Позитивний обов’язок та дозволи у фінансовому праві

Правовий обов’язок іноді називають правовим приписом. Даний спосіб означає, що на суб’єкта покладається обов’язок здійснити будь-яку активну дію. На відміну від правової заборони, що в більшості випадків передбачає обов’язок утриматись від здійснення певних дій, припис, навпаки, має метою заставити суб’єкта діяти у відповідності з певною моделлю поведінки. У фінансовому праві даний спосіб є основним.

Виділяються два види юридичних обов’язків: 1. обов’язок у формі загально правової орієнтації, коли затверджується положення про органи, встановлюються чи змінюються їх завдання, повноваження тощочи встановлюється правовий статус суб’єкта (наприклад, ст.. 67 Конституції України), 2. так і конкретних доручень здійснити ту чи іншу юридично значущу дію (наприклад, виділити кошти, прийняти рішення щодо накладення штрафу). Аналіз діючого фінансового законодавства показує, що більшість зобов’язуючих фінансово-правових норм містять зобов’язання саме другого виду. Оскільки реалізація владної компетенції органами публічної влади в сфері фінансової діяльності досить часто не залежить від волевиявлення суб’єкта, а являє собою обов’язок здійснити певні дії, позитивне зобов’язання в рамках фінансових правовідносин може бути позначено терміном “повноваження”. Більшість норм даного виду містять слова: «зобов’язаний», «обов’язок», «повинен». Наприклад, згідно ст. 44.1. Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Припис та заборона є типовими прийомами владно-автори­тарного, директивного регулювання, побудованого на засадах влади і підпорядкування, яке має назву імперативного. Імперативне регулювання приписує учасникам суспільних відносин певну поведінку, обмежує їх свободу - воно виражається формулою; «Все, що не дозволено, заборонено».

Припис як спосіб правового регулювання суспільних відносин виражається у покладанні відповідною правовою нормою прямого юридичного обов'язку здійснити певні юридично значущі дії в умовах, передбачених цією нормою. Аналіз чинного фінансового законодавства показує, що більшість норм, які мають припис містять слова типу «зобов’язаний», «»обов’язок», «повинен». Наприклад, відповідно до п. 2 та 3 ст. 69 Податкового кодексу України гласить: «банки та інші фінансові установи зобов’язанні надіслати повідомлення про відкриття або закриття рахунка платника податків – юридичної особи, у тому числі відкритого через його відокремленні підрозділи, чи само зайнятої фізичної особи до органу державної податкової служби, в якому обліковується платник податків, протягом трьох робочих днів з дня відкриття/закриття рахунку (включаючи день відкриття/закриття)»; «орган державної податкової служби протягом трьох робочих днів з дня отримання повідомлення від фінансової установи про відкриття рахунку зобов’язаний направити повідомлення про взяття рахунку на облік…»

У приписах виражена переважно активнодіюча примусово зобов'язана сторона правового регулювання, причому, тим, кому адресований припис, ставиться в обов'язок здійснити те, що вони, можливо, і не здійснили або здійснили б в іншому обсязі[13].

Таким чином, юридична характеристика приписів виражається в тому, що вони опосередковуються правовідносинами, в яких на одну сторону покладений юридичний обов'язок здійснювати активні дії, а інша сторона володіє правом вимагати, а у разі невиконання - можливі­стю забезпечити реальне виконання юридичного обов'язку.

Дозвіл як спосіб правового регулювання надає суб’єкту право на здійснення власних активних дій. Іноді дозвільний спосіб правового регулювання називається право встановленням, або використання права. Юридичні дозволи дають можливість суб’єктам права на власний вибір, виходячи із власних інтересів, ставати учасником або ні учасником конкретного правовідношення.

Розглядаючи уповноважуючі правові норми, що використовуються при регулюванні фінансових відносин, М.В. Карасьова пропонує ділити їх на два види. Для першого виду цих норм характерно те, що можливість їх реалізації залежить виключно від волі суб’єктів фінансового права. Для другого виду є характерним те, що суб’єкт права має певну свободу у виборі способів, часу реалізації цієї норми, але ця норма в будь-якому випадку має бути ним реалізована.

Перший з вказаних видів уповноважуючих фінансово-правових норм являє собою дозвіл, що містить конкретні повноваження суб’єкта на здійснення чи відмову від здійснення будь-яких юридично значимих дій. Рішення про використання чи відмову від використання таких повноважень суб’єкт приймає самостійно, керуючись власним розсудом. Враховуючи те, що даний вид юридичних дозволів, як правило, міститься в диспозитивних нормах і найбільше поширений в приватноправових відносинах, можна умовно назвати його юридичним дозволом диспозитивного типу (право на використання податкових пільг, податкового кредиту, розстрочення чи відстрочення податкового зобов’язання). Наприклад, згідно ч. 2 ст 100 Податкового кодексу України платник податків має право звернутися до контролюючого органу із заявою про розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу.

Особливістю другого виду юридичних дозволів, що використовуються при регулюванні фінансових відносин, є те, що вони надають суб’єкту право здійснювати покладений на нього обов’язок будь-яким доступним способом, із застосуванням будь-яких законних засобів та методів. Найчастіше подібний різновид дозволів можна зустріти при аналізі повноважень органів публічної влади, які реалізуються в межах належної їм компетенції (наприклад, визначення розміру податкової ставки, податкового періоду). Наприклад, право сільських, селищних, міських рад в межах своїх повноважень приймати рішення про встановлення місцевих податків та зборів (ч.3 ст. 12 Податкового кодексу України).

Дозвіл - прийом регулювання, побудованого на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їх не підпорядкованості між собою, яке має назву диспозитивного. Диспозитивне регулювання надає значної свободи учасникам суспільних відносин та виражається формулою: «Все, що не заборонено, дозволено». В якості прикладу юридичного дозволу диспозитивного права можна навести повноваження платників податків по відношенню до податкового кредиту (ст.. 198-199 ПКУ), відстрочки (ст.. 333 ПКУ), податкових пільг (ст.. 30 ПКУ – загальні положення, а конкретизація пільг іде по розділам, де безпосередньо закріплюються ті чи інші податкові платежі); можливості невиконання неправомірних актів і вимог податкових органів, що не відповідають чинному законодавству; отримання від податкових органів інформації про податки та збори (ст. 52 ПКУ передбачає податкові консультації); можливості вимагати зарахування або повернення надлишково сплачених сум податків, або надмірно стягнутих податків, пені, штрафів; право на самостійне запровадження органами місцевого самоврядування окремих місцевих податків; право на самостійне виконання затвердженого бюджету тощо.

Дозвіл є суб'єктивним юридичним правом, якому властива міра можливої поведінки, що забезпечує можливість вибрати варіант власної поведінки. Частіше всього у фінансовому праві цей метод застосовується, наприклад, при визначенні повноважень органів державної влади та місцевого са­моврядування, які здійснюють фінансову діяльність. Його сутністю є можливість суб'єктів діяти на свій розсуд, але у межах наданих їм пов­новажень з метою виконання покладених на них функцій. Наприклад, Державна податкова адміністрація України відповідно до покладених на неї завдань і повноважень має право викликати посадових осіб, громадян для пояснень, але тих, які стосуються джерела отримання доходів, щодо обчислення і сплати податків, інших платежів.[14] Це означає, що до суб'єктів фінансового права неприйнятний принцип «дозволено усе, що не заборонено законом», який використовують суб'єкти цивільного права. Тут використовується інший правовий принцип - чіткого визначення переліку повноважень, які дозволяють суб'єктам фінансового права здійснювати юридично значущі дії [15]. Проте, в фінансовому законодавстві існують численні винятки дотримання даного положення, зокрема, ст..ст. 117 За порушення бюджетного законодавства до учасників бюджетного процесу мо­жуть застосовуватися такі заходи впливу: