Розділ 15: європейська середньовічна культура v-xi ст

 

§ 1. Загальні зауваження. Зрозуміло, що культура цього періоду мала християнське забарвлення. Виступаючи проти язичеської розпусти античної епохи, пропагуючи більш прості та суворі форми, вона не змогла позбутися античного спадку і активно ним користувалася. Потреба при церковному богослуженні в користуванні відповідною літературою, як і потреба у полеміці з іновірцями у використанні ще більшої кількості літератури, привело до значного зростання писемності, продукування книг і проникнення цих процесів у більшість прошарків вільного населення.

Середньовічне мистецтво Західної Європи сформувалось в процесі зіткнення, нашарування та змішання відмінних одна від одної художніх традицій – перша переживала сутінки, інша зустрічала світанок – греко-римської та “варварської”. Окрім того були ще релікти автохтонної кельтської культури та потужне гравітаційне поле сусідньої візантійської цивілізації. Об’єднавчим духовним стержнем, завдяки якому мистецтво Середньовіччя, попри все розмаїття своїх хронологічно-територіальних проявів, постає цілісним явищем, стало Латинське Христиняство.

У порівнянні з Античністю та Ренесансом середньовічне мистецтво вважали другорядним і маловажливим – мистецтвом “темних віків”. Це означення результат незнання і нерозуміння, але воно докладно передає відчуття інакшості середньовічного мистецтва від того “типово західного” мистецтва, що його розвиток почався у ранньомодерний час. Мистецтва, яке цінується передовсім за свої естетичні якості, мистецтва “персонального”, яке творять конкретні творчі особистості.

Мистецтво Середньовіччя було мистецтвом образів, а не митців і саме на ці образи був покладений обов’язок врятувати людство від гріхів і привести до спасіння. Образи однак еволюціонували, з часом втрачаючи зв’язок з причиною, яка покликала їх до життя.

Середньовічне мистецтво поділяють на три великих періоди, тривалість яких у різних частинах Європи неоднакова. Адже якщо ХІІ ст. для Франції – це вже рання готика, то для довколишніх країн все ще романська епоха; якщо у XV ст. на північ від Альп розквітає пізня готика, то в Італії – починається Ренесанс. Саме цим зумовлений ефект “накладання” хронологічних меж у періодизації середньовічного мистецтва: 1. Ранньосередньовічне мистецтво (ІV – поч. ХІ ст.); 2. Романське мистецтво (ХІ – ХІІ ст.); 3. Готичне мистецтво (друга пол. ХІІ – XV ст.).

§ 2. Християнські храми. Базиліка. Християни, які пережили епоху переслідувань, мали відразу до язичеських храмів, але мистецтво ранньохристиянської епохи було продовженням античного мистецтва. Тому першим типом християнських храмів стали базиліки. Базиліка – місце римського суду та укладення комерційних угод – довгуватий прямокутник, який у середині мав великий колонний зал, що завершувався півкруглою нішею, вкритою півкуполом. В цій ніші засідав суд, а саме місце називалося трибуною. Два ряди колон ділили базиліку на три нефи. Часом їх перетинав поперечний неф – трансцент. Трибуна або абсида (як стали її називати християни) була перетворена у вівтар: за балюстрадою хорів розмістили півчих, по боках поставили два амвони – для читання Євангелія та Апостола. В центрі апсиди поставили престол, відділивши його рядом колон від решти церкви. Середній прохід між ними завішували килимами або багатою матерією. Так виникли пізніші „царські ворота”. В глибині апсиди, біля самої стіни ставили трон для єпископа (спочатку єпископів було дуже багато і вони мали можливість часто відвідувати мало не всі храми), навколо якого стояли амфітеатром крісла для інших священиків. Під престолом ставили саркофаг з мощами місцевих святих (це була епоха, коли пам’ять про сотні і тисячі мучеників була ще свіжою). Тепер ця традиція у католицькій церкві збереглася у вигляді антимінсів – часттинок мощей зашитих в обруси, якими вкриваються вівтарі. Над престолом ставили балдахін, з центру якого спускалася лампада або срібний голуб зі святими дарами. З боків балдахіну були завіси, які опускалися, коли звершалося таїнство. З часом поряд з головною апсидою стали робити дві менші. В одній з них священики одягали ризи, в іншій – готували дари. У залі справа розміщалися мужчини, зліва – жінки. Якщо базиліка мала верхні галареї над боковими нефами, то жінки розміщалися зверху. Портик базиліки перетворився на паперть, де стояли оглашенні, ті що готувалися прийняти хрещення і стати християнами. Перед вхїодом до церкви біля притвору стали влаштовувати басейни або фонтани для миття рук і лиця. З часом притвор перетворився у великий двір, оточений портиками, де стояли християни, тимчасово відлучені від церкви. У лівому куті притвору розміщали бапсистерій або купіль для хрещення. Пізніше там же біля храму розміщали приміщення для навчання і настанов у вірі. Одна з перших базилік-церков, базиліка св. Петра в Римі була збудована на місці нинішнього собору св. Петра. Частина базиліки стояла на арені ирку Нерона, де був страчений апостол св. Петро. Довжина її складала 120 м, а ширина – 63 м, при ній також був двір довжиною 72 м. Середній наос (святилище) відділявся від бокових колонами без арок з прямим антаблементом, серед якого були два ряди мозаїк, а вище ряд вікон із зображеннями святих у простінках. Колони, які відділяли один від другого бокові наоси, з’єднувалися арками. Коли у ХIV ст. базиліку почали розбирати для будівництва нового храму, з неї зняли точний план і зарисували інтер’єри для нащадків. Базиліки заповнили весь простір християнського світу. Найбільш оригінальні з ранніх базилік знаходяться в Равенні, будівництво в якій започаткувала знаменита Галла Плацидія. Особливо цікава базиліка св. Аполлінарія, у якій відсутні бокові крила. Поряд з базиліками стали зводити високі вежі-дзвінниці. У Равенні з’явилися перші круглі храми-ротонди. Круглими були і гробниці Галли Плацидії та Теодоріха Великого. Остання накрита величезним куполом, зробленим з суцільного каменю. На початках строго було заборонено відтворювати образ Христа. Перші апостоли-євреї дозволяли зображувати лише хрест. Зображення, напевно, прийшли від язичників. Імператор Олександр Север у своїй божниці тримав статуетки Мойсея та Христа. Християни називали це блюзнірством. Першими зображеннями були символи. Наприклад – двері, під якими стоїть ягня з хрестом та напис: „ Я – двері і вівчарня овець ”. Популярним було зображення риби, яка у грецькому написі містить перші букви повного імені Христа. Перші фрески, рельєфи та статуї зображували реальних святих мучеників, мозаїки – орнаменти та символи. Зображення Ісуса спочатку було світлим і його обличчя не зачіпали страждання. Зрештою поступово митці дійшли до зображення розп’яття. Найбільш ранні – чисто символічні: хрест біля якого ягня з язвами на ногах та раною на бедрі. Зображення Христа в довгій туніці прибитого до хреста з’явилося тільки у VI ст. Поширилися барельєфи, на яких зображували страсті Господні або інші євангельські сцени. Найбільших успіхів архітектура того часу досягла у Візантії. З появою при Юстиніані храму св. Софії почав розвиватися інший тип храмів – хрестовокупольний, але на заході він не отримав поширення. Острівці подібної архітектури розкидані тільки у тих місцях, які перебували під значним візантійським впливом. Базиліка залишилася головним типом західних храмів, якій плавно перейшов пізніше (у значно досконалішому вигляді) у готичні храми. § 3. Ранньосередньовічне мистецтво. Термін “ранньосередньовічне мистецтво” охоплює пам’ятки, створені впродовж тривалого періоду, який умовно окреслюють дві історичні події – смерть римського імператора Валента у битві з вестготами при Адріанополі (378), що ознаменувала початок загибелі західної частини Римської імперії, та смерть західного імператора Оттона ІІІ (1002), разом із яким вмерла ідея відновлення Римської імперії в її колишніх межах від Піріней до Персії. Мистецтво цього періоду не було позначене стилістичною однорідністю, навпаки його характеризує бурління й змішання розмаїтих інгредієнтів. Це був етап зародження і формування. На тогочасній художній карті Західної Європи найяскравіше виокремлюються три локальні за характером явища: Іберно-саксонське мистецтво, мистецтво епохи Каролінгів та мистецтво епохи Оттонів.

§ 4. Іберно-саксонське мистецтво. Цей термін утворено з комбінації двох слів: латинської назви Ірландії (Hibernia) та назви германського племені саксів. В радянські історіографії був поширений термін “ірландсько-англійська школа”. Оскільки іберно-саксонське мистецтво розвивалось на Британських островах його стиль також називають “інсулярним” (від лат. insula – острів).

У той час як континентальна Європа переживала часи “великого переселення народів”, Ірландія залишалась осередком спокою та стабільності. Період VІ – VІІІ ст. вважається Золотою добою розквіту іберно-саксонського мистецтва. Його провідний вид – це ілюмінація рукописів. Рукописи переписувались та оздоблювались в спеціальних майстернях при монастирях – т.зв. скрипторіях.

Приклад, що дає уявлення про характер оздоблення іберно-саксонських рукописів – виконана бл. 700 р. мініатюра з Ліндісфарнського Євангелія (Британська бібліотека, Лондон) <іл. 1>. Внутрішнє поле прямокутного обрамлення декороване складним візерунком динамічно сплетених тіл змієподібних крилатих монстрів. Попри те що візерунок чітко продуманий (немає жодної випадкової лінії), надмірна деталізація і колористичне розмаїїтя (використано всі основні кольори спектру) створюють ефект бурхливого руху чи навіть хаосу. Над цим панує масивний і статичний силует хреста. Попри бестіарний характер декору, немає підстав підозрювати його виконавця в прихованих симпатіях до язичницької релігії його кельтських предків. Мініатюра репрезентує ідею звитяги Християнсьої релігії, адже на зміїні тіла накладено символ хреста, що сковує зло і захищає від нього.

Контраст статитики і динаміки, прагнення до декоративності, абстрактності, острах вільного простору, перевага символу над реальністю – ці основні стилістичні характрестики і надалі відігравали важливу роль в розвитку середньовічного мистецтва.

§ 5. Меровінгське мистецтво. Для Західної Європи визначальним для V-VIII ст.. було меровінгське мистецтво. Базиліки (Сен-Дені VII-VIII ст.), баптистерії (Пуатьє V-VII ст.), крипти (Сен-Лоран, Гренобль VIII ст.), барельєфи з каменю та обпаленої глини, якими прикрашали саркофаги та церковні мури, високого рівня обробка дорогоцінних металів (оправи мечів, чаші і потири), перші орнаментальні мініатюри рукописних книг („Луксейльський лекціонарій” бл. 700; „Гомілій Григорія Великого” – VIII ст.).

§ 6. Мистецтво епохи Каролінгів. Прийнявши у 800 р. в Римі корону Карл Великий став першим західним імператором від часів, коли Одоакр відіслав інсигнії Західної Римської імперії до Візантії (487). Римська коронація Карла Великого була символом відновлення імперії на Заході, поверненням до віковічного порядку, торжеством цивілізації над варварством. Саме ідея відновлення величі давнього Риму визначила характер мистецтва епохи Каролінгів.

Зорієнтованість на римські зразки проявилась у спорудженій між 792 та 805 рр. за проектом архітектора Одо з Метца Палацовій каплиці в Аахені (Німеччина) <іл. 2, 3>. Палацова каплиця – центрична в плані будівля, простір якої організований довкола октагону, утвореного з триярусних аркад. Архітектурні конструкції Палацової каплиці масивні та чіткі. В історіографії поширене припущення, що зразком для Аахенської каплиці став план собору Сан Вітале в Равені (526-547), місті яке тривалий час було опорою Візантійської імперії на Апенінському півострові. Карл Великий справді побував у Равені, проте безпосередній зв’язок між обома будівлями сумнівний. Тут радше використано спільний історичний прототип – мавзолеї давньоримських імператорів.

Згідно з легендою (документально непідтвердженою) 1000 р., коли було відкрито гробницю Карала Великого в Аахені, на його колінах лежав рукопис, відомий тепер як Коронаційне Євангеліє (Кунстгісторіше музеум, Відень). Згодом на цьому рукописі німецькі імператори складали присягу підчас церемонії коронації, звідси він одержав свою назву. Коронаційне Євангеліє датують бл. 800-810 рр. Стиль його мініатюр позначений наслідуванням античних зразків. Наприклад образ Св.Матвія <іл. 4> природністю пози та пропорцій, об’ємним світлотіньовим моделюванням форми нагадує зображення античних філософів та авторів. Св.Матвія вбраний в римську тогу та сандалі, його стілець і пюпітр також римські і врешті римський мотив листочків аканту декорує масивне обрамлення мініатюри. Лише великий жовтий німб, що оточує голову євангеліста вказує, що перед нами християнський святий.

Наступна пам’ятка – виконаний бл. 816–835 рр. образ св.Матвія з Євангелія архієпископа Еббо (Муніципальна бібліотека, Еперне) <іл. 5> – відтворюючи ідентичну іконографічну схему, втім демонструє інший, динамічніший стиль. Пейзаж на задньому тлі, складки драперій, волосся і навіть риси обличчя євангеліста промальовані вібруючими експресивними лініями, які створюють ефект анімації. Костюм, архітектура, спроба подати підставку пюпітра в перспективі, вказують на античні джерела інспірації, проте гармонія та врівноваженість принесені в жертву намаганню гіперболізовано передати момент духовного осяяння євангеліста. Сучасному глядачу ця мініатюра може здатися радше карикатурною, проте вона також є переконливою та емоційно виразною, врешті самобутньою, що дозволяє трактувати мистецтво епохи Каролінгів не як імітацію, але як творче переосмислення давньоримської спадщини.

Ряд дослідників в цей період виділяють т.з. Каролінзьке відродження. Воно характеризувалося поверненням до античної культури із християнською ідеологією. Перш за все було організовано цілий ряд монастирських шкіл (у Турі, Реймсі, Рейхенау та ін.), які готували не лише кліриків але й чиновників для державної адміністрації. При дворі Карла Великого склався гурток науковців – Академія. Ця традиція збереглася при дворах багатьох його наступників. Видним представником тогочасної науки був філософ-неоплатонік та богослов Іоанн Скот Еріугена (бл.810 – бл.877), автор трактату „Про поділ природи” (867). Отримала високий розвиток історіографія („Королівські аннали” при дворі Каролінгів, „Історія лангобардів” Павлв Диякона, історія воєн полководця Нітгарда 840-843 та ін.). Тривало бурхливе будівництво, від якого вціліло небагато (багатокутна центрична Капелла імператорської резиденції в Ахені, 798-805; капела-ротонда Санки-Міхаель у Мульді, бл.820-822). Від Візантії було перейнято мистецтво фрески (церкви Монстера, бл.800 та Осера, 841-858) та мозаїки (ораторій в Жерміньї-де-Пре, після 806). Далі розвивалася скульптура, головним чином із слонової кості, литво, карбування та гравірування на металі, різьба на камені. Розквітла книжкова мініатюра (Утрехтський Псалтир, ІХ ст.). Регіональні особливості були незначними. Для Англії та Скандинавії вони характерні кам’яною та кістяною різьбою із орнаментами на теми культу Одина та багатою орнаментисти- кою.

§ 7. Мистецтво епохи Оттонів. Черговий етап розвитку ранньосередньовічного мистецтва пов’язаний з майже столітнім правлінням в східній частині колишньої імперії Карла Великого трьох тезоіменних представників саксонської династії – Оттонів.

Собор св.Михаїла бенедиктинського абатсвта в Гільдесгаймі (Німеччина) <іл. 6, 7>, споруджений між 1001 та 1031 рр., репрезентує сполучний місток між архітектурою епохи Каролінгів та спалахом будівельної активності в наступний романський період. Собор в Гільдесгаймі є базилікою. В Давньому Римі споруди такого типу використовувались для громадських зборів. Архітектурний тип базиліки був згодом асимільований в християнському сакральному будівництві, оскільки досконало відповідав функції християнського храму як місця зборів громади вірних, дозволяючи вмістити максимальну кількість людей. На відміну від ранньохристиянських базилік, які мали лише одну апсиду (півкруглий виступ) у східній частині, собор св.Михаїла має апсиди як у східній, так і в західній частинах, а входи влаштовано у повздовжніх стінах. Перед східним та західним вівтарями центральну наву перетинають два симетричні трансепти акцентовані в екстер’єрі парами веж. Архітектурні форми масивні, строгі та чіткі. Декоративні елементи практично відсутні. Це радше фортеця віри ніж храм.

Ініціатива будівництва собору св.Михаїла належала Гільдесгаймському єпископу Бернварду, який також замовив для споруди великі бронзові двері, оздоблені рельєфами на сюжети Старого і Нового Заповітів. Ці рельєфи вважають передвісником відродження монументальної скульптури в декорації екстер’єрів романських та готичних соборів, проте самі вони позбавлені монументальності і їхнім джерелом скоріш за все були мініатюри рукописів. Один з найвиразніших рельєфів Гільдесгаймських дверей репрезентує сцену “Вигнання з Раю” <іл. 8>. В лівій частині композиції зображено Господа, який, притискаючи лівою рукою до грудей книгу, звинувачувальним жестом правої руки вказує на Адама. Той зігнувшись і прикриваючи листям геніталії, переводить звинувачувальний жест на Єву, а та своєю чергою, приховуючи наготу, вказує пальцем на змія, що в’ється по землі коло її ніг. Автор рельєфу не продемонстрував розуміння класичних пропорцій людського тіла, проте йому вдалось створити переконливу і пряму розповідь історії гріхопадіння, а отже повною мірою реалізувати дидактичне завдання покладене на його твір. Цей рельєф демонструє значення жесту як головного нараційного засобу в композиціях середньовічного мистецтва.

У мистецтві книжкової мініатюри період правління Оттонів позначений формуванням нового виразного стилю, в якому каролінгські традиції поєдналися з візантійськими впливами. Основні характеристики оттонських мініатюр це площинність у трактуванні форми, деформація та видовженість людських фігур, специфічна манера зображення очей з акцентованими чорними зрачками, експресія жестів та гіперболізації долонь, спрощення тла, в якому домінує золото.

Важливим центром мистецтва книжкової мініатюри в цей період було місто Рейгенау. Там, зокрема, створено Псалтир Еґберта (Національний археологічний музей, Чівідале дель Фріулі) рукопис, що в ХІ ст. потрапив у власність Ґертруди, правнучки імператора Оттона ІІ і дружини київського князя Ізяслава Ярославича. Бл. 1085 р. у Києві Ґертруда замовила оздобити рукопис додатковими мініатюрами, орнаментальне оздоблення однієї з яких наслідує оттонську ілюмінації основної частини. Це поодинокий і ранній зразок спорадичного проникнення західного впливу в українське мистецтво княжої доби.

Серед найвідоміших рукописів, створених в Рейгенау – датоване бл. 1000 р Євангеліє Оттона ІІІ (Державна бібліотека Баварії, Мюнхен). На одному з розгортів цього рукопису представлено сцену глорифікації імператора. Алегорії чотирьох земель імперії воздають шану Оттонові, який возсідає на престолі в оточені представників кліру та знаті <іл. 9>. Духовна і світська влада гармонізована під його правлінням, підвладні землі щасливі – це ідеалізований образ, до якого мав прагнути кожний середньовічний володар. Оттон ІІІ підносить скіпетр та сферу, що репрезентує ідею універсальності його влади. Народжений від шлюбу західного імператора Оттона ІІ та Теофано, племінниці візантійського імператора Цимісхія, Оттон ІІІ омріював ідею об’єднання Заходу і Візантії у єдину християнську імперію. Його передчасна смерть на передодні шлюбу із представницею македонської династії Зоєю, племінницею чинного візантійського імператора Василія ІІ поклала край цим мріям. За іронією долі третій чоловік Зої, імператор Константин ІХ Мономах, дід київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, став одним з винуватців церковного розколу між Візантією та Римом 1054 р., який поглибив й до того відчутні різниці в розвитку мистецтва двох частин християнського середньовічного світу.

З ХІ ст. у Західній Європі поступово став панувати загальний романський стиль, який ввібрав у себе кращі досягнення попередніх епох. Але це вже інша тема.

§ 8. Освіта. Переселення народів і хаос, пов’язаний з цим періодом, не сприяли розвитку освіти та шкіл. Але потреба в освідчених кадрах відчувалася рано, інтелектуальне життя зосереджувалося по монастирях та дворах правителів, де з’являлися перші школи. Теодоріх Великий, Альфред Великий та інші варварські королі прагнули дати відповідну освіту своїм нащадкам і оточували себе освідченими людьми. Запровадити шкільництво пробував Карл Великий. Однак довший час освіта розвивалася переважно в монастирських осередках. В більшості регіонів Європи освіта залтишалася латинською, окремі представники церковної еліти вивчали ще грецьку та гебрейську мови. Виключенням булла Англія, де завдяки Альфреду Великому та його наступникам як книжна мова розвивалася англійська. Подібне відбувалося в Скандинавії, переважно завдяки успіхам поезії скальдів та розвитку місцевого рунічного письма. В Іспанії та півдні Італії вивчали також арабську мову (успіхи арабської культури цього періоду Були вражаючими. В ХІ ст. стали формуватися перші зачатки вищої освіти. Ними можна вважати Болонську школу права, яка стала головним центром вивчення римського права, та медичну школу в Салерно. Значним культурним та освітнім центром став монастир Клюні. Культура V – XI ст. була багатогранною і немає жодних підстав до розмов про „темні віки”.

Додаткова література:

1. Карсавин Л.П. Культура средних векав. – Киев, 1995 2. Культура и искусство западноевропейского средневековья. – Москва, 1981 3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – Москва, 1992 4. Тяжелов В.Н. Искусство средних векав в Западной и Центральной Европе. – Москва, 1981 5. Уколова В.И. Античное наследие и культура раннего средневековья (конец V – середина VII векав). - Москва, 1989