Закріплення вивченого матеріалу. 1. Вміти давати відповіді на питання:

Основні поняття: рух, зміна, розвиток, зв'язок, закон. Якість, кількість, стрибок, сутність, явище, тотожність, відмінність, заперечення, особливе, загальне, одиничне.

План:

1. Визначення діалектики, її історичний розвиток.

2. Закони діалектики.

3. Принципи та категорії діалектики.

4. Різновиди діалектики та її альтернативи.

1. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах; діалектика і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.

Розвиток - це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток - загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. В процесі розвитку створюється нове, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Рух, зміна - це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, сутністю руху, а рух - будь-яка зміна явища чи предмета.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу: залежно від рівня організації і форм руху матерії - механічні, фізичні, хімічні, суспільні; суспільні можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо; зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними, одиничними, загальними і всезагальними.

Поняття “взаємодія” відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

Закон - відображає об’єктивні, необхідні, загальні, сталі зв’язки між речами, предметами, явищами, що неминуче повторюються, якщо складаються відповідні умови.
Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 4) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер - “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять імовірний характер - “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів.

З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це не тотожні, але однопорядковими поняття. Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів.

2. Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.

Якість - сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування.

Кількість - філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються на основі кількісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910 метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником. Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості; існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість. Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про світ теж мають бути рухливими.

Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. Предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра - це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше.

У діалектиці стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Відмінність визначає нерівність предмета самому собі. Тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв’язку). Можна сказати, що відмінність – це нерівність, внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього - будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності– до саморуху.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде. У природі основний біогенетичний закон всього живого формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду.

3. Принципи діалектики: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності, які виділяються людьми в процесі пізнання: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Одиничне - це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне - це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Воно існує через одиничне як його момент. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального.

Особливе - це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Категорії одиничного, особливого і загального відображають рух, логіку, послідовність пізнання. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального.

4. На Заході перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Теодор Адорно розвинув ідею заперечення в його абстрактному, нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. В розумінні Ж.- П. Сартра діалектика можлива в двох формах – “критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму, друга – “консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська діалектика.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо, “негативній” діалектиці властиві однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. “Негативна” діалектика має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення: “неприязнь”, “відсутність”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д.

3. Суб’єктом заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення (суб’єктивність).

4. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики.

Альтернативами діалектики є метафізика, софістика і еклектика, догматизм і релятивізм.

Закріплення вивченого матеріалу

1. Вміти давати відповіді на питання:

З’ясуйте сутність основних понять, що характеризують діалектику як загальну, теорію розвитку.

Що являє собою поняття “закон”?

У чому полягає всезагальний та специфічний характер діалектичних суперечностей?

Назвіть основні принципи діалектики.

У чому полягають особливості категорій діалектики?

2. Вміти аналізувати:

У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

Що відображає закон єдності та боротьби протилежностей?

Розкрийте сутність закону заперечення заперечення.

Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

3. Підготувати доповіді:

“Метафізика – альтернатива діалектики як теорії розвитку”.

“Софістика і еклектика – альтернативи діалектики як логіки”.

“Догматизм і релятивізм – альтернативи діалектики як теорії пізнання”.

Основні поняття: пізнання, суб’єкт, об’єкт, ідея, істина, почуття, розум, емпіричне, раціональне, методи і форми пізнання, наука, практика.

План:

1.Сутність пізнавальної діяльності людини.

2. Проблема істини у філософії.

3.Методи наукового пізнання.

- наукове;

- релігійно-містичне.

Рівні пізнання:

Першим рівнем є чуттєве пізнання: це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання, але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

- відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

- сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей;

- уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Чуттєве пізнання має низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.

Форми абстрактного мислення:

- поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно предметів;

- судження - це речення, які зв'язують між собою поняття;

- умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення.

При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження закономірних зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей).

Постає завдання: поєднати поняття і теорії з наочно даним. Звідси - синтетичний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

- досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

- експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

- практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, V процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань.

2. Із самого початку перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності?

Основні концепції істини:

відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська);

конвенціональна - істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким;

прагматична - тлумачення істини як вищого ступеня корисності;

регулятивна - знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом;

когерентна.

Істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності, істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості: підтвердження фактами, підтвердження експериментальними перевірками, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології, логічна та концептуальна несуперечливість.

3. Методи емпіричного пізнання: вимірювання, описування (описування як класифікація зібраних даних та описування теоретичних положень),експеримент (пошуковий, перевірочний, здійснюючий)

аналіз: розкладання фактів на їх елементарні складники