Розділ III:Соціальна філософія

Основні поняття: с успільство, діяльність, соціальний закон, духовність, ментальність, суспільна свідомість, ідеологія, політична свідомість, моральна свідомість, релігійна свідомість.

План:

1. Основні філософські концепції суспільства.

2. Стихійне та закономірне в історії.

3. Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку

4. Поняття соціальної структури суспільства та її основні елементи.

5. Духовне життя суспільства.

1. С успільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких, виражається їх всебічна залежність один від одного.Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідуальне утворення, що має власну логіку розвитку.

Соціальна філософія формулює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку. Головною особливістю предмету соціальної філософії є тє, що ця система знань вивчає суспільство в цілому, суспільство як цілісність. Основною проблемо соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі. Визначальною проблемою соціальної філософії є проблема людини, сенсу її буття у соціумі.

Методологічні принципи соціальної філософії:

- соціальна філософія виходить із принципу об'єктивності;

- принцип розвитку суспільства і філософської думки про нього;

- історизм - розглядати соціум у закономірному історичному розвитку.

Сфери суспільного буття:

- матеріальна сфера життя, вона охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних цінностей;

- соціально-політична сфера суспільного життя, яка включає в себе групові, етнічні, національні, міждержавні та інші стосунки людей;

- духовна сфера соціального життя. Це система ідей, поглядів, уявлень, які насамперед відбивають соціальне життя;

- культурно-побутова сфера суспільного життя. Вона охоплює виробництво, розподіл і споживання культурно-побутових цінностей та передачу їх від одного покоління до іншого.

Різні уявлення про суспільство як систему, що саморозвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з перших про соціум як систему суспільного співіснування людей, вели мову Платон і Аристотель. Суспільство у філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з державою. Навіть людина трактувалася Аристотелем як політична істота. В цілому соціально-філософські системи суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді тлумачилося як фатум, доля.

Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька принципів:

- провіденціалізм - трактуванням історії як прояву волі бога;

- переорієнтація світогляду з демосу на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;

- християнський провіденціалізм, поєднується із земним суб'єктивізмом, це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед богом.

У вченні Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм Відродження.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності. Французький просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є, дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Гердер. Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.

Суспільство, за Г. Гегелем - вища сфера порівняно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав Карл Маркс - суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість.

Максу Веберу належить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, загальна модель суспільства має такий вигляд:

- всі людські дії безпосередньо пов'язані з матеріальним буттям індивідів;

- політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди вірогіднісні досягнення матеріальних інтересів;

- людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

- всі фактори розвитку суспільства рівноправні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і навпаки - економіку як продукт культури.

У зв'язку з розробкою синергетичного погляду на світ, помітною стає тенденція застосування принципів синергетики (теорії самоорганізації) до розвитку суспільства. З точки зору синергетичного підходу до природи і суспільства будь яка система проходить через стани, які відзначаються граничною нестійкістю (точки біфуркації). В цих точках лінії розвитку розгладжуються, а з'являється цілий спектр різних, різноспрямованих можливостей якісної зміни стану. У даному випадку система опиняється перед вибором різних шляхів. Передбачити, який саме шлях система обере неможливо, так як це залежить від багатьох випадковостей. Це веде до тою, що еволюція набуває рис історії, вона унікальна, неповторна. Механізм біфуркації, фактор випадковості забезпечують перехід до стану вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищуючи складність, нова система формує новий тип розвитку, а саме певну функціональну цілісність, якої не мають її окремі частини. За цими закономірностями розвивається і Всесвіт, і людське суспільство.

2. Суспільство є особливий феномен, що розвивається за своїми законами. Ознаки соціальних законів:

- це закони людської діяльності;

- це закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей;

- у розвитку суспільства діють як динамічні, так і статистичні закономірності;

- соціальні закони носять історичний характер.

Соціальний організм надзвичайно динамічний. Його закони дають змогу охопити лише загальну лінію розвитку. А це робить маловірогідним одержання точних термінів певної події.

В історії діють люди, що наділені волею, свідомістю, пристрастями, тому розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомості і стихійності. Основними ознаками свідомого використання суспільних законів є: адекватне відображення цих законів; планування суспільного розвитку і передбачення його результатів; збіг поставлених цілей і реальних результатів діяльності.

Ознаки стихійності суспільних процесів: незнання об'єктивних законів; хаотичність дій суб'єктів; непередбачуваність та вірогіднісність наслідків людської діяльності;

Часто випадковість стає формою прояву історичної необхідності, формою реалізації закономірності. Вона може бути способом перетворення можливості на дійсність. Необхідність у суспільстві, як правило, діє у вигляді стихійної сили, що прокладає собі шлях через безмежну кількість випадковостей. Вона виявляє себе лише як кінцевий результат діяльності.

Випадковість з'являється в точці перетину подій та процесів, кожна з яких має необхідний характер. У конкретному суспільному житті будь-яка подія в один і той же час, але в різних відношеннях є і необхідною, і випадковою.

Виникнення синергетики та поширення її принципів на людську історію привело до встановлення глибинної єдності і взаємопроникнення необхідності і випадковості. Необхідність реалізує себе між точками біфуркації. Саме тут відбувається «вибір» соціальною системою варіантів свого подальшого розвитку. Уявлення про «лінійну» підпорядкованість суспільного розвитку об'єктивним законам, що нібито діють автоматично, змінюються вірогіднісністю соціальної динаміки.

Закономірності соціальної динаміки за своєю суттю є законами людської свободи. Людина як суб'єкт діяльності має обрати одну з багатьох альтернативних можливостей свого майбуття. У цьому виборі і свобода, і відповідальність людини. Людина не є вільною у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, проте вона має певну свободу у виборі цілей та засобів досягнення обраних цілей

Розвиток суспільства носить закономірний синергетичний характер. Людина може пізнати закономірності суспільного розвитку і діяти відповідно до них.

3. Під прогресом розуміють такий напрямок розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого,від менш складного до більш складного.

Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Ідею суспільного прогресу як прогресу розуму і науки відстоював французький мислитель Жан Кондорсе. Історія людства у К. Маркса та Ф. Енгельса постає - історією суспільно-економічних формацій.

Сучасні мислителі виходять з визнання цілої системи факторів, що обумовлюють суспільний прогрес: ефективність виробництва; організація соціального управління; стан сфери побуту; рівень споживання матеріальних і духовних благ; розвиток науки і культури; освіта і виховання є постійним нарощуванням цих вершин.

В світовій суспільній думці щодо прогресу у цілому і прогресу духовних надбань людства існували й існують так звані релятивістські концепції - виходить із твердження про те, що кожний народ мас свою неповторну історію, не можна говорити про більш, чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури - Вільгельм Дільтей, Клод Леві Стросс. Інший підхід говорить про кризу цивілізації, про загрозу, що нависла над світом у XX ст. у зв'язку зі зростанням техніко-технологічної о потенціалу суспільства – Арон.

Якщо ми визнаємо прогрес суспільного розвитку, то постає питання про його критерії. Універсальним критерієм є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її зага­льнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи.

З питанням суспільного прогресу тісно пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Одним з перших дослідників цієї проблеми був Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті „Засади нової науки про загальну природу нації" проаналізовано життєдіяльність соціальних систем у їхньому розвитку від племінного побуту до Нового часу.

Французький філософ Огюст Конт (1789-1857) запропонував закон трьох стадій історичного розвитку: „теологічне мислення", пояснення усього людського буття дією надприродних сил; „метафізичне мислення", тобто пояснення буття посиланням на деяку абстрактну сутність; „позитивний" етап - відмова від абстрактного знання і орієнтація на використання знання конкретного.

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. К. Маркс виділив три основні формації: докласову. класовоантагоністичну та комуністичну. Але більшість послідовників К. Маркса виділяють п’ять формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну.

Микола Данилевський розглядав рух людського суспільства як низку співіснуючих соціальних організмів - культурно-історичними типами, а на етапі зрілості - цивілізаціями. У праці „Росія і Європа" М. Данилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавілонський, індійський, єврейський, грецький, римський, аравійський, германо романській. мексиканський, перуанський. За Данилевським, цивілізація - це певний період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовного світу народів. Це своєрідний пік розвитку культури.

Освальд Шиенглер тлумачив цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Філософ нараховував вісім цивілізацій. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура Майя та російська.

Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі у 12-томному „Дослідженні історії" налічує понад тридцять цивілізацій. Із них донині збереглося лише шість: західна, візантійсько-ортодоксальна, російська, арабська, індійська і далекосхідна.

В теоріях, які визначають основою розвитку суспільства виробничу діяльність людини. критерієм для виділення його етапів вважається відмінність у технологічних способах виробництва. У технологічних концепціях XX ст. (Д. Бєлл, Р. Арон) основою періодизації суспільного розвитку визначається технологія виробництва Деніел Белл ділить історію на:

- доіндустріальна;

- індустріальна, яка ототожнюється з капіталізмом;

- постіндустріальна, яка знаменує стрибок до нових технологій, становлення нових соціальних відносин на базі інтелектуалізації, комп'ютеризації, ресурсозбереженні.

Що стосується назви сучасного суспільства, то одні вчені визначають його як і Д. Бєлл постіндустріальним. Другі - інформаційним - Тоффлер, треті - суспільством управлінців.

Отже, з точки зору цивілізаційного підходу, як нелінійного, історичний прогрес полягає в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення збагатила своїм досвідом найважливіші цінності загальнолюдського характеру.

4. Соціальну структуру суспільства формують соціальні відносини - взаємозв'язки та взаємодії між соціальними групами та спільностями.

Соціальна структура суспільства - це сукупність відносно стійких соціальних спільностей, груп і певний порядок їх взаємозв'язку та взаємодії.

У соціальній структурі суспільства виділяються:

- класово-стратифікаційна структура (класи, страти, соціальні верстви, стани тощо);

- соціально-етнічна система (родоплемінні об'єднання, народності, нації тощо);

- соціально-демографічна (статевовікові групи, працююче та непрацююче населення);

- професійно-кваліфікаційна структура (виробничі об'єднання, трудові колективи, установи, фірми, науково-дослідні інститути);

Найбільш загальним поняттям соціальної структури суспільства е поняття соціальної групи — це порівняно стала спільність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки і об'єднанні спільними інтересами, цінностями, нормами поведінки, системами певних відносин.

Великі соціальні групи - це спільності, що існують у масштабі всього суспільства в цілому. Такими групами є класи, страти, верстви нації, покоління.

Середні соціальні групи - це мешканці одного села чи міста, працівники певного підприємства, склад учбового закладу.

До малих соціальних груп відносять такі об'єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним.

Соціальна структура суспільства - складно організоване і певним чином упорядковане ціле, до якого входять окремі індивіди та соціальні спільноти. Соціальна структура пов'язана з соціальними відносинами, вони взаємопроникають і взаємообумовлюють одне одного.

5 Духовність - це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у своїм діяльності певними високими ідеалами, непохитними принципами, переконаннями.

Ментальність - це сукупність соціально-психологічних установок діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином.

Суспільна свідомість - це сукупність поглядів, уявлень, настроїв,, ідей, теорій. які відбивають суспільне буття.

Буденна свідомість - це сукупність знань, почуттів, настроїв, що виникають в процесі повсякденного життя. Вона включає в себе емпіричні знання (народну медицину, прикмети, погоду). Крім емпіричних знань до буденного рівня свідомості належить суспільна психологія і народна художня творчість.

Теоретична свідомість - це система знань, ідей, теорій, що розкриває сутність буття.

Ідеологія - це система ідей, поглядів, теорій, що у логічно стрункій формі відображає соціально-економічні і духовні умови життя людей.

Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна.

Суспільна свідомість виконує функції: пізнавальну, прогностичну, комунікативну, інтегративну (об’єднування навколо певних цінностей), ціннісної орієнтації, регулятивну.