Феномен української культури

Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов’язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники – найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.
У жовтні 2004 року перший всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація», який відбувся за сприяння Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, багатьох культурницьких організацій, презентував нашу прадавню культуру як феноменальне явище світового масштабу. Науковці та дипломати більш як з 20 країн світу, присутні на конгресі у дискусійних доповідях підкреслювали унікальність трипільської цивілізації як світового явища давньої української і слов’янської історії.
Терени розташування трипільської культури займали мало не половину території України. Трипільська ж цивілізація, її аграрна культура явили світові перше докласове суспільство, базоване на засадах демократичного (а згодом вічевого) облаштування. Звідси і ті високі духовні цінності не лише українців, а всього слов’янського люду.
Тут доречно навести прогнози німецького філософа Й. Г. Гердера, який у XVIII ст., спираючись на могутній культурний потенціал України, порівнює її з Елладою й передбачає за українським народом велике майбутнє.
В основі української культури – чисті джерела, які споконвіку б’ють і світотворять на нашій землі. Її становлення, традиції складались тисячоліттями. Нашу культуру, історію, нашу свідомість розтягували, обкрадали, переписували спеціально створені комісії при царях і при генсеках. Нас переконували, що українці – це якийсь випадковий народ без історії, без культури, без власного розуму. Але сьогодні все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.
Перша її ознака – це те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах (для природного нарощення 1 сантиметра якого потрібно не менше тисячоліття). Подібного багатства немає в жодній країні. Наддніпрянщина та Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони сягає 500 км. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як у часових, просторових, так і в свідомісних, духовних чинниках.
Просторові географічні чинники матеріальної, духовної і фізичної української культури ви-значалися своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, а також горами і морями, які оточують цей життєвий простір. У цьому – просторова унікальність і своєрідність нашої культури. Пізніше вона доповнилася тим, що до неї почали виявляти зацікавленість інші народи й культури. Через її територію пролягли торгівельно-економічні шляхи (Шовковий, з варяг у греки). І це поставило її у центр і північних, і південних, і західних культурно-історичних впливів та взаємовпливів, сприяло прилученню до інших культур, їх засвоєнню і взаємозбагаченню.
Тобто з сивої давнини відігравали свою роль геополітичні фактори, значення яких особливо зросло в наші дні.
Ще один фактор. Землі Житомирщини, Вінниччини в найдавніші часи майже не затоплювались водами морів, як свідчать дослідники. Звідси розселилися по планеті і флора, і фауна, і доісторичне населення.
Саме ця земля стала центром етнотворення.
До цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність, світорозуміння етносу, його уявлення про основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.
Тобто одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм, глибока заглибленість в історію, адже земля наша і сьогодні найбагатша, найдавніша, найбільш пристосована для проживання, для культурно-цивілізаційного творення. Тут помірний клімат, немає геокатаклізмів: землетрусів, повеней, тайфунів.
Тисячоліттями звідси вели шляхи на схід і на захід, на північ і на південь, була велика можливість взаємовпливів культур, обміну надбанням. Усе це мали величезний вплив на формування епічно-міфологічної свідомості племен, які проживали тут і вбирали в себе соціальний, культурний досвід, формували свій духовний світ. Адже немає більше у світі такої унікальної лісової міфології. Разом з тим своє світорозуміння праукраїнці несли в інші землі.
Деякі дослідники західної культури стверджують, що британський Стоунхендж збудували пришельці з берегів Дніпра. Дослідники Кам’яної могили під Мелітополем стверджують, що нарешті віднайдена прабатьківщина шумерів, могутньої цивілізації між Тигром і Євфратом. Протошумерські тексти восьмитисячолітньої давнини виявлені і оприлюднені перед світом (їх фотоальбом опубліковано 2003 року).
Тобто засновники однієї з найраніших відомих цивілізацій – шумерської – прийшли на Тигр і Євфрат із Причорномор’я, з берегів Дніпра. Наша культура увібрала досвід і дотрипільських, і трипільських цивілізацій. Пізніший український фольклор, відомі міфи, билини, перекази свідчать про прив’язаність їх творців до нашої етнічної території.
Та й західний фольклор, епос, і східний (російський) свідчить про прив’язаність саме до цього етнопростору, до наших чорноземів.
Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалося саме тут. Спільність міфологічного мислення свідчить про спільність інформаційних основ суспільного розвитку і етнотворчості. Потім уже відбувалося розселення, міграції, освоєння інших геопросторів. Найдавніші ще палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, у Мізині на Десні, у Києві, у Кролевці, на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація – свідчення цьому.
Характеризуючи феномен української культури, слід говорити саме про його сутність, про види матеріальної культури, світ зроблених речей, а також явищ духовної культури, про світ традицій, законів і програм, реалій, в яких і міститься ота сутність.

Українська мова – природно-соціальний феномен української культури.
Мова є природною (вербальною) знаковою системою і найголовнішою у структурі культури. Без мови нема культури, вона її фундамент, основа.
Сьогодні в українській, як і світовій культурі є чимало штучних (формалізованих) – комп’ютерні, математичні, фізичні, нотний запис) мов. Українська мова – це історично складена знакова система, яка є основою української культури, її головним культуротворчим інструментом. Мова формується у процесі соціального буття і спілкування. За своєю сутністю мова є соціальним феноменом. Вона має ряд переваг перед іншими знаковими системами. Вона зручна в користуванні, не потребує додаткових затрат енергії, економічна у передачі інформації, надійна як засіб її збереження.
Українська мова багата своїм лексичним словниковим фондом, розширюються її термінологічні і наукові закони.
Граматична побудова української мови зручна у словотворенні і слововживанні. Відзначається вона і своєю синтаксичною структурою, і манерою оформлення думки, і стилістичними особливостями.
Українській мові підвладні і високостильові думки, і нейтральні, і низькі. Як знакова система, вона має необхідні засоби вираження. Українська мова – засіб мислення, засіб спілкування, засіб творення української культури. Вона виконує номінативну, конструктивну і акумулятивну функції у малій культурі. Вона дає назви предметам мислення, дає можливість їх складати у логічні структури, фіксувати і зберігати результати мислення і творчості.
Українська мова визначає хід наших мисленнєвих процесів. Ми класифікуємо спостережувані явища так, як того вимагає лексика і граматика мови, тобто мовними засобами ми ідентифікуємось у світовій культурі.
Усі мови, як стверджують дослідники, зароджувалися й розвивалися з прадавніх часів, з кам’я-ного віку, вони формувались як саморегульовані, самодостатні системи з часу, коли людина розпочала спілкуватися за допомогою мови. Якщо мова не зазнає асимілятивного тиску з боку мов завойовників, вона може функціонувати тисячі і десятки тисяч років. Прикладом можуть бути нинішня китайська (мандаринська) мова, давньоєгипетська, грецька, фінська. Китайська нараховує від 6 до10 тисяч років, давньоєгипетська понад – 4 тис. років. Український мовознавець І. Свінціцький наголошував, що поодинокі мови з першопочатку розвивались своїм індивідуальним шляхом. Бодуен де Куртене стверджував, що племінні і національні мови сягають «зачатків розвитку людської мови взагалі».
Коли у людини виникла вольова спонука висловити свої враження від явищ природи, це робилося за допомогою природонаслідувальних звуків. У багатьох мовах ці вигуки-звуки функціонують і нині. В українській мові це вигуки: ну, на, но (дай-но), геть, хлоп. Ці звуки відігравали інформаційну, забороняючу, спонукальну роль (ну, еге, агов, гу, ей). За О. Потебнею, перші слова створювалися як з вигуків, так і як шляхом звуконаслідування.
Природа (ліси, ріки, степ, гори, море, вода, земля, вогонь) спонукала людину до розмови, вчила її розмовляти. Ці природні умови на нашій етнічній території були особливі: м’який, помірний клімат благотворно впливав на розвиток голосових зв’язок, тому й мова українська м’яка, мелодійна, лагідна. Вона годиться для всіх випадків життя. Природна мова розвивається, як правило, на консервативних засадах: для зміни назв, найменувань (топонімів, антропонімів, гідронімів, зоонімів, хрононімів, явищ, дій, об’єктів, термінів) потрібні дуже серйозні причини. Освоюючи, пізнаючи світ, людина давала назви предметам, людям, діям тощо, систематизувала навколишній світ відповідно до певних розрядів імен.
Творчі корені інших мов почали свій розвиток у період родового становлення людського соціуму. Асимілятивні, об’єднавчі процеси суспільного розвитку знищили тисячі і тисячі мов. Але українська мова витримує всі випробування. І запровадження церковнослов’янської писемності та мови як мови церковної і державної ще тисячу років тому, і наступні пригнічування не порушили її коріння, адже воно в рідній землі. Дослідники стверджують, що всі нині існуючі мови живилися своїми індивідуальними і дуже давніми джерелами.
Дуже давнє походження української мови підтверджується у працях українських етнографів-фольклористів ХІХ ст. М. Максимовича, О. Потебні, П. Житецького, пізніших вчених-мовознав-ців М. Кримського, М. Марка, А. Булаховського, сучасних мовознавців. До нас дійшли дуже давні розмовні пам’ятки української мови, простежуються українські лексичні, морфологічні, фонетичні риси з найдавніших часів. Це і антропоніми, і топоніми, і зооніми, і гідроніми, і найменування дій, зафіксовані в усних і писемних джерелах. Дослідники наводять приклади багатьох сотень назв країв, міст, сіл, річок, озер, гір, які звучали так, як сьогодні.
А українські пісні, щедрівки, календарі, складені нашими пращурами ще у сонцепоклонницьку добу! Рукописи Руси – України зафіксували більшість рис української мови. Міграції з Середнього Подніпров’я ведуть за собою в інші краї й багато елементів української мови. У багатьох мовах є чимало слів, тотожних з українськими.
Вагомий проукраїнський внесок знаходять учені у священному санскриті. Американські учені Г. Кларк та С. Піггот у праці «Проісторичні суспільства» стверджують факти колонізації вихідцями з Подніпров’я Мессопотамії, Ірану, Індії. Десятки зарубіжних учених говорять про те, що орії, які колонізували майже всю Європу, прийшли з наших етнічних просторів.
Український філолог С. Губерначук у своїй праці «Трипілля і українська мова» простежив найдавніші витоки української мови. Проаналізувавши мовні, археологічні, етнографічні, антропологічні та історичні факти і джерела, вчений робить висновок про спадкоємність мови і культури українців з мовою та культурою носіїв і творців Трипільської цивілізації, людей, які мешкали на нашій українській, етнічній території у VI – III тис. до н. е. Спираючись на метод співвідношення слів і речей, він робить висновок, що мова трипільців є базовою для становлення проукраїнської мови. Він також доводить, що знаки, символи трипільських орнаментів, українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження пройшли дальший розвиток і втілились у символах, образах і мотивах української обрядової поезії. Десятки зарубіжних учених, серед них англійські Брей, Вуллі, Кларк, Піггот, Равлінсон, Чайлд, німецькі Бонсрей, Ріттер, Паоле, Райнах, французькі Бовле, Ж. Ру, американські Веле, Гімбутас, угорські Тод, Хармала, індійські Магомандар, Пузалкер, польські Волинський, Красуський, російські Чертков, Класин, Кефішин та багато інших стверджують, що вихід орійських народів з нашої етнічної території на Інд, Тигр і Євфрат, Апенніни, у Малу Азію відбувався у V-IV тисячоліттях до н. е. Тобто наша праукраїнська цивілізація, її праукраїнська культура є материнською для давньоіндійської, шумерсько-вавілонської, давньоєгипетської, давньогрецької цивілізацій, а мова наших середньодніпровських пращурів – трипільців є материнською для санскриту і його різновидів та для багатьох європейських мов. Мовні зв’язки зафіксовані там через тисячу років після відриву від своєї праукраїнської матері. Трипільські коріння, трипільські слова, назви речей, дій постійно знаходимо в нинішній українській лексиці. Це все терміни землеробські, агрокультурні. Дослідники О. Маловічко, В. Козирський до таких слів відносять терміни: орати, жати, молотити, молоти, терти, місити, сапа, серп, каша, борошно, буда, булка, комора, огірок, олія, онук, орало, тісто, хліб, хата та багато, багато інших.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками. Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне, минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.