Розвиток української літератури у другій половині ХІХ ст

У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст. Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України. Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович, 1834–1907). Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей. Долею простої селянки переймалась у своїх творах Ганна Барвінок (1828–1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833–1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали у школах байки Леоніда Глібова. На Буковині Юрій Федькович (1834–1888) поєднав впливи західноєвропейської поезії з буковинським фольклором. Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849–1920) разом із братом Іваном Біликом. Неперевершиним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856–1916). 2. Розвиток образотворчого мистецтва. Вагомі зрушення в суспільно-політичному, економічному житті другої половини ХІХ ст. сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу. Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних художніх виставок, яке ставило собі мету поширити мистецтво в масах. Ідейною підвалиною художників-передвижників був критичний реалізм, тобто реалістичне відображення пороків суспільно-політичного життя. Серед художників-передвижників і прихильників інших мистецьких течій було чимало українців походженням і душею, які були зачаровані Україною і в своїй творчості прагнули відтворити краєвиди, побут, національний характер українців. Також сформувалися українські мистецькі центри – Харківський, заснований першою професійною жінкою-маляркою Марією Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з Кир’яном Костанді та Київський з малярської школи М.Мурашко. Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, а й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських малярів, знавцем народного орнаменту і мистецтва був Сергій Васильківський. Разом з істориком Д.Яворницьким та художником М.Самокишем працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» та ін. Світову славу Васильківський здобув пейзажами, в яких відображав красу і велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» та ін. Інший видатний український митець – Микола Мурашко був не лише маляром, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Фінансову підтримку школі надавав власник цукрових заводів Іван Терещенко. За роки існування школи з її стін вийшли такі видатні митці, як М.Пимоненко, О.Мурашко, І.Їжакевич та ін. На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, які домінували в мистецтві Австро-Угорщини, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Але й тут художники уподобали теми з народного життя і побуту. Першим, хто звернувся до цієї тематики, був К.Костиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»). З-поміж західноукраїнських художників другої половини ХІХ ст. слід відзначити І.Труша, О.Кульчицьку, О.Куриласа, А.Манастирського, Ю.Пігуляка, Н.Івасюка та ін. Процес утвердження реалізму відбувався і в скульптурі. Найзначнішим українським скульптором другої половини ХІХ ст. був Л.Позен (1849–1921). У скульптурі малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Позен захоплювався історичною тематикою. Великою популярністю користувалися його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер – П.Забіла (1830–1917) виконав мармуровий портрет Т.Шевченка для музею в Чернігові. Гіпсова копія цього твору поширена в Україні. Світової слави зажив скульптор Михайло Паращук. Разом із Антоном Попелем він створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові, знаменитими є його скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка, С.Людкевича. Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямів, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для міського громадського і житлового будівництва. Тоді у будівництві вже почали масово використовувати нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо). З-поміж напрямів архітектурного мистецтва вирізнялися віденський неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився у західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших українських міст. Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі. Театр. Музичне життя Попри урядові переслідування українства, у другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси ставилися на сценах російських театрів, користуючись значною популярністю, а українські актори робили славу російському театру. У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл було обставлено всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну і соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими виставами ставити ще й російську з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя. Наприкінці 70-х рр. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60–70 рр.. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. Після гастролей до Києва у 1883 р. до трупи Кропивницького приєдналась аматорська трупа М.Старицького, який і очолив театр.

49. Освіта і наука України в другій половині 19 століття.

.У парафіяльних початкових школах навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російсь­кою мовою, учнів вчили читати, писати, рахувати і основ православної віри. Повітові школи були спочатку дво-, а згодом стали трикласни­ми. Учні вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику. У гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а згодом — 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, «закон божий», священну та церковну історію. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї: Рішеяьєвський в Одесі (З 1817 р.). Кременецький (з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.). Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні нав­чальні заклади. В кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У блисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві — Фельдшерське, в Миколаєві — артилерійське і штурманське училища. Характерними рисами освіти у першій половині XIX ст. були: превалювання релігій­ного виховання дітей, політика «обрусснія», рутинні засоби навчання. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. у Харкові за ініціативою В. Н. Каразіна. Спочатку університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико- філологічний), етико-попігичний (юридичний), фізико-магемзтич- ний та медичний. Першим ректором цього навчального закладу був професор російської словесності І. С. Рикський. У рік відкрипя а університеті навчалося всього 65 студентів, а через 50 років — 492. 1834 р. у Києві було засновзно Унівеоситет святого Володимира на базі закритого Кременецького ліцею. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філодогічмого та фізико-математичного. Великим історичним здобутком української культури початку XIX сг. було впровадження нової української літературної мови. 1819 р. у Хар­кові з'явилася друком перша граматика на основі живої української ноли Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету 0. Павлоеський. 17 років кафедру механіки Харківського університету очолював 0. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав кілька робіт з теорії імовірності. Засновником сучасної фі­зичної хімії був завідувач кафедри хімії Харківського університету М. Бекетов (1827-1921). На 20 років раніше, ніж за кордоном, він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор X. Лулюй. який зробив відкриття випромінення, що назиеасмо його тепер ренігенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І. Пулюй не поспішив за­патентувати свій винахід. Феноменальним явищем для історії точних наук с творчість однісї з перших жінок-матемзтиків Софгї Ковзлевської (1850-1891).

 

50. Становлення та розвиток українського професійного театру в другій половині 19 століття.

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. У перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь — батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'янеико, історично-побутова драма «Назар Стодоля» І. Шевченка).Українське професійне театральне мистецтво розвива­лось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не спеціальних закладів, приміщень, належних тра- дицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. П'єси мали сентиментальний і роман­тичний характер. У жанровому відношенні — це драма, мелодра­ма, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. л., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки); різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).Після Енського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна громада, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, зле за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького. непересічного доаматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург, М. Кропивницький дотримувався традицій так званої «етногра- 1 фічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор «Ци­ганки Ази». «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайця­ми» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектни­ми монологами, романтикою, національним колоритом.На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпен­ко-Карий (Тобілевич). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально- філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: П. Мирний, Б. Грін- ченко, 1. Оранко, ЛесяУкраїнка.

52. Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові: створення, становлення, досягнення.

13 грудня 1873 р. у Льові було засновано Літературне товариство імені Т. Шевченка. Товариство було створено за ініціативи українських науковців та меценатів з Наддніпрянської України та відомих науковців і громадських діячів з Галичини – М. Драгоманова, О. Кониського, О. Огоновського, В. Шухевича, І. Пулюя та інших.

Очолив Товариство громадсько-культурний діяч з Галичини, один з керівників народовців Кирило Сушкевич.

Товариство ставило собі за мету відродити і розвивати українську літературу та мову, особливо утискувані Російською імперією на східноукраїнських землях.

У 1893 р. Товариство перейменували на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ).

У різні часи його існування в НТШ працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк та інші видатні діячі української культури.

НТШ видавало журнали «Правда», «Дослідження в області руської мови», «Зоря», «Хроніка НТШ», «Збірник історично-філософської секції НТШ», «Збірник філологічної секції», «Збірник математично-природничо-лікарської секції», «Джерела до історії України-Руси» та інші науково-популярні журнали. Центральним науковим виданням Товариства стали «Записки НТШ».

Творчий доробок НТШ від початку діяльності і до 1939 року становив 1172 томи різних видань. З ініціативи Товариства у липні 1921 року у Львові був заснований Львівський (таємний) Український Університет.

У січні 1940 року радянська влада ліквідувала Товариство. Усі його майнові надбання та інституції передали Академії Наук УРСР. Восени 1989 року Наукове товариство імені Т. Шевченка відновило свою діяльність. Головою Товариства обрали вченого у галузі механіки матеріалів – Олега Романіва. У Львові НТШ очолює доктор філології, доктор історичних наук, член Української вільної академії наук Олег Купчинський.

 

56. Культуро-освітній розвиток періоду Української Центральної Ради.

Національно-визвольна і громадянська війни, збройні інтервенції інших держав руйнівно позначилися на всій матеріальній інфраструктурі суспільства. У вогні війни гинули або вивозилися нагромаджувані віками культурні цінності.Проте культурний процес в ці роки не уповільнився, а прискорився. В умовах революційної ситуації потяг народних мас до культурних надбань людства істотно зріс.Політичні режими змінювалися в Україні з калейдоскопічною швидкістю, і в кожного з них було небагато можливостей для здійснення певної культурної політики. Діяльність УHP щодо культури за Центральної Ради і Директорії фактично не вийшла за межі декларативних заяв. Сприятливіші умови складалися за гетьманування П.Скоропадського. За час свого недовгого правління гетьман досить багато зробив для розвитку національної культури. Але найактивнішу культурну політику здійснював у 1919 і особливо в 1920 р. більшовицький уряд X. Раковського.Ідеологія і культура. Більшовики належним чином врахували величезний потяг народних мас до культури і постаралися вигідно для себе використати його. Вони розуміли, що культура може стати важливим чинником у політичній боротьбі. Щоб керувати діями сотень тисяч озброєних людей, треба було передусім впливати на їхню свідомість. Тому у поширенні здобутків загальнолюдської культури більшовики робили наголос на ідеологічних аспектах. Пов'язуючи ідеологію і культуру, вони обирали найкоротший шлях для зміцнення своєї влади.Курс на ідеологізацію культури розпочався створенням у лютому 1919 р. наркомату агітації і пропаганди у складі українського радянського уряду. Керівництво наркоматом було довірено визначним діячам більшовицької партії — спочатку Артему (Ф. Сергеєву), потім — О. Коллонтай. Пізніше функції управління агітацією і пропагандою перейняли відповідні структурні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Вважаючи цю ділянку роботи найважливішою для зміцнення диктатури, вожді більшовиків віддали її безпосередньо партійному апарату. В Україні почалася швидка розбудова мережі культурно-освітніх закладів, покликаних нести в маси комуністичні ідеї. Створювалися палаци культури, народні університети, селянські будинки, клуби, хати-читальні. У партійних, робітничих і профспілкових клубах відкривалися бібліотеки, народні театри, різноманітні гуртки. Клуби регулярно проводили концерти силами мобілізованих на цю справу митців. Влаштовувалися мітинги, лекції, диспути.

57. культура гетьманської держави

7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.

Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.

Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури. До влади знову повернулися кола, які революція відкинула, і вони зазнали від неї тяжких кривд і образ. Тепер вони дістали можливість поквитатися з учасниками революційних подій — селянами, робітниками, членами українських соціалістичних партій. Слід підкреслити, що діяльність Скоропадського та його уряду відзначалась суперечливістю рисами: з одного боку, намагання відновити старий напівфеодальний поміщицький режим, з другого — значні кроки в розвитку української національної культури та відродження української церкви. Зокрема, за період існування гетьманату було відкрито 150 українських гімназій, університети у Києві і Кам´янець-Подільському, Національну галерею мистецтв, Українську академію наук. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. була створена Українська автокафедральна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Гетьманський режим спромігся здійснити низку конструктивних кроків в розвитку української культури, піднесенні міжнародного престижу України. Але, не зумівши розв´язати головні соціально-економічні проблеми в інтересах народу, особливо селянства, ця влада була приречена. Своєю діяльністю вона лише революціонізувала маси і спричинила нові громадянські конфлікти.

 

58. Культура за більшовиків. З середини 20-х років особливе значення придбала ідеологізація всіх напрямків культурного розвитку. Cущность класового підхід до суспільних явищ була посилена культом особи Сталіна. Принципи класової боротьби повинні були відображатися і в мистецькому житті країни.

Посилився авторитарно-бюрократичний стиль наукою керівництва, літератури, мистецтва. Були створені органи галузевого управління культурою - Союзкіно (1930), Всесоюзний комітет із радіофікації і радіомовлення (1933), Всесоюзний комітет у справах вищої школи (1936), Всесоюзний комітет у справах мистецтва (1936) та ін Проводилась уніфікація і регламентація культури, її підпорядкування загальним ідеологічним, а часом і творчим принципам. Уніфікація поширювалася на національні особливості культури народів СРСР. Так, головним досягненням російської культури був ленінізм проголошений. У 1939 р. було оголошене про завершення революції культурної, про що повинно було свідчити виконання такого завдання, як ліквідація неписьменності.

Вся культурна й ідеологічна робота в цей період була спрямована на утвердження марксистсько-ленінської ідеології і перетворення її в світогляд всіх радянських людей. Культурне будівництво На поширювалося загальнодержавне пятирічне планування. Перша світова, а потім громадянська війни дорого коштували Україні. Промисловість було вщент зруйновано, виробництво товарного продукту скоротилося майже в дев'ять разів. Збір зерна не перевищував 25 % довоєнного валового збору. Вартість карбованця знизилася в 13 разів. Людські втрати сягали 3—5 млн чол. Одразу після революції селяни одержали землю, але згодом з ними почала вестися справжня війна. Головний удар було націлено проти селянських повстанських рухів. Незважаючи на те, що у боротьбі проти поміщиків інтереси селянства збігалися з інтересами нової влади, після розгрому всіх військових угруповань багнети Червоної Армії вперлися в селянські груди. Це, власне, і був початок конфліктів, репресій, масових депортацій, штучного голоду, коли під вивіскою політики "ліквідації куркуля як класу", суцільної колективізації йшло знищення селянина, який становить хребет нації. Політику нівелювання більшовики вели і щодо інтелігенції. Гасло "пролетаризація інтелігенції" означало стирання різниці між фізичною і розумовою працею, що було максимально прийнятним для "відданих" малоос-вічених пролетарів. Процес пролетаризації інтелігенції розпочався в перші роки радянської влади. Дієвим кроком до цього було скасування в 1919 р. усіх дипломів, наукових ступенів, звань, одержаних у царській Росії. Визначальним принципом "культурної" політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії — національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, "нова культура", за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.

59історичні передумови та чинники культ проц..в 20-х рр.. Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої "інтернаціональній пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною

. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко. Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів. За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей. Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна1925 р. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 /о усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 7%. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі. Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності. Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань. Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.

 

60. Культурно-освітній розвиток у 20-30-х роках 20 століття. Ліквідація неписьменності. Посилення русифікації та тахнократизації.

Ліквідація неписьменності. Переважна більшість населення України була неписьменною. Розгортаючи культурне будівництво, партія більшовиків зробила лікнеп найважливішою державною справою. Культосвітні заклади усіх типів були зобов'язані приділяти лікнепу найбільшу увагу. Установи наркомату освіти дістали право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності усіх грамотних громадян, вільних від воєнної мобілізації.Починаючи з весни 1920 р., в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. Було відкрито до 7 тис. вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чоловік. Крім того, до 50 тис. чоловік було охоплено індивідуальним навчанням.Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи. Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням.Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падінням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомосу УСРР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положенню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина трудова школа демократизувала загальну освіту.Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2 250 тис. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української.Курс на інтенсивне збільшення кількісних показників в освіті призводив до зниження якості навчання. Адже викладачами часто ставали випадкові люди. Щоправда, радянський уряд вважав за необхідне певною мірою використати висококваліфіковані-кадри дореволюційних установ, але завбачливо затаврував їх як «буржуазних спеціалістів». Цих людей у будь-яку мить можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як саботаж. У таких випадках влада діяла «революційними» методами. 24 травня 1920 р. наркомос УСРР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен мав працювати там, де йому вкажуть

 

 

61. Здійснення українізації та її суперечливий характер

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини проведення українізації:

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордониУРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики,Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Опір та згортання

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненніукраїнізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України;1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

 

62. Духовно-релігійні процеси в Україні у 20-30-х роках ХХ століття

Атеїстичне керівництво радянської держави та комуністичної партії ставилось до релігії і церкви в цілому вороже, намагалось всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя. Патріарх Російської Провосповної Церкви Тихон, який піддав анафемі радянську владу, перебував під домашнім арештом в Донському монастирі (в Москві). Скориставшись голодом, як приводом, в 1922 р. було здійснено кампанію по вилученню церковних цінностей. Здійснювалися розстрі-ли багатьох священиків та віруючих, які перешкоджали цьому. У листі членам Політбюро ЦК РКП(б) в березні 1922 р. Ленін наголошував, що чим більше «представників реакційного духовенства» вдасться розстріляти, тим буде краще.

Частина духовенства, що шукала компромісу у взаєминах з радянською владою {«обновленці»), відмовилась визнавати патріарха Тихона. Виникає розкол в православній церкві. Влада надавала підтримку діям розкольників. На Україні в 1923 р. «обновленці» створюють Українську Православну Автокефальну Церкву (УПАЦ), в Білорусії виникає — БПАЦ і т.д. Пізніше з'являється малочисельна Українська Православна Церква (УПЦ).

В жовтні 1921 р. виникає, після багатьох невдалих спроб (в 1919 та 1920рр.) справді незалежна національна церква — Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Перший митрополит УАПЦ — Василь Липківський був обраний на синоді та висвячений в традиціях ранніх християн (які, як відомо, самі обирали своїх єпископів. Він висвятив інших ієрархів УАПЦ. В кінці 20-х років УАПЦ була другою, п1спя РПЦ, за чисельністю парафій та віруючих. В УАПЦ нараховувалось 34 єпископа та близько 3000 священиків і дияконів, УАПЦ стояло за відродження національної культури та обрядів. Вороги української церкви з презирством на-зивали духовенство УАПЦ «самосвятами», хоча вона була визнана Константино-польським патріархом та рядом помісних православних церков.

1 січня 1928 р. був введений в дію Адміністративний кодекс УСРР, який містив розділ «Правила про культи» (лише через рік подібний закон було прийнято в Радянській Росії), що означав відхід від декларованого раніше принципу відокремлення церкви від держави. На рубежі 20-30 років стоновище церкви стало нетерпимим. Особливих гонінь зазнала УАПЦ, митрополит якої Василь Липківський перебував з 1927 по 1936 р. під домашнім арештом (пізніше був засуджений та загинув в застінках НКВС). В зв'язку з процесом СВУ УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Синод УАПЦ на початку 1930 р. приймає рішення про соморозпуск. Проте це не врятувало духовенство — було заарештовано митрополита Миколу Борецького (обраного на місце ВЛипківського) та більшість священиків. 3 єпископів врягувався лише один, який перебував в США. В 1941 р. було зафіксовано лише 270 осіб духовенства УАНЦ, яким вдалося вижити.

Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». В ході цього було знищено сотні храмів, в т.ч, пам'ятки світового значення {Михайлівський золотоверхий собор в Києві та ін.). В середині 30-х рок1в в Україні залишалось лише 9% церковних споруд (порівняно з 1913 р.).

 

63. Літературний і мистецький процеси в україні 20-30-х роках ХХ століття

Література

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут»(«Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізаціюкультури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко,М. Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг»(А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан,Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький виступав проти перекладу роману «Мать» на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

-------------

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 р. з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угруповань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками.

 

64. Театр у період культурного піднесення

До революції 1917 p. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 p. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 p. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т. Шевченка.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар’яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романиць-кий, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.

Під кінець 20-х років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка "Звенигород", "Арсенал**, "Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курблс. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX ст., бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаймо лише один факт: макети мистецького об'єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.

Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був "Вертеп" - - абсолютно самобутня з національного боку вистава. Спектакль тримався того варіанта вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця переважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запорізької Січі Катериною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування українського уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови ("скрині") посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщувалася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.

Новий український репертуар у театрі "Березіль" пов'язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава "Народний Малахій". Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та їїі культури, яке запропонував Куліш у "Народному Малахії", було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некультурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п'єсою Куліша стала комедія "Мина Мазайло" — про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Великий розголос мала й прем'єра п'єси І. Микитенка "Диктатура" (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

 

65. успіхи української культури і наступ сталінізму на вітчизняну інтелегенцію

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найвідомішою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Радянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого насильства в побудові нового “соціалістичного” суспільства в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суцільна колективізація села, метою якої були ліквідація приватної власності на землю і створення колективних господарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відбирали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства, талановитого і працьовитого господаря визнано головним ворогом соціалістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян значною мірою сприяла виникненню голоду 1932—1933 pp. в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціалістів, померло близько 5—6 млн чол.

Починаючи з 1929 p. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929— 1931 pp. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України (СВУ); друга — 1931—1934 pp. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”); третя — 1936-1938 pp. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркуля як класу”. Куркулями оголосили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи із зими 1929—1930 pp. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру і на Північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинуло від голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише намагалася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей — від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — поклали свої голови на кон того національного відродження, що слушно назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та інших “ворогів народу”. Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої почалася наприкінці 20-х років, було ув’язнено 45 осіб (26 учених, 2 письменники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літературознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов. Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинився, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розглядали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових репресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 p. в Україні було викрито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як “націоналістичні” контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період “єжовщини” (1936—1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб. Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об’єктом сталінського наступу були школи. Систематичні перевірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націоналізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933—1937 pp. у результаті “чисток” зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах економічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною небезпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово “українізація” 1937 p. остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов. У 1938 p. в усіх школах було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови. Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено безплатні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів української національності збільшилась у 4 рази.

 

 

66. цензура та репресії проти діячів культури. Досягнення і втрати культури 30-х років

Репресії проти митців

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директорІнституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози. У 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як й інші народи радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології, започаткованої радянською державою на шляху боротьби з різними проявами національної свідомості і національними традиціями.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу.

 

67. культурні традиції українського націоналізму ХХ століття

Украї́нський націоналі́зм — політичні ідеології, а також громадсько-політичний рух, що ставлять на меті створення і розвиток української самостійної національної держави та/або захист національної самобутності. Націоналізм вимагає в першу чергу національної самосвідомості, усвідомлення національної спільності групи людей.[1] Український націоналізм — різновид європейського націоналізму.

Термін «націоналізм» був придуманий Йоганном Готфрідом Гердером (nationalismus) наприкінці 1770-х років.[2] Його розвиток тісно пов'язаний із розпадом станового поділу суспільства, який існував в історичну епоху між раннім Феодалізмом та Індустріалізацією.

Початок 20-го століття

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки...», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців. [3] На