У 20–30-ті роки помітно посилився теоретичний підхід до питань журналістики. Це проявилося у розвитку літературознавчої бібліографії, появі бібліографічної періодики і наукових статей про журналістику на сторінках науково-бібліографічного журналу “Бібліологічні вісті” (1923–1930). На шпальтах цього видання зі своїм варіантом періодизації виступив відомий бібліограф преси В. Ігнатієнко, періодизація якого грунтується на різних принципах — мовному, територіальному, суспільно-політичному, та все ж вона не може бути визнана вдалою. Автор сам називає свій поділ дещо “штучним”, але, на його думку, “він більше відповідає умовам політичного життя того часу” (10; 16).
Своє бачення періодизації історії української журналістики пропонували радянські дослідники М. Жовтобрюх (8) та П. Федченко (34; 7-9), які хоч і дотримувалися переважно ленінської періодизації, але не вважали її завершеною. Щодо періодизації історії преси України, покладеної в основу радянських навчальних посібників, виданих 1983 року (“Історія української дожовтневої журналістики”) і 1989 р. (“Історія партійно-радянської преси України”), — вона не витримує жодної критики. На всеукраїнський історичний ґрунт механічно переносився ленінський принцип періодизації визвольного руху у Росії.
Інше бачення історичного розвитку української журналістики запропонували зарубіжні дослідники, їхня періодизація грунтується на об’єктивній хронологічній послідовності подій і явищ, що відкриває необмежений простір для залучення усього масиву преси, отже, забезпечує можливість якнайповнішого відтворення культурної спадщини українського народу в галузі журналістики (25; 9,10). Таку періодизацію розробив і використав у своєму курсі лекцій “Історія української преси” А. Животко (7; 307, 308). Однак ця періодизація ще не досконала, місцями хаотична.
Наступним кроком у виробленні наукової періодизації української преси була схема Юрія Тернопільського у книзі “Українська преса з перспективи 150-ліття”. Він виділив 11 періодів, беручи до уваги той реальний факт, що “українська преса на етнографічних українських землях розвивалася в різних політичних та економічних обставинах” (30; 16, 17). Кожний період обумовлений конкретними подіями, отже, проходить під певними політичними гаслами. Особливості самої журналістики цих періодів, журналістська специфіка періодичних видань до уваги не беруться.
Після проголошення незалежності України увага дослідників до історії української преси значно зросла. Зокрема, доктор філологічних наук М. Нечиталюк запропонував історію української журналістики (від її зародження і до початку XX ст.) розкласти на три періоди, кожний з яких має свою внутрішню періодизацію — тематично-проблемну й регіональну (19; 19, 20). Пресу XX ст. автор розділив на сім періодів “без журналістсько-проблемної конкретизації”. Тому й не дивно, що автор у межах запропонованих етапів окремо використав то хронологічний принцип, то проблемний, а в інших випадках тільки назвав етапи.
Переосмисливши досвід попередників і для подолання допущених у минулому методологічних перегинів щодо періодизації преси, ми обгрунтували своє бачення проблеми. Використавши хронологічно-проблемний принцип, доповнений регіональним принципом, працівники Центру запропонували свою періодизацію історії української журналістики, що сприяло відтворенню національно-етнічної специфіки української преси (25; 6-13).
Ми розуміли, що запропонована періодизація не є останнім словом в науці і дослідники можуть розробляти альтернативні варіанти, засновані на інших наукових принципах визначення історичних періодів преси. Тому відзначили, що запропонована схема періодизації української преси — не догма, шлях до її удосконалення відкритий кожному.
Першим слово у дискусії взяв доцент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка С. Кость. На перший план автор висуває міжнародно-політичні події, діяльність політичних партій, характеризує їхні програми під кутом зору виявлення “ідеї української державності” і тільки потім веде мову про структуру й професійну багатоманітність преси за галузевою ознакою. Така політологічна акцентація спрощує картину функціонування преси і журналістики загалом (11; 76).
На думку науковця І. Моторнюка, для періодизації історії української журналістики варто поширити “ідею української державності” на весь період її розвитку — від зародження і до сьогодення. Однак таке бажання є необгрунтованим, оскільки майже до кінця 70-х років XIX ст. українська преса не пропагувала ідеї української державності. Автор, ніби розуміючи нереальність своїх побажань, зазначає, що “це лише робоча гіпотеза”, а шлях пошуку “може стати безконечним” (17).
Підтвердженням цьому є періодизація, яку запропонував автор навчального посібника “Історія української журналістики” І. Михайлин (15). У першій книзі підручника: “Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики” він правильно відзначає, що “запропоновані концепції періодизації (М. Нечиталюка та автора.— М. Р.) передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору. І це, з погляду академічної науки, добре. Адже головним правилом залишається відома з давнини істина: метод — це аналог предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.
Але проблема періодизації має й інший аспект. На її прикладі можна виразно бачити, як інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко, вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом” (15; 19).
Однак, на наш погляд, не тільки цими особливостями обумовлена запропонована І. Михайлином періодизація, а й багатьма іншими, зокрема нерозумінням того, що видання будь-якої праці із згаданої проблеми під заголовком “Історія...” не повинно мотивуватися призначенням вузькому колу читачів чи студентській аудиторії, а покликане насамперед виявити в процесі дослідження особливості преси на певних етапах її розвитку та відповідно визначати ці етапи чи періоди.
Розглянемо програму навчального курсу “Історія української журналістики”, яка, за задумом автора, повинна “складатися з чотирьох частин”: “Частина перша” охоплює час від зародження української журналістики до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це приблизна хронологічна межа... Оскільки головний корпус такої періодики припадає на підросійський український культурний простір, то й назву для періоду можна запропонувати таку: “Російсько-український період” (15; 20).
Хронологічно такий період не має наукової мотивації. По-перше, тут, за задумом автора, має розглядатися період становлення іншомовної періодики на українських землях. Оскільки у цей період преса виходила не тільки російською, а й іншими мовами (французькою, німецькою, польською, угорською, румунською, єврейською та ін.), то назва періоду не відповідає дійсності. Зміст першої книги автора засвідчує, що мова йде не про історію журналістики, а радше про історію іншомовних періодичних видань.
Якщо автор використав не мовний, а територіально-державний принцип, то потрібно було б проаналізувати не тільки російськомовні видання, а й періодику іншими мовами. Аналіз поданих у книзі видань зроблено автором зі знанням справи. Однак чи можна альманахи однозначно відносити до періодики — це питання дискусійне.
Другий період автор пропонує назвати “Австрійсько-український” або “Галицько-український”. За логікою історичного розвитку, то в історії української преси мали бути й польсько-, румунсько-, чехословацько-українські періоди. І. Михайлин рекомендує врахувати такі явища, як “створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-Науковий Вістник” (1898), який консолідував Схід і Захід України. Однак тоді випадають з поля зору перша українська щоденна газета “Діло” (1880–1939), часопис “Буковина” (1885–1918) та інші видання, які слугували цій же справі. Пропонується звернути увагу на діяльність політичних партій та об’єднань, їх друковані органи. Обмежувати цей етап у розвитку української журналістики партійною пресою — це означає відкидати десятки незаангажованих періодичних видань.
Дискусійною є хронологія третього періоду — це “три десятиліття XX ст. і четвертого” — “1930–1980 рр.”
Запропонована періодизація свідчить, що поза увагою дослідника залишаться цілі періоди в розвитку української журналістики, окремі пласти преси, не буде врахована специфіка становлення і розвитку регіональної періодики. Дискусійними є питання, що історія журналістики, на переконання автора, повинна охоплювати саме такі складові: власне історію періодичних видань, критики, публіцистики, документалістики, літератури і науки (15; 24). І. Михайлин пропонує не “принижуватись” до бібліографії преси. Однак, якщо ми не будемо знати, хто, коли, де і що видавав, то чи зможемо написати справжню “історію української преси” чи “історію української журналістики” без суб’єктивних оцінок і власних уподобань?
Маємо ще одну проблему — це невиробленість термінології, що відбиває і певну логічну плутанину, відсутність чіткого розмежування понять “преса” і “журналістика”, “історія преси” і “історія журналістики” часто-густо призводять до того, що науковці називають свої праці залежно не від завдань, які вирішують, а від вибору того чи іншого терміна. Наприклад, В. Владимиров, дослідивши історію преси Донецького регіону за 1917–1997 рр., назвав роботу “Історія української журналістики (1917–1997 рр.)” (2).
Пошукувач Іван Добош свою “Історію української журналістики Закарпаття 20–30-х років XX ст.” написав на основі аналізу восьми літературно-мистецьких періодичних видань (6). Неадекватне використання термінів “преса” і “журналістика” зустрічаємо у заголовках багатьох статей, в опублікованих матеріалах конференцій тощо. Однак це не синоніми, а два різновиди, причому преса вважається окремими теоретиками та істориками складовою частиною журналістики (32). Спостерігаються два різні підходи і до формування самої назви науки про журналістику: у вузькому розумінні — історія української преси, у широкому — історія української журналістики.
Отже, різна термінологія повинна диктувати і різні завдання: в одному випадку в центрі уваги повинна бути історія виникнення, видання та зміст газетно-журнальної періодики; в іншому — історія засобів масової інформації у зв’язку з історією політичної, економічної й суспільно-політичної, естетичної думки, історією публіцистики, літературної критики, мистецтва. Тому, коли дослідники ототожнюють поняття “історія преси” і “історія журналістики”, маємо справу з термінологічною неточністю: ототожнювати можна явища одного порядку, а в цьому випадку йдеться про різні категорії, хоча й безпосередньо пов’язані одна з одною.
Жоден з архітекторів не піддає сумніву очевидний факт: будівництво розпочинається з фундаменту. Тому і величну споруду під назвою “історія української журналістики” варто розпочинати з “історії періодики”, яку ще треба опрацювати. Досвід переконав нас в тому, що досліджувати періодику варто. Розпочинати з опублікованих мемуарів, листів, архівних документів та матеріалів, аж потім переходити до вивчення архівних джерел. У роботі з історичними джерелами необхідно послуговуватися такими принципами, як об’єктивність, комплексність, історизм і достовірність. Немає змоги зупинятися на аналізі цих принципів. Хочу назвати ще такі наукові підходи до вивчення періодики: 1) загальноаналітичний, завдання якого охоплюють вивчення історії виникнення і функціонування певного видання чи групи видань, 2) конкретно-аналітичний, що має на меті дослідження певної проблеми за матеріалами періодичної преси. Обидва підходи передбачають, зазвичай, змістово-описовий аналіз преси на основі фронтального чи комплексного методу її вивчення. Сьогодні з метою підвищення інформативної віддачі джерела застосовується змістово-кількісний аналіз преси, головним чином контент-аналіз, суть якого зводиться до того, аби виявити легко підраховані ознаки, риси, характеристики, джерела (наприклад, частота використання певних термінів, газетних рубрик, висвітлюваних проблем та ін.), які б відображали істотні аспекти його змісту. Тоді якісний зміст стає вимірним, придатним для точних обчислювальних операцій, а результати аналізу — об’єктивнішими. Автор книги “Чорно-біла “відлига” у дзеркалі преси” Ю. Ганжуров відзначив: “Якщо кількісні методи виступають дійовим інструментом виявлення певних закономірностей суспільних процесів і через це мають велику силу доказовості, описові (в кращому розумінні) методи сприяють ідіографічному відображенню в тематичних дослідженнях окремих конкретно-історичних явищ” (3; 11).
Отже, вважаємо за доцільне виділити три найчастіше вживані конкретно-наукові методи дослідження, які забезпечують всебічне й об’єктивне відтворення журналістського процесу.
Перший методи — це бібліографічно-описовий, характерний для початкової стадії наукового опрацювання періодики. Зрозуміло, що бібліографічні описи періодичної преси не в змозі замінити історико-журналістський аналіз преси і журналістський процес загалом. Однак це фундамент для наукової будівлі, причому такий фундамент, який продовжує поповнюватися новими фактичними даними про українську періодику. Тому не можна погодитись із твердженням науковця І. Михайлина, який називає “факти бібліографії” малозначними історико-журналістськими явищами, які “мають регіональне значення, локальні за часовим проміжком існування” (15; 22). Другий метод — комплексно-аналітичний. Це поєднання різних методів: системно-хронологічного, історико-описового й аналітичного, проблемно-тематичного, жанрового, біографічного, бібліографічного. Третій метод, менш вживаний, але, зважаючи на специфічні особливості функціонування періодики в умовах “розірваності України між різними державами”, дуже перспективний — це монографічне дослідження преси певних регіонів, окремих видань, що посіли чільне місце в історії української журналістики. Залежно від типу видань чи поставлених завдань з успіхом можуть практикуватися такі конкретно-наукові методи дослідження, як структурно-типологічний, жанрово-видовий, мовностилістичний. Їх застосування буває самостійним і комбінованим, причому вміле поєднання різних способів аналізу періодичних видань чи публіцистичних творів і матеріалів інших жанрів дозволяє дослідникові робити вагомі наукові висновки, давати практичні рекомендації та поради.
Другий напрям досліджень — історичний. Він має особливе значення, оскільки здобутки попередників не відповідають назрілим завданням українського журналістикознавства. Перед історичною наукою відкрився малознаний, закритий раніше пеленою політичної цензури материк національно-патріотичної періодики; знято табу з діяльності заборонених у свій час журналістів, редакторів і видавців. Йдеться тут про нагромадження зусиллями сучасних науковців-пресологів раніше не відомого і майже не дослідженого фактологічного матеріалу, що має стати основою історико-монографічного аналізу й наукових узагальнень.
Без сумніву, у цій справі не доцільно відмовлятися від досліджень попередників, однак ми критично оцінили та зважили на терезах сучасності їхні здобутки й прорахунки.
Праці радянських істориків преси, як знаємо, були заполітизовані, а це впливало на об’єктивну інформативність щодо періодичних видань. Зарубіжні дослідники не зуміли створити фундаментальних наукових джерел, в яких би українська преса була проаналізована з урахуванням таких важливих факторів, як специфіка видань, умови функціонування в тій чи іншій країні, вплив на читацьку аудиторію, взаємодія з іншими засобами масової комунікації.
Одним із найважливіших аргументів щодо своєчасності створення нової монографічної праці з історії української журналістики є очевидна неадекватність досліджень минулого, які висуваються на новому історичному етапі розвитку. Другий мотив — це, власне, їх невідповідність назрілим завданням історичної науки, перед якою відкрився раніше малознаний материк преси національно-патріотичного спрямування. Йдеться тут про нагромадження зусиллями сучасних учених раніше не відомого і майже не дослідженого фактологічного матеріалу, що має лягти в підґрунтя історико-монографічного аналізу й наукових узагальнень.
На питанні “нагромадження матеріалу”, на забезпеченні наукової бази для майбутньої “Історії...” потрібно зупинитись окремо. Ця робота по-справжньому розпочалася з початку 90-х рр., а набула системного характеру з 1993 р., коли запрацював НДЦ періодики. За шість років, що минули, зареєстровано низку цікавих і корисних видань для істориків журналістики. Зокрема, видано матеріали шести Всеукраїнських науково-теоретичних конференцій “Українська періодика: історія і сучасність”, сім випусків “Збірника праць Науково-дослідного центру періодики”, в яких опубліковано понад шістсот наукових досліджень з історії журналістики. Вийшли з друку монографії про українську періодику Північної Буковини (1870–1940) (26), (27), пресу Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917–1939) (20), національно-патріотичну журналістику України (друга половина XIX — перша половина XX ст.) (13) та історію і сучасність військової преси нашої держави (4).
На основі газетних публікацій та архівних матеріалів написана монографія “Українська культура в Генеральній губернії (1939–1944 рр.)” (1). Уперше видано фундаментальне дослідження щоденної газети “Діло” (1880–1939)” — автор Ю.Шаповал.
У 1999 році вийшов з друку перший том хрестоматії “Українська преса”, яким розпочинається серійне видання історико-журналістських матеріалів другої половини XIX ст. ― першої половини XX ст.
За останні роки українське пресознавство активно розвивається у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Луганська, Харкова та Дніпропетровська. У бібліографічному покажчику “Українське журналістикознавство” відображений доробок науковців Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (31). Істориків преси зацікавлять дослідження А. Москаленка (16), Б. Чернякова (39), В. Шкляра (40). Українську періодику в Італії (1905–1995) дослідила Н. Сидоренко (28), пресу США і Канади (1991–1995) — О. Гриценко (5).
Науковці факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка дослідження з історії української преси публікують у щорічному “Віснику Львівського університету. Серія журналістика”, збірниках праць кафедр української преси (9), зарубіжної преси та інформації (23), радіомовлення і телебачення (29) та в інших виданнях (32). Заслуговують на увагу збірник публіцистичних текстів “Преса боротьби та ідей” (укладач С. Кость) (22), “Нариси з історії української військової преси” (12), навчальний посібник О. Кузнецової “Основи масової комунікації” (14) та монографія М. Присяжного “Преса української еміграції в Німеччині” (21). Під час роботи над майбутньою “Історією...” можуть бути використані підручники з історії української журналістики І. Михайлина (книга перша) (15) та навчальний посібник В. Владимирова “Історія української журналістики (1917–1997 рр.)” (2). За останні десять років також захищено чимало кандидатських і докторських дисертацій, у яких досліджуються ті чи інші аспекти преси.
За нашими підрахунками, тільки впродовж 90-х років учені-пресознавці опублікували майже півтори тисячі наукових статей, дванадцять монографій, понад десять навчальних посібників, двадцять чотири збірники праць, шістнадцять матеріалів наукових конференцій, які є вагомим підґрунтям у фундаменті майбутньої “Історії української журналістики”. Деякі праці вже зараз можуть бути включені до змісту задуманої багатотомної монографії, деякі тільки частково, після додаткової редакції, теоретичного поглиблення, дискусійного обговорення. Поки що передчасно говорити про характер авторської чи редакторської роботи над окремими текстами. Зрозуміло одне: щоб реалізувати задуманий план наступного видання, треба розробити детальний проспект книги на основі єдиної наукової концепції дослідження, єдиної періодизації журналістського процесу, єдиної методології та методики.
Кількість опрацьованого фактичного матеріалу, видання монографій, збірників праць, матеріалів конференцій засвідчує, що ми стоїмо на порозі необхідності створити редколегію для вироблення концепції майбутньої багатотомної “Історії української журналістики”.
Висловлюю впевненість, що вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану і перспектив розвитку є вкрай необхідними й актуальними. Дослідження періодики української еміграції, іншомовних періодичних видань, що виходили на теренах Східної і Західної України у XIX — на початку XX ст., підготовка фундаментальної праці з історії української преси, повної бібліографії українських періодичних видань, енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах” та хрестоматій української преси — завдання нелегкі, але вірю, що спільними зусиллями їх можна вирішити.
