Методологічно найбільш характерною для України є модель «прямого переходу», описаного в попередньому розділі. Проте, остання (модель як така) є «ідеально-типовою» (М. Вебер) схемою транзиту політичного режиму в сучасній Україні. Реальне відображення дійсності не має абсолютно лінійного характеру та потребує більш ретельного аналізу трансформації українського політ. режиму та виокремлення її специфіки.
Процес трансформації політичного режиму в Україні триває два десятиліття, вінмає вектор переходу від тоталітаризму (комуністичного) до демократії. Цей процес характеризується, на сучасному етапі, застоєм, гальмування, тривалим «зависанням» демократичних і ринкових перетворень, що виводить країну за межі перехідних суспільств і ставить її в розряд держав, які належать до так званої «сірої зони»[23, с.6].
Ф. Шміттер та Г. О’Донел запропонували схему демократичних трансформації у різних країнах, визначивши її основні стадії. Окрім підготовчої стадії лібералізації недемократичного режиму, виокремлюють ще три стадії.
Тільки виконання головних завдань цих трьох стадій: заміни політичної еліти, заміни політичних інституцій, зміцнення і легітимації нових, демократичних інституцій забезпечує успіх демократичної трансформації вцілому[22, с.17].
Особливістю посткомуністичної трансформації є її «по-фазне запізнення» на кожній з цих стадій, яке і впливає на становлення консолідованої демократії.
Таке відставання почалося ще із запізнення з лібералізацією комуністичного режиму.Лібералізація як перший, початковий, етап демократизації за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод. Лібералізація розпочинається внаслідок політичної кризи, вона є результатом взаємодії розбіжностей, що виникають всередині попереднього, недемократичного, режиму та незалежної організації громадянського суспільства. Це спричинило своєрідне накладання першої стадії переходу на попередню стадію (лібералізації).
Важливою віхою у процесі лібералізації в Україні було створення в 1989 р. першої масової опозиційної політичної сили – Народного Руху України за перебудову, який відіграв значну роль у становленні громадянського суспільства та політичного плюралізму.
В середині 1990-х років розпочалася друга стадія, яка теж частково накладалася на першу і завершується вона, в основному, з прийняттям нової Конституції України, творенням інституцій молодої держави здійснюється під демократичною «ширмою». Однак те, що перехід розпочався і відбувався без заміни еліт, він набув ознак несправжності, певної сурогатності.Уже тодіуспіхдемократичноїтрансформаціїбувпоставлений у залежність від перспективи приходу до влади людей, здатних з ідейнихміркувань, а не лише з корисливихмотивівочолитипроцесдержавногобудівництва і суспільно-політичнихзмін.
Якщо міркувати стандартно, то третя стадія демократичної трансформації повинна була охопити в України приблизно період з 1997 по 2002 роки. Однак вона триває ще й досі. І на це є причина, на початок цього етапу внаслідок тривалого зволікання з реформами вже сформувалась нова могутня сила, не зацікавлена в чесних і прозорих демократичних процедурах – промислово-економічні групи. Якщо у першій половині 1990-х років в Україні на рівні поведінки політичних акторів спостерігався «залишковий посткомуністичний авторитаризм», то з кінця ХХ століття наростає загроза авторитаризму – під маскою формально встановленої демократії.[5, с.45].
Так в наприкінці 1990-х років почалася дискусія щодо демократичної спрямованості трансформаційного періоду в Україні.В. Полохало запропонував сім рис посткомуністичного режиму, які, на його думку, були характерними для більшості пострадянських країн, в тому числі для України.
Він виокремив такі риси:
• Відчуження більшості суспільства від влади за одночасної багатовимірної залежності від неї;
• Однобічне підкорення громадян правилам, нормам і безконтрольне здійснення державою своїх повноважень;
• Відсутність реальних гарантій декларованих прав людини, безпорадність індивіда перед чиновниками;
• Тіньові присвоєння, розподіл загальнонародної власності та панування клієнтельських зв’язків;
• Поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки та кримінального світу;
• Домінування ролі номенклатурно-корпоративних кланів, симбіоз олігархії та авторитаризму;
• Утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур. [11, с.9-10].
Виходячи з вище зазначених рис, можна класифікувати політичний режим України як посткомуністичний гібридний тип суспільного устрою й політичного режиму.
Характеризуючи політичний режим сучасної України, можна погодитись з твердженням американських дослідників Г. О’Доннела та Ф. Шміттера, наша держава належить до перехідних суспільств з неконсолідованою, електоральною демократією, де старий (тоталітарний) режим зруйновано, а новий (демократичний) ще не можна вважати стабільним[4, с. 93].
Проте С. Лінецький зазначає, що попри значну інерцію свого розвитку, гібридний режим сучасної України перебуває в стані протиборства з демократичною альтернативою. Перехідність у цьому контексті означає радше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а отже його певну історичну самобутність [7, с.154].
Дещо інше бачення політичного режиму висловив канадський політолог українського походження Т. Кузьо. Він пропонує визначити Україну як «гібридну державу» зі змагальним авторитарним режимом. Для гібридної держави характерним є поєднання залишків старої радянської системи з новими економічними та політичними інститутами. Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, які приносять мало користі для держави та мають малу підтримку населення.
Змагальним авторитаризмом Т. Кузьо вважає режим, у якому присутні дві тенденції. З одного боку домінування промислово-економічних груп під прикриттям центристських партій у парламенті, а з іншого спроби опозиції стримати олігархічні клани у намаганні встановити повністю авторитарний режим. Завдяки тому, що провладні політичні еліти роз’єднанні, а опозиція є досить потужною в Україні авторитарний режим не може встановитися повністю[24, с.339].
Т. Карозис виокремив ознаки, які характерні для гібридного режиму України, серед них він називає такі: часте порушення правових норм, вибори дають непевні результати, через що мають низьку легітимність, низький рівень довіри до державних інститутів, недосконале функціонування держави вцілому та високий рівень абсентеїзму[23, с.10].
У транзитології розрізняють два типи трансформацій – радикальний та поміркований. Радикальним шляхом перехід відбувався в тих країнах, де стара еліта повністю втратила легітимність. Зміна режиму відбулася або шляхом абдикації (відречення від влади), прикладом є Чехо-Словаччина, або насильницьким шляхом (Румунія, Киргизстан).
Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговорів зі старою елітою щодо шляхів та методів здійснення реформ, або допускає проникнення старої еліти до владних структур. Останній шлях досить тривалий. До того ж, при збереженні позицій старої еліти у владі можливі відхилення та зупинки процесів демократизації. Саме цим шляхом розвивалися події в Україні та більшості пострадянських державах після розпаду СРСР.
Отже в Україні зі зміною перших осіб держави та значного прошарку еліти другого ешелону (голів обласних і райдержадміністрацій) політичний режим засвоєю сутністю залишається гібридним. Тобто таким, що поєднує риси авторитарного та демократичного типів урядування. Тип сучасного політичного режиму в Україні можна визначити як перехідний, як електоральна демократія або змагальний авторитаризм [8, с.39].
Рух України до кінцевого пункту політичної трансформації – консолідованої демократії, сутністю якої є вибір, який веде до формування зводу правил політичної гри, котрі є результатом домовленостей на основі взаємного узгодження в суспільстві [3, с.21], буде залежати від успіху політичних реформ, співпраці з Європейським Союзом, розвитку громадянського суспільства та стану демократії у сусідніх державах.
На сьогодні в Україні можна констатувати лібералізацію посттоталітарного політичного режиму, конституювання т. зв. електоральної демократії в межах «гібридного» режиму. Проте побудова громадянського суспільства та мобілізація його структур – «найважливіший фактор переходу від стадії лібералізації до демократизації» [22, с.25], але воно є слаборозвиненим і не може ніяк впливати на владу.
Підсумовуючи всі вище зазначенні специфічні риси трансформації політичного режиму в Україні, можна відзначити такі процесуальні особливості цього процесу: невиконання одного з початкових завдань транзиту: заміни еліти, тобто приведення до влади людей, мотивованих на радикальну трансформацію та незалежність України водночас; неправова політична культура владної верстви, її нездатність (небажання) усвідомити пріоритетність процедур і правил врядування та процесу їх формальної інституціалізації; відносна слабкість основної опозиційної сили – національних демократів, регіональна обмеженість їх впливу, а з часом - усе більша зацикленість на внутрішній боротьбі та розпорошеність; амбівалентна роль цієї сили, як рушія реформ, оскільки найбільше вони опікувалися проблемами державності і через те зайняли нішу надто м’якої опозиції; повільність реформування та стійне недовиконання найголовніших завдань кожної стадії переходу, які мали б становити платформу для перетворень на наступній стадії; слабкість і низька легітимність офіційно встановлених демократичних інституцій – спочатку через постійне гальмування реформ, а потім – через протилежну крайність: їх перманентну критику, кон’юнктурне реформування в партійно-групових інтересах та делегітимацію створюваних і змінюваних інституцій; вкорінення та розвиток неформальних інституцій упродовж перехідного періоду – через затримки зі створенням формальних (офіційно встановлених) інституцій, а потім через ігнорування та постійні неуспішні спроби реформування; поступова заміна залишкового посткомуністичного авторитаризму новим гібридним режимом на рівні поведінки певних груп політичної еліти, зміна вектора політичного розвитку наприкінці ХХ століття.
