машинної індустрії, посилення концентрації виробництва зумовили зосередження великих промислових підприємств в окремих осіб; промисловий переворот висунув у лідери приватновласницького розвитку великий промисловий капітал, який підпорядкував собі торгівельний і грошовий капітал. Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових об`єктів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялась. Попри те, в Україні зберігався значно більший, ніж у західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок внаслідок наявності феодальних залишків у вигляді багатоукладного господарства. У середовищі буржуазії сформувався соціальний прошарок інтелігенції - адвокатів, лікарів, чиновників, землемірів.

Поступово буржуазія набувала привілейованого становища – купецтво було звільнено від подушного податку і воно користувалось правом гуртової і роздрібної торгівлі, створення підприємств і придбання для цієї мети землі; буржуазії України, яка вийшла з дворянського, купецького і селянського станів, надавались однакові з буржуазією центральних губерній права – створення підприємств, промислових товариств, підприємницьких об`єднань і організацій (в Україні було організовано з`їзди гірничопромисловців Півдня Росії, які об`єднували велику буржуазію провідних галузей промисловості Донбасу), отримання кредитів тощо. Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи – за встановленими ними високими майновими цензами представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого самоврядування, зокрема до міських дум і міських управ, а також до судових посад.

Робітничий клас.

У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців – за даними перепису 1897 р. уродженці України становили близько 75% усіх робітників, а також до нього належало багато вихідців з великоруських губерній. Робочий день тривав 12-13 годин, а на багатьох підприємствах – 15-16 годин; а заробітна плата була дуже низькою. Капіталісти на власний розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати; лише у 80-90-х рр. під впливом масового страйкового руху уряд вдався до регулювання відносин між робітниками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового законодавства, головно фабричних законів Росії 1886 і 1897 рр. Страйкарі висували також політичні вимоги, тож з 1897 р. в Україні діяли Київський і Катеринославський Союзи боротьби за визволення робітничого класу, а у 1898 р. у Мінську було утворено Російську соціал-демократичну партію.

Державний устрій

Реформи 60-70-х рр. спричинились до перетворення феодальної Російської монархії у буржуазну монархію шляхом запровадження у державний устрій Російської імперії окремих елементів буржуазної державності: створення виборних представницьких установ місцевого адміністративно-господарського управління (земських і міських органів самоврядування), виборних органів суду (мирових суддів), закладення основ буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучких форм фінансового контролю і цензури, закріплення принципу всестановості у комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці буржуазні реформи враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості і кредиту. Нові риси простежуються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалась деяким розширенням повноважень місцевих органів, урядовий апарат у своїй діяльності дослухався дворянської і буржуазної громадської думки, висловлюваної через періодичну пресу. Зросла також кількість бюрократії, серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників – близько 50%; попри переважання у її складі дворян-урядовців, з`явились нові прошарки, зокрема “ третій елемент ” – вільнонайманий персонал органів самоврядування – лікарі, вчителі, статистики тощо; з 60-х рр. у державному апараті почали працювати жінки.

Однак, попри проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі і діяльності урядових установ, Росія залишалась абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом; зберігались основні дореформені державні вищі, центральні і місцеві установи з дворянською урядовою більшістю. Після революційної хвилі на межі 70-80-х рр. царський маніфест 1881 р. проголосив непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції; у 80-початку 90-х рр. було проведено низку контрреформ, які відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки.

В Україні зберігався в основному попередній адміністративно-територіальний поділ на 9 губерній, притому у 6 губерніях Лівобережної і Південної України управлінський апарат мав таку структуру: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська, а у 3 губерніях Правобережно України існувала ще своєрідна загальна надбудова у вигляді генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори.

Правобережний генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній (Головний начальник Південно-Західного краю) був вищим представником верховної адміністративно-політичної і судової (до судової реформи 1864 р.) влади у 3 правобережних губерніях, притому він міг водночас бути командувачем військами Київського військового округу. Власний апарат генерал-губернатора складався лише з Канцелярії і кількох урядовців з особливих доручень, а за необхідності він діяв через підпорядкованих йому губернаторів. Повноваження генерал-губернатора визначала Загальна інструкція генерал-губернаторам, вміщена у Звід губернських установ, та інші нормативні акти – статути, положення, окремі “височайші” вказівки. Генерал-губернатор відав загальним добробутом і внутрішньою безпекою, мав право ревізувати усі дії підвідомчих йому осіб, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а за необхідності безпосередньо вживати заходи до поновлення порядку і запобігання безпорядкам.

Генерал-губернатор мав доволі широкі права при оголошенні на усій підвідомчій йому території чи в окремій місцевості стану посиленої охорони, а стан надзвичайної охорони вводився за рішенням Комітету міністрів, затверджуваним царем, згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. У стані посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов`язкові постанови з метою захисту громадського порядку і державної безпеки, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 крб., а також мав право забороняти усілякі народні, громадські і приватні збори, закривати торгівельні заклади і промислові підприємства, а також забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони. При уведенні стану надзвичайної охорони зберігали свою силу усі умови стану посиленої охорони, і понад те генерал-губернатор наділявся цілою низкою повноважень – мав право засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліційні команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно і прибутки з нього, коли розпорядженням цим майном досягались злочинні цілі або коли упущення з управління ним тягнули за собою небезпечні для громадського порядку наслідки; за порушення обов`язкових постанов і вчинення певних проступків піддавати винних в адміністративному порядку ув`язненню у в`язниці чи фортеці або арешту на 3 місяці або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати від посад урядовців усіх відомств, у т.ч. судового, та осіб, обраних до станових, міських і земських установ; припиняти і закривати чергові збори станових, земських і міських органів; припиняти видання друкованої періодики на час надзвичайного стану; закривати навчальні заклади на строк до 1 місяця.

При винятковому стані (стані посиленої чи надзвичайної охорони) генерал-губернатор наділявся широкими повноваженнями у судовій сфері. Так, при введенні стану посиленої охорони він отримували право передавати судам, якщо вважав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, окремі справи про злочини, передбачені загальними кримінальними законами, для здійснення судочинства за законами військового стану; притому, він міг вимагати розгляду усіх цих справ при закритих дверях. Усупереч принципу незалежності суду, генерал-губернатору належало право вимагати від органів прокуратури подавати йому для перегляду кожне слідче провадження чи дізнання, ще не передане у судову установу. Генерал-губернатор також затверджував вироки. У стані надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності цілі категорії справ про певні злочини і проступки і передавати їх у військові суди, а також замінювати судовий розгляд справ про злочини і проступки, за які передбачалось ув`язнення у в`язниці чи фортеці до 3 місяців або грошовий штраф до 3 тис. крб., адміністративним вирішенням. Усі перераховані повноваження генерал-губернатор мав також при уведенні воєнного стану за законом 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження генерал-губернатора – він повинен був вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження; видавав дозволи на приїзд до міста і тимчасове проживання у ньому євреям, які не мали права постійного проживання у Києві. Генерал-губернатор здійснював політичне управління церковними справами – під його наглядом перебувала діяльність римо-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватись нові філійні костьоли, алтарі і каплиці, за його згодою призначались ксьондзи і прихідські посади, і він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення за невиконання вимог і розпоряджень світської влади. Генерал-губернатор мав забезпечувати домінуючі позиції російського дворянства у Південно-Західному краї – він призначав і звільняв предводителів дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння: при виявленні угод про придбання маєтків в 9 губерніях України поляками і євреями генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів по цих угодах і ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів, які засвідчували незаконні угоди. За таємним циркуляром міністра внутрішніх справ 1881 р. лише з дозволу генерал-губернатора могло влаштовуватись публічне виконання різних сценічних постановок, декламацій і співу “на малоросійському наріччі і взагалі не російською мовою”.

Внаслідок революційної ситуації наприкінці 70-х рр. (у 1879 р. було вчинено замах на Олександра ІІ) за царським указом 1879 р. було призначено тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові і Одесі, а також аналогічними правами були наділені московський, варшавський і київський генерал-губернатори, влада яких поширювалась і на сусідні губернії. Цим усім генерал-губернаторам підпорядковувались усі цивільні установи, судові органи, навчальні заклади. Вони отримали право арешту чи адміністративного вислання будь-якої особи, припинення чи заборони періодичних друкованих видань. Вони передавали на власний розсуд справи цивільних осіб військово-окружним судам, які почали виносити смертні вироки.

 

Губернатори.

Звільнення селян від кріпосної залежності і проголошення зрівняння усіх станів у правах, відокремлення суду від адміністрації, уведення земського і міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів, та наприкінці 19 ст. вони отримали повноваження, яких не мали навіть у дореформений період, передусім розширились їхні карально-поліційні функції. У 1866 р. вони отримали право вимагати виконання своїх законних вимог від усіх службовців, незалежно від їх підлеглості, старшинства за посадою або чином; ревізувати усі цивільні установи губернії, незалежно від відомства; а також закривати приватні товариства, клуби тощо у разі виявлення у їхній діяльності чогось протиправного державному порядку, громадській безпеці і моральності. З 1876 р. вони почали видавати “для правильного виконання узаконень про благочиння і безпеку” обов`язкові постанови про заборону зборів, закриття органів преси та ін. Особливо посилилась адміністративна влада губернаторів за Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. – при уведенні посиленої охорони губернатор мав право закривати збори, торгівельні і промислові заклади, забороняти органи преси, арештовувати на строк до 3 місяців і штрафувати на суму до 500 крб. винних у порушенні обов`язкових постанов, висилати підозрілих і шкідливих осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при Міністерстві внутрішніх справ вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 р. шкідливих для державного і громадського спокою осіб. Губернатор організовував поліційний нагляд (гласний і негласний) за особами сумнівної політичної благонадійності. Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув змоги впливати на суди – переглядав списки осіб-кандидатів на обрання мировими суддями і списки присяжних засідателів; а у 1889 р. він став головою адміністративно-судової установи – губернського присутствія. Губернатор подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничних начальників; а за Положеннями 1890 і 1892 рр. контролював органи земського і міського самоврядування. У віданні губернатора перебував увесь поліційний апарат губернії – він безпосередньо призначав поліцмейстерів і повітових справників з помічниками та станових приставів; вони повинні були негайно доповідати йому про будь-який безлад. Конкретні напрями діяльності губернаторів з охорони порядку і спокою містили численні циркуляри Міністерства внутрішніх справ. У другій половині 19 ст. значно зріс освітній ценз губернаторів – 2/3 мали вищу освіту. Усі губернатори були спадковими дворянами, а дехто належав до титулованої знаті. Вони були найзаможнішою категорією вищого чиновництва – їхні землеволодіння часто перевищували тисячу десятин.

Апарат губернського управління утворювали губернські правління і органи міністерств – казенна палата, правління державного майна та ін.