Классіфікація міфів
Міфи можна класифікувати відповідно до домінуючою темою, яку вони зображують.
1. Як почалися речі (космогонічні міфи). Зазвичай це найважливіший міф у культурі, міф, який стає моделлю для всіх інших міфів. Він оповідає про те, як почав існувати весь світ. У деяких оповіданнях (в першому розділі Книги Буття) створення світу з нічого. Міфи єгиптян, австралійців, греків і майя також говорять 155 про створення з нічого. У багатьох випадках божество в цих міфах всемогутнє. Полінезійський міф повідомляє про творіння, що сталося з шкаралупи кокосового горіха. В Африці, Китаї, Індії, південному Тихому Океані, Греції та Японії створення світу символізувати як прорив з родючого яйця світу. Яйце - це потенціал всього життя, і іноді, як, наприклад, в міфі південноафриканського народу наздоганяння, нього говориться як про "плаценті світу". Ще один вид космогонічного міфу - міф про батьків світу. У вавілонської історії про творіння "Енума Еліша" батьки світу Апсу і Тіамат народжують потомство, яке пізніше виявляється протистояли власним батькам. Потомство перемагає батьків в битві, і з жертовного тіла створюється світ.
2. Кінець всіх речей (есхатологічні міфи). Існують міфи, які описують кінець світу або прихід смерті в світ. Міфи про кінець світу пропонують його створення морально божественним істотою, яка в кінці руйнує своє творіння. У цей час кожна людська істота судять по його справах і готують до існування в раю чи до однієї з вічних мук. Такі міфи присутні серед єврейських, християнських, мусульманських і зороастрійських. Вселенський пожежа і остання битва богів - це частина індоєвропейської міфології, найбільш повно описані в німецьких гілках міфології. У міфології ацтеків до створення світу людей богами було створено і зруйновано кілька світів. Міфи про походження смерті описують, як смерть увійшла в світ. У цих міфах смерть довгий час не присутній у світі, але входить в нього через нещасний випадок чи через те, що хтось просто забуває послання богів, що стосується людського життя. У книзі Буття смерть приходить, коли люди переступають належні межі свого знання.
3. Міфи про героїв культури. Такі міфи описують дії і характер істот, відповідальних за відкриття певного культурного об'єкта або процесу. У грецькій міфології Прометей, який вкрав вогонь у богів, є прототипом фігури такого роду. У культурі наздоганяння Прометею подібний коваль, який краде з житниці богів насіння для людської спільноти. У Герамс, Індонезія також присутня така фігура - Хаінувеле. Вона постачає співтовариство безліччю необхідних і розкішних речей з отворів свого тіла. 156
4. Міфи про народження і відродження. Зазвичай пов'язані з ритуалами ініціації, міфи про народження та відродженні розповідають про те, як життя може бути оновлена, час повернене назад, а люди трансформовані в нові істоти - як в реінкарнацію.
5. Месія. У міфах про прихід ідеального суспільства (тисячолітні міфи) чи Спасителя (месіанські міфи) есхатологічні теми поєднуються з темами відродження та оновлення. Тисячолітні і месіанські міфи виявлені в племінних культурах Африки, Південної Америки і Меланезії, а також у світових релігіях іудаїзму, християнства та ісламу. Міфи про Месія, Помазаник, Христе зустрічаються в теології. '' Месія "- єврейське ім'я обіцяного спасителя людського роду, приписуване Ісусу і дане йому християнами, хоча віра євреїв стверджує, що Месія ще тільки має прийти. Спочатку використовуваний в теології термін" Месія "став застосовуватися більш вільно для позначення будь-якого очікуваного визволителя країни або народу або передбачуваного рятівника в будь нехристиянської релігії.
6. Приречення і доля. У деяких міфах божественна влада відзначена пануванням бога над фатумом.
7. Спогад і забудькуватість. Міфи про пам'ять можуть приймати форму колективних спогадів. Вирішальна частина свята християнського причастя - спогад.
8. Вищі істоти і небесні боги. Небо скрізь вважається священним і співвідноситься або ідентифікується з вищими богами.
9. Королі і святі. Міфи про королів можна знайти тільки в традиціях, які знають форму освяченої королівської влади. Вважалося, що королі мають спілка з богинями. Це був "священний шлюб".
10. Трансформація. Ці міфи містять у собі ритуали ініціації і "ритуали перетворення" (народження, досягнення зрілості, шлюб, смерть), а також космічну трансформацію. Хрещення - це трансформація ритуалу перетворення.
Поетика міфу. Мелетинский
Програма створення нової міфології вперше була сформульована Фрідріхом Шлегелем в 1800 р. в "Мови про міфології". Міфологія, по Шлегелю, символічно виражає навколишню природу, освітлену фантазією і любов'ю, і виходить не стільки з чуттєво сприйманого світу, скільки з глибин духу. В якості ідеальної міфології як якогось центру, навколо якого формується поезія, в принципі прагнуча до нескінченності, німецькі романтики, слідом за німецьким класицизмом кінця XVIII ст., Але на свій лад, звеличували грецьку міфологію. Почасти під впливом Шлейермахера з його пантеїстичним сприйняттям християнства Шлегель та інші звернулися до середньовічного католицтва, прагнучи у своїй новій міфології синтезувати "чуттєвість" античного язичництва і "духовність" християнства. Деякі елементи цього синтезу отримали додаткову забарвлення, що йде від захоплення натурфілософським містицизмом Беме. Нова міфологія німецьких романтиків постійно коливалася між казковістю (наслідок принципового естетизму в сприйнятті міфу) і містицизмом.
Німецькі романтики надзвичайно вільно поводилися з сюжетами і образами традиційних міфологій, використовуючи їх як матеріал для самостійного художнього міфологізування. Гельдерлін включає в число олімпійських богів Землю, Геліоса, Аполлона, Діоніса, а верховним богом у нього виявляється Ефір. У "Смерті Емпедокла" Христос зближується з Діонісом (але крен - у бік романтичного еллінізму), смерть філософа Емпедокла, добровільно кидається в кратер Етни, щоб розчинитися в природі, стати безсмертним і спокутувати свою "провину" перед природою, трактована і як циклічне оновлення (смерть - омолодження) вмираючого і воскресає природного божества, і одночасно як болісна хресна смерть побитого камінням пророка. У поемі Гельдерліна "Єдиний" Христос - син Зевса, брат Геракла і Діоніса. Клейст у "Амфітріон", як справедливо зазначив Н. Я. Берковський, за допомогою мотиву Геракла, народженого Алкменою, перетворює мольєрівського фарс, з якого він виходив, в містерію боголюдину (Адам Мюллер порівнював Геракла і Алкмену з Христом і Марією). У "Генофефе", "Октавиане", "Магелоне" Тіка образи християнської та язичницької міфології переплетені з казковими і легендарними. У Новаліса в "Генріху фон Офтердінгене" у казці-міфі, розказаному Клінгзора, загальна зла околдованія природи і людини припиняються, завдяки тому що Ерос і Фабела (байка) будять душу світу Фрейю, що повинно розтопити крижане царство Арктура. Міфологічна фантазія Новаліса об'єднує грецького Ероса і древнегерманского Фрейю в єдиному химерному сюжеті, який слугує алегорією його натурфілософських мрій. Схожа вставна казка-міф в "Принцеса Брамбілла" Гофмана, що трактує тему відпадання людини від природи і подальшого відновлення споконвічної зв'язку, вільно використовує і деформує деякі образи і ситуації скандинавської міфології (Урдар джерело, мудрець Гермод, що нагадує Одіна, і т. п.), поєднуючи їх з плодами власної фантазії. Натурфілософські погляди романтиків (особливо з включенням містичного вчення Беме) сприяли зверненню до нижчої міфології, до різних категорій природних духів землі, повітря, води, лісу і гір, Сильфіда, русалок, Ундіна, саламандр, гномів і т. п. Саме тут - найважливіший вихідний пункт фантастики Фуку, Гофмана, Тіка. Арнім проявив особливий інтерес до фольклорно-міфологічних образів полуіскусственних чоловічків, створених на межі "природи" і "культури", альрауну і голему (СР гомункулюс у другій частині "Фауста" Гете). Арнімовскій альраун з повісті "Ізабелла Єгипетська",-безсумнівно, був одним із джерел оригінального "Крихітки Цахеса" Гофмана. Таким чином, підкреслено вільна, часом іронічна гра з образами традиційної міфології, об'єднання елементів різних міфологій і в особливості досліди власної літературної міфоподобной фантастики - характерна риса міфотворчості німецьких романтиків.
Література Стародавнього Єгипту
Єгиптяни створили багату, насичену цікавими ідеями та художня нним образами літературу, найдавнішу в міре.Література Стародавнього Єгипту - безперервне і спадкоємне вдосконалення спочатку знайдених літературних жанрів і художніх прийомів. Розвиток літератури як однієї з найважливіших частин культури визначалося характером соціально-економічного розвитку країни, політичної могутності єгипетської держави. Разом з тим напрям літературного процесу залежало від загального характеру релігійного світогляду, розробленості єгипетській міфології та організації культу. Абсолютна влада богів, у тому числі і царюючого фараона, повна залежність від нього людини, підпорядкованість земного життя людей їх посмертному існуванню, складні взаємини численних богів в єгипетських міфах, насичений символікою театралізований культ, - все це диктувало головні ідеї, систему художніх образів і прийомів багатьох літературних творів.
Своєрідність ієрогліфічним писемності, зокрема безліч різноманітних знаків-символів, розширювало творчі можливості авторів, дозволяло створювати твори з глибоким і багатоплановим контекстом.
Живильним грунтом літератури стало усна народна творчість, від якого збереглися залишки у вигляді небагатьох пісеньок, виконуваних під час трудових процесів (наприклад, пісня погонича биків), невигадливих притч і приказок, казок, в яких, як правило, безневинний і працьовитий герой домагається справедливості і щастя. Коріння єгипетської літератури сходять до IV тисячоліття до н. е.., коли були створені перші літературні записи. В епоху Стародавнього царства з'явилися зачатки деяких жанрів: оброблені казки, дидактичні повчання, біографії вельмож, релігійні тексти, поетичні твори. За часів Середнього царства жанрове розмаїття збільшується, поглиблюється змістовна сторона і художню досконалість творів. Досягає класичної зрілості прозаїчна література, створюються твори найвищого художнього рівня («Розповідь Синухета»), що увійшли до скарбниці світової літератури. Своєї ідейно-художньої завершеності єгипетська література сягає в епоху Нового царства, епоху вищого розвитку єгипетської цивілізації.
Найбільш повно представлений в єгипетській літературі дидактичний жанр повчань і близько стоять до них пророцтв. Одним з найдавніших зразків повчань є «Повчання Птахотепа», візиря одного з фараонів V династії. Пізніше жанр повчань представлений багатьма творами, наприклад: «Повчання гераклеопольского царя Ахтоя своєму синові Мерікара» і «Повчання фараона Аменемхета I», в яких викладалися правила управління державою, «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа» про переваги посади писаря перед усіма іншими професіями. З повчань Нового царства можна назвати «Повчання Ані» та «Повчання Аменемопе» з докладним викладом правил життєвої моралі та традиційної моральності. Особливим різновидом повчань були пророцтва мудреців, котрі пророкують наступ лих для країни, для панівного класу, якщо єгиптяни будуть нехтувати дотриманням норм, встановлених богами. Як правило, такі пророцтва описували реальні лиха, що сталися за часів народних повстань, вторгнень іноземних завойовників, соціальних і політичних потрясінь, як, наприклад, в кінці Середнього чи Нового царства. Найбільш відомими творами цього жанру були «Вислів Іпусера» і «Вислів Неферті».
Одним з улюблених жанрів були казки, в яких сюжети народних казок були піддані авторській обробці. Деякі казки стали справжніми шедеврами, які вплинули на створення казкових циклів інших народів Стародавнього Сходу (наприклад, на цикл «Тисяча і одна ніч»). Найбільш відомими прикладами були збори казок «Фараон Хуфу і чарівники», «Казка про потерпілого аварію корабля», «Казка про Правду та Кривді», «Казка про двох братів», кілька казок про фараоні Петубастісе та ін У цих казках крізь панівні мотиви схиляння перед всесиллям богів і фараона пробиваються ідеї добра, мудрості та кмітливості простого трудівника, який в кінцевому підсумку здобуває перемогу над хитрими і жорстокими вельможами, їх жадібними і підступними слугами.
Справжніми шедеврами єгипетської літератури стали повість «Розповідь Синухета» і поетична «Пісня арфіста». У «Розповідь Синухета» розповідається про те, як вельможа з найближчого оточення покійного царя Синухета, побоюючись за своє становище при новому фараоні, утікає з Єгипту до кочівникам Сирії. Тут він живе багато років, робить безліч подвигів, займає високе положення у місцевого царька, але постійно сумує по своєму рідному Єгипту. Повість закінчується благополучним поверненням Синухета в Єгипет. Яке б високе положення на чужині людина не займав, його рідна країна, її звичаї, спосіб життя завжди будуть для нього вищою цінністю - така основна ідея цього класичного твору єгипетської художньої літератури. У «Пісні арфіста» вперше у світовій поезії були висловлені сумніви в можливості загробного існування і проголошувалася ідея насолоди усіма радощами земного буття.
Серед різних жанрів особливе місце займала власне релігійна література, що включає художню обробку численних міфів, релігійні гімни і піснеспіви, виконувані на святах богів. З оброблених міфів отримали особливу популярність цикли сказань про страждання Осіріса і про мандри по підземному світу бога Ра.
У першому циклі розповідається про те, що добрий бог і цар Єгипту Осіріс був підступно повалений з престолу своїм братом Сетом, порубаний на 14 частин, які були розкидані по всьому Єгипту (за іншою версією, тіло Осіріса було кинуто в човен, а човен спущений в море). Сестра і дружина Осіріса богиня Ісіда зібрала і поховала його останки. Месником за свого батька виступає їх син бог Хор, який здійснює ряд подвигів на благо людей. Злий Сет скинутий із престолу Осіріса, який був успадкований Хором. А Осіріс стає царем підземного світу і суддею померлих.
На основі цих сказань влаштовувалися театралізовані містерії, які були свого роду зачатком давньоєгипетського театру. Гімни і піснеспіви, виконувані на честь богів на святах, були, мабуть, масової поезією, але деякі з дійшли до нас гімнів, зокрема гімн Нілу і особливо гімн Атону, в яких в образах Нілу і Сонця прославляється прекрасна і щедра природа Єгипту, є поетичними шедеврами світового класу. Унікальним твором є філософський діалог «Бесіда розчарованого зі своєю душею». Тут розповідається про гірку долю людини, якій обриднула земне життя, де царює зло, насильство і жадібність, і він бажає покінчити життя самогубством, щоб скоріше потрапити на замогильні поля Іалу і знайти там вічне блаженство. Душа людини відмовляє його від цього шаленого кроку, вказуючи на всі радощі земного життя. В остаточному підсумку песимізм героя виявляється сильнішим, а посмертне блаженство - більш бажаною метою людського існування.
Крім розмаїття жанрів, багатства ідей і мотивів, тонкощі їх розробки Література Стародавнього Єгипту відрізняють несподівані порівняння, звучні метафори, глибока символіка, образну мову. Все це робить єгипетську літературу одним з цікавих явищ світової літератури.
