Доба Визвольної війни 1917-1921 рр. 5 страница

Важливим етапом у формуванні нової системи двостороннього співробітництва став перший офіційний візит Президента України Л. Кравчука до Республіки Польща 18-19 травня 1992 р., під час якого було підписано міждержавний Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, у якому зокрема зазначалося, що країни «активно співпрацюватимуть у відповідних європейських механізмах та структурах на основі Заключного Акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, Паризької Хартії для нової Європи»,[7] «вживатимуть і підтримуватимуть заходи, спрямовані на збереження і розвиток позитивних традицій спільної спадщини, а також подолання упереджень і негативних стереотипів у відносинах між двома народами».[8]

Для поглиблення двосторонніх зв'язків важливе значення мав офіційний візит в Україну Президента Польщі Л. Валенси 24-25 травня 1993 р., одним з головних результатів якого стало створення Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща — безпрецедентної форми взаєморозуміння, обопільного тяжіння і співробітництва. Як засвідчив подальший досвід, діяльність Комітету істотно вплинула на активізацію динаміки двостороннього співробітництва.[9] У лютому 1993 р. було підписано угоду між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Польщі про військове співробітництво, яка в наступні роки була доповнена рядом протоколів.[10]

У березні 1994 р. було підписано Декларацію міністрів закордонних справ України та Польщі про принципи формування українсько-польського партнерства, у якій міністри закордонних справ вперше на міждержавному рівні оголосили про стратегічне значення українсько-польських відносин та зобов'язались розвивати їх в майбутньому.[11]

Польща погодилася стати «ворітьми» чи «трампліном» для України в її прагненні інтегруватися в західноєвропейські організації, насамперед НАТО і ЄС. Як зазначав на початку 1996 р. перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, «одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій». Представник МЗС України так образно визначив головний напрямок співпраці з Польщею: «Для України шлях через Москву веде до Сибіру, а через Варшаву — до Парижа».[12]

Після візитів Л. Кучми до Варшави 25-27 червня 1996 р. і новообраного Президента Польщі О. Кваснєвського до Києва 20-22 травня 1997 р. українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства.[13] 21 травня голови обох держав підписали спільну неформальну Декларацію до злагоди і єднання.

Цілеспрямований розвиток польсько-української політичної взаємодії дозволив Україні заручитися підтримкою Польщі у налагодженні діалогу першої зі США та провідними державами Європи. При цьому слід зазначити, що у Стратегії національної безпеки Польщі задекларовано підтримку Варшавою євроатлантичних устремлінь України, зокрема, в рамках продовження політики «відкритих дверей» до НАТО. Крім того, наголошується, що польсько-українська співпраця повинна сприяти закріпленню вагомої ролі України в європейській політиці безпеки.[14]

Під час офіційного візиту міністра закордонних справ Бронислава Геремека до України 15-16 вересня 1998 р. сторонами було досягнуто домовленості щодо інтенсифікації спільних дій з метою уникнення можливих негативних наслідків розширення ЄС. Також Б. Геремек зауважив, що його країна й надалі підтримуватиме інтеграційні прагнення України, зокрема в питанні набуття статусу асоційованого члена ЄС. Наприкінці березня 1999 р. у Варшаві відбулося перше засідання українсько-польської конференції з питань європейської інтеграції.[13]

Хоча деякі українські офіційні особи, вчені та політологи висловлювали побоювання, що після того як Польща стане членом НАТО, Варшава відвернеться від України[15], однак як виявилося пізніше, характерною рисою «української політики» Польської держави була і залишилась підтримка співробітництва і зближення України з НАТО, а також обраного Києвом у 2002 р.[16] на інтеграцію до Альянсу. Це зумовлено баченням Польщею основних контурів європейської безпеки в контексті її національних інтересів та прагненням відігравати важливу роль в оновленому Альянсі, який адаптується до сучасних умов.[17]

Подібні причини обумовлюють і польську підтримку європейської інтеграції України. Незалежна і сильна, а головне, дружня Україна для Польщі є суттєвою противагою впливам і амбіціямРосійської Федерації, важливим інструментом польської східноєвропейської політики. Виступаючи 5 березня 1998 р. у Сеймі Республіки Польща Б. Геремек мав усі підстави стверджувати, що «незалежна Україна має ключове стратегічне значення і для Польщі та її безпеки, і для стабільності у всьому регіоні. Збереження привілейованих відносин з Україною сприяє зміцненню європейської безпеки».[18]

 

88. релігія в духовно-культурному відродженні українського народу

4.1. Релігія і церква в Україні

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України мережа релігійних громад зросла майже на 4 тисячі одиниць.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (станом на 01.01.95) діяло майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій, напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я, що становить 51,6 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис, громад віруючих, налічує 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл та 13 братств. Церковну службу здійснюють біля 5 тис. священиків. 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі — Алексію II. Управління церквою здійснює синод УТЩ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром.

Українська православна церква — Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 24 єпархії, понад 2 тис. громад, має 15 монастирів, 1300 служителів культу, 11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій. Церковну службу здійснюють біля 200 священиків. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання, на чолі з патріархом Мстиславом, не визнали здійсненого акту і згодом після його смерті (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. До цієї церкви відносяться також 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та США. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, — Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII — XVIII. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів. Утворено Львівську архідіецезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 600 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, біля 200 недільних шкіл, 6 періодичних видань та понад 300 служителів культу, серед яких 200 — іноземці. Будується 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. В протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі й республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться, релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота; підтримуються тісні зв'язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших мало-захищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це, зокрема, Об'єднання іудейських релігійних організацій (головний рабин Яків Блайх) та Об'єднання релігійних громад іудейського віровизнання (президент Ноях Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певного поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку, Церкви повного Євангелія, РУН віри, Товариства свідомості Крішни, Новоапостольської церкви, Церкви Іісуса Христа святих останніх днів (мормонів) та буддистських дацанів. Крім того, в Україні діють понад 200 мало чисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямків, течій і толків.

4.2. Сімейні звичаї та обряди українського народу

Крім загальноукраїнських, існує чимало свят, які стосуються того чи іншого регіону або порівняно невеликої місцевості. Всі вони, як правило, тісно пов'язані з міфологією, з легендами і божествами. На цих святах і обрядах, які збирали у якому-небудь центрі все навколишнє населення, ритуал звичайно супроводжувався ярмарковою торгівлею і веселощами.

Так само відправляються і численні домашні й сімейні обряди, пов'язані з весіллям, народження сина, тощо.

СІМЕЙНА ОБРЯДОВІСТЬ

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс сімейної обрядності. Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні о б р я д и. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

У циклі сімейної обрядності переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами, використаннями різних релігій. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

89. культура хмельниччини

Поселення на території Хмельницької області, бере свій початок з часів первіснообщинного ладу: раннього палеоліту, підтвердження цьому — археологічні розкопки. Впродовж багатьох тисячоліть багато населених пунктів безслідно зникало, деякі з них знову відроджувалися, руйнувалися в роки війн і знову відбудовувались і так зазнавали змін протягом всього свого існування. Значній частині поселень вдалося зберегли свої історичні пам'ятки до сьогодення, але їх стан досить задовільний.

Найдавніша палеолітична стоянка первісних мисливців відома поблизу села Врублівці Кам'янець-Подільського району (близько 300 тис. р. т.) У добу середнього і особливо пізнього палеоліту первісні мисливці почали заселяти територію сучасного Поділля. Найдавніші поселення цього періоду виявлені у селах Врублівці, Калачківці, Китайгород, Стара Ушиця Кам'янець-Подільського району.

У добу неоліту (VII–IV тис. до н. е.), коли людина перейшла від мисливства, збиральництва і рибальства до відтворюючих форм господарської діяльності — мотичного землеробства і скотарства по всій території сучасної Хмельницької області утворюються поселення найдавніших землеробів і скотарів (Славута Віньковецького району тощо).

У IV—ІІІ тис. до н. е. Наддніпрянщина і Надбужжя заселяються нащадками неолітичних племен-носіїв високорозвиненої так званої трипільської культури, землеробської культури, яка мала великі населені пункти та досконаліші будинки. У Хмельницькій області відомо близько 150 пам'яток трипільської культури. Предками стародавніх слов'ян вважаються племена так званого скіфського періоду (VII–IV ст. до н. е.). Їх могильники та поселення збереглися на всій території області.

З початку І тис. н. е. територію Поділля заселяють ранньослов'янські племена, які входили до складу антського племінного союзу і займалися орним землеробством.

З утворенням на базі ранньослов'янських племен єдиної давньоруської держави — Київської Русі (ІХ—XV ст.) до її складу на території сучасного Поділля увійшли племена уличів і тиверців.

Із впровадженням у 1596 р. Берестейської унії під впорядкуванням православної церкви України і Білорусі, Ватикану — на землях, захоплених Польщею, у тому числі на Поділлі, посилилася релігійна і національна конфронтація.

Соціально-економічне і національно-релігійне гноблення викликало хвилю народних протестів проти польської шляхти і місцевих поневолювачів, наростання визвольного руху. Це знайшло вияв у селянсько-козацьких повстаннях, які почалися з кінця XVI ст.

Складні соціально-економічні і політичні умови історичного розвитку Поділля зумовили особливості формування поселень, спрямованість міграційних процесів, природний приріст, і динаміку етнічного складу. Значними змінами супроводжувався перехід до капіталістичних відносин. Уже в другій половині XVII ст. відбувся процес перетворення ремесла у товарне виробництво і зародження передумов мануфактури, зростання елементів товарності в сільському господарстві. Це сприяло збільшенню величини сільських поселень.

Промисловий розвиток і події Першої світової і громадянської воєн сильно вплинули на динаміку етнічного складу міського населення і мало змінили етнічну структуру сільського населення. Як і в ХІХ ст., тут чисельно переважали українці. За даними перепису населення 1926 р. українці серед сільського населення Проскурівської і Кам'янецької округ становили від 80 до 90 %. Вони займалися переважно сільським господарством і проживали у сільській місцевості.

У радянський період етносоціальні, етнокультурні та демографічні процеси на Поділлі розвивались неоднозначно. До певної міри вони коригувалися територіальними змінами, пов'язаними з адміністративними перетвореннями та змінами чисельного складу населення.

Хмельницька область як і всі сільськогосподарські зони України, зазнало відчутних втрат у людності внаслідок примусової колективізації і особливо голоду 1932–1933 рр. Разом з репресіями 30-х років втрати населення на Поділлі становили майже 5 млн. осіб, переважно — це сільські жителі.

В області досить розвинена система вищої освіти. До того ж, спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості людей, які мають наукові звання. Якщо у 2006 році в області було 43 професори, то зараз — 56, доцентів було 27, зараз — 32. В Хмельницькому національному університеті працюють наукові центри. На Хмельниччині функціонує 31 вищий навчальний заклад ІІ—IV рівнів акредитації. В області достатньо закладів з підготовки спеціалістів для сільського господарства, педагогів, економістів, управлінців та фахівців деяких технічних спеціальностей. Натомість відсутні можливості для підготовки медиків (за винятком молодших та середніх медпрацівників) та спеціалістів технічних професій вузької спеціалізації. В інститутах, університетах та академіях області навчається близько 50 тис. студентів, що майже удвічі більше, ніж було у 1998 році.

Область багата на середньовічні пам'ятки оборонної і церковної архітектури — замки, уфортифіковані церкви, костели і палаци. Значна частина цієї спадщини зосереджена у м. Кам'янець-Подільський — історичній столиці Поділля. На території Хмельницької області розташовано: 105 пам'яток археології (з них — 12 національного значення), 2442 пам'ятки історії (з них — 4 національного значення), 341 пам'ятка архітектури та містобудування (з них — 230 національного значення), 474 пам'ятки монументального мистецтва (з них — 1 національного значення). До Списку історичних населених місць України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. за № 878, включено 24 поселення Хмельницької області: Антоніни, Білогір'я, Волочиськ,Городок, Гриців, Деражня, Дунаївці, Ізяслав, Кам'янець-Подільський, Красилів, Летичів, Меджибіж, Нова Ушиця, Полонне, Сатанів, Славута, Смотрич, Стара Синява, Старокостянтинів,Хмельницький, Чорний Острів, Шепетівка, Ямпіль, Ярмолинці.[8]

Хмельниччина - серце Поділля. Квітучі сади перетворюють села в біло-молочні озера серед зелених м'яких пагорбів, а ліси й галявини вкриваються різнобарвним килимом. Тут ви побачите іншу Україну: не спокійну Волинь і не божевільний через красу карпатський регіон. Подоляни взяли від кожного регіону трохи - і коктейль вийшов свіжий та апетитний! Поділля - край здавна прикордонний, а тому толерантний. Хмельницька область є зразком мирного співіснування різних народів. Тут віками пліч-о-пліч жили українці й поляки, євреї й татари, росіяни та німці. Тут тихо співіснують між собою церкви, костели, синагоги й кірхи. І на сторожі цієї мирної ідилії стоять фортеці. Надто ласим був цей шматок землі для чужинців, надто часто вони мріяли стати тут господарями. Тому по всій території області розкидані сірі велетні-охоронці: замки в Сатанові, Жванці, Старокостянтинові, Летичеві, Меджибожі, Ізяславі. Однак пальма першості, безумовно, належить Старій Фортеці в Кам'янці-Подільському. Тому, ласкаво просимо до майже раю!

М. кап-под

Ка́м'яне́ць- колишні назви — Кам'янець, Кам'янець-Подільськ (1795–1944)) — місто обласного підпорядкування в Україні, центр Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, з 22 березня 1919 по листопад 1920 — столиця України; значний економічний, освітній, культурний і туристичний центр країни.

Місто розташоване за 102 км від Хмельницького. Залізнична станція на лінії Ярмолинці—Ларга.

Розвинута машинобудівна (приладобудівний, кабельний, автоагрегатний та інші заводи), харчова, легка промисловість, промисловість будівельних матеріалів, туризм. Діють 10 вишів, в тому числі 2 університети — національний ім. Огієнка та державний аграрно-технічний.

У Кам'янці-Подільському численні історико-архітектурні пам'ятки — Національний історико-архітектурний заповідник, Історичний музей-заповідник, Замок (XIV–XVI століття, перебудований у XVII–XVIII столітті), Петропавлівський кафедральний костел (XVI століття), дерев'янаХрестовоздвиженська церква (XVIII століття) тощо.

Кам'янець-Подільський — значний культурний осередок області та країни; тут розташовані численні музеї, заклади культури й екскурсійні об'єкти, проводяться різноманітні культурні й фестивальні заходи.

Місто називають «містом семи культур» (навіть у 2000-х проводиться однойменне культурне свято) — за кількістю національностей, що в ньому жили і робили внесок у його розвиток. У різні часи на теріторії Кам'янця-Подільського проживали українці і поляки, євреї, литовці, турки і татари, вірмени.

У Кам'янці-Подільському розташовані й здійснюють свою діяльність Національний історико-архітектурний заповідник «Кам'янець» та Кам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник[8]. Також функціонують численні музеї та об'єкти, відкриті для екскурсійного обслуговування[9]:

· Стара фортеця (вул. Замкова, 1; працює з 10.00 до 19.00 — в літній період, 9.00 до 18.00 — в зимовий період) — у підземеллях та вежах фортеці відкрито експозиції, які відтворюють сторінки її історії. В приміщеннях на території фортеці розташовані: відділ етнографії, експозиція оборони фортеці від турків (в підземеллі Західних казематів), експозиція ув'язнення Устима Кармелюка (в Папській башті), криниця (в башті Чорній), експозиція метальної зброї (в підземній східній галереї).

· Ратуша (вул. Польський ринок, 1; працює з 10.00 до 18.00 в літній період, з 9.00 до 17.00 в зимовий період) — тут функціонують виставкові зали, де розташовані Музей грошей та експозиція магдебурзького права. У підземеллі відтворено експозицію з історії судочинства на Поділлі XVI–XVII століть.

· Кафедральний собор (вул. Татарська, 20; працює без вихідних з 9.00 до 16.00) — у діючому храмі Кафедрального костьолу Святих Апостолів Петра і Павла у вільний від богослужіння час проводять екскурсії з історії архітектури цього храму та історії мистецьких творів, які в ньому знаходяться.

· Художній музей (вул. П'ятницька, 11; працює з 10.00 до 18.00 в літній період, з 9.00 до 17.00 в зимовий період) — Фонди музейного зібрання нараховують понад 120 000 експонатів. Серед представленого особливе місце належить творам західноєвропейського та російського образотворчого мистецтва XVIII-ХХ століть., полотнам українського малярства, зокрема художника-передвижника початку ХХ століття В.Розвадовського, творам художників 1960—70 років, картинам О.Грена та сучасних митців Поділля. У відділі функціонує як стаціонарні, так і тимчасові виставки.

· Відділ археології (працює з 10.00 до 18.00 в літній період, 9.00 до 17.00 в зимовий період) — відкрито 2001 року; розташований у пам'ятці архітектури XVII століття, в минулому вірменському торговому домі. Представлено збірку (нараховує понад тисячу предметів) археологічних матеріалів, яка започаткована ще у ХІХ столітті засновниками музею в Кам'янці. Нова експозиція знайомить відвідувачів музею з матеріалами, які вводять глядача в ту чи іншу епоху та свідчать про залюдненність Поділля з найдавніших часів. В експозиції відтворено житло прадавньої людини, реконструйовано знаряддя праці та побутові речі в умовному їх використанні. У внутрішньому дворику розташувався лапідарій з язичних ідолів. При музеї діє виставкова зала сучасного образотворчого мистецтва.

Головний заклад культури міста — міський Будинок культури (вул. Шевченка, 20). Також у місті діють молодіжний центр «Юність», міська дитяча художня школа, кінотеатр «Дружба», 9 бібліотек, в тому числі Центральна міська, дитяча та юнацька.

Кам'янець-Подільський по праву є одним з найпопулярніших напрямків туризму, як іноземного, так і внутрішнього, зокрема у формі так званих турів вихідного дня. У місті діє комунальне підприємство «Інформаційно-туристичний центр Кам'янець-Подільської міської ради», що займається туристичною популяризацією міста[10], працюють декілька туристичних компаній та операторів, як національних, так і місцевих, які здатні на місці запропонувати організацію й проведення цікавих турів, оглядових і спеціальних екскурсій. Наприкінці 2007 — на початку 2008 року в ході регіональної культурної акції було визначено «Сім чудес Кам'янця-Подільського».