Сучасне розуміння прав людини

Людське суспільство з давніх часів намагається визначити правові норми, що регулюють відносини між людиною та державою. Від античної філософії та римського права до Великої хартії вільностей і Біллю про права – така еволюція концепції прав людини. Однак, цей правовий досвід не допоміг людству уникнути страхіть, імплементованих низкою тоталітарних систем світу. У ХХ столітті жорстокість, нелюдяність, насильство знайшли втілення в ідеологіях фашизму та комунізму, поставивши людську цивілізацію на межу катастрофи. Боротьба з цими руйнівними тенденціями – єдиний спосіб виживання людства. Тепер, у новому тисячолітті, коли, здавалося б, самогубність тоталітаризму, який криваво проявив себе в Росії, Німеччині та інших країнах, стала очевидною для всіх, багато країн, особливо деякі держави колишнього соціалістичного табору, ніяк не можуть знайти вірного шляху до демократії.

Сумна спадщина тоталітаризму – міжетнічна ворожнеча, расова і релігійна ненависть – звичайна хвороба посткомуністичних держав, чергова пастка на шляху до цивілізації. Єдина протиотрута від майбутніх бід вбачається в ретельному, справедливому, повноцінному вивчанні тоталітаризму та розробка на його основі законодавства в галузі захисту прав людини, яке б могло стати могутньою і надійною зброєю проти спроб впровадити тоталітарний режим в черговий раз. Саме тому і виникла необхідність визначити міжнародні норми з прав людини, надати їм характеру загальності та на основі дотримання цих норм будувати взаємовідносини між державами. Ці норми впроваджуються рішеннями ООН та НБСЄ.

Життєздатність вільної людини залежить від ступеня інформованості і рівня правової культури та активності кожного громадянина. А це, в свою чергу, залежить від визнання суспільством пріоритету прав людини над правами держави.

Права людини є загальними, невід'ємними, неподільними. Вони повинні бути гарантовані кожному незалежно від національної приналежності, релігії, статі, віку, здібностей. Закони правової держави повинні гарантувати громадянам ці невід'ємні права, які належать їм від народження. Права ці однакові для всіх і кожен громадянин повинен знати про свої права і вміти їх відстоювати.

Права людини загалом можуть бути визначені, як права, притаманні нам від народження і без яких ми не можемо існувати як людські істоти. Саме чітке дотримання прав людини і основних свобод надають змогу повною мірою розвивати і використовувати такі характерні якості людини, як розум, талант, свідомість і задовольняти духовні та інші потреби кожного індивіда. Вони ґрунтуються на зростаючому прагненні людства до такого життя, в якому вроджене почуття гідності й цінність кожної людської особистості користуватимуться повагою та захистом.

Заперечення прав людини й основних свобод є не тільки індивідуальною та особистою трагедією, але породжує також умови для соціальної і політичної нестабільності, сіючи насильство й конфлікти в самому суспільстві, а також між країнами. Як зазначено в Загальній декларації прав людини, повага прав особи й людської гідності 'є основою свободи, справедливості й загального миру”.

Універсальне розуміння прав людини акумулює також переконання в тому, що жодна особа, як людська істота, не є такою у більшій чи меншій мірі, ніж будь-хто інший. По суті, ми всі рівні і рівною мірою можемо користуватися своїми правами людини. Проте поняття рівності не в змозі ототожнити таке здавалося б адекватне їй поняття однаковості. Це – факт, який призводить до того, що люди проводять межі на карті людства і звертають увагу на різницю між ними, яка, на їх переконання виступає дуже важливою. Коли проводиться межа, яка не тільки розділяє групи людей, але й допускає, що одна група краща (гірша) за іншу через належність до раси, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні погляди чи національне й соціальне походження, тоді і постає таке зоологічне явище як дискримінація.

Лінія поділу, яку найчастіше проводять, висвітлює різницю між статями. Оскільки це збігається з біологічною дихотомією, закладеною у самому біологічному виді, то часто багатьом людям важко побачити за цією різницею свою більш глибоку подібність. На цей поділ за ознакою статі, як штучно так і природно зумовлено, нагромаджується багато інших речей а дана відмінність постійно й підсилено підкреслюється, переважно, з метою приховання спільної належність до роду людського. Ще значніша дискримінація відбувається внаслідок расистської поведінки. Расизм – це віра в те, що існують групи людей обох статей з особливими (звичайно фізичними) характерними рисами, які роблять їх вищими або неповноцінними по відношенню до інших, наслідком якої є елементарна зневага або ігнорування тих, кого вважають іншою чи нижчою істотою, різні форми, які виражаються в залякуванні, експлуатації чи обмеженні. Демократична частина людської спільноти переконана, що колір шкіри – це один із довільних (і найменш розумних) способів проведення різниці між людьми, які взагалі придумало людство.

Сучасне міжнародне право класифікує права людини як соціальні претензії і можливості особи, об'єктивно обумовлені системою суспільних відносин, визначальними ідеалами, суттєві для характеристики правового положення індивіда в будь-якому сучасному суспільстві.

Різні суспільства наділені різноманітними соціальними можливостями для забезпечення прав людини. Загалом для держав є характерним певне співпадіння поглядів щодо того, які права повинні бути надані індивідам і закріплені національним законодавством. Реальне забезпечення цих прав може бути різноманітним і базуватися на рівні розвитку певного суспільства, під впливом національних, релігійних, етнічних та інших особливостей.

Прийнято вважати, що усі права людини є неподільними, однаково важливими і складають єдиний комплекс а протиставлення окремих прав чи свобод один одному – неприпустимим. В протилежному випадку, намагання досягти дотримання однієї групи прав і свобод може бути використане для пригнічення іншої. Тим не менше, визнання неподільності прав людини не уникає певної їх градації, пріоритетів. На перший план завжди виступає право на життя як найважливіше право, без забезпечення якого виявляється абсурдною можливість дотримання будь-яких інших прав і свобод. Проте, дотримання лише одного права на життя, безумовно, недостатньо для повноцінного існування і розвитку особистості в суспільстві. Для цього необхідно виявлення поваги і дотримання інших прав та свобод, таких як право на свободу і особисту недоторканість, на справедливе відкрите судочинство, на повагу особистого та сімейного життя, недоторканості житла і таємниці кореспонденції, на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу висловлення власної позиції, отримання і розповсюдження інформації та ідей без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів.

Принцип поваги прав людини як один із основних принципів сучасного міжнародного права не протистоїть іншим його принципам, а гармонійно з ними поєднується. Тому жодні посилання на необхідність захисту прав людини не можуть виправдати спроб порушити такі принципи, як повага державного суверенітету, невтручання держав у внутрішні справи одна одної, заборона силових погроз або застосування сили у міжнародних відносинах та ін. Права та свободи людини не повинні використовуватися для посягань на мир та безпеку, незалежність та рівноправ'я держав, тобто на ті підвалини, на яких базується сама ідея міжнародного співробітництва.

Становлення принципу всезагальної поваги прав людини і основних свобод для всіх в якості одного із основних міжнародно-правових принципів відноситься до післявоєнного періоду і пов'язане безпосередньо з прийняттям Статуту ООН. Однак зобов'язання держав тут викладені у самій загальній формі, тому з моменту прийняття Статуту і до сьогодні держави намагаються конкретизувати нормативний зміст принципу всезагальної поваги прав людини. Найбільш повною мірою та універсально це зроблено у “Загальній декларації прав людини” 1948 р. і Пактах, прийнятих в 1966 р. – “Міжнародному пакті про громадянські і політичні права” та “Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права”, суть яких у визнанні права народів на самовизначення.

Отож, зміст численних міжнародних документів з прав людини зводиться до універсальної норми, згідно з якою держави зобов'язані поважати і дотримуватися прав людини та основних свобод для всіх, без різниці у мові, расі, релігії. Це означає, що права і свободи людини повинні виконуватися в усіх країнах і діють по відношенню усіх осіб без будь-якої дискримінації. При цьому мета міжнародного співробітництва полягає не в уніфікації національних законодавств, а у розробці стандартів, які б могли слугувати початковим етапом для випрацювання державами власного національного законодавства. Безпосередня регламентація і захист прав людини надалі залишаються внутрішньою справою кожної країни.

Міжнародні норми у сфері прав людини у переважній більшості не можуть застосовуватися безпосередньо на території держави і вимагають від неї певних кроків щодо імплементації, тобто внесення міжнародних норм у національне законодавство. Зазвичай, міжнародні документи не визначають, яким чином держава спроможеться виконувати прийняті на себе зобов'язання.

Аналіз розвитку нормативного змісту принципу всезагальної поваги до прав особи красномовно засвідчує, що власне індивід є безпосереднім суб'єктом міжнародного права. Мова перш за все йде про глобальне і ґвалтовне порушення прав людини, коли внутрішньополітична ситуація, що склалася в конкретній країні, дозволяє заявляти про систематичні і правдиві, значні недотримання основних прав і свобод. У такому випадку міжнародна (цивілізована) громадськість, переважно, висловлює власне обурення приниженням конкретного індивіда чи певної спільноти і накладає на відповідний тоталітарний режим економічні санкції. Проте даний механізм боротьби, головною мірою, не виправдав себе і є не досконалим у діалозі із природно зумовленими в конкретних ситуаціях антигромадянським режимами. Подібне втручання ззовні, у більшості випадків, призводить до ще більшого нівелювання прав індивіда.

4. Спроби вирішення питання прав людини
в українських державах 1917 -1920 років

Повалення влади російського і австрійського монархів на теренах, які населяв український народ, створило сприятливі умови для активного розвитку питання прав людини. Представницькі органи українських держав (перш за все УНР і ЗУНР) намагалися здійснювати не лише теоретичні але й практичні положення, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. На жаль, у переважній більшості, ними так і не змогли скористатися українські громадяни і лише по тій причині, що відроджувана молода українська державність мала безліч як зовнішніх так і внутрішніх ворогів. Більшість сил спрямовувалася на захист власної державності та елементарних прав українців на свободу і самовизначення. Головні норми щодо прав і свобод особи зазначалися у відозвах і посланнях до народу, головних законах українських держав. Тому, надалі, саме на ці документи буде звертатися основна увага.

4.1. Відношення до прав людини у демократичних республіках (обидві УНР та ЗУНР)

Жовтневий переворот в Росії і запровадження на теренах імперії соціалістичних ідей дозволив багатьом народам активно взятися за розбудову власної державності (хай навіть в межах автономії) і полегшення становища своїх громадян. Український народ з величезним бажанням почав відбудовувати свою державність у жодному випадку не забуваючи про дотримання прав особи. Так, уже у III Універсалі Центральної Ради від 7 (20) листопада було зазначено, що: оголошується повна амністія за політичні виступи та ліквідується смертна кара як міра покарання; встановлюється 8 - годинний робочий день; за населенням забезпечується свобода слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи і житла, рівноправність усіх мов; за усіма народностями, які населяють Україну, визнається “ національно-персональна автономія “ та рівність прав. Отож, можна стверджувати, що притаманна українцям толерантність і миролюбність, наглядним чином простежується з самого початку відбудови власної держави, яка із такими принципами вочевидь мала стати демократичною і правовою.

IV Універсал ЦР, що проголошував незалежність УНР, підтвердив попередні права. Тут, також, говорилося про необхідність вжиття урядом термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку й усіх тих, хто потерпів від війни. Як бачимо, повною мірою проголошувався соціальний захист населення, що було як ніколи актуальним в умовах військового становища, яке було на українських землях.

Вершиною законодавчо - закріплених положень прав людини стала Конституція УНР часів Директорії, яка була ухвалена ЦР 29 квітня 1918 року. Рівність громадян УНР проголошувалася незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища. Проголошувалася недоторканість особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Смертна кара, катування та всі інші дії, що принижували людську гідність, скасовувались. Заборонялося влаштовувати1 обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. Проголошувались (із застереженням “ оскільки при цьому не переступаються норми карного права “) свободи слова, друку, сумління, права на об’єднання у організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і м1сцевому управлінні. Активне і пасивне право на прийняття участі у виборах як до законодавчих органів УНР, так і до всіх виборчих органів мiсцевого і громадянського самоврядування мають всі громадяни УНР, які до дня виборів досягли віку 20 років. Виняток становили божевільні і особливі злочинці. Позбавити громадських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки. Отже, переліченi вище права і свободи особи, які майже нічим не поступаються сучасним нормам, дають змогу нам говорити, що Конституція УНР була одним із найдемократичніших правових актів свого часу.

Не відставали від своїх київських колег і західноукраїнські державотворці. Вже у перших правових актах новоствореної ЗУНР (відозви “ До населення міста Львова “ та “ Український народе! “) вказувалося, що всім громадянам Української держави без різниці національності та віросповідання гарантувалися “ громадянська, національна і віросповідна рівноправність “. Власне за таку толерантність українцям довелося незабаром заплатити дорогою ціною: тисячами життів. Згодом, 13 листопада 1918 року, УН Рада прийняла “ Тимчасовий Основний закон “ ЗУНР в якому зазначалося, що “ В народній Республіці не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути прав без обов’язків і обов’язків без права... Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нужденних, нероб і невільникiв праці, визискувачів і визискуваних... Народне багатство має бути добром цілого народу, щоб кожен своєю працею мiг собі запевнити добробут”. Встановлювалася і гарантувалася свобода слова, недоторканiсть особи, право на збори і організацію спілок і товариств. Кожен громадянин мав “ право висловлювати прилюдно свої думки та погляди за поміччю слова, друку чи представлення у образах “. Була проголошена свобода преси, ліквідована будь - яка цензура.

4.2. Права людини у Гетьманській державі

Прихід до влади П. Скоропадського та його маріонеткове, контрольоване німцями, правління аж ніяк не могло сприяти розвитку і подальшому ствердженню норм прав і свобод громадянина, які започаткувала ЦР. Народні маси були позбавлені політичних прав і свобод, було ліквідовано 8 - годинний робочий день. Водночас, у прийнятому Гетьманом законі “ Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян “ зазначалося:

- Ніхто не може бути затриманий під сторожою крім як у випадках, законом визначених.
- Оселя кожного неторкана. Робити обшукування й виїмку в будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як в випадках і порядку, законом визначених.
- Кожний український козак і громадянин має право вільно вибрати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїжджати за кордон Української Держави.
- Власність є неторкана.
- Українські козаки і громадяне мають право робити зібрання в межах не шкідливих законом, мирно і без зброї.
- Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або иншими засобами.
- Українські козаки і громадяне мають право гуртувати громади і спілки в метах, не противних законам.

Насправді ж на контрольованій німцями українській території чинилися масові приниження і беззаконня тими ж німцями супроти місцевого населення. Тому говорити про реальне дотримання прав людини у добу гетьманату явно не приходиться.