Список використаних джерел. 3. Особливості літературного процесу

Розвиток науки

3. Особливості літературного процесу

4. Культурно-освітні установи

Живопис

6. Архітектура

Музичне життя

8. Становлення професійного українського театру

Список використаних джерел

 

 

Вступ

Кінець XVIII і перша половина XIX ст. — час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. У галузі економіки цей період дає багато прикладів виникнення окремих підприємств та цілих галузей промисловості: на Донбасі – вугільної, в Харкові й Одесі – чавуноливарної, на Київщині – цукрової, на Чернігівщині, Поділлі і в Галичині – суконної.

Українське село в цей період ще сковане ланцюгами кріпацтва, панська сваволя і жорстока експлуатація були причиною частих селянських повстань. Найбільш відомі з них – під проводом Устима Кармелюка та Лук’яна Кобилиці. Великий вплив на розгортання класової й національно-визвольної боротьби на Україні мали такі події, лк Вітчизняна війна 1812 р., декабристський рух у Росії та на Україні, а також революційні хвилі в Західній Європі 1830 і 1848 рр. Незважаючи на заборону властей, і в Росії, і на Україні таємно поширювалися твори французьких просвітителів і філософів – Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Руссо, впливу яких зазнали І. Котляревський, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко – найвизначніші діячі української культури першої половини XIX ст. їхня творчість знаменувала собою новий етап у розвитку української культури. Вони першими звернулися до правдивого відображення життя народу. Прогресивні думки, образи, почерпнуті з глибин життя, народна мова – все це сприяло популярності творів нової української літератури. І хоч переважна більшість селян, ремісників і робітників не знала грамоти (оскільки царат не дбав про народну освіту), все ж широкі кола усно поширювали, знали й любили «Енеїду» Котляревського, байки Гребінки та Гулака-Артемовського, повісті Квітки-Основ'яненка і особливо революційне наснажену поезію Шевченка.

У першій половині XIX ст. починається вивчення української мови, усної й пісенної творчості. Виходить граматика української мови О. Павловського (1818 р.), збірки народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

Початкова, середня і вища освіта. У культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні над­бання зосереджувалися в руках панівного класу, який три­мав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затри­мувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різ­ним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За дани­ми на середину 40-х років, у Київській, Волинській, По­дільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населен­ням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70 % з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, на­вчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в.основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей.

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і мо­ральних підстав і навіть бажання навчати дітей.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихід­ці із заможних верств населення — урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімна­зії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 — в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинсь­кий ліцей у Кременці (1805 p.), Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 p.), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих за­кладів дітей селян обмежувався царськими указами і роз­порядженнями міністерства народної освіти, щоб не пору­шити «порядок громадських станів».

Водночас для представників привілейованих верств створювалися всі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Вища школа стала відігравати важливу роль у культурному розвитку України. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. 1834 р. на базі ліквідованого Креме­нецького ліцею відкрився Київський університет, який не­забаром став загальноросійським культурно-освітнім і на­уковим центром. Завдяки діяльності університетів значно зросла чисельність людей, які професійно займалися розу­мовою працею. Загін української інтелігенції, який попов­нювався випускниками вузів Москви і Петербурга, став ос­новним рушієм культурного прогресу.

Розвиток науки. Науково-дослідна робота здійснювала­ся головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обій­мали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився профе­сор Харківського університету Т. Ф. Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була ос­новним навчальним посібником для студентів. У стінах уні­верситету успішно розвивалися медичні науки (П. М. Шумлянський, І. П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботані­ки, геології, географії, хімії тощо.

У Київському університеті працював талановитий вче­ний І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав ме­даль за дисертацію з філософії. Після закордонного науко­вого відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За кло­потанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад'юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І. В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.

У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. С. Рижський — перший ректор Харківського університету.

Біля витоків українського народознавства стояв видат­ний вчений-енциклопедист М. О. Максимович. Зокрема, ви­дані ним 1827 р. «Малороссійскія песни» згодом дослідни­ки назвали «золотою книгою для українства».

1834 р. Максимовича було призначено ректором новоствореного Київського університету. Автор понад 100 різ­нопланових за проблематикою праць з археології, етно­графії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознав­ства, він розвивав матеріалістичні погляди на природу І справедливо вважається одним із перших учених-еволюціоністів у Росії.

В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію сло­в'янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою. Макси­мович розгорнув широку діяльність по залученню аматорів і науковців до вивчення історії та археології Києва. За його ініціативою у 1835 р. почав функціонувати Тимча­совий комітет для розшуку старожитностей, що став базою для створення 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду дав­ніх актів, її члени — відомі історики М. Ф. Берлінський, М. І. Костомаров, М. Д. Іванишев і багато інших. Зокре­ма, вони зібрали чималий корпус першоджерел, які склали основу документальних фондів Архіву давніх актів, ство­реного 1852 р. при Київському університеті.

У формуванні історичної свідомості українців важли­ву роль відіграла п'ятитомна «История Малороссии» М. А. Маркевича, видана у 1842—1843 pp. Видатний істо­рик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіо­графії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К- Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток.

Особливості літературного процесу. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літера­тури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності.

Українська письменницька інтелігенція виступила яск­равим виразником національної самосвідомості. Насампе­ред це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше від­билися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні по­чуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуата­торів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможно­го українства до своєї рідної мови.

У серці великого Кобзаря вміщу­валися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, — «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — закладене глибоке розуміння загальнолюд­ського змісту культури. Революційний демократизм Шев­ченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Украї­ні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця, критика і публіциста П. О. Куліша (1819— 1897). Це знане, але протягом півстоліття замовчуване ім'я нині привертає великий інтерес дослідників. Палкий при­хильник українського культурно-національного відроджен­ня, Куліш е автором численних наукових праць та худож­ніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка істо­ричних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки О Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські Ідеали. Взагалі будь-які категоричні судження про діяль­ність Куліша, особливо тенденційні тлумачення його кон­цепції розвитку української літератури як «відрубної», не­сумісні з неоднозначністю його творчої постаті.

Культурно-освітні установи. Наукові та художні твори українських авторів складали загальнонародну культурну скарбницю, яка слугувала задоволенню духовних потреб співвітчизників. Проте, як відомо, не всі верстви тогочас­ного суспільства мали можливість нею користуватися. Дру­кована книжкова і журнальна продукція в основному зо­середжувалася у бібліотеках при учбових закладах та в особистих зібраннях заможних освічених осіб. У сільській місцевості переважно розповсюджувалися рукописні спис­ки найпопулярніших творів Т. Шевченка, І. Котляревсько­го, Марка Вовчка та інших письменників, а також лубочна література (так до середини XIX ст. називали різноманіт­ні вироби невисокого художнього гатунку). Міські жителі, наприклад Києва, з кінця 30-х років дістали змогу відві­дувати університетську бібліотеку, для одеситів 1830 р. відкрилася перша на Україні публічна бібліотека. Комп­лектування цих установ книгами суворо контролювалося міністерством внутрішніх справ, а з 1834 р.— міністерством освіти. Великими зібраннями славилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельевського ліцею. Проте переважна більшість бібліотек терпіла матеріальні скрутності і не могла достатньою мірою розгорнути куль­турно-освітню роботу.

Важливою складовою культурного процесу е музейна справа, що робила тоді свої перші кроки. Завдяки накопи­ченню результатів історико-археологічних досліджень по­чали створюватися музеї старожитностей у Феодосії (1810 p.), Керчі (1826), археології в Одесі (1828), а також при університетах — Харківському (1835) і Київському (1842), картинна галерея при Ніжинському ліцеї (184&). В основному музейні експонати слугували навчальним і науковим цілям і на той час не набули широкого загаль­нокультурного значення. Серед панівної верхівки побутувала мода на збирання старовинних речей, картин. Так, відомим колекціонером був В. Тарновський, що належав до великого панства і виступав у цій справі більше як ама­тор. Старшинські козацькі речі, які переважно складали його колекцію, згодом перейшли до Чернігівського земства,

Живопис. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька акаде­мія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокре­ма вихованцями видатного російського художника К. П. Брюллова — І. М. Сошенко, Д. І. Безперчий, Т. Г. Шевченко та ін.

Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р. К. С. Павлов відіграв важливу роль у розвитку україн­ської художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню. Художня творчість Павлова сприя­ла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Прав­дивістю і задушевністю зображення відзначаються викона­ні ним портрети Д. С. Горленка, Б. В. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портре­тів близька до творчої манери видатних російських худож­ників О. Г. Венеціанова та В. А. Тропініна. Сам Тропінін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщи­ка Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя. Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сі­мейні портрети. Становище ж тих художників, що перебу­вали у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих міс­течках.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відобра­ження. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живо­писній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полот­на, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поне­воленого народу («Циганка-ворожка», «Катерина», «Се­лянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шев­ченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибо­ким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.

Архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пиш­ноті й розкутості українського барокко прийшов стрима­ний, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивіль­ні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — го­ловною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, компози­ції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацо­во-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Забудовувались нові міста на Півдні України і в Кри­му, засновані наприкінці XVIII ст., — Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та Ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок опер­ного театру. Виконаний в античному дусі театр став одні­єю з кращих оздоб Одеси. Поряд з тим відбувалася ре­конструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду місько­го архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837—1843 pp. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впо­рядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Споруджен­ня у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів про­ти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У міс­тах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд та­ких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстер­ність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних май­стрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Ґа­лаґана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на бере­зі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, на­звана на честь дружини графа Потоцького Софії, де рука­ми кріпосних без застосування будь-якої техніки були на­сипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового на­роду. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, са­манними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав мож­ливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напів­землянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

Дерев'яне зодчество України сягає своїм корінням часів східних слов'ян. У розглядуваний період воно вже помітно набуло національних особливостей. За стильовими рисами, конструктивною та художньою специфікою можна виділити такі регіони: Лівобережжя із Слобожанщиною, Правобе­режжя, Полісся і Карпати. Механічне розпилювання дере­ва, що почало застосовуватися з кінця XVIII ст., сприяло розширенню дерев'яного будівництва. У народному зодче­стві втілюються риси класицизму у вигляді дерев'яних ко­лонок ґанку або вздовж стіни для підтримки даху. Споруд­ження жител з димарями замість курних хат дозволило краще оздоблювати інтер'єри — білити, розписувати фар­бами стіни. Сільська біднота нерідко проживала в хатах без будь-яких прибудов, заможніші мали дво- і трикамерні житла. Під впливом міського побуту поступово з'являють­ся нові елементи: залізні дахи, засклені вікна тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво. Ця традиційна га­лузь народної культури здавна розвивалася на Україні. Люди завжди прагнули прикрашати своє житло, одяг, речі домашнього вжитку. Зародившись у формі індивідуальних ремісничих занять, ця галузь поступово набирала промис­лового значення і переросла у капіталістичну мануфакту­ру, згодом фабрику. В першій половині XIX ст. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (за­води), текстильні підприємства, багато художньо-промис­лових майстерень (згадати хоча б килимарські майстерні та фабрики на Лівобережжі, Наддніпрянщині, Волині то­що). Наприклад, у середині століття у Харкові щорічно ви­роблялося близько 25 тис. килимів і тканих вовняних попон. Поряд із промисловим розвивалося індивідуальне килимар­ство для задоволення власних потреб, виготовлення това­ру на продаж, а також як форма відбування панщини.

Високого гатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків, предмети господарського вжитку, му­зичні інструменти, транспортні засоби тощо. Чарують сво­єю фантазією та винахідливістю також витвори з кольоро­вих металів: хрестики, ланцюжки, обручки, підвіски. Ос­таннє заняття в даний період поки розвивалося у формі домашнього кустарного ремесла.

Важливе господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте багатьма поколіннями народних митців. З давніх часів визначними осередками гончар­ства на Україні вважалися Дибинці на Київщині, Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівщині, де вироблялися кахлі, миски, горщики, макітри, іграшки тощо. Проте конку­ренція з боку фарфорових і фаянсових заводів, а також введення в ужиток зручного емальованого посуду поступо­во призводили до занепаду гончарного промислу. Славили­ся своїми виробами Баранівський і Городницький фарфо­рові заводи на Житомирщині, Волокитипський на Чернігів­щині, їхня продукція — кавові, чайні, столові сервізи, штучний посуд, предмети оздоблення інтер'єру — була доступною лише заможним верствам населення, а ство­рювалася вона працею кріпаків на поміщицьких мануфактурах.

Важливу роль у житті тогочасного суспільства відігра­вали календарні, традиційно-побутові та церковні свята. Зокрема, культові обряди і релігійна мораль були невід'єм­ною частиною культури українського народу. Наприклад, століттями досить міцно утверджувалася традиція трима­ти ікони в хаті, їх оздоблювали рушниками з національ­ним орнаментом, різьбленням по дереву. Куточок, де зна­ходилися ікони, стояли свячена вода, гілочка верби чи бе­різки, лежали писанки, Псалтир, де відбувалися щоденні молитви, відігравав роль своєрідної домашньої церковки. Відвідання храмів, відзначення релігійних свят, виховання дітей у християнському дусі впливали па формування етич­них нормативів, сімейно-побутові взаємини, що є неодмін­ними елементами духовної культури. Такі постулати хрис­тиянської моралі, як «не вбий», «не вкради», «поважай батьків» тощо, відповідали загальнолюдським правилам співжиття.

Музичне життя. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвит­ку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували по­бутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою по­пулярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також ство­рені па вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, од­на», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Макси­ма Кривоноса. Із свого середовища народ висував талано­витих співців — кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні уч­бові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петер­бурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 p. М. І. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Хар­ків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели. Серед них був С, С. Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом він став родоначальником україн­ської національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали ама­торські і професійні колективи. Традиційними серед інте­лігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з'їжджалося багато поміщиків, купців із сім'ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах влаштовувалися теат­ральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні бу­ли найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, ро­манси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супро­воді бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Переваж­но — це авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'є­ться», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, іта­лійськими піснями і романсами.

Становлення професійного українського театру. Творчі здібності українського народу розкривалися також у тра­диційному театральному мистецтві, яке побутувало у фор­мі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтер­медій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький те­атр — і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в те­атр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували Входити до складу Деяких театральних труп.

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний укра­їнський театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі у процесі формуван­ня української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухареща, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО—40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демокра­тичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.) —одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо-виховної сили театру зблизило його із реформа­тором вітчизняної театральної культури М. Щепкіним. Взаємний духовний вплив двох визначних митців зміцню­вав демократичний напрям у розвитку сценічного мис­тецтва.

Таким чином, українська культура першої половини ХІХ століття була культурою національною і самобутньою.

 

 

Список використаних джерел

 

1. http: // uk. wikipedia. org/

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1996

3. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1992

4. Історія світової культури. - Либідь, 1994. -320 с.

5. Історія української культури /За загал. ред.I. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

6. http: // www. readbookz. com/books/201. html

7. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с