Cтавлення до прав особи у Радянській Українi

Захоплення східних українських земель більшовиками призвело до створення на тамтешніх теренах іще одного маріонеткового утворення (на цей раз росiйсько-більшовицького) – УСРР. В березні 1919 року на П1 Всеукраїнському з’їздi Рад у “Харкові була ухвалена перша радянська Конституція України, яка виглядала досить тьмяно у порівнянні з наступними варіантами, особливо щодо прав людини. Отож, у цьому законі не визначалося громадянство, не існувало таких понять, як недоторканість житла, особи. У багатонаціональній Україні не було передбачено жодних конституційних прав для національних етнічних груп. Суворо регламентувалося виборче право, яким могли користуватися “независимо от вероисповедания, национальности, оседлости... обоего пола граждане УССР “, які добували засоби “производительным и общественно полезным трудом “, солдати й матроси. В “Декларации прав и обязанностей трудящегося и эксплуатируемого народа Украины”, заключній частині документу, проголошувався ряд політичних прав, передавалися в руки “рабочего класса и крестьян все средства к изданию газет, брошюр, книг”, проголошувався лозунг социальної справедливості “ Не трудящий не ест “. Такий підхід до написання основного закону і висвітлення в ньому прав людини пояснюється тим, що “ творці “ УСРР не переймалися майбутнім республіки, яку намагалися віддати у руки “Международной Социалистической Советской Республики “.

5.1. Права людини у “ сталінському розумінні “

3і створенням у 1922 році Радянського Союзу, в тенетах якого опинилася і Україна, постала нагальна проблема вирішення прав трудящого народу, соціально - економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Такі тенденції знайшли свій розвиток у наступних соціалістичних конституціях. Вже у Конституції Радянської Укра1ни 1929 року було закріплено ширший, ніж у попередній, каталог прав людини і громадянина. Ще більш повним він був у Конституції УРСР 1937 року.

Отож, Конституція 1937 року повністю копіювала Конституцію СРСР 1936 р. Обидві мали демагогічний характер і були якби поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, особливо про права людини, насправдi не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний закон був за формою демократичним, але повністю відірваним від реального життя.

У розділі 10 Конституції закрiплювалися основні права i обов’язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також в разі хвороби і втрати працездатності, на освіту та ін. В статті 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто не можливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли проводились не законні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла.

Конституція 1936 року була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов’язки громадян займав лише 10 місце. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засiб досягнення мети – побудови сталінської моделі соціалізму. Не захищала Конституція УРСР й національні права українського народу. Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 року вiдмовилася від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянином, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі “ загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні “, але це було лише ширмою для прикриття тоталітарного режиму.

Трагедія України та інших радянських республік полягала в тому, що правильні ідеали погано узгоджувалися з диктатом можновладців, а конституційні норми з реальною державно-правовою практикою. “ Червоний терор “ часів громадянської війни та сталінські репресії перекреслювали тезу про повноту прав радянських громадян. Правда, у вітчизняній історії були і вiдносно світлі періоди на зразок нової економічної політики, коли було висунуто гасло про перехід до соціалістичної законності. Загальна лiбералізація та демократизація державного життя за умов презирливого ставлення до “ абсолютизації буржуазних правових цінностей “ незабаром були піддані нищівній критиці.

5.2. Права людини у повоєнній УРСР

Після другої світової війни на фоні гуманізації міжнародного життя і офіційного засудження сталінщини проблема прав людини в нашій країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов’язання, які взяли перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як члени – засновники ООН. Це дало змогу українським політичним в’язням мордовських таборів написати “ Відкритого листа до ООН “, проте їхнє становище залишилося без змін. Оскільки дії влади досить часто суперечили міжнародним нормам і внутрішньому законодавству у галузі прав людини, в СРСР і в Україні в 60 - ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху. Великі переслідування на церковно-релігійному вiдтинку спричинили оборонну реакцію у формі звернень, заяв, прохань, протестів проти порушення свободи совісті. Проте будь-яка опозиція владі здебільшого негайно придушувалася. 3 новою силою проблема прав людини в Україні постала після відомих Гельсінських угод 1975 року. Створена 9 листопада 1976 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – УГГ – ставила собі за мету ознайомити українське суспільство з Декларацією прав людини, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав на Україні, домагалася безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації на Україні представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Та згодом дисидентський рух був придушений репресіями. А у 1978 роцi була прийнята нова Конституція УРСР, яка урочисто проголошувала, що “Граждане УССР обладают всей полнотой социально – экономических, политических и личных прав и свобод “. Конституція містила найдемократичніші норми щодо прав людини ~ гарантувала повагу прав і законних інтересів особи. Таким чином світова громадськість не могла збагнути як у радянському варіанті можуть поєднуватися демократичні засади із тоталітарним режимом на практиці. Отже, довгий час існувала парадоксальна ситуація: офіційні представники нашої республіки брали активну участь у розробцi та прийнятті міжнародних документів, в яких світове співтовариство формулювало найбільш цивілізовані норми забезпечення прав і свобод людини, а широкі верстви населення України були позбавлені реальної можливості навіть познайомитися з ними.

У другій половині 80 - х років широко розгорнулися процеси демократизації й оновлення радянського суспільства (курс Горбачова на “ перебудову “), які врешті - решт призвели до відмови від політичної орієнтації на комуністичну перспективу і до проголошення гасла побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. 3 1987 року, під тиском світової спільноти, постає відчутне послаблення у репресивній системі.

Та якою б не була тоталітарною радянська політична машина, все ж таки сл1д зазначити, що деякі гарантії щодо прав людини вона надавала. У Радянському Союзi кожному бажаючому забезпечувалося працевлаштування, надавалися безкоштовно освiта та охорона здоров’я, кожен громадянин отримував прожитковий мiнiмум. Але масові прояви неповаги до окремого індивіда як такого заклали детонуючі основи майбутнього розвалу антилюдської і антигуманної системи.