Mіфологія східнослов'янських племен

Вагомою складовою світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворожнечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під деревами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня належало багато жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загальнослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багатство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Гори-нича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов'янської міфології належать різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології є дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць*" до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Творцем Всесвіту в українській міфології є один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. ЛозкОу вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, ймовірно, мала кожна сім'я. їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практикувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.

Деякі етнографи вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворилося в хатнього домовика, який за народними повір'ямі проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого була характерна для культури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писалкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існують міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфологією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як свящевну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Важливою рисою вірувань слов'янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазначають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані а господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

 

 

Нижча міфологія славян

 

Персонажами нижчою міфології стають різні духи природи (домові, польові, водяні, лісові тощо. буд.), які мають божественного статусу. Вірування наших предків в повсюдну населеність природи різними духами призводили до з того що у повсякденному житті людина залежав від нього більше, ніж від богів вищої міфології. Зв'язок персонажів нижчою міфології з побутової магією сприяла збереженню поглядів на них, після ухвалення християнства які у розряд забобонів.

 

Навї і упирі Навї (від давньоруського навьи-воплощение Смерті) — ворожі духи померлих, спочатку чужеплеменников, чужаків, померлих над своєму роду- племені, пізніше — душі іновірців. Зловредність навій була універсальна: вони викликали різні хвороби покупців, безліч худоби, їх смерть, і навіть стихійні бедствия.Верный спосіб убезпечитися від навій — не виходити з дому. Будинок захищений від позбутися лютих духів магічною символікою. Різні заговорені предмети, зображення коней і півнів, солярні і гучні знаки відганяли навій від житла. Залишаючись поза межами вдома, древні, щоб захистити себе від впливу злих навій, носили різні обереги, користувалися замовляннями, а свій одяг там, де навьи могли проникнути до тіла (воріт, застібка, вилоги рукавів, поділ), прикрашали вишивкою, що з охоронних магічних знаків. Був один спосіб не піддаватися впливу авий — піддобрити їх. І тому навій запрошували помитися в лазні. У Радзивиловской літописі на мініатюрі, ілюструючої навала навій на Полоцьк, вони зображені як людиноподібних істот, покритих вовною, і хвостатих. По українським повір'ям, навьи (навки, мавки) мають попереду людське тіло, але з спини вони видно все нутрощі. У мавок перетворюються мертві до хрещення діти. Найчастіше в східнослов'янському фольклорі навьи ототожнюються з упирями, теж злими, шкідливими духами. Проте, на думку вчених, таке ототожнення відбулося пізніший час у силу функціонального подібності навій і опирів, уявлення ж про упирів архаїчніші. У «Слові про ідолах» говориться, що слов'яни, ще знаючи богів, шанували духів: опирів і берегинь. «Словене почали трапезу ставити Роду і рожаницам переже Перуна бога ихъ. А преж того клали треби упиремь і берегынямъ». Берегині — добрі духи, оберігають людей. Звертає на увагу те, що берегині — духи жіночого роду. Вчені відносять шанування берегинь до материнско-родовому культу святинь і покровителів, т. е. до епохи матріархату. У протиставленні опирів і берегинь позначилося дуалізм світосприймання древнього людини. Представники структуралистского напрями у міфології бачать тут бінарну опозицію добро-зло: берегині — упирі. Первісна людина ділив світ за принципом відносини цього дивного світу до нього самого: погане (зле) становила один бік світу, сферу чужого, а хороше (добре) — іншу, сферу свого. Бінарна опозиція свій — чужій чіткіше всього проявляється у яка виникла пізніше, на етапі патріархату культі предків, які протиставлялися злим парфумам чужих мерців — навій. У поданні слов'ян упирі — злі духи (пізніше «живі мерці»), питущі кров люди і тварин. Етимологія слова упир (древнерусск. пирь, болг. въпиръ, вампір, за іншими слов'янських мовами форми слова рівні російському чи болгарського) незрозуміла. Деякі вчені (Соболевський, Вайан та інших.) пов'язують це слово з парити, перо. Пізніше упир (вампір) став розумітись як особливий мрець, оживаючи ночами і вбиває осіб або тварин (чи сисний вони кров). Жертва упира може теж стати упирем. Але зазвичай упирями стають «заложные небіжчики» — люди, які померли неприродною смертю: від насильства, молодим («передчасно»), самогубці, «опойцы», а також пов'язані з нечистою силою чаклуни, які за життя були оборотнями-волкодлаками (звідси неправомірне ототожнення в художньої літератури вампиров-упырей і вурдалаков-волкодлаков), люди, народжені від нечистої сили, небіжчики, через труну яких перестрибнула чорна кішка. Такі мерці не погребались цвинтарі та низці місць взагалі віддавалися землі. Вважалося, що мать-сыра земля так само нечиста тіло, а повертає його до живим людям, хоч би скільки разів його ні ховали. У цьому труп анітрохи не піддається тлінню, і таким чином упир, виходить ночами з могили, зовні важко відрізнити від живого людини. Щоб запобігти появи «живих мерців» таких небіжчиків не закопували на землю, а залишали десь у пустельному місці, закладеними суками (звідси їх назва — заложные, т. е. закладені небіжчики). Але й в такий спосіб поховані мерці ставали «живими мертвими» і шкодили оточуючим. Щоб «упокоить» упира, слід було простромити його осиковим колом. Про це звичаї писав великий книгар XVI в. Максим Грек: «Тілеса утоплених чи убієнних і повержених не сподобляюще я погребанию, але полі извлекоше їх, отыняем колием». Легенди й казок про упырях-вампирах є в всіх слов'янських народів. Від слов'ян розповіді про вампірів поширилися усією Європою і увійшли до художню літературу. Найвідомішим із образів вампірів в художньої літератури є, мабуть, графу Дракулі, герой однойменного роману Б. Стоукера. Роман було написано межі XIX—XX ст. і зображений в багатьох кінематографічних версій. Прототипом цього героя послужив валахський (румунський) князь Влад IV, прозваний упродовж свого жорстокість на своїх батьківщині Цепешем (прокалывателем, сажателем на кіл), а угорських німецьких землях — Дракулою (драконом). Надзвичайна жорстокість, мстивість і підступність Влада Цепеша послужили підвалинами сказань про його «неугомонности» і після смерті. Розповіді про Дракулу швидко розійшлися по середньовічний Європі, були вони знані і Русі («Повість про Дракулу», 1486 г.).

 

Берегині і вила- русалки. Шанування берегинь йде своїм корінням в матриархально-родовой культ духов-покровителей. Зв'язок слова берегиня з дієсловами «берегти», «оберігати» очевидна. Берегині — духи, оберігають від злих сил, протиборчі підступним упирям. Та деякі вчені відзначають зв'язок імені «берегиня» і щодо слова «берег». Так, Б. А. Рибаков співвідносить слова «берегиня», «оберігати», «берег» так: «Для первісного рибалку епохи мезоліту і неоліту було цілком природно з'єднати поняття про березі, про твердої надійної землі з визначенням оберігання, охорони від небажаного. У сучасних російських діалектах слово «берегиня» вціліло лише з Півночі, де найбільше зберігався охотничье-рыболовческий побут». Проте слід обережнішим підходитимемо встановленню етимологічної зв'язок між берегинями, оберігали -їм і берегом. Незаперечна споконвічна зв'язок між першими двома іменами, але спорудження етимології слова «берег» до дієслову «берегти» багатьом лінгвістам здається малопереконливим. Найімовірніше, в дуалістичному світогляді древніх людей берегині мали властивістю вездесущности, а чи не обмежувалися лише водної стихією. Обмеження (локалізація) відбувається пізніше, коли з недостатнім розвитком міфологічного світорозуміння природні об'єкти і явища персоніфікуються в образах духів чи божеств. Письмові джерела, упоминающие берегинь, таки фіксують таку локалізацію. Наприклад, на ставлення берегинь до водойм або до їх прибережній зоні вказує контекст однієї з фрагментів «Слова якогось христолюбца»: «А друзии до кладязям приходяще моляться й у воду мечють велеару жертву приносяще. А друзии огневи і камению і річках і джерелом і берегыням». «А інші моляться, доходячи криниць, і кидають що-небудь у воду, приносячи жертву Велеару (біблійного божеству брехні, котрі руйнації. А інші — вогню і камінню, і річках, і джерелам, і берегиням»). Зв'язок берегинь із жовтою водою пояснюється просто: вода — неодмінна умова життя, родючості, отже, добра. Крім того, древні славяне-земледельцы розуміли берегинь як подательниц цілющої води рік і джерел, дощу. А множинність берегинь свідчить про архаїчність поглядів на них. Деякі дослідники вважають, що з часом функції берегинь перейшли на вил-русалок. Вила у слов'янській фольклорі — жіночі божества нижчого порядку, покровительки вологи, які забезпечують життя. Як міфічні существа-подательницы життя вила часто згадуються разом із рожаницами, переважно, з Мокошью: «... і ньюя по украинам їх моляться клятому Богу їх Перунові, Хорсу і Мокоші і вилам», — писав автор «Слова про ідолах». У «Слові якогось христолюбца» вказується і точну цифру вив: «Христь-янин не мога терпети христьян двоеверно які живуть, верующе в Перуна і Хорса, й у Мокоша, верб Сима й у Рьгла, й у вила, їхні ж числом 30 сестрениць. Глаголють бо невегласии: «Те все мнять богыня-ми» і тако покладывають їм треби і курей їм режють».«Христианин було терпіти християн, двоеверно які живуть, віруючих в Перуна і Хорса, в Мокоша, й у Сімаргла, верб вив, числом 30 сестриць. Тому що кажуть невігласи: «Їх все богинями вважають», — й роблять їм треби і курей їм ріжуть». У цьому фрагменті зафіксований і обряд жертвопринесень вилам («курей їм ріжуть»), сохранявшийся кілька століть назад після хрещення Русі. Болгарський фольклор зберіг опис вив (самовил) як доброчесних богинь вологи. «Русалки (вила) суть жіночі істоти — дуже гарні дівчини з довгими косами і крилами. Вони живуть край світла, а до нас прибувають лише один раз 1975-го й у потрібний час зрошують дощем хлібородні ниви. Вони виливають росу з рогів, хліба починають колоситися. Від русалок залежить родючість ланів». Сербський фольклор зображує русалок як молодих красунь з довгим волоссям, спускающимися по спині і грудях. Одягнені вони у білі сукні завдовжки до п'ят. За деякими повір'ям, ці довгі вбрання приховують козячі, кінські, чи ослині ноги вив. Зазвичай вила доброзичливі до людей, за щищают скривджених і сиріт. Якщо ж вив розлютити, вони можуть вбити одним поглядом. Вила мають крильця і літають, як птахи. Вилы-русалки представляли істотами доброносными, вони пов'язані з культом родючості, уособлюючи одна з неодмінних умов такого, — вологу. Колись існували особливі святкування, присвячені вилам-русалкам — русалии. Вони повинні були тісно пов'язані з моліннями про дощ і припадали в основному для середину весни — початок літа. Кульмінацією русалий була русальна тиждень — період від Семика до Петрова дня..Русалка — це істота, яке вшановують на свято русалий. Ця точка зору нині нині є домінуючою серед дослідників слов'янського язичництва. До всього цього дуже слушна додати, що rosalia — свято троянд ще в римлян-язычников був тісно пов'язані з культом померлих предков.

 

В більш ж пізніше, час під впливом християнства міфічний образ русалок у східних слов'ян трансформувався і перейшло до розряду нечистої сили. У такому вигляді, як демонічних істот, русалки описані етнографами ХIХ початку XX в. Відповідно до народних повір'їв русалками стають все немовлята жіночої статі, народжені мертвими чи мертві без хрещення, і навіть дорослі утоплениці. У цих повір'я простежується все хоча б культ заложных небіжчиків, який ми відзначали, кажучи про упирів і навьях. Русалки мають зовнішність гарних дівчат, з одних уявленням вони мають вічної юністю, на інших — русалки смертні: у вигляді русалок покійниці «доживають свій останній земний термін», і потім настає їх природний кінець. Русалки мають хоча б характер, звички й смаки, які були в покійниць. Найактивніші такі, хто помер невдоволеною, з якою- нибудь палким прагненням, або ті, хто за життя мав неспокійним характером. Українці до русалкам відносять і мавок (навок). Русалки живуть у кришталевих палацах дно якої річок. У русальную тиждень вони виходять беріг і у найближчі лісу й до гаї, де гойдаються на гілках дерев, розмотують пряжу, викрадену в жінок, що лягають спати без молитви, і виконують. Співають русалки так заворожуюче, що услышавший їх спів людина повністю підпорядковується їх волі. Який Потрапив до них русалки можуть залоскотати на смерть, тому українці називають їх ще лоскотухами, а білоруси — казытками. Іноді русалки, як лоскотати, загадують людині загадки і, якщо їх не відгадає, то загине. У народі існують легенди й перекази про кохання русалок і чоловіків. Русалка, защекотав чоловіка, відносить його у свої оселі, де зараз його оживає і поступово стає її чоловіком. Живе там у повній розкоші, і прагнення задовольняється, крім однієї — мить залишити водне царство. У східнослов'янському фольклорі XIX—начала XX в. найбільше легенд і переказів пов'язані з дніпровськими русалками. Ці підступні істоти запалюють вночі по північним берегів у Чорному морі вогні на курганах, щоб заманити до собі подорожніх, і потім скинути його з високої кручі, у дніпровські безодню. Отже, у поданнях східних слов'ян русалки є, по-перше, істотами, пов'язані з земної водою, духами води; по-друге, міфологічними персонажами культу родючості, покровительницами вегетативних сил злаків, що був із першим розумінням, оскільки вода — необхідна умова родючості; по-третє, злостивими істотами, близькими до навьям, т. е. які належать до культу заложных небіжчиків. Перші два розуміння сягають поганським часів, до образу вив і ще більше древнім берегиням, третє ж розуміння русалок з'явилося під впливом християнства, вытеснившего поганські персонажі до розряду нечистої силы.

 

Дідусь домовик та інші домашні духи Сліди нижчою міфології збереглися у народних віруваннях на відміну віри найвищих богів; повір'я про домовика і лешем поширені й зараз у російської селі. Поширення віри в будинкового у всій Росії зумовило широкий набір різних найменувань духу — заступника вдома. Вважалося, що домовик був у кожному будинку. Домовик, як описує У. І. Даль, дух — зберігач і кривдник вдома. Він стукає і вовтузиться ночами, проказит, душить жартома сонного, гладить мохнатою рукою на добро. Він особливо господарює на стайні, заплітає улюбленої коня гриву в рогожа, а нелюбиму вганяє в мило, розбиває паралічем, навіть протаскує в підворіття. Відповідно до повір'ям, у домі може лише один домовик; якщо заведуться двоє, всі вони починають сваритися між собою. Місцезнаходження будинкового вказують по-різному: під грубкою і поза грубкою, під порогом, у підпіллі, на горищі, в комірчині, в пічний трубі, на полатях, на покутті; ночами він відвідує конюшню і хлів, межі удома чи садиби теж не виходить. За піч треба було кидати сміття, щоб домовик не перевівся. Домовик покровительствує дбайливим, працьовитим господарям, що його поважають і вміють йому догодити. Ледачих і безпутних господарів, які надають йому поваги, домовик недолюблює і може запровадити до руйнування. Частіше всього милість чи немилість будинкового проявляється у його ставлення до худобі, особливо коням. Кожен будинкового є улюблена масть коня — один любить гнідих, інший — чалих тощо. п. І тут домовик доглядає з ним, заплітає їй вночі гриву; Якщо ж кінь нелюбимої масті, то домовик замучить її або змусить хазяїна змінити кінь. Вірили у те, що домовик може пророкувати щасливі й нещасливі події. Він попереджає про неї різними звуками, плачем, оханням, стогонами (до горя), піснями, стрибками (на радість), а найчастіше — доторком у нічній темряві: якщо доторкнеться домовик волохатою чи теплою своєї лапою, — це питання до добру, якщо голою чи холодної, — немає добру, і може відповісти просто людським голосом. При переїзді у будинок потрібно було зробити особливі обряди, щоб умовити будинкового переїхати разом із господарями. Вважалося, що домовик взагалі невидимий бачить себе лише звуками. Однак у окремих випадках його побачити. І тому існували різні способи: якщо, наприклад, з запаленою великодньої свічкою до рук безпосередньо з церкви, не відвідуючи хату, полізти на горище, помітні там будинкового у одному з кутів; інший шлях — сховатися проти ночі стайні і дивитися крізь хомут чи борону. У. І. Даль записав повір'я, відповідно до якому, будинкового можна побачити у ніч на Світле неділю був у хліву, він кошлатий, а більш цієї прикмети не можна згадати нічого, він відбиває пам'ять. Може скластися враження домовик і в волі комусь із домашніх, попереджаючи їх біду. Домовик видавався як людини, часто одне обличчя з власником вдома. Передбачається, що найдавнішим назвою будинкового може бути Мара.

 

Потвора Потвора (шишимора) — в східнослов'янської міфології злий дух вдома (іноді вважається дружиною будинкового). Ночами турбує дітей, плутає пряжу. Потвора любить прясти чи плести мережива, причому звуки прядіння потвори у домі пророкують біду. Віра в кикимору зберігається ще у дев'ятнадцятому в. Даль описує, що потвора — це рід будинкового, що ночами пряде, днем сидить невидимкою за піччю, а проказит ночами, з веретеном, прялкою. У у минулому столітті говорили: «Спи, дівчина, потвора за тебе спрядет, а мати ви- тчет!», «Від потвори не дочекаєшся сорочки» (хоча він і пряде). По свідоцтву У. Даля, у Сибіру існувало подання, і про лісової потворі, лешачихе. Потвора ворожа чоловікам. Вона може шкодити домашнім тваринам, зокрема, курям. Щоб потвора курей не крала, пише Даль, вішають над сідалом, на лык отшибленное горло глечика або камінь зі сквозною дырою. Основними атрибутами (зв'язку з прядивом, сирими місцями, темнотою) потвора схожа з мокушей, злим духом, які продовжують образ слов'янської богині Мокоші (порівн. олонецкое повір'я, за яким, якщо прялі дрімають, то кажуть, що заних пряде Мокуша). Назва «потвора» — складне слово, друга частину доходів якого — древнє ім'я жіночого персонажа мари, мори, перша частина, можливо, пов'язана з словом кика — «чуб, коса, волосся» (родинні кичка, кок), менш імовірні порівняння з дієсловом кикать — «кричати, кукукати тощо. п.» " чт, тттатппским kaukas — «домовик, гном». Водяної - злий дух води. Морський цар. Водяницы У Росії її водяного називали також водяний дідусь, водяний блазень, водяний чорт, водяник, водовик, де-не-де кажуть омутник, у Чехії його звуть vodnik. Він дуже добре відомий в росіян, і навіть частина білорусів, тоді як в українців водяний кілька відсунуть другого план русалками. У слов'янської міфології — це злий дух, втілення стихії води. Водяної був однією з популярних образів в демонології східних слов'ян. «Домовик, щезник і водяний входить у загального уявлення лютого духу, становлячи лише місцеві, як кажуть, його різновиду». Образ водяного подібно образу лісовика, переважно антропоморфний. Частіше всього він виступає у вигляді -чоловіки з окремими рисами тваринного (лапи замість рук, роги вся її голова) чи образі потворного старого, оповитого тванню, з великою бородою і зеленими вусами. У У. І. Даля міститься таке його опис: «Це оголеною старий, весь в твані, схожий звичаями своїми на лісовика, але обріс вовною, негаразд настирливий і навіть з нею свариться». Іноді може ухвалювати й іншу зовнішність: представлятися дитиною, ягням, свинею, великої рибою тощо. п. Водяної приймав різні образи головним чином заради здобуття права заманити у воду людини. Водяної — господар водної стихії — морів, рік і озер, він повелитель і покровитель риб. У прислів'ях про нього йдеться: «Дідусь водяний — начальник над водою»; «З будь-якої нової млини подати візьме». Людині він, як правило, ворожий: лякає ще й топить купающихся, розганяє і випускає з неводи рибу, розоряє греблі. У вашій книзі «Давня релігія слов'ян» Р. Глінка описує водяного та її повадки: «Водяні духи, чи дідусі, живуть у глибоких місцях річок, де мають чудові домы. Вони несуть купающихся по тим місцях людей, особливо ж хлопчиків, яких і привчають жити в себе у будинках, а ці згодом часу заступають такі місце цих дідусів». Водяної забирає себе тих, хто купається після занепаду чи полудень чи саму північ. У ХІХ в. вірили, що водяний вистачає тих, хто перед купанням забув осінити себе хрещеним знаменням, і навіть тих, хто носить хрестів, забуває їх удома чи знімає перед купанням. У цих повір'я тісно переплітаються поганські і християнські уявлення. Під водою водяний звертає свою здобич у кабальних робочих, змушує переливати воду, тягати і перемивати пісок. Як кажуть, з одних повір'ям, що потонули водяний звертає у рабів, на інших, — потопельники самі стають водяними. Живуть водяні переважно у вирах, у річках з небезпечними вирами, близько млинових гребель, в болотах. У східних слов'ян, і навіть в чехів, словен, лужицьких сербів відомі й водяницы — жіночі духи води, Півночі їх називали водянихи. Вони близькі русалкам — це утоплениці, стаючи злими духами. У ХІХ в., відповідно до повідомлення У. І. Даля, вважали, що водяницы — це утоплениці з хрещених, тож і не належать до нежить, інші русалки — це мертві нехрещеними. Згодом образ водяного та інших духів води тьмяніє і втрачає свої колишні риси, зближаючи з «нечистої силою». У ХІХ в. про лешем, потворі, водянику говорили: усе це ніжити, але водяний всіх зліший, та її нерідко звуть нечистим, сатаною. Уявлення про потойбічному світі Уявлення про посмертної життя виникають біля підніжжя людського суспільства і з часом розвиваються в великі міфологічні системи. На думку религиоведов, перші ідеї про посмертному бутті набрали віруваннях в посмертне переродження (реінкарнацію). Давні люди вважали, що буває після смерті настає друге народження, тому мертвих ховали скорченными, в позі зародка в материнської утробі. Пізніше, коли виникають ставлення до душі, небіжчика ховають в витягнуте становищі, ніби він сплячий (звідси в російській мові слово небіжчик — «заснулий»). Його душа тимчасово залишила тіло, але вона може повернутися, і тоді небіжчик оживе. Про те, що такі уявлення існували в наших предків, свідчить слов'янський фольклор. Він рясніє розповідями про «живих мерців», губящих людей або у покарання заподіяне зло, або за власної злий природі. Перекази про упырях-вампирах і культ заложных небіжчиків — ось форми, у яких уявлення слов'ян про «живих мерців» сягнули початку нашого століття. Приблизно так, як первісних людей калічили трупи своїх ворогів, російські селяни ще у дев'ятнадцятому в. протикали заложных небіжчиків осиновыми колами, щоб убезпечити себе від нього. Самій пізньої формою розвитку поглядів на посмертної життя є думка загробного світу, житла душ померлих. Потойбічний світ різних міфологічних системах описувався по-різному: міг бути похмурим і обтяжливим чи, навпаки, світлим і благодатним; міг розташовуватися разів у далеких краях землі, а міг стати під землею чи небесах. Імовірно і слов'яни наприкінці І тис. зв. е. вірили, що потойбічний світ перебуває в небі, бо тоді вони мали широко поширена таку форму поховання як кремація. Щоб в язичницький рай слов'ян, непотрібно ніякого спокути гріхів і запасу добрих справ. Туди потрапляли все, незалежно від способу життя й соціального становища. Слов'янський рай — це потойбічний світ взагалі. У слов'ян був опозиції рай — пекло (місце, де живуть душі добрих, місце блаженства — місце, де є душі злих, грішників, місце мук). Ідея посмертного спокутування у славян-язычников, певне, ще була розвинена. Єдиним перешкодою, внаслідок чого душа померлого могла не потрапити до рай, було невиконання родичами чи одноплемінниками покійного належних похоронних обрядів, і тоді душа його скиталась землею. Божеством світу мертвих слов'ян вважався, очевидно, Велес. Він — пастир душ мертвих вічнозелених райських луках.Після хрещення Русі християнська концепція раю якось легко, безболісно замістила собою колишні ставлення до потойбічному світі, то, можливо, з їх розрізненості, безсистемності. Можна сміливо сказати, що християнське вчення про потойбіччя лише на рівні народної свідомості органічно з'єдналося з древніми язичницькими уявленнями слов'ян про потойбічному світі, доповнивши їх ідеєю посмертного кари і змінивши спосіб погребения.

 

Вища міфологія слов'ян Міфологію поділяють на вищу і нижчу. Під вищої міфологією розуміють зазвичай міфи про богів і героїв, під нижчою — міфологічні ставлення до різних духів природи, міфологічних істот, які мають статусу божественності. Цей поділ носить умовний характер, насамперед тому що є різні погляду визначення сутності божественного. Як ознак відмінності вищої школи й нижчою міфології іноді виділяють свідоме міфотворчість у вищій міфології (жерці, якщо і створюють особливих міфів, то систематизують міфологічне спадщина з метою офіційної релігії) і стихійне — в нижчою. Отже, на відміну нижчою міфології сюжети, теми, образи вищої міфології чіткіші. Вища міфологія виникає набагато пізніше нижчої, за доби початку товариствам, заснованим на соціальну нерівність, і є ідеологією правлячого стану. Віднесення міфологічних персонажів до вищої чи нижчою міфології дозволяє визначити їх соціальну роль і значимість. Проте за дослідженні язичницької міфології слов'ян, з нечисленності, котрий іноді суперечливості джерел, ми стикаємося з тим, що важко сказати, був цей персонаж божеством чи ні. Наприклад, Коляда - це божество чи персонаж зимових святкових обрядів? Тому ми до розряду вищої міфології зараховуємо ті божества, що більшість літописців включає в язичницький пантеон слов'ян. Божества, пов'язані з святкової обрядовістю, визначені у особливу групу. До нижчою міфології традиційно ставляться різні духи: домові, лісові, водяні, польові і др.