Вироку суду іноземної держави враховуються при квалі­фікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання

 

1. Ч. 1 ст. 9 встановлює можливість врахування вироку суду
іноземної держави щодо громадян України, іноземців або осіб без
громадянства, які були засуджені за злочин, вчинений за ме­
жами України, при вирішенні питання про притягнення їх до
кримінальної відповідальності за злочин, вчинений на території
України. З тексту норми вбачається, що при цьому, по-перше, не
має значення, визнаються чи ні злочином чинним Кодексом
діяння, за які були засуджені вказані суб'єкти судом іноземної
держави за діяння, і, по-друге, вказаний вирок суду іноземної
держави може враховуватись і як обставина, яка пом'якшує
покарання, і як обставина, яка обтяжує його.

2. Ч. 2 ст. 9 встановлює обов'язковість при кваліфікації
злочину, вчиненого на території України, призначенні криміналь­
ного покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або
покарання за вчинений злочин, враховувати рецидив (повтор­
ність) злочинів, не відбуте покарання за нього та інші правові
наслідки (наприклад, позбавлення права займатися певною діяль­
ністю, зобов'язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину
матеріальну шкоду тощо) вироку суду іноземної держави.

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній дер­ жаві для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відпо­ відальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1. Ч. 1 ст. 10 забороняє видавати громадян України та осіб
без громадянства, що постійно проживають в Україні, іноземним
державам для притягнення до кримінальної відповідальності та
віддання до суду за вчинені ними злочини поза межами України.

Щодо громадян України ця заборона ґрунтується на поло­женнях ч. 2 ст. 25 Конституції України, у відповідності з якою громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

У осіб без громадянства відсутнє громадянство будь-якої держави, у тому числі і громадянство України. У той же час, у відповідності з ч. 1 ст. 26 Конституції України особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Таким чином, у цієї категорії осіб лише з Україною існують взаємні юридичні права і обов'язки, що і дало підстави розповсюдити на них, як і на громадян України, невидачу іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідаль­ності та віддання до суду.

При вирішенні питання про невидачу іноземній державі гро­мадян України та осіб без громадянства, що постійно прожи­вають на території України, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду за злочин, вчинений поза межами України, необхідно точно встановити, що дана особа на момент вчинення такого злочину була громадянином України чи особою без громадянства, що на законних підставах постійно проживає в Україні.

2. Громадяни інших держав, засуджені судами України за
вчинення на її території злочинів, передбачених чинним Кодексом,
можуть бути передані для відбування призначеного покарання тій
державі, громадянами якої вони є, якщо це передбачено діючи­
ми міжнародними договорами України. До таких міжнародно-
правових документів відносяться Берлінська Конвенція про пере­
дачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покаран­
ня в державі, громадянами якої вони є, від 28 травня 1979 р.,
Конвенція про передачу засуджених осіб, прийнята державами —
членами Ради Європи 21 березня 1983 р., а також відповідні
двосторонні договори України з рядом іноземних держав.

3. Громадяни інших держав та особи без громадянства, які
вчинили злочини поза межами України і перебувають на 'її
території, але постійно не проживають в Україні, можуть бути
видані іноземній державі для притягнення до кримінальної від­
повідальності і віддання до суду або передані для відбування
покарання при наявності одночасно двох умов:

 

— якщо така видача або передача передбачені міжнародними
договорами України;

— якщо вказані суб'єкти своїми діями не вчинили перед­
бачені чинним Кодексом особливо тяжкі злочини проти інтересів
України або прав і свобод її громадян.

Слід мати на увазі, що видача злочинців (екстрадиція) здійс­нюється у сфері міжнародних відносин і регламентується відпо­відними угодами між державами. Крім того, у відповідності з ч. 2 ст. 26 Конституції України іноземцям та особам без гро­мадянства може бути надано притулок, що виключає можливість їх видачі іноземним державам.

 

 

5. При відповіді на п’яте запитання студент повинен акцентувати увагу на тому, що у сучасних умовах розвитку процесів глобальної інтернаціоналізаціївсіх сфер життєдіяльності увага міжнародної спільноти головним чином зосереджується на консолідації зусиль, спрямованих на боротьбу із злочинністю, що останнім часом зазнала якісно-кількісної трансформації. Розвиток засобів комунікації, поява Інтернету, спрощення паспортного контролю, існування "прозорих" кордонів між державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, недосконалість національних механізмів протидії злочинності - це далеко неповний перелік чинників, які сприяють уникненню особами, що допустили порушення кримінально-правової заборони тієї чи іншої держави, кримінальної відповідальності. За таких умов особливу роль відіграє міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю шляхом надання правової допомоги у кримінальних справах, однією з форм якої виступає видача осіб, або екстрадиція.

Для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.

Маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.

За радянських часів дослідження екстрадиційних питань було дещо сповільнено, хоча в цей період опубліковано низку робіт, предметом розгляду яких була і екстрадиційна проблематика. Це, зокрема, роботи О.І. Бастрикіна, М.І. Блум, Р.М. Валєєва, Л.Н. Галенської, Є.Г. Ляхова, І.Г. Павлової, С. Соколова, М.Д. Шаргородського, В.П. Шупілова. Із підвищенням інтересу держав до міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю, що припадає на 90-ті роки минулого століття, зріс і науковий інтерес до екстрадиції як однієї із форм міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах. Це знайшло свій вираз у працях: вітчизняних дослідників - О.І. Виноградової, С.М. Вихриста, В.М. Гребенюка, Н.А. Дрьоміної, С.Ф. Кравчука, російських вчених - С.С. Бєляєва, О.І. Бойцова, Ю.Г. Васільєва, В.М. Волженкіної, М.І. Костенка, І.І. Лукашука, А.В. Наумова.

Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, А. Гефтера, К. Вінгерт, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.

Не дивлячись на значний масив спеціальної літератури з питань екстрадиції, у вітчизняній правовій науці, зокрема, у науці кримінального права України залишаються не повністю дослідженими саме кримінально-правові елементи цього правового явища, його місце і роль як правового інституту у системі кримінального права України.

6. При відповіді на шосте запитання студенти повинні засвоїти, що дипломатичні привілеї та імунітети - це особливі права та перева ги, які країна перебування надає дипломатичним представництвам, спе ціальним місіям, представництвам держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їхнім главам та співробітникам. До середини XX ст. дипломатичні привілеї та імунітети регулювались переважно нормами міжнародної ввічливості та певною мірою Віден ським регламентом 1815 р. (із доповненнями, внесеними на Аахенському конгресі 1818 p.)- Сучасні дипломатичні привілеї та імунітети знайшли своє закріплення в низці багатосторонніх договорів: Конвенції про приві леї та імунітети ООН 1946 p., Конвенції про привілеї та імунітети спеціа лізованих установ ООН 1947 p., Угоді між ООН та США про місцезнахо дження центральних установ ООН 1947 p., Віденській конвенції про дип ломатичні зносини 1961 p., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р., Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Окремі аспекти правового положення та статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу регулю ються також двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунк том "б" ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Цей пункт надає можливість державам як обмежувати, так і розширювати дипломатичні привілеї та імунітети у стосунках між собою на основі принципу взаємності.   Дипломатичні привілеї та імунітети складають єдине поняття, однак між його основними складовими існують суттєві відмінності. Під імуніте том слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офі ційних представництв іноземної держави, їхнього персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання стосовно них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, виступає як інстру мент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.   На відміну від імунітетів, привілеї - це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших дер жав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їхнього функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.   Дипломатичні привілеї та імунітети підрозділяються на дві основні групи: привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави й особисті привілеї та імунітети членів дипломатичного персо налу представництва. Перша група норм включає такі привілеї та імуні­тети: недоторканність приміщень дипломатичних представництв; недо торканність його архівів, кореспонденції; фіскальний імунітет (звільнення від оподаткування в країні перебування); митні привілеї; право на вико ристання на будинку представництва прапора й герба своєї держави. До особистих привілеїв та імунітетів належать: особиста недоторканність; недоторканність приватної резиденції, кореспонденції, паперів і, за де якими винятками, майна, імунітет від юрисдикції та можливого притяг нення дипломата до кримінальної відповідальності; пільги при прохо дженні митного та прикордонного контролю; податкові привілеї.   Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно, імуні тет, який забезпечує недоторканність дипломатичного представництва. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р. "приміщення представництва" - це будинок (або ж його частина), у якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно від того, хто во­лодіє правом власності на неї, а також земельної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. У поняття "земельна ділянка", згідно з комен тарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний імунітет регла ментується ст. 22 згаданої Конвенції. У ній роз'яснюється, що приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків, і його потріб но дотримуватись навіть у випадку пожежі в дипломатичному представниц­тві або захоплення останнього терористами. Неприпустимість доступу міс цевої влади у приміщення дипломатичного представництва без згоди його глави виключає тим самим можливість здійснення таких примусових захо дів, як обшук, арешт, реквізиція, та виконавчих дій.   Забезпечуючи недоторканність приміщень дипломатичного представни цтва, держава перебування зобов'язана попереджувати дії місцевої влади, які можуть завдати шкоди, порушити спокій або принизити гідність диплома тичного представництва. Йдеться про попередження свідомих ворожих ак цій з боку місцевої влади. Дії, які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси дип­ломатичного представництва, проте не направлені спеціально проти нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські роботи в безпосередній близькості від приміщень представництва, тимчасове від ключення з технічних причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо), не можуть розцінюватися як порушення недоторканності приміщень.   Ще одним аспектом поняття "недоторканність приміщень" є спеціальне зобов'язання держави перебування забезпечити захист дипломатичних представництв від посягань приватних осіб. Це зобов'язання включає в себе два компоненти: по-перше, організацію місцевими органами влади у випадку необхідності фізичної охорони дипломатичного представництва та убезпечення його від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, у разі здійснення посягань, - проведення розслідування та покарання винних, а також забезпечення компенсації заподіяної шкоди. Охорона приміщень дипломатичних представництв здійснюється державами перебування, як правило, шляхом використання спеціальних поліцейських або військових підрозділів.   Особливе місце серед дипломатичних привілеїв та імунітетів посідає особиста недоторканність. Загальновизнаним є положення, що це осно воположний дипломатичний імунітет, від якого походять усі інші імуніте ти та привілеї дипломата. Цей дипломатичний імунітет регламентується ст. 29 Віденської конвенції 1961 р. і передбачає захист від арешту або затримання дипломата.   Ще одним аспектом цього дипломатичного імунітету є забезпечення посиленого захисту дипломата від посягань із боку приватних осіб. Як у теорії міжнародного права, так і на практиці дотримання зазначених зо бов'язань забезпечення нормальної діяльності дипломатів у країні пере бування завжди розглядалося як найголовніша умова. Проте за останні два десятиріччя у зв'язку з різкою активізацією міжнародного тероризму виникла стійка тенденція до зростання різного роду посягань на життя, честь і гідність дипломатів.   Особливе місце в питанні особистої недоторканності дипломата посі дає його непідсудність законам країни перебування. Згідно зі ст. 31 Ві денської конвенції 1961 р. імунітет від кримінальної відповідальності є повним і абсолютним, а щодо цивільної та адміністративної юрисдикції є винятки, коли дипломат не може посилатися на свій імунітет: майнові позови, що стосуються приватного нерухомого майна; позови, що стосу ються успадкування; позови, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатом у країні перебу вання за межами своїх офіційних повноважень. Зауважимо, що закріп лені в Конвенції обмеження імунітету щодо цивільної юрисдикції майже не відповідають сучасній дипломатичній практиці, оскільки в наш час переважна більшість держав забороняє своїм дипломатам володіти при ватною нерухомістю в країні перебування, а також займатися приватною професійною або комерційною діяльністю.   Звільнення дипломата від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції в країні перебування не приводить до його повної безкарності у випадку здійснення ним правопорушень. Існує дві можливості реального покарання дипломата. Перша з них полягає в тому, що імунітет диплома тичного агента від юрисдикції країни перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави. Друга можливість полягає в тому, що від імунітету юрисдикції дипломатичного агента може відмовитися акреди туюча держава. Це робиться без його згоди, і дипломат зобов'язаний під коритися прийнятому рішенню. Така практика мала місце після трагічного випадку у Вашингтоні наприкінці 1996 р., коли в результаті автомобільної аварії з вини грузинського дипломата загинула 16-річна громадянка США. Дипломат, як було доведено, перебував за кермом свого авто в стані ал когольного сп'яніння, і на вимогу Держдепартаменту США МЗС Грузії зму шене було позбавити свого дипломата імунітету. Йому довелося нести кримінальну відповідальність за американськими законами.   До імунітету особистої недоторканності дипломата належить також мит ний імунітет, який складається з трьох основних компонентів: безперешкод ного ввезення та вивезення предметів особистого користування; звільнення вказаних предметів від митного оподаткування; звільнення, у вигляді зага льного правила, особистого багажу дипломата від митного огляду.   У поняття імунітету особистої недоторканності дипломата входять та кож недоторканність приватної резиденції дипломатичного агента (ст. ЗО Віденської конвенції). Ідеться, насамперед, про житлові приміщення, у яких мешкають дипломат та його родина, дачу, а також номер у готелі, купе в поїзді, каюту на судні під час пересування дипломата територією країни перебування у зв'язку з виконанням ним дипломатичної місії.   Віденська конвенція (ст. ЗО) передбачає також недоторканність папе рів та кореспонденції дипломата в тій мірі, в якій забезпечуються недо торканність архівів, документів та офіційної кореспонденції дипломатич ного представництва. Це означає на практиці, що папери та кореспонде нція дипломата не підлягають затриманню, розпечатуванню, викорис танню місцевою владою в офіційних цілях і мають забезпечуватися за хистом від посягань з боку приватних осіб. Засоби пересування дипломатичних представництв та їхнього персо налу користуються в країнах перебування правом недоторканності. Це означає, що дипломатичний засіб пересування не підлягає обшуку, рек візиції, арешту та виконавчим діям. Цей імунітет поширюється також на засоби пересування співробітників адміністративно-технічного персона лу та членів їхніх сімей (ст. 37 Віденської конвенції). Поширення імуніте тів на засоби пересування, що належать співробітникам обслуговуючого персоналу, Конвенцією не передбачено. Необхідним атрибутом засобів пересування дипломатичних представництв та їхнього персоналу є но мерні знаки спеціальних серій, які надаються в країнах акредитації.   Надзвичайно важливим дипломатичним імунітетом є свобода зносин дипломатичного представництва та дипломатичних агентів з акредитую чою країною. У дипломатичній практиці склалося правило, згідно з яким держава перебування зобов'язана створити іноземному дипломатичному представництву всі необхідні умови для безперешкодного зв'язку зі своїм урядом. Важливим аспектом таких зносин є можливість здійснення дип ломатичним представництвом таємного зв'язку з Центром. Таке ж зобов'я зання дозволяти та забезпечувати вільні зносини покладається й на треті країни, через територію яких офіційна кореспонденція дипломатичного представництва перевозиться транзитом (ст. 40 Віденської конвенції 1961 p.). Відповідно до зазначеної статті та ст. 27 звільнення дипломатич ної пошти від розпечатування та затримання має абсолютний характер. Однак, в дипломатичній практиці більшості держав з'являється тенденція до обмеження імунітетів дипломатичної пошти. Позиція цих держав зво­диться до того, що за наявності серйозних підозр щодо використання дип ломатичної пошти в злочинних цілях держава перебування має право ви магати її розпечатування, а в разі відмови - повернути її відправникові.   Одним із привілеїв дипломатичних співробітників посольства є мож ливість вільного пересування територією країни перебування, за винят ком зон, закритих для іноземців з міркувань безпеки. Дипломатам, адмі ністративно-технічному й обслуговуючому персоналу і членам їхніх ро дин надають привілеї та імунітети й ті держави, територією яких вони прямують до місця призначення і назад.   Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в повному обсязі гла вам держав і урядів, міністрам закордонних справ, представникам між народних організацій, які мають дипломатичний статус, іншим громадя нам, які мають дипломатичні паспорти, видані їм на законних підставах.   Дипломатичними привілеями та імунітетами в повному обсязі користу ються глави й члени дипломатичного персоналу представництв, члени їхніх родин, якщо останні проживають разом із дипломатом та не є громадянами країни перебування. Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва та члени їхніх родин, якщо вони проживають разом із спів­робітником представництва та не є громадянами країни перебування, корис туються дипломатичними привілеями та імунітетами за тим винятком, що імунітет від адміністративної та цивільної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, які виходять за межі їхніх службових обов'язків, а їхній особистий багаж не звільняється від митного огляду. Обслуговуючий персо нал (за умови, що його члени не є громадянами країни перебування й не проживають у ній постійно) користується імунітетом лише в межах виконання посадових обов'язків та звільняється від податків, зборів і нарахувань на за робіток. Держави можуть укладати між собою угоди про розширення обсягів дипломатичних привілеїв та імунітетів для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу на основі взаємності.

 

 

Рекомендовані для використання –

література:

1. Кримінальне право України: Загальна частина:Підручник/М.І.Бажанов.-2-е вид., перероб. і

допов.-К.:Юрінком Інтер,2005.-480 с.; с.9-12

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під загальною

редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г.- К.,-“Форум”,2001., у 2-х ч.; ч 1 ст.ст. 1-3

3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник/Пер.з рос.-Харків:Консум,2001.-656с.; с. 404-414

нормативно-правові акти:

1) Конституція України, 28.06.1996 р.;

Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 “Щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України та статті 44 КПК України (справа про право вільного вибору захисника)”.

акти судової практики:

1) постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.1997 року “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”;

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.03.1988 року “Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування”.

Питання для перевірки якісного рівня вивчення самостійної роботи:

1) Яке значення мають принципи кримінального права?;

2) Який вплив міжгалузевих принципів кримінального права на зміст окремих інститутів та норм КК України?;

3) Який основний зміст галузевих принципів кримінального права України?;

4) Яка взаємодія принципів кримінального права між собою?;