Проблематика, особливості композиції, система образів в романі О.Пушкіна «Євгеній Онєгін». Онєгінська строфа

Сюжетно-композиційна форма роману. Із самого початку роботи над романом «Євгеній Онєгін» Пушкін планував, що він складатиметься з дев'яти глав, але в остаточний текст твору ввійшло вісім глав. Колишня передостання глава була вилучена з основного тексту роману і друкувалась автором окремо під назвою «Уривки з мандрівки Онєгіна». Починав поет роботу і над ще однією главою, яка мала стати десятою і в якій важливе місце повинна була посісти декабристська тематика. Але у 1830 р. сам Пушкін її знищив, і до нас дійшли лише деякі її уривки, до того ж ретельно зашифровані автором. Лише в XX ст. літературознавцям вдалося розшифрувати 17 строф цієї глави.

Сюжетно-композиційна форма роману має складну організацію, оскільки поєднує дві якісно відмінні фабульні лінії — епічну й ліричну. Епічна фабульна лінія вміщує розповідь про життя героїв твору — представників дворянського середовища Росії 20-х років XIX ст.

За напівжартівливою оцінкою одного з критиків, сюжет пушкінського роману «Євгеній Онєгін» в стислій формі — це «роман з нещасним коханням, дуеллю, сном та двома листами».

Справді, епічна фабульна лінія роману проста. Події розгортаються впродовж 1819—1825 рр.

Глава 1. Головний герой — дворянин Євгеній Онєгін, який веде типово світський спосіб життя, відвідуючи петербурзькі салони, прийоми, спілкуючись з колом схожих на нього молодих гульвіс. Але невдовзі він починає нудьгувати, розуміючи, що таке життя
позбавлено сенсу. Його більше не цікавлять звичні радощі життя, увага жінок. Він поринає в читання, пробує писати сам, але все марно: ліків від нудьги, яка охопила його, він не знаходить. Саме в цей час з ним знайомиться автор-оповідач:

Зненавидівши марнослів'я
І світські приписи дрібні,
Його зустрів і полюбив я;
Припали до душі мені
І мрій жадоба мимовільна,
І своєрідність непохильна,
І ум холодний та їдкий;
Він був похмурий, я — лихий.
Обидва пристрасті ми знали.
Обох життя гнітило нас;
В серцях огонь юнацький згас;
Обох підступно чатували
Злоба Фортуни і людська
У самім розцвіті віка.
(Тут і далі переклад М. Рильського)

Автор і його герой зібралися навіть разом вирушити в мандрівку, але змушені були розлучитись: помер батько Онєгіна, а його майно відібрали кредитори. Невдовзі Онєгін отримує звістку про важку хворобу свого дядька, який має залишити йому ввесь свій спадок. Онєгін їде в його сільський маєток, та не встигає: дядько помер.

Глава 2. Онєгін живе в селі. Спочатку йому тут подобається, але дуже швидко він переконується, що сільське життя так само нудне, як і життя в Петербурзі. Із сусідами Онєгін не підтримує жодних стосунків, аж поки в сусіднє село не приїжджає молодий поміщик Володимир Ленський. Онєгін і Ленський стають приятелями. Ленський розповідає Онєгіну про своє кохання до Ольги Ларіної.

Глава 3. Ленський знайомить Онєгіна з сестрами Ольгою і Татьяною Ларіними. На Онєгіна велике враження справляє Татьяна, і серед сусідів-поміщиків уже поширюються чутки про їх майбутнє одруження. Татьяна закохується в Онєгіна і пише йому листа з освідченням у своїх почуттях.

Глава 4. Онєгін зворушений щирістю та відвертістю любовного зізнання Татьяни, але не хоче одружуватись, боячись втратити свою свободу. Він відмовляє Татьяні і радить їй навчитися стримувати свої почуття. Татьяна «нещасна від печалі в'яне, блідніє, гасне і мовчить». А роман Ленського й Ольги стрімко наближається до весілля. Онєгін тим часом продовжує віддаватися втіхам спокійного сільського життя.

Глава 5. Напередодні свого дня народження Татьяна бачить страшний сон, в якому Онєгін вбиває Ленського. Дівчина гортає сонники, аби дізнатись, що ж може означати цей сон, але відповіді так і не знаходить. Побачивши серед гостей Онєгіна, Татьяна розхвилювалася. Онєгіна це дратує, і він зриває злість на Ленському, який запросив його до Ларіних. Онєгін вдає, що захоплений Ольгою, але запальний Ленський усе сприймає трагічно, залишає бал і посилає Онєгіну виклик на дуель.

Глава 6. В ніч перед дуеллю Ленський намагається читати Шиллера і пише Ользі прощальні вірші. Онєгін не задоволений собою, але справа вже набула розголосу. Приятелі готові примиритися, але норми світської поведінки не дозволяють їм цього зробити:
Вони готують кулю згубну...
А що, як засміяться вмить.
Як рук своїх не багрянить,
Як розійтися миролюбно?..
Та серце слухати своє
Фальшивий сором не дає.

Постріл Онєгіна вбиває Ленського.

Глава 7. Після смерті Ленського Ольга невдовзі виходить заміж за офіцера і залишає маєток. Онєгін починає «мандрувати по світу». Самотня Татьяна продовжує кохати Онєгіна, часто відвідує його кабінет, переглядає книжки з його помітками, починає краще розуміти його. Мати Татьяни стурбована: вона відмовляє всім женихам. Порадившись із сусідами, мати везе Татьяну в Москву, на «ярмарок наречених».

Глава 8. Повернувшись з подорожі, Онєгін з'являється в Петербурзі на одному із світських прийомів:
Убивши друга на дуелі, —
Доживши марно, без трудів
До двадцяти шести років,
Літа пройшовши невеселі
Без служби, без жони, без діл.
Не знав, де діти решту сил.

На балу Онєгін зустрічається з Татьяною, яка стала дружиною генерала. Онєгін закохується в неї, також пише їй листа з освідченням упочуттях і також чує відмову: «Я вас люблю (пощо таїти?), / Та ясим я стала до вінця — / Зостанусь вірна до кінця».

В останніх рядках твору автор прощається і з читачем, і зі своїми героями — Татьяною та Онєгіним.

Лірична фабульна лінія представлена в пушкінському романі низкою авторських ліричних відступів, які створюють ілюзію невимушеної розмови автора з уявним читачем і допомагають зрозуміти задум твору, який автор пише немовби на очах у читача.

Ліричні відступи, перебиваючи основну лінію — розповіді про долю головного героя твору Онєгіна, одночасно й доповнюють її, вводячи в роман соціально-історичні реалії, з яких зрештою і зростає в ньому енциклопедична картина життя тогочасного російського суспільства. За тематикою авторські ліричні відступи в романі можна поділити на шість основних груп: автобіографічні (містять натяки на обставини життя самого поета), літературні (зауваження щодо доцільності використання тих чи інших літературних прийомів, стилів, жанрів), морально-етичні та побутові (смаки, мода, звичаї, погляди, освіта, дружба, кохання), пейзажні (картини природи, переважно сільської), публіцистичні (на громадянську тематику), змішані (поєднують кілька тем).

Онєгінська строфа — строфічна форма, винайдена 0. Пушкіним для написання роману у віршах "Євгеній Онєгін" з використанням таких джерел, як сонет та октава. О.с. — чотирнадцятирядкова зі схемою римування: абабввггдеедєє.

 

Пушкін і Україна

 

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.^[5] Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана у 1833. Після цього у листі до дружини він писав: "…Наутро в сопровождении Семена Федоровича ходил на поклонение прапрадедушки Дорошенко. Здесь же сделал упрек Ивану Николаевичу: «Как не стыдно, родичей надо почитать! Могила не ухожена, надо построить часовенку…»^[6]

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М.Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині) познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі^{[ Джерело? ]}, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709^{[ Джерело? ]}.

Поему «Полтава»^[7], високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього^{[ Джерело? ]}. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії^{[ Джерело? ]}. В одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному — заплановано постать Мазепи. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту»

 

89. Українська тематика в збірках «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород» М. Гоголя.

 

Збірник цей, що вийшов у двох томах (1831, 1832), став важливим явищем у російській літературі. Пушкіна відразу ж підтримав Гоголя, виділивши в його першому збірнику «жвавість опису», свіжі картини малороссийской природи, веселість «простодушну й разом лукаву». В «Вечорах…» яскраво виявилася глибока любов Гоголя до України, рідному народу з його широким молодецтвом, оптимізмом, ненавистю кугнетателям.

Композиція «Вечорів…» не зовсім звичайна. Її можна зрівняти з пушкінськими «Повістями Белкина». Як і в Пушкіна, весь збірник поєднує оповідач - тільки не дворянин, а простий пасічник Рудий Панько, що уже в передмові підкреслює демократичну настроєність усього оповідання. Звідси й народності стилю, що передає демократичний погляд на дійсність, народні оцінки. Разом з тим у ряді повістей явно відчувається лукава усмішка автора, що відтворює чужу свідомість - просте й невигадливе

У першому збірнику відбита романтична мрія письменника про красу, про просте, природне й вільне життя людини, ніким і нічим не гнобленого. Образи сільських красунь і відважних парубків, що персоніфікують кращі риси народного характеру, були відтворені Гоголем з любов’ю й перейняті внутрішнім ліризмом. У ряді оповідань, що ввійшли в цикл «Вечорів…», письменник малює ідеальний у його поданні мир, де незмінно перемагають добро й молодість, де для щастя немає ніяких серйозних перешкод, де любов вільна, де навіть нечиста сила дуже добродушна і як би олюднена. Наприклад, в «Ночі перед різдвом» згадується про цятку, що з’явилася на небі, схожому чи спочатку те на німця, чи те на губернський урядовця-стряпчого. А в дійсності був не німець і не стряпчий (їхня поява, дійсно, було б зовсім дивно й не пояснено на хуторі біля Диканьки), а просто чорт; відразу пустився доглядати за відьмою. І як би будь-яка нечиста сила не намагалася шкодити людям — нічого в неї не виходить, тому що герої Гоголя, що глибоко почувають красу природи, гарний, щедрий, сміливий, люблячий широкий простір, пісні й жарти,— такі герої нічого не бояться: ні сільського голову, ні риса, ні диявола («Ніч перед різдвом», «Травнева ніч…», «Зникла грамота»). У цих повістях стиль, оповідальна манера пов’язані з українськими народними піснями, прислів’ями, жартами, з комедіями батька письменника В. И. Гоголя, із традиціями «Энеиди» И. П. Котляревского з її вільнолюбством, гумором, сатиричними замальовками. Гоголь використає весь цей добре знайомий йому життєвий і літературний матеріал не просто для створення «етнографічного колориту», як це бувало в деяких його сучасників. Він не переказує який-небудь певний фольклорний сюжет, а відтворить поетичну картину життя України. Молодий письменник уводив читачів у новий для них мир, знайомив із чарівною українською природою, її історією й сучасним побутом. Народності тут проявлялася не в описі «сарафана», як писав згодом Гоголь, а в глибині розуміння й зображення «духу народу».

Однак у цій найяснішій, самій веселій книзі Гоголя відчуваються вже контрасти світла й тьми. В «Вечорі напередодні Івана Купали» і особливо в «Страшній помсті», що передвіщає «Тараса Бульбу», мова йде про похмурі сили, що вторгаються в життя1 людську, про найжахливіший злочин - зрадництві рідного народу

Особливе місце займає в циклі «Вечорів…» повість «Іван Федорович Шпонька і його тіточка», пов’язана з іншими повістями за принципом контрасту. Зникає натхненна поезія, романтична стихія пісень, танців, веселощі, фантастики. У житті поміщиків, власників хутора Витребеньки й села Хортище, тільки нудьга й сірість повсякденного існування. Зовнішня незакінченість повести - своєрідний художній прийом, покликаний підкреслити безглуздість і беззмістовність життя Шпоньки, оповідання про яке можна закінчити де завгодно. Реалістична манера листа, що виявилася в цій повісті, сатирична її спрямованість знайдуть продовження й розвиток надалі творчості Гоголя

Оповідання в «Вечорах…» будується на основі двох стильових тенденцій. З одного боку, це традиції розповіді, відтворення манери мовця (Рудого Панька і його друзів), де широко використаються елементи просторіччя, народний говір. Але чується в «Вечорах…» і голос автора, для якого характерна книжкова лексика зі стійкими літературними зворотами. Саме авторський голос повідомляє веселим оповіданням відтінок сумуй, суму. Це особливо помітно в «Сорочинской ярмарку». Перейнята сміхом і ярмарковим, карнавальним З1лесельем повість закінчується сумними міркуваннями автора про скороминущість радості й щастя на землі. Таким чином, в «Вечорах…» представлені різні змістовні мотиви 5їй стильові тенденції, що утворять складне эстетическое єдність, злитість романтичних і реалістичних початків, що є характерним і для наступного творчого розвитку письменника

 

Видаючи свій наступний збірник «Миргород» (1835), Гоголь зробив підзаголовок: «Повести, службовці продовженням «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Певною мірою так воно й було. Найближчим до першого циклу був «Вий», у якому казков і фантастичне своєрідно сполучалося з елементами побутовими й соціальними. Повість «Тарас Бульба» зв’язана з «Страшною помстою», а викриття «вульгарності вульгарної людини», що почалося в «Іванові Федоровичеві Шпоньке…», одержало подальший розвиток в «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». І разом з тим «Миргород» відкриває нову сторінку у творчості Гоголя

Чотири повісті, що входять в «Миргород», утворять єдину книгу, у якій кожна частина, цікава й значна сама по собі, одержує особливий зміст, будучи включеної в загальний контекст, доповнюючи й пояснюючи одна іншу. З поетичного хутора біля Диканьки читач переноситься в закуткове провінційне містечко, у якому вже немає щастя, краси, веселощі. Чому ж так відбувається? Що, властиво, заважає людині проявляти ті прекрасні моральні задатки, які, як переконаний Гоголь, властиві всім без винятку людям? Вся наступна творчість Гоголя, включаючи «Ревізора» і «Мертві душі», пов’язане з наполегливим прагненням письменника знайти відповідь на цей болісний для нього питання

В «Старосвітських поміщиках», що відкривають новий збірник Гоголя, мова йде про порожнього, безглуздої, чи ледве не тваринного життя двох «дідків минулого століття» - Панаса Івановича й Пульхерии Іванівни, весь сенс існування яких, здавалося б, зосереджений тільки в їжі. Але є й у них щось зворушливе й людське - так прив’язані вони друг до друга, так, виявляється, уміють глибоко почувати й страждати. Гоголь віддає перевагу скромну, невибагливу, що навіть перетворилася вже у звичку любов цих дідків, їхня вірність, пронесену через все життя, палким романтичним страстям, про які письменник зі схованою іронією розповідає у вставному епізоді. Там якийсь парубок, закоханий «ніжно, жагуче, скажено, зухвало, скромно», двічі покушавшийся на самогубство після смерті коханої, напрочуд швидко неї забуває. Це інший світ, мир столичного життя, далекий Панасові Івановичеві й ненавидимий Гоголем. Вставний епізод, про яке йшла мовлення, є, крім усього іншого, прекрасною ілюстрацією тонкого эстетического чуття Гоголя, рішучого неприйняття їм шаблонових романтичних сюжетів і трафаретного романтичного стилю

Звичайно, Панас Іванович і Пульхерия Іванівна зовсім не герої, але вони могли б бути іншими, тому що в душі їхній закладені насіння справді людських почуттів. Інша справа, що все це перекручено, знівечено, задавлено. Теперішніх героїв

Гоголь знайшов в історії боротьби українського народу за своє звільнення від гніта польської шляхти

По думці Гоголя, героїчні подвиги, що відбувалися в минулому, служать суворим докором сьогоденню. Це свідчило про поглиблення критичного відношення письменника до навколишнього його життя. Так з’являється в «Миргороді» «Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем», де гостро поставлена проблема згубного впливу середовища на людину

Вульгарність і незначність миргородських поміщиків іронічно підкреслюються зовнішньою серйозністю оповідання, що ведеться від імені оповідача, що явно належить до того ж середовища, що й герої повести, до того ж рівню свідомості. З його погляду, і Іван Іванович, і Іван Никифорович - дуже поважні люди, він у захваті від їхніх прекрасних якостей, їх бого-мольности, дружелюбності й природної доброти. Тим часом Гоголь будує оповідання таким чином, що в читача з’являється зовсім протилежне враження. Наївний оповідач розхвалює скоріше речі, чим їхніх власників, компрометуючи тим самим і Івана Івановича, і Івана Никифоровича. Прийом алогізму (порушення причинних зв’язків) також був покликаний не просто зробити комічний ефект, але дати подання про незначність, примарність, нелогічність цього життя: «Іван Іванович трохи боязкого характеру. В Івана Никифоровича, напроти того, шаровари в таких широких складках…» - і т.д. І тільки в самому кінці повести звучить голос самого автора, що вимовляє полум’яні слова: «Нудно на цьому світлі, добродії!» Це вже не прекраснодушний оповідач, що, впиваючись своїм красномовством, докладно розповідав про судовий процес, затіяному двома колишніми друзями. Замість сміху чується гіркота - за людину, за людство. Саме так зрозумів повість Бєлінський: «Так! смутно думати, що людина, цей благороднейший посудина духу, може жити й умерти примарою й у примарах, навіть і не підозрюючи можливості дійсного життя! І скільки ж на світі таких людей, скільки на світі Іванов Ивановичей і Іванов Никифоровичей!».

Задум Гоголя полягав у тім, щоб миру вульгарного самовдоволення, приниження, як писав Бєлінський, «благороднейшего посудини духу» протиставити сильні, героїчні характери, показати, яким може бути людина й, отже, яким він повинен бути. Тому в збірнику «Миргород», де надруковані «Старосвітські поміщики» і цілком реалістична повість про посварених поміщиків, опублікований і романтичний «Тарас Бульба» як нагадування, докір і надія. Романтизм і реалізм в «Миргороді» співіснують і взаємно доповнюють один одного, допомагаючи виявити заповітну думку письменника