В історії культури XIX ст. посідає особливе місце; це була доба, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, політичний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. За іспанським філософом Х. Ортегою-і-Гасетом, це час «осягнення повноти», коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснилися. Світ людини XIX ст. якісно перетворився, відбулися значні зміни у її поглядах на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому передусім сприяли процеси у соціально-політичній царині.
Після проголошення «Декларації прав людини та громадянина» розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізація політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного устрою. Наприкінці XIX ст. більшість країн Європи вже мали конституції з визначенням громадянських прав, а в багатьох державах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.
Разом з тим здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки в середині століття стала індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Джеймса Ватта (1736-1819) – до пароплава Роберта Фултона (1765-1815), пасажирської залізниці Джорджа Стівенсона (1781-1848) до парового дирижабля Анрі Жифара (1825-1882), від двигуна внутрішнього згоряння Ніколауса Отто (1832 -1891) – до автомобіля Готліба Даймлера (1834-1900) і Карла Бенца (1844- 1929), від електричної батареї Алессандро Джузеппе Вольти (1745-1827) – до генератора Вернера фон Сіменса (1816-1892). За підрахунками П. Сорокіна, XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні разом починаючи від VIII ст. до н.е., а саме – 8527! У XIX ст. продовжувався процес формування наукового світогляду, розпочатий у попередні часи. Саме на ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції. Свідоцтвом цього стали успіхи у фізиці та хімії, перш за все відкриття закону збереження та перетворення енергії Роберта Маєра (1814-1878), Джеймса Джоуля (1818-1889), Германа Гемгольца (1821-1894). Це час створення еволюційної теорії Чарльзом Дарвіном (1809-1882), яка змінила усю тогочасну наукову парадигму. Під впливом його вчення змінювалися і соціальні науки, в яких з’явилися різноманітні еволюціоністські концепції. Завдяки періодичній системі елементів, яку відкрив Дмитро Менделєєв (1834-1907), було доведено внутрішній зв’язок між усіма відомими видами речовин. Відкриття у подальшому електрону, радію, перетворення хімічних елементів, а також теорія відносності Альберта Ейнштейна (1879-1955) та квантова теорія Макса Планка (1858-1947) ознаменували прорив у галузь мікросвіту та великих швидкостей.
Прогресу природничих наук в Україні сприяв розвиток університетської освіти, незважаючи на втрату самостійності. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським (1862-1923). Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бекетов (1827-1911), який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников (1845-1916) і мікробіолог Микола Гамалія (1859-1949) заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний (1866-1929) і Володимир Високович (1854-1912) зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова (1810-1881); тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім – у Києві. Слід назвати і геніального українського винахідника Миколу Кибальчича (1853-1881), ім’ям якого названо кратер на Місяці; саме він запропонував ідею літального апарата (ракети) для польотів у космос.
Нова техніка з її швидкостями та засобами зв’язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Всебічна модернізація життя, успіхи технічного, економічного та соціально-політичного розвитку європейських країн сприяли поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась тепер як цілісний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Домінування західної, перш за все європейської культури, не підлягало сумніву.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Інтерес до історичної науки надзвичайно зріс вже у першій половині століття. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнувалися монархії, виникали нові держави, повністю перекроювалася політична мапа Європи, докорінно змінювалося життя народів, люди на власному досвіді переконувалися в тому, що суспільство розвивається безперервно. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння і коли їх чекати? На ці питання шукали відповіді у працях науковців. Історики й філософи першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати об'єктивні закони історії для розбудови нового, «досконалого» суспільства.
У багатьох європейських країнах на початку XIX ст. зростав інтерес до національної історії: створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, видавалися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була французька історична школа доби Реставрації. Її представник Огюстен Тьєррі (1795-1856) вважав, що історія повинна бути не «біографією влади», а «біографією маси». «Рух народних мас до свободи, – писав він, – здавався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу».
Починається збирання фольклорних матеріалів, перші їх публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині. Виходять і перші слов'янські збірники. В Україні, в сформованому тоді середовищі інтелігенції, ця тенденція знайшла широкий відгук. Поступово пробуджувалося почуття своєї народності як антитези тяжкому політичному та соціально-економічному становищу. Першу збірку українських народних пісень видав Микола Цертелєв (Церетелі, 1790-1869) у 1819 р.; це був «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик М. Костомаров. Підсумком його досліджень стали 16 томів «Исторических монографий» і шеститомна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».
Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету В. Антоновича. Він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність (проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані) та виховав плеяду блискучих українознавців, серед яких найвизначніша фігура української історичної школи М. Грушевський. Його величезна наукова спадщина, яка з кінця 30-х рр. ХХ ст. зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до науковців та читачів уже за наших днів та суттєвим чином впливає на сучасну українську науку.
Неперевершеним дослідником історії вітчизняного козацтва був Дмитро Яворницький (1855-1940), який видав капітальну «Історію запорізьких козаків», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури епохи Козацької України. Першою жінкою-професором історії у Російській імперії стала Олена Єфименко (1848-1918). Головна тема її наукових праць – історія України. О. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що вітчизняна історія є самостійною наукою.
Особливе місце в українській історії належить М. Драгоманову, який головну увагу приділяв актуальним проблемам новітньої історії. Він багато зробив для залучення уваги до історії України західноєвропейських вчених; був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового товариства.
Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стало заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 р. «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. Серед його членів були І. Франко, І. Крип’якевич, А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт. З 1892 р. почав виходити його головний друкований орган – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став його редактором, а з 1897 р. – головою НТШ. За часи його керівництва було видано близько 800 томів наукових праць, серед них 112 томів «Записок».
Розвиток європейської філософії XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під впливом гегелівського вчення. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) зробив спробу систематизувати вироблену людством культуру. Всю її історію він розглядав як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах філософ аналізував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807) культура людства постає як виявлення творчих сил світового розуму. Свою епоху Г. Гегель вважав перехідною до нової формації, що поступово визрівала в надрах християнської культури і ґрунтувалася на буржуазних моральних і правових принципах.
В контексті світового розвою новий імпульс одержувала і українська філософська думка. У першій половині ХІХ ст. формувалася київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджував Олександр Потебня (1835-1891). Філософію нової української національної ідеї розробляв Трохим Зіньківський (1861-1891), вважаючи її запорукою «поступу й культури національних організмів».
