Герой нашого часу» М. Лермонтова як філософський соціально-психологічний роман. Особливості побудови твору. Образ Печоріна

“Герой нашого часу” - перший в російській прозі лірико-психологічний роман. Ліричний тому, що автор і героя “одна душа, одні й ті ж борошна”. Психологічний тому, що ідейним і сюжетним центром є не події, а особистість людини, її духовне життя. Тому психологічне багатство роману укладено насамперед в образі “героя часу”. Через складність і суперечливість Печоріна Лермонтов утверджує думку про те, що не можна до кінця все пояснити: у житті завжди є високе і таємне, яке глибше слів, ідей. Звідси однією з особливостей композиції є наростання розкриття таємниці. Лермонтов веде читача від вчинків Печоріна (у перших трьох повістях) до їх мотивів (в 4 і 5 повістях), тобто від загадки до розгадки. При цьому ми розуміємо, що таємницею є не вчинки Печоріна, а його внутрішній світ, психологія. Автор використовує принцип хронологічної інверсії (відмова від послідовного зображення). Така розчарована позиція в точності відповідає “розчарованою”, суперечливої особистості людини.

У перших трьох повістях (”Бела”, “Максим Максимович”, “Тамань”) представлені лише вчинки героя. Лермонтов демонструє приклади печорінського байдужості, жорстокості до оточуючих його людей, показаним або як жертви його пристрастей (Бела), або як жертви його холодного розрахунку (бідні контрабандисти). Мимоволі напрошується висновок, що психологічним нервом Печоріна є влада і егоїзм: “до того що мені, мандрівному офіцеру, до радощів і лих людських?” Але не все так просто. Зовсім не так однотіпен герой. Перед нами одночасно совісний, ранима і глибоко страждає людина. У “Княжні Мері” звучить тверезий звіт Печоріна. Він розуміє прихований механізм своєї психології: “У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його. А пізніше Григорій Олександрович відкрито формулює своє життєве кредо: “Я дивлюся на страждання до радості інших лише у відношенні до себе, як їжу, підтримує мої духовні сили …” На підставі цього правила Печорин розвиває цілу теорію щастя: “Бути для когось причиною страждань і радості, не маючи на те ніякого позитивного права, - не сама чи це солодка їжа нашої гордості? А що таке щастя?

Насичена гордість “. Здавалося б, розумний Печорін, що знає, в чому полягає щастя, і повинен бути щасливий, адже він постійно і невтомно намагається наситити свою гордість. Але щастя чомусь немає, а замість нього стомлення і нудьга … Чому ж доля героя так трагічна? Відповіддю на це питання є остання повість “Фаталіст”. Тут вирішуються вже проблеми не стільки психологічні, скільки філософські і моральні. Повість починається з філософського спору Печоріна з Вулич про приречення людського життя. Вулич - прихильник фаталізму. Печорін ж задається питанням: “Якщо точно є приречення, то навіщо ж нам дана воля, розум?” Ця суперечка поверяется тре-ма прикладами, трьома смертельними переймами з долею. По-перше, спроба Вулича вбити себе пострілом у скроню, що закінчилася невдачею, по-друге, випадкове вбивство Вулича на вулиці п’яним козаком, по-третє, відважний кидок Печоріна на козака-вбивцю. Не заперечуючи саму ідею фаталізму, Лермонтов призводить до думки про те, що не можна миритися, бути покірним долі. Таким поворотом філософської теми автор позбавив роман від похмурого фіналу. Печорін, про смерть якого несподівано повідомляється в середині оповіді, в цій останній повісті не тільки рятується від, здавалося б неминучої загибелі, але і вперше здійснює вчинок, який приносить користь людям. І замість траурного маршу у фіналі роману звучать привітання з перемогою над смертю: “офіцери мене вітали - і точно було з чим”. Герой відноситься до фаталізму предків двояко: з одного боку, він іронізує над їх наївною вірою в світила небесні, з іншого боку, він відверто заздрить їхній вірі, тому що розуміє, що будь-яка віра - благо.

Але відкидаючи колишню наївну віру, він усвідомлює, що за його часів, 30-і роки, нічим замінити втрачені ідеали. Нещастя Печоріна у тому, що він сумнівається не тільки в необхідності добра взагалі; для нього не тільки не існує святинь, він сміється “над усім на світі …”. А безвір’я породжує або бездіяльність, або порожню діяльність, які є тортурами для розумного і енергійну людину. Показуючи мужність свого героя, Лермонтов одночасно затвердив необхідність боротьби за свободу особистості. Григорій Олександрович дуже дорожить своєю свободою: “Я готовий на всі жертви, крім цього, двадцять раз поставлю своє життя на карту, але свободи своєї не продам”. Але така свобода без гуманістичних ідеалів пов’язана з тим, що Печорін постійно намагається придушити голос свого серця: “я давно вже живу не серцем, а головою”. Однак Печорин самовдоволений цинік. Виконуючи “роль ката чи сокири в руках долі”, він сам страждає від цього не менше, ніж його жертви, весь роман - це гімн мужньої, вільної від забобонів особи і одночасно реквієм обдарованій, а може бути геніальної людини, який не зміг “вгадати свого високого призначення “.

Багато письменників різних епох і народів намагалися відтворити свого сучасника, через нього доносячи до нас свого часу, свої ідеї, свої ідеали. Який він, молодий чоловік, різних епох? Пушкін в романі “Євгеній Онєгін” зняв молодої людини 20-х років XIX століття: розумного, не задоволеного існуючої дійсністю, життя якого так і пройшла без користі. Не встигли відгриміти пристрасті навколо Онєгіна, як слідом за ним з’явився інший герой - Григорій Печорін, молода людина, що представляє покоління ЗО-х років XIX століття з роману М. Ю. Лермонтова “Герою сьогодення”. І знову та ж доля, трагічна, неординарна. Палке прагнення героїв зрозуміти сенс життя, пошуки ними істини, з одного боку, і безцільне, паразитичне існування, з іншого, - це трагічний розлад мрії і дійсності. Слідом за ними в літературі з’являється ціла галерея героїв свого часу: тургенєвський Базаров, натура абсолютно протилежна Онєгіна і Печоріна, Андрій Болконський і П’єр Безухов - найкращі представники передового дворянства з роману Л. Толстого “Війна і мир”.

Чому ж досі не згасають суперечки про Онєгіна і Печоріна, про людей, у яких усе інше: ідеали, цілі, думки, мрії. На мій погляд, відповідь на це питання дуже проста: сенс людського існування хвилює всіх, незалежно від того, в який час ми живемо. Але повернемося до роману Лермонтова. Особливо поглибленим психологічним аналізом характеризується центральна його частина - “Щоденник Печоріна”. Вперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Печорін каже: “Я до сих пір намагаюся пояснити собі, якого роду почуття киплять у грудях моєї”. Звичка до самоаналізу доповнюється навичками безупинного спостереження за оточуючими. По суті, всі відносини Печоріна з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які захоплюють героя своєю складністю і вдалими для нього результатами. Така історія з Белою, історія перемоги над Мері. Схожою була психологічна “гра” з Грушницким. Якщо А. С. Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, то, на мій погляд, Лермонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. Його твір відрізняється глибиною психологічного аналізу.

Зображуючи свою епоху, письменник піддає її глибоке критичному аналізу, не піддаючись ніяким ілюзіям і зваблювання. Лермонтов показує всі самі слабкі сторони свого генерації: холодність сердець, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм “Героя нашого часу” багато в чому різниться від реалізму пушкінського роману. Відсуваючи в бік побутові елементи, історію життя персонажів, Лермонтов зосереджує увагу на їх внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукали того чи іншого героя на будь-які вчинки. Автор показує і аналізує почуття героїв з такою глибиною і проникливістю, яких ще не знала література його часу. Багато хто вважав Лермонтова попередником Льва Толстого, з чим важко не погодитися, адже саме у Лермонтова Толстой навчався прийомам розкриття внутрішнього світу персонажів, подачі їх портретів й мови. Бунтівна натура Печоріна відмовляється від радощів і душевного спокою.

Цей герой вічно “просить бурі”. Він не хоче задовольнятися малим, він чекає від життя великих почуттів, подій, відчуттів. Відсутність переконань - справжня трагедія для героя і його покоління. У “Журналі Печоріна” відкривається жива, складна, заможна, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой - фігура типова, але і те, що в Росії багато молодих людей, так само трагічно самотніх. Печорін зараховує себе до того жалюгідного поколінню, яке ходить землею без переконань. Він говорить: “Ми не здатні більш до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя”. Мені стає не по собі від думки, що М. Ю. Лермонтов так рано пішов з життя. Шукаючи сенс життя, головний герой його не зміг знайти застосування своїм здібностям. “Навіщо я жив? Для якої мети я народився … Але ж, мабуть, було мені призначення висока, так як я відчуваю в душі сили неосяжні “, - пише він. У цій незадоволеності собою і лежать витоки відносини Печоріна до оточуючих людей. Він байдужий до їх переживанням, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі. Про Печорине можна сказати словами Пушкіна, що в його поглядах на життя “відбився століття, і сучасна людина зображений досить вірно, з його аморальної душею, себелюбному і порожньою”. Таким бачив своє покоління Лермонтов.

93. Основні мотиви лірики Ш. Петефі. Поема Ш. Петефі «Витязь Янош».

ПЕТЕФІ, Шандор — угорський поет.
Перший вірш Петефі «Пияк» («Aborozo») з'явився в журналі «Athenaeum» 1842 р. У 1844 р. Петефі вирушив у Пешт з наміром видати свої вірші. Велику допомогу юному поетові надав відомий поет-романтик М. Верешмарті, й того ж таки року вийшла друком перша поетична книга Петефі «Вірші» («Versek»).

У своїй першій книзі Петефі звертається до жанрів народної пісні, пейзажних замальовок та любовних віршів, жанрових образків. Він пориває з умовностями класицистичної поезії, протиставляючи ш простоту і природність народної пісні. П. не просто запозичує окремі фольклорні мотиви, ритміку й образний лад народної поезії, а й стає виразником народних дум і сподівань, народного погляду на дійсність. Деякі з ранніх віршів Петефі сприймалися народом як частина фольклорної культури («Торг» — «Alku», 1845). Героями багатьох поезій Петефі стають прості люди, селяни, наймити, пастухи, що нерідко зображаються на тлі широких степів. Світ природи у Петефі, як у багатьох поетів-романтиків, — царство свободи, якої поет не може знайти у суспільстві. З арсеналу романтичної поезії Петефі запозичує образи розбурханої природної стихії: моря, бурі, грози, вітру («Розбурхане море», «Змовкла грозова арфа бурі», «Вітер», «Тиса»), які передають не суб'єктивний душевний стан поета-романтика, а часто символізують міць народного духу, приховані можливості народного характеру.

Основні тенденції ранньої творчості Петефі найповніше виражені у його епічних поемах «Сільський молот» («A helyseg kalapacsa») і «Витязь Янош» («Janos vitez», обидві — 1844). У герої-ко-комічній поемі «Сільський молот» Прописуючи незначні події — бійку у корчмі, використовує високий, пишномовний стиль рицарської поезії, що створює комічний ефект і дозволяє поетові висміяти прибічників консервативної естетики, літературної умовності і манірності.

Водночас Петефі є чудовим ліриком, співцем природи і кохання. У його віршах ліричного плану навдивовиж органічно поєднуються щирість почуттів із безпосередністю їхнього вираження:

Ковзкий сніжок. Біжать санки.
До церкви милу повезли,
Вінчати милу повезли,
Од серця в мене відняли.
Коли б я снігом бути міг, —
Попід саньми б заметом ліг,
Щоб коні кинули її
В обійми пристрасні мої.
Щоб на уста поклав я їй
Останній поцілунок свій,
На серце їй упав би я,
Розтав би — й смерть прийшла б моя.
(«Ковзкий сніжок», пер. Л. Первомайського)

У 1845—1846 pp. Петефі написав ліричний цикл «Хмари» («Felhok», 1845-1846), у якому головне місце займають мотиви світової скорботи. Поет гостро відчуває дисгармонію світу і сумнівається у можливості віднайти гармонію, не знає шляхів її досягнення.
Фольклорно-казкова поема «Витязь Янош» — розповідь про простого селянського парубка та його неймовірні пригоди. Герой перемагає велетнів та чаклунок, знаходить живу воду і здобуває щастя у «країні мрії», що символізує майбуття народу. Демократизм, переконаність у необхідності змін, віра у майбутнє народу, простота і виразність форми наближають поему до справжнього народного епосу.

Перші хвилини 1823 року. Невеличке містечко Кішкереш, що в Угорщині. У родині збіднілого угорського дворянина народжується дитина — хлопчик, якому судилося стати окрасою не тільки угорської, а й світової літератури. Це Шандор Петефі. На стіні будинку, у якому поет провів останню ніч свого життя, вирізьблено слова: «Тут він був ще людиною, звідси вийшов у свій великий шлях, щоб стати зорею. Сяйво її вічне». І справді, ясною, незгасною зорею сяє нам з літературного Олімпу творчість відомого поета.
Хоч батьки його були людьми невеликих статків, проте вони намагалися дати синові освіту. Майбутній поет навчався по багатьох містах (батько шукав йому найкращих учителів). Із захопленням оволодіває він угорською, німецькою, латинською мовами^ читає угорських та зарубіжних письменників-класиків та вивчає фольклор, що пізніше стане основою багатьох його творів. Але, на жаль, справи батька дедалі стають все гіршими. І для молодого Петефі починаються роки поневірянь. Він то служить у війську, то працює в театрі, то займається перекладами, час від часу перебиваючись випадковими заробітками. 1842 року поет публікує свої перші вірші, які принесли йому визнання. Роки бідності і поневірянь збагатили життєвий досвід поета. Він побачив у всій його непривабливості життя простого трудового народу. Але відчув він і його великі, невичерпні сили, які поки що не виявилися сповна і які поет зумів показати у своїй літературній творчості.

Один із таких творів — поема-казка «Витязь Янош», яка має чітку, яскраву фольклорну основу. Уже з перших рядків поеми автор знайомить нас з головним героєм Янчі — майбутнім витязем Яношем. Далі поет веде нас у свій неповторний світ поезії, у якому все дивує: велетні, витязь-богатир, якому судилися далекі мандри, незвичайні пригоди, де на нього чекають небезпечні випробування, з яких він з честю виходить, чарівна країна фей і нарешті зустріч із коханою.

Але разом із тим ми бачимо у цій поемі-казці і цілком реальні речі: тяжкі поневіряння хлопчика-пастушка, його коханої дівчини, сироти Ілушки, над якою збиткується зла мачуха.

У центрі поеми — витязь Янош. Спочатку ми бачимо його бідним пастушком, який не має ні батька, ні матері і змушений заробляти на шматок хліба у багатія. І єдиною його радістю було кохання до бідної дівчини-сироти Ілушки. Але коли на пасовиську у нього пропадають вівці, хазяїн, розгнівавшись, ледве не вбиває Яноша, і той вирушає у мандри — шукати щастя по світу. І тут його характер, сила волі, самовладання виявляються на повну силу. Зустрівшись із розбійниками, він не тільки не лякається їх, а й знищує, коли ті поснули.

Добраніч, — Янчі їм, — будити вас не буду,
Підніме сурма вас у день Страшного Суду.
Ви світло багатьох очей згасили в світі.
Я вічну тьму нашлю на вас, кати неситі.

Далі стежка привела Яноша до гусарського полку. Мужньо й відважно воює він із турками і навіть визволяє з полону французьку принцесу, батько якої на радощах хотів одружити її з Яношем. Але, зберігаючи вірність коханій Ілушці, він відмовляється від принцеси й королівського трону.

Отже, забудь мене, красуне королівно.
Я Ілушку свою кохатиму все рівно.
Й не буде у житті для мене важче втрати,
Хай навіть смерть сама мене не схоче брати.

Проте коли нарешті прийшов він після мандрів у своє село, то дізнався, що кохана його померла, «бо було і горя й сліз у бідної немало, а мачушина злість вкінець її зламала».І знову в розпачі вирушає у Далекі мандри витязь Янош. Доведеться пройти йому через небезпеки й злигодні, аж поки дістанеться він до країни фей, де й станеться диво: воскресне його кохана Ілушка. У царстві фей Яноша й Ілушку повінчали й вибрали на царство. Так врешті-решт витязь Янош зазнав щастя й долі.

В образі витязя Яноша Ш. Петефі показав розбуджену силу народу, який здобув собі щасливе заможне життя. Саме таким — вільним і щасливим — і хотів бачити свій народ його великий син Шандор Петефі.