Інтралінгвістичні чинники мовних змін

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкоїрівноваги, що
зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма.
Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною.

3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації.

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності.

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування.

Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців.

2) тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною
попередній — економії мовних засобів.

3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам’яті (7+2 склади).

4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними.

 

47. Дискусія щодо співвіднесеності екстра- та інтралінгвістичних чинників.

Темпи мовних змін.

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов’язкові для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків.

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фонетичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швидше за сприятливих умов. В різних говірках темп змін звуків неоднаковий. У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Період XII—XIII ст. відзначався бурхливими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ь], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов’янських мов такими були XIII—XIV ст. Саме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта.
Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не
змінюється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціонування мови як засобу спілкування. Темпи мовних змін залежать також від соціальних умов функціонування мови, від мовних контактів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютинативні мови, скажімо, змінюються повільніше від флективних.

 

Питання про прогрес у розвитку мов.

Поняття прогресу в мові в різні періоди трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушувалася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спробу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування.

Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна порадили натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвитку переживає два періоди: період розвитку, який належить до доісторичних часів, і період розкладу, деградації (історичний період). В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне
постійне вдосконалення, яке пов’язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням народу. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютинативні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих. Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. Думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр
та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов’язаний з розвитком економічних формацій, виробництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного процесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаціям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний
характер.

Деякі лінгвісти не пов’язують прогрес у мові з аналітизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. Тільки прогрес у мові визнає український мовознавець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від положення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище
безсумнівне», зазначає, що «мова весь час удосконалюється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у мові навіть зводиться до загальної її закономірності. Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення граматичної системи, розвиток різних типів речень тощоє. Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознавстві думка про те, що мова тільки прогресує, пояснюється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь одиниць мови, їх зв’язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають
як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досягла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови часто діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.
Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолютний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов’язують із мовною технікою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдосконаленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абстрактне мислення. Абсолютний прогрес пов’язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні словникового складу, у збільшенні значень слів, у вдосконаленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.

Отже, прогрес у мові не можна пов’язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типологічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мірою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолютний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності. Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціонування мови і її розвиток взаємопов’язані: розвивається тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.

Мова і культура.

Першу спробу кількісної оцінки споріденості мов зробив Я.Чекановський ще в 1927 р., котрий спробував використати математичний критерій незалежності для оцінки подібності двох асоціацій, введений в практику антропологічних досліджень Е.Б.Тейлором в 1888 р. Користуючись цим методом, польський дослідник відобразив ступінь спорідненості слов’янських мов, а пізніше деяких індоєвропейських. Метод не був сприйнятий більшістю мовознавців через довільний вибір рис і необхідність подвійного рахування деяких з них.

Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кіль­кісні методи зводяться до простого підрахунку час­тоти вживання мовних одиниць. Статистичні ме­тоди передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мов­ленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціону­ванні мови та для встановлення залежності між якіс­ними й кількісними характеристиками мови.

Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи. Останнім часом вико­ристання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напря­ми, — лінгвостатистика і стилостатистика.

Основна увага лінгвостатистики звернена на дос­лідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою.

Стилостатистика — це визначення і характерис­тика стилістичних особливостей окремих творів або авто­рів через кількісні відношення використаних мовних елементів. В основі статистичного підходу до досліджен­ня стилістичних явищ лежить розуміння літературного стилю як індивідуального способу володіння засобами мо­ви.

Усе в мові підпорядковується не жорстким, а ймо­вірнісним закономірностям. Тому цілком природно, що в дослідженні мовних одиниць використовують тео­рію ймовірностей. Під ймовірністю розуміють відно­шення в середньому спостережуваного числа вдалих результатів до загального числа експериментів (подій). Найпростіше питання, яке допомагає з'ясувати тео­рія ймовірностей, — частотність звуків у мовленні.

Отже, сучасне мовознавство характеризується праг­ненням поєднати і розумно комбінувати різні загально-наукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це пози­тивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.

51. Мова як етнічна ознака. Мова і культура.

52. Розвиток мови. Внутрішні та зовнішні його закони.

53. Синхронія та діахронія (мовознавчі дисципліни, що вивчають мови у цих аспектах).

54. Теорія мовної відносності (гіпотеза Сепіра та Ворфа).

55. Мовна та концептуальна картини світу.

56.Основні риси сучасного мовознавства: експансіонізм, функціоналізм, експланаторність, антропоцентризм.

57. Поняття методу. Методологія, методика, метод.

58. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу.

59.Описовий метод.

60. Порівняльно-історичний метод.

61. Метод лінгвістичної географії.

62.Зіставний метод.

63. Структурний метод.

64. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи.

65.Застосування математичних методів у мовознавстві

Студентам подано список літератури до курсу.