Особливості культурного розвитку XVII-XVIII ст

З середини ХІІІ ст. до середини XVII ст. край цей називали «Диким полем», хоча зовсім «диким» воно ніколи не було. Дійсно, внаслідок монголо-татарської навали міста й села на цій території зійшли нанівець, однак люди не кинули цей благодатний край – вони жили невеликими купками по лісах і переходили час від часу на інше місце (від чого їх і називали «бродниками»).

З середини XVII ст. починається нова колонізація краю: з одного боку – вихідцями з Правобережної України, які за часів Руїни тікали сюди від економічних утисків польської шляхти та конфесійного тиску католицької церкви, а з другого – російськими «служилыми людьми», які повинні були захищати південні кордони Московської держави від нападів татар, нести сторожову службу та будувати фортеці.

Люди з Правобережжя (а також з Лівобережжя, особливо з теперішньої Полтавщини – вони почали оселення першими) йшли сюди «на Україну», «на волю», «на слободу» (тобто «свободу»). Московський цар обіцяв протекцію і давав три неабиякої вартості «свободи»: 1) «займанщину» – право вільного займу землі, скільки кому треба; 2) звільнення від податків; 3) право вільно гнати та продавати горілку.

Вільні поселення – слободи – і дали назви: Слобідська Україна, Слобожанщина. Йшли сюди, головним чином, відчайдухи, певною мірою авантюристи, однак не голодранці, а досить заможні й розважливі люди, які не боялися все почати з нуля й у перспективі... знову все втратити, у тому числі життя – у випадку вдалого татарського нападу. Називали їх у XVII ст. не «українцями», а «черкасами», бо перші переселенці прийшли сюди з Черкаського острова. Цей народний термін зустрічаємо й донині у слобідській ономастиці (поширені серед місцевих мешканців українські прізвища – Черкасов, Черкашенко, Черкашин) й у топоніміці (є на Харківщині Черкаські Тишки й Руські Тишки, Черкаська Лозова й Руська Лозова, Черкаський Бишкін і Руський Бишкін і т.п.). У листуванні російських урядовців 2-ої пол. XVII ст. неодноразово йдеться про «старочеркасские обыкности», які вперто відстоювали нові піддані московського царя.

Про сподівання переселенців-черкас добре говорить народна пісня того часу:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу.

Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу.

На Україні всього много, і паші, і браги,

Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги;

На Україні суха риба із шапраном:

Будеш жити з козаком, як з паном,

А у Польщі суха риба із водою:

Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Однак багато хто з козаків не встигав до зими навіть збудувати хату, голодував і страждав. Складними виявилися й стосунки з російськими воєводами.

Харківський воєвода у 1657-1658 рр. Іван Офросимов скаржився цареві, що черкаси моляться «бумажным листам литовского письма» (образам на папері) та голим стінам і не згадують про царське здоров’я у своїх молитвах. Переселенці приходили часто з своїми священиками, яких (як і дяків й інший причет) обирала паства з-поміж себе, і тому вони служили їй, а не державі чи церковній структурі. Однак цих священиків підпорядковували Московській патріархії, а з 1667 р. – утвореній Білгородській єпархії, і поступово на Слобожанщині відбувається уніфікація церковних звичаїв за загальноросійським зразком, особливо після запровадження Духовного регламенту 1721 р. Характерно, що переслідування старих звичаїв та нищення книг київського друку особливо ретельно проводили етнічні українці – наприклад, пізніше канонізований як святий білгородський єпископ Йоасаф Горленко (1705-1754).

Значну роль у духовному житті слобожан XVII-XVIІI ст. грали монастирі. Першим на Слобожанщині був заснований (ймовірно, ще за часів Київської Русі – принаймні, так твердять легенди) монастир у Святих Горах (назву місцевість одержала від того, що там, де у другій пол. ХІХ ст. виник Арсеніївський скит, було колись поганське святилище). У XVII ст. він розташовувався далеко за межами російських укріплених ліній. Грабували його не тільки татари, а й українські козаки (напр., у 1641 р.); до речі, іноді козаки об’єднувалися з татарами у розбійницькі загони – їх називали «харцизами» (звідки пішло й до сьогодні актуальне у лексиці слобожан слово «харцизяка» – «розбійник»). Братія вела значну господарську й будівельну діяльність; і зараз над Дінцем на крейдяній скелі височить Свято-Миколаївський храм, побудований у 1680-1682 рр. у стилі українського (козацького) бароко (на жаль, він дійшов не зовсім в автентичному вигляді), особливістю якого є те, що вівтарна частина його вирубана у скелі. Наприкінці XVIІI ст. архімандритом цього монастиря був Лаврентій Кордет (1720-1781), високоосвічена й гуманна людина і в той же час ретельний господар обителі, до якого приходив поспілкуватися його добрий знайомий по Харківському колегіуму, де вони обидва викладали, Г. Сковорода.

Монастир був закритий Катериною ІІсеред інших понад 350 російських монастирів у 1788 р., майно його було передано до державної скарбниці, а на монастирських землях побудував свій палац Г. Потьомкін. Відродився монастир тільки у 1844 р. Закритий більшовиками у 1920-ті роки, втретє Святогірський монастир відродився вже за часів незалежності, на початку 1990-х, і тепер має статус лаври.

У іншому регіоні Слобожанщини – теперішній Сумщині – у 1654 р. на горі Охтир коло Охтирки ченці заснували Троїцький монастир (зруйнований за радянських часів, він був заново побудований на тому самому місці вже у незалежній Україні). З цим монастирем пов’язано чимало легенд та переказів, як і з славнозвісним Курязьким Свято-Преображенським монастирем поблизу Харкова. Заснований у 1663 р., монастир у Куряжі став одним з центрів духовного життя краю, а перебування у ньому тривалий час славнозвісної чудотворної ікони Озерянської Божої Матері зробило його місцем паломництва слобожан.

Значний вплив на культурне життя Слобідської України мало відкриття при харківському Свято-Покровському монастирі у 1727 р. Харківського колегіуму – першого у регіоні середнього навчального закладу з елементами вищого. Незважаючи на те, що умови життя і навчання у ньому були спартанські (класи не опалювалися; щоб не замерзали чорнила, студенти та бурсаки тримали їх за пазухою; одежею та взуттям вихованців не забезпечували; їжа була мізерною і не надто поживною), він дав світу чимало непересічних вчених (напр., відомого фізика-академіка В. Петрова, першого ректора Московського університету М. Каченовського, лікарів (напр., І. Базилевича), письменників (напр., неперевершеного перекладача «Іліади» Гомера М. Гнєдіча).

При колегіумі у 1768 р. відкрили так звані «Прибавочные классы» (вони були достатньо автономні і знаходилися в іншому приміщенні), де викладали цілком світські науки – геодезію, інженерну справу, математику, іноземні мови і навіть артилерійську справу. Пізніше додалися заняття з музики, танців, малюнку, живопису, архітектури (перший харківський губернський архітектор П. Ярославський одержав освіту у цих класах). Курс був розрахований на дітей дворян, які готувалися до державної служби. «Прибавочные классы» проіснували 20 років, потім їх злили з Народним училищем. У 1759-1769 рр. з перервами у Колегіумі викладав Г. Сковорода, читаючи курси піїтики, катехізису, грецької мови та етики («добронравия»). Останній курс викладався ним у «Прибавочных классах». До нас дійшов навчальний посібник філософа – «Начальная дверь ко христианскому добронравию», що починається чудовим афоризмом: «Благотворение блаженному богу в том, что нужное сделал нетрудным, а трудное ненужным». Новопризначений єпископ звільнив неординарного педагога з посади. Сковорода пішов з Колегіуму, навіть не узявши гроші за працю.

«Український Сократ», який уславив Слобожанщину «Баснями Харьковскими», провів більшу частину життя саме у цьому краї і був похований у селі Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка Золочівського району Харківської області, де зараз знаходиться Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди), мав неабиякий вплив (і філософією, а ще більше – вчинками, самим характером життя) на багатьох слобожан, які пізніше уславили цей край, зокрема на В. Н. Каразіна.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. унікальним «культурным уголком Харьковской губернии» (за визначенням М. Сумцова) було село Попівка (теперішня Сумщина), де жив поет, перекладач, архітектор, просвітник Олександр Паліцин (1741-1816). У цьому маєточку час від часу збиралися поети, художники, освічені люди (бували тут і Г. Сковорода, і В. Каразін), називаючи жартома будинок О. Паліцина й свої зібрання «Попівською Академією». Ймовірно, саме тут виникла й набула сили думка про необхідність відкриття у Харкові університету та перетворення міста, як мріяв В. Каразін, на «Українські Афіни».